Чернігівський державний педагогічний університет імені т. Г. Шевченка украінсько-російський інститут філія московського державного відкритого університету в м

Вид материала

Документы

Содержание Проблеми формування національної свідомості Підходи щодо трактування дефініцій художнього життя у контексті нової соціокультурної реальності

Подобный материал:

• Чернігівський державний педагогічний університет імені т. Г. Шевченка, 449.05kb.
• 24-25. 04. 2012, Uman, Ukraine Міністерство освіти І науки України Мовно-інформаційний, 58.6kb.
• Міністерство освіти І науки україни мелітопольський державний педагогічний університет, 2525.18kb.
• Національна академія педагогічних наук україни державний вищий навчальний заклад «університет, 1315.11kb.
• Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка Інформаційно-бібліографічний, 71.97kb.
• Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка Інформаційно-бібліографічний, 172.48kb.
• Чернігівський національний педагогічний університет імені т. Г. Шевченка, 53.01kb.
• Чернігівський державний педагогічний університет імені, 456.62kb.
• Кримський юридичний інститут Одеського державного університету внутрішніх справ, 813.35kb.
• Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. Короленка Чернігівський, 566.88kb.

Катруца Н.Б.


ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ


Висунута в прадавні часи вимога „пізнай самого себе” ніколи не втрачала своєї актуальності, а, навіть, навпаки, набувала дедалі більшої гостроти на кожному новому історичному етапі.

Пізнати самого себе – означає, насамперед, пізнати ту систему зв’язків, у яку ти включений як досить малий, але особливий елемент певної цілісності. Оскільки кожна людина є одночасно елементом різних систем, які до того ж безперервно розвиваються, то процес само ідентифікації, самовизначення набуває надзвичайно складного характеру. Насамперед, людина намагається усвідомити своє місце й призначення у земному житті, соціальній структурі, колективі, тощо.

Сучасна, мається на увазі, пострадянська людина, перебуває в нестабільному, суперечливому стані. „Стара система суспільних зв’язків зруйнована, а з нею і всі старі форми самоідентифікації: атеїстична, псевдогуманістична мораль, матеріалістичний, антропоцентристський світогляд і психологія інтернаціоналізму, який виявився насправді денаціоналізацією”. [1] Тому зараз реально постала необхідність принципово нового рівня самоусвідомлення своєї людської суті, місця і ролі у сучасному суспільному житті.

Суспільна активність людини зумовлюється, передусім, її духовністю. Цю залежність свого часу сформулював вчений минулого Т. Лейбніц: „Діяння кожної істоти репрезентують її дух”. [2]

Оскільки для народів, які одержали незалежність після розвалу СРСР, основною формою суспільної активності є діяльність, спрямована на національне самоствердження, то головним моментом їхньої самоідентифікації постає національна самосвідомість.

Саме вона є духовною основою консолідації нації. Тому найважливішим з наших завдань, як нації, є і буде: пізнавати себе. [3] Завдання це не з простих. Недарма Сократ доповнив принцип „Пізнай самого себе” принципом „Я знаю, що я нічого не знаю”, підкреслюючи цим надзвичайну складність проблеми.

Самосвідомість, взагалі – це самоповага, гідність, самодостатність; це усвідомлення людиною самої себе як унікальної особистості, феномена, якому притаманні і переваги, і недоліки, і певні особливості, і своєрідний духовний світ: знання, уявлення, інтереси, прагнення, життєві пріоритети.

„А національна самосвідомість – це усвідомлення певним народом себе як цілісного суспільного організму, самостійного суб’єкта міжнародного життя, історичного розвитку людства... і самоусвідомлення окремою людиною себе як невід’ємної частки цього цілого.” [1]

Логіку становлення національної самосвідомості можна зобразити наступним чином:

1. „Система базових знань та уявлень народу, його культурний, інтелектуальний рівень розвитку, знання про оточуюче середовище, власну історію, географію, економіку, політику, менталітет тощо.

