Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність та право на рубежі сторіч

Вид материала

Документы

Содержание Договір комерційної концесії Категорії „фінанси” та „фінансове господарство” Порядок здійснення заходів по погашенню

Подобный материал:

• О. В. Михайлюк "українська революція" чи "російська революція на україні"?, 210.51kb.
• Всеукраїнський журналістський конкурс «Парк, 42.15kb.
• Реферат роботи, висунутої на здобуття премії Президента України для молодих вчених, 180.15kb.
• Стипендіальні програми ім. Фулбрайта Відкриті стипендіальні програми для тих студентів, 101.21kb.
• Літературна кіровоградщина литературная кировоградщина поезiя проза гумор сатира публiцистика, 1632.69kb.
• Українська дитяча преса на сьогодні є малодослідженим феноменом, розгляд якого тільки, 687.71kb.
• Тема програми : Українська державність в 1917-1921 рр. Тема уроку : Проголошення зунр., 151.68kb.
• Литературный альманах сф пгу. Выпуск, 2810.94kb.
• Ю. Б. Генезис альманаха (календарная семантика) // Известия Уральского государственного, 113.46kb.
• Заявка на участь у конференції, 82.92kb.

Цурцумія В.Р.

Одеська національна юридична академія


ДОГОВІР КОМЕРЦІЙНОЇ КОНЦЕСІЇ


З розвитком суспільних відносин виникає потреба нормативного регулювання процесів інтелектуальної діяльності людини для подальшого їх використання у бізнесовій діяльності суб’єктів господарювання. Договірна форма передачі прав інтелектуальної власності є підставою формування нових видів договорів – ліцензійний договір, договір комерційної концесії, договір про спільну діяльність та ін.

Маючи спільну юридичну основу, ці види договірних відносин іноді являють собою самостійні цивільно-правові договори з цікавим юридичним та економічним змістом. З усіх видів договірних відносин, збудованих на передачі комплексу виключних прав на об’єкти інтелектуальної власності привертає увагу договір комерційної концесії.

У ЦК України легальне визначення “комерційної концесії” відсутнє, є лише визначення договору комерційної концесії. Так, згідно з гл.76 ЦК договір комерційної концесії полягає в тому, що один суб’єкт підприємницької діяльності (правоволоділець) за винагороду надає іншому суб’єктові підприємницької діяльності (користувачеві) право використовувати свої засоби індивідуалізації (фірмове позначення, торговельну марку), передає йому “ноу-хау”, комерційну інформацію, право на використання промислових зразків, корисних моделей, винаходів і надає постійне консультаційне сприяння в організації підприємницької діяльністю.

Виходячи із даного визначення, під комерційною концесією слід вважати сукупність суспільних відносин, які виникають між суб’єктами-підприємцями, в межах яких один суб’єкт (правоволоділець) на певних умовах надає іншому суб’єкту (користувачеві) право на використання у підприємницькій діяльності комплексу виключних прав. Отже, слід зауважити, що термін “комерційна концесія” може використовуватись у двох значеннях: по-перше, як сукупність суспільних відносин, по-друге, як інститут права – відокремлена група юридичних норм, регулюючих однорідні суспільні відносини, які належать до відповідної галузі права.

У спеціальній літературі для визначення відповідного роду ринкових відносин використовується термін “франчайзинг” та “франшиза”. Термін “франчайзинг” походить від англійської “franchising”- право, привілеї. Термін “франшиза” походить від франц. “franchise”- пільга, привілеї. Досить часто, як у зарубіжній так і у вітчизняній літературі, зустрічається термін "franchises", тобто "місце, де дозволено торгівлю". Експерти ВОІВ визначають франшизу як договір, за яким одна особа (правоволоділець), яка має розроблену систему ведення певної діяльності, дозволяє іншій особі використати цю систему відповідно до вимог володільця франшизи за винагороду.