Вся ця сума знань є духовною основою формування національної самосвідомості”. [1]

Оскільки система знань, якими володіє суб’єкт, безперервно змінюється, розвивається, то й самоідентифікація суб’єкта постає як динамічний процес.

2. „Система поглядів та уявлень людини про оточуючий світ, своє місце й призначення в ньому складає світогляд, який виступає суттєвою духовною передумовою формування самосвідомості”. [1]

Але світогляд - це вже не просто знання про явища, які оточують людину, а рефлексивне знання, тобто усвідомлення зв’язку людини зі світом, їхнього взаємного впливу одне на одного.

Однак, треба зауважити, що світогляд є орієнтиром для реалізації людського розуму.

Достатній розвиток світогляду веде до усвідомлення людиною свободи своєї волі, здатності вільно робити вибір у своїх вчинках.

3. „Для початку перетворюючої діяльності необхідний чинник, який спонукав би волю людини до дій”. [1] Таку роль виконує мораль.

Мораль – це не змінний, закостенілий набір нормативів людської поведінки(як це інколи вважають, підміняючи поняття „етика” і „мораль”), а „надзвичайно складна система цінностей, що базується на індивідуальному духовному та практичному досвіді кожної окремої людини”. [1]

Якщо наші знання, наш світогляд допомагають нам у пошуку відповіді на вічні питання: хто ми, які ми, в чому полягає сенс нашого життя, то мораль відповідає на питання про те, як саме ми повинні діяти, який шлях обрати для реалізації своїх цілей.

Саме мораль виступає „основним духовним засобом регуляції поведінки людини в усіх сферах життєвої активності” [1] : від побуту до політики, від економіки до духовної творчості.

Велике значення моралі визначали багато мислителів усіх часів: від стародавніх мудреців та біблійних пророків до революційних філософів останніх століть.

Кращі уми світу наполегливо намагалися збагнути суть, природу моралі, її походження, призначення, ієрархію основних цінностей та інші фундаментальні проблеми.

Це породило безліч морально-психологічних вчень, які є „різними варіантами відповіді на питання про те, що і як повинна робити людина, аби досягнути досконалості, реалізувати своє призначення на цьому світі і як задовольнити основну життєву потребу – прагнення до гармонії, стану абсолютного задоволення своїм буттям”. [1]

Боротьба двох стихій „Я хочу!” і „Я повинен!” – вічна супутниця людського існування. Логічним буде висновок, що мораль – це дитина розуму, інстинкту і свободи особистого вибору кожної людини.

Природно, що мораль носить індивідуальний характер. Мораль у кожного своя... Це так, яким би суперечливим не здалося це на перший погляд. Адже серце моралі – наша совість. Саме совість є і джерелом і особистим суддею моральності людини.

Моральним вчинок стає тоді, коли людина, наприклад, без примусу допомагає іншим, діє не прагматично розраховуючи на вигоду, а за покликом серця, своєї совісті, керуючись духовними мотивами, які, навіть, не завжди піддаються логічним поясненням.

Висловлюючись образно, моральність, нібито, піднімає людину у її повсякденному бутті над дрібницями, тимчасовими негараздами, недосконалістю цього світу; допомагає терпиміше, мудріше ставитися до інших вічних цінностей, до тієї самої абсолютної гармонії, яку шукали і Платон, і Будда, і Конфуцій, і багато інших мудреців всіх часів і народів.

Повертаючись в наші часи, треба зауважити, що українська духовність зазнала неймовірних випробувань через експансію і руйнівний вплив інших держав. Але, все одно, в Україні впродовж віків зберігалися давні звичаї, вірування, моральні норми, цінності.

Доброзичливість, співстраждання, благодійність, мужність, нетерпимість до зла і насильства. Миролюбство українців, вірність традиціям, високий моральний дух допомагали народу зберегти себе навіть за умов відсутності власної державності.

Отже, основними засадами формування самосвідомості є: достатній культурно-інтелектуальний рівень людини, розвинений світогляд і моральність. Образно кажучи, перш ніж намагатися чітко усвідомити свою особливість як представника певної національної цілісності, людина повинна зрозуміти своє місце і призначення, вирішити в першу чергу для себе – як вона повинна жити і діяти, якими принципами керуватися, на які вищі цінності орієнтуватися у взаєминах з оточуючим середовищем.

Роблячи підсумок, можна стверджувати, що національна самосвідомість – це, власне, „рефлексія нації на саму себе... Усвідомлення і емоційне переживання нею свого існування і розвитку як самодостатньої, неповторної системи”[1], усвідомлення унікальності національного буття, історичної долі, духовної цілісності, а, може, і вищого призначення.


Література


1. Ситник П.К., Дербак А.П. Проблеми формування національної свідомості в Україні. – Київ, 2004. – 6-10, 120, 125, 130 с.

2. Лейбниц Г.В. Что такое национальная идея. Сочинения в 4-х томах. – М.: Мысль, 1984. – 109 с.

3. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – Нью-Йорк, 1954. – 5 с.


Ходарченко К.О.


ПІДХОДИ ЩОДО ТРАКТУВАННЯ ДЕФІНІЦІЙ ХУДОЖНЬОГО ЖИТТЯ У КОНТЕКСТІ НОВОЇ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ РЕАЛЬНОСТІ


За останні десятиліття в категоріальний інструментарій, за допомогою якого досліджуються художньо-естетичні процеси і явища, що відбуваються в українському суспільстві, щільно стало входити поняття «художнє життя». З’явилося і чимало його дефініцій. Вийшла друком і низка робіт, предметом яких, власне, є художнє життя, що розглядається і як одна з підсистем культури, і як відносно самостійна сфера людської діяльності.

Втім, у багатьох роботах поняття „художнє життя” не відмічається достатньою категорійно-смисловою точністю. Найчастіше воно ототожнюється з поняттям художньої культури.

Тут, напевно, доцільно прослідкувати, щó (який зміст і характер) вкладають учені в поняття „художнє життя”, зокрема в умовах формування нової соціокультурної реальності.

Треба зазначити, що у сучасній науці здійснено декілька спроб виокреслити чіткі межі і зміст художнього життя як реальності і категорії. Одна з них належить О.К. Улєдову, який розглядає художнє життя як відносно самостійну підсистему духовного життя: “Здійснення художнього життя як відносно самостійної підсистеми духовного життя суспільства пов’язане із задоволенням відповідних потреб, з виробленням цінностей та їх поширенням” [1, с. 154]. Як бачимо, при визначенні художнього життя Улєдов робить акцент на художніх потребах та цінностях. Способи їх задоволення, характер художньої діяльності і визначають особливості художнього життя суспільства на тому чи іншому етапі його розвитку.

Така ж позиція і Ю.В. Перова, який пропонує свою дефініцію: “Художнє життя суспільства – це галузь суспільного життя, основу якого складає діяльність по виробництву, поширенню та засвоєнню художньої свідомості разом з відповідними відношеннями та інститутами” [2, с. 44]. Причому, у діяльності, що формує художнє життя, Перов виділяє два головних елементи, ніби два полюси: художнє виробництво і художні потреби. А всі соціальні інститути, установи, організації, що входять у сферу художнього життя, на його думку, є посередниками між цими двома полюсами.

Саме в цей період (кінець 80-х років ХХ ст.) формується, власне, нова галузь науки, що вивчає художнє життя суспільства. Такої думки дотримується, зокрема Ю.У. Фохт-Бабушкін. За його визначенням, „художнє життя суспільства – це конкретно-історичне буття художньої культури” [3, с. 3]. Вчений пропонує і своє бачення структури художнього життя, яка може бути розгорнута, вважає він, у наступний ланцюг пов’язаних між собою блоків: творців художньої культури; інститутів створення та тиражування продуктів художньої культури; продуктів художньої культури; інститутів збереження і поширення продуктів художньої культури; інститутів художньої освіти та виховання; споживачів продуктів художньої культури. Ланцюг цей, на думку Фохт-Бабушкіна, є замкнутим, то ж відповідно творці впливають на споживачів, а ті, в свою чергу, – на них. Центральною ланкою художнього життя, підкреслює він, є мистецтво, але обмежуватись вивченням лише мистецтва – недоцільно [Там же].