Деякі елементи сучасної системи франчайзингу спостерігались ще у середньовіччі. Наприклад, у Великій Британії барони іноді отримували від короля привілеї щодо стягнення податків на певних територіях. У свою чергу, барони зобов'язувались надати королю певні послуги. Саме у Великій Британії на початку XIX століття склалася "система пов'язаних домів" (таку систему насамперед використовували пивовари). На той час влада обмежувала продаж алкогольних напоїв: право торгувати зазначеною продукцією надавалось тільки володільцям постоялих дворів, які повинні були отримати відповідну ліцензію. Разом з тим влада посилила вимоги щодо стану постоялих дворів та якості обслуговування. Це призвело до того, що постоялі двори з ліцензією піднялися у ціні, а володільці постоялих дворів, яким вдалось отримати ліцензію, часто не мали достатніх коштів для того, щоб їхній постоялий двір відповідав встановленим вимогам. Як наслідок розв'язання цієї складної ситуації з'являється "система пов'язаних домів". В обмін за надану позику чи оренду майна пивовар отримував постоялий двір, тобто певну систему збуту своєї продукції (привілей).

У чинному законодавстві України визначення "франчайзингу" (договору франчайзингу, системи франчайзингу) взагалі відсутнє. Разом з тим у науковій літературі також не існує єдиного підходу щодо його визначення. Так, Р.Б. Шишка визначає франчайзинг як угоду, за якої одна сторона (правоволоділець) зобов'язується передати іншій стороні (користувачеві) за винагороду на визначений строк або безстроково право на використання в її підприємницькій діяльності комплексу виключних прав: право на фірмову назву і (або) комерційне позначення правоволодільця, на комерційну інформацію, що охороняється законом, а також інші передбачені угодою об'єкти виключних прав – знаки для товарів або послуг.

Н. Мєсяшна пропонує розглядати франчайзинг як спосіб доставки продукції або послуг споживачу: спосіб розвитку бізнесової діяльності та засвоювання ринку на засадах кооперації матеріальних і фінансових засобів та зусиль підприємств. Досить часто договір франчайзингу розглядають і як угоду, за якої виробник чи одноособовий розповсюджувач продукту або послуги, захищених товарним знаком, надає ексклюзивні права на розповсюдження на даній території своєї продукції чи послуг незалежним підприємцям (роздрібним торгівцям) в обмін на одержання від них спеціальних платежів (роялті) за умови дотримання технологій виробничих і обслуговуючих операцій.

Існує думка, що франчайзинг – це лише складна форма стандартної ліцензійної угоди, а договір франчайзингу виходить за межі простого ліцензування одного або кількох конкретних прав інтелектуальної власності (наприклад, товарних знаків), оскільки він є ліцензією на використання системи, що включає права інтелектуальної власності, але не обмежується ними.

Отже, за договором франчайзингу франчайзі (користувач) придбає франшизу, тобто дозвіл (право, привілеї) здійснювати протягом визначеного угодою часу на певній території бізнесову діяльність (продаж товарів, надання послуг) під товарним знаком або фірмовою назвою франчайзера (правоволодільця), використовуючи його технологію, комерційну та технічну інформацію, ноу-хау, а останній має право здійснювати контроль за якістю ведення бізнесової діяльності франчайзі та зобов`язаний надавати йому допомогу (організація рекламних заходів, навчання персоналу, забезпечення його особливим одягом та атрибутами).

Франчайзинг надає величезні можливості для розвитку структури комерційних відносин у цілому, інтеграції великого, середнього та малого бізнесу, просування вітчизняних підприємств і товарів на внутрішньому та міжнародному ринках.