До речі, російський вчений Стернін Г. Ю. звертає увагу на різницю між вивченням художнього життя, з однієї сторони, та історії мистецтва – з другої. Така різниця, вважає він, обумовлена змістом досліджуваного предмета. В той же час Стернін намагається з чисто емпіричної точки зору окреслити ряд явищ, що є складовими художнього життя. Це, в першу чергу, само мистецтво з його взаємовідносинами з глядачем, різні види і форми виставкової діяльності, суспільна роль різних художніх організацій і груп, художня критика, її вплив на творчу практику і зворотній вплив, який зазнає преса, відображаючи тенденції розвитку мистецтва і т. д. Тобто, всі проблеми художнього життя, на думку вченого, концентруються в соціально-психологічній сфері діалогу між мистецтвом і глядачем [4, с. 4].

На думку ж В. Конєва, основу художнього життя становить відношення “митець – твір – публіка – критика” [5, с. 115], тоді як В.В. Журавльов вважає, що „стержнем художнього життя є мистецтво” [6, с. 18].

Креативний потенціал вивчення художнього життя мають і сучасні українські вчені. Зокрема, своє бачення поняття „художнє життя” висловлює професор І.Ф. Ляшенко, який трактує його як „основну категорію, що характеризує функціонування і розвиток мистецтва у суспільстві” [7, с. 407].

Розробники курсу лекцій „Теорія та історія світової і вітчизняної культури” вважають, що „художнє життя – це відносини між митцем, публікою, критикою та громадськістю” [8, с. 387].

Попередньо викладені визначення українськими вченими предметного змісту художнього життя доповнюються у навчальному посібнику „Світова художня культура”, автори якого стверджують, що „художнє життя характеризує реальний стан художньої культури в певну історичну епоху” і що „художня культура є якісним масштабом оцінки процесів художнього життя” [9, с. 15-16].

Безперечно, складність сучасного художнього життя, перетворення останнього в індустрію вимагають і додаткових категоріальних форм теоретичної його фіксації. Тому перед наукою постає багато проблем, пов’язаних з аналізом становлення і розвитку художнього життя. Першочерговою з них, такою, що має важливе методологічне значення, є проблема з’ясування змісту та особливостей художнього життя, оскільки традиційно, як ми бачимо, зміст даної сфери духовного життя зводиться, як правило, лише до мистецтва.

У цьому ракурсі привертає до себе увагу концепція професора О.М. Семашка. За основу художнього життя він пропонує взяти систему “художнє виробництво – художня потреба – художнє споживання”, де художня потреба виконує самоорганізуючу функцію, займаючи різне положення в системі на різних етапах її розвитку” [10, с. 253]. Саме соціальна потреба, на думку вченого, стає спонукальним стимулом, детермінантою художнього життя. Семашко ставить також питання про суб’єктів художнього життя, якими є: митець, публіка і критика, характеризує зміни в художньому житті українського суспільства кінця ХХ століття.

Ці зміни обумовлені особливостями сучасного періоду державотворення. В цей період формується національна система художньої культури, змінюються пріоритети у державній політиці по відношенню до художнього життя (раніше на нього дивились як на засіб пропаганди), відбувається вихід мистецтва в інший вимір людської діяльності у зв’язку з ринковими умовами (індустріалізація мистецтва). Відповідно складається нова соціальна і культурна ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність. Останню, наприклад, російський вчений Г.Г. Дадамян визначає як „ситуацію переходу”. На його думку, „ойкумена мистецтва майбутнього буде включати в себе нові освоєні й обжиті землі і континенти, ті види художньої творчості, які такими сьогодні естетичною думкою ще не визнаються” [11, с. 24].

Щодо поняття „соціокультурна реальність”, то в науковий оборот його ввів ще П. Сорокін. Вивчаючи соціокультурну динаміку сучасного західного суспільства в „інтегральній соціології”, він намагався не тільки уникнути емпіризму, соціологізму чи технологічного детермінізму, але і дослідити ієрархію рівнів соціокультурних феноменів. На думку Сорокіна, вершина такої ієрархії – „суперсистеми”, тобто, складні фази в історії культури людства, коли один і той же світогляд стає пануючим у багатьох суспільствах, виробляючи свої цілі пізнання. Криза такої суперсистеми є глобальною і захоплює всі її сторони, особливо яскраво виявляючись у художньому житті. Таким чином, твердить П. Сорокін, соціокультурні суперсистеми – це “картини світу”, на основі яких моделюється історичне і соціальне життя як соціокультурна реальність [12, с. 425-450].

Російські вчені (Державний інститут мистецтвознавства) вважають, що нова соціокультурна реальність пов’язана з соціокультурною стратифікацією суспільства, для якого на сучасному етапі розвитку характерна значна кількість субкультур та субетносів з їх надзвичайно різноманітним художнім життям [13, с. 6].

У напрацюванні дефініції соціокультурної реальності значний доробок українських учених. На думку професора В.М. Пічі, нова соціокультурна реальність „характеризується новими відносинами між людьми у сфері культури, новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливо системою цінностей, норм і принципів, культурних потреб і засобів їх задоволення” [14, с. 177].

Свій підхід щодо визначення поняття „нова соціокультурна реальність” має професор М.М. Закович, який вважає, що „новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін у культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу” [15, с. 595]. Тобто, появі нової соціокультурної реальності передує довго­тривалий еволюційний процес.

На окрему увагу заслуговує трактування дефініцій соціокультурної реальності професором О.М. Семашко, який при цьому визначає її особливості, зміст, основні риси тощо. Особливість нової соціокультурної реальності вчений вбачає в тому, що українське суспільство перебуває на переломному етапі, який характеризується соціокультурною трансформацією й модер­ні­зацією, зміною типу своєї організації та існування, і, отже, умовно є посттоталітарним суспільством. У такій ситуації активно формується нова культурна реальність, що базується на нових відносинах “між людьми у сфері культури, новими умовами (у тому числі й матеріальними) розвитку, особливою системою цінностей, норм і принципів, культурних потреб і засобів їх задоволення” [16, с. 75-81].

У контексті нової соціокультурної реальності художнє життя в Україні розглядають і такі автори, як Є.І. Суїменко, В.М. Даниленко, Р.П. Шульга. Зокрема, професор Суїменко привертає увагу до проблем впливу на художнє життя ринкової економіки [17, с. 116-124].

Найбільш прикметною ознакою нової соціокультурної реальності, на думку професора Даниленка, є звільнення художнього життя українців від ідеологічних штампів та відкриття вільного доступу до широких пластів національної духовної спадщини [18, с. 113-131].

Актуальні проблеми функціонування мистецтва в новій соціокультурній реальності піднімає Р.П. Шульга [19].

Нова соціокультурна реальність в Україні спонукає молодих учених до теоретично-методологічного її розгляду, виходячи з економічної, держав­ницької, мистецької та інших точок зору. Зокрема, Гулевич О.Ю. розглядає проблеми формування та регулювання ринку праці у сфері культури [20]; Волков С.М. предметом досліджень обрав систему мистецької освіти в умовах нової соціокультурної реальності [21]. Гострі фінансова та кадрова кризи, які переживають культурно-освітні заклади України в кінці ХХ століття, економічна конкуренція, комерціалізація культури вказують на необхідність соціально орієнтованої державної культурної політики, здатної покращити стан справ у сучасній українській культурі. Ці питання стали предметом дослідження дисертанта В.В. Карлової [22].

Таким чином, здійснений нами короткий огляд наукових досліджень дозволяє зробити висновок, що вивчення проблем художнього життя протягом десятиліть зазнало істотних змін, пов’язаних з реалізацією політичних та ідеологічних програм, які існували в науці у різні історичні періоди.