У більшості випадках франчайзер володіє технологічною унікальністю, що надає йому можливість викликати до своєї діяльності, а отже, і фірмової назви інтерес суспільства. З часом торгова марка чи фірмова назва франчайзера стає відомою та популярною, але зі зростанням конкуренції технологія франчайзера втрачає свою унікальність, а її випадкові стримки мають лише тимчасовий ефект, що вимагає від франчайзера негайних організаційно-правових заходів розширення сфери діяльності. Одним з таких заходів є саме договір про франшизу, сутність якого полягає в тому, що продавець франшизи пропонує підприємцям (користувачам франшизи) використовувати в повному обсязі вже перевірену на практиці модель організаціїї та здійснення власного бізнесу під фірмовою назвою чи торговою маркою першого. Це означає, що продавець франшизи має можливість, по-перше, розширити ринок збуту своїх товарів чи надання послуг, створюючи мережу власних продавців; по-друге, одержувати додаткові прибутки у вигляді спеціальних платежів (роялті), які сплачують користувачі франшизи за використання чи надання дозволу на використання прав інтелектуальної власності.

Залежно від того, які права – об`єкти інтелектуальної власності, надає правоволоділець (франчайзер) користувачам (франчайзі) за типом франчайзингової стратегії та за способом продажу, виділяють такі різновиди франчайзингу:

Виробничий франчайзинг – передбачає продаж франчайзі права на виробництво і збут продукції із сировини і матеріалів, закуплених у материнських кампаніях. Цей вид франчайзингу у свій час був застосований такими відомими компаніями-гігантами, як "Кока-Кола", "Пепсі". Централізоване виробництво і продаж їх товарів були невигідні через високий вміст води в продукті. Було прийнято рішення виготовляти сироп високої концентрації і розподіляти його на основі франшизи між місцевими заводами із розливу.

Товарний франчайзинг (іноді зустрічається формулюванян торговий франчайзинг) – франчайзі отримує від провідної (головної) компанії право на продаж товарів з її товарним знаком, тобто реалізовує товар франчайзера, працюючи під його торговою маркою. Товарний франчайзинг використовується у сфері торгівлі, але необхідно відрізняти торговий франчайзинг від оптової торгівлі. У випадку, коли торгівля здійснюється на умовах договору франчайзингу, франчайзі прив`язаний до товарного знака і торгової марки франчайзера, отже, головним є не сам товар, а використання особливого асортименту та специфічної технології торгівлі.

Бізнесовий (діловий) франчайзинг (досить часто вживається визначення франчайзинг – бізнес – формату "peckage - franchise") – продаж франчайзером ліцензій окремим особам чи іншим компаніям на право відкриття мережі магазинів для продажу товарів та послуг під фірмовою назвою франчайзера. Останній не тільки забезпечує франчайзі продукцією (послугами), торговою маркою, а й дає змогу йому використовувати бізнес – формат в цілому – стратегію і план збуту, методи роботи. Франчайзер здійснює поточну підтримку, консультує і навчає франчайзі. Це найбільш поширений вид франчайзингу.

Поряд з трьома видами франчайзингу деякі автори виділяють додатково ще один його вид – конверсійний. Під час його використання фірми як учасники правовідносин втрачають свою самостійність та перетворюються на членів франчайзингової системи без радикальної зміни методів роботи. Необхідність використання конверсійного франчайзингу виникає, як правило, при інтенсивній конкуренції, насиченості ринку товарами чи послугами, коли відома та популярна торговельна марка, фірмова назва чи товарний знак франчайзера надають можливість компаніям, які зазнали фінансових труднощів, вижити, зменшуючи витрати та покращуючи товари чи послуги.

Тенденції розвитку світової економіки вказують на подальше збільшення використання франчайзингової системи (договору франчайзингу) як ефективної форми організації бізнесової діяльності, яка надає можливості зменшити ризик у малому підприємстві і сприяє швидкому поширенню сучасних технологій як у сфері виробництва так і надання послуг.

Договір франчайзингу можна віднести до змішаного типу договорів (форма гібридної інституційної угоди), який має складну правову конструкцію. У залежності від цілей і сфери дії договору франчайзингу в нього можуть входити елементи інших договорів (купівлі-продажу, постачання, лізингу та ін.). Найбільш близьким до договору франчайзингу є ліцензійний договір. Подібність цих договорів полягає в тому, що основою договорів є надання правоволодільцем користувачу прав на використання об'єктів виключних прав, що належать правоволодільцю. Принципові відмінності полягають