Резюмуючи, можна сказати, що, хоча в науці існують різні точки зору і різні уявлення про художнє життя та нову соціокультурну реальність, всі вони мають право на співіснування. Отже, всі представлені в літературі підходи мають раціональне зерно і створюють передумови для удосконалення методології дослідження змін у художньому житті в умовах нової соціокультурної ситуації в Україні.


Література

1. Уледов А. К. Духовная жизнь общества: Проблемы методологии исследования. – М.: Мысль, 1980. – 271 с.
   
2. Перов Ю. В. Художественная жизнь общества как объект социологии искусства. – Л., 1980. – С. 44.
   
3. Фохт-Бабушкин Ю.У. Художественная культура: Проблемы изучения и управления. – М.: Наука, 1986. – 236 с.
   
4. Стернин Г. Ю. Художественная жизнь России на рубеже ХІХ – ХХ веков. – М.: Искусство, 1970. – 293 с.
   
5. Конев В. Социальное бытие искусства. – Саратов, 1975. – С. 115.
   
6. Журавлев В. В. Мир художественной культуры. – М.: Мысль, 1987. – С. 18.
   
7. Українська художня культура: Навч. посібн. /За ред. І.Ф. Ляшенка. – К.: Либідь, 1996. – 408 с.
   
8. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій /Гол. ред. С.В. Головко. – К., 1999. – 390 с.
   
9. Світова художня культура / О.П. Щолокова, С.В. Шип, О.Л. Шевнюк, О.М. Семашко. – К.: Вища школа, 2004. – С. 15-16.
   
10. Соціологія культури / За ред. докт. філос. наук, професора О. М. Семашка та докт. соціол. наук, проф. В. М. Пічі: Навч. посібник. – К.: Каравела, Львів: “Новий світ – 2000”. – 333 с.
    
11. Дадамян Г.Г. Современная культурная ситуация и проблемы ее социологического изучения //Вопросы социального функционирования художественной культуры. – М., 1984. – С. 24.
    
12. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат, 1992. – С. 425-504.
    
13. Художественная жизнь современного общества. В 4-х томах. Т. 1. Субкультуры и этносы в художественной жизни /Отв. ред. К.Б. Соколов. – СПб, 1996. – С. 6.
    
14. Соціологія: Курс лекцій /За ред. В.М. Пічі. – К.: Заповіт, 1997. – 342 с.
    
15. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібн. /За ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2000. – 622 с.
    
16. Семашко О. М. Нова соціокультурна реальність в Україні // Соціологія культури: Навч. посібник / За ред. О. М. Семашка, В. М. Пічі. – К.: Каравела, Львів: Новий світ – 2000, 2002. – С. 75-81.
    
17. Суїменко Є.І. Культурне життя українського суспільства в ринково-конкурентних умовах //Культура і сучасність: Альманах. – 2002. - № 1. – С. 116-124.
    
18. Даниленко В.М. Культурно-мистецьке життя в Україні 1990-х років //Вісник ДАКККіМ. – 2002. - № 1. – С. 113-131.
    
19. Шульга Р.П. Стан мистецтва в Україні //Культура і сучасність: Альманах. – 2002. - № 2. – С. 46-53; Шульга Р.П. Функціонування мистецтва в сучасному соціокультурному просторі //Вісник ДАКККіМ. – 1999. - № 1. – С. 69-80.
    
20. Гулевич О.Ю. Ринок праці сфери культури України: методологія і практика регулювання: Дис... канд. екон. наук. – Львів, 2002.
    
21. Волков С.М. Система мистецької освіти в культурі України 90-х рр. ХХ ст.: традиції, реформи, перспективи: Дис... канд. мистецтвознавства. – К., 2003.
    
22. Карлова В.В. Державна політика у сфері культури: сутність та особливості реалізації: Дис... канд. наук з держ. упр. – К., 2003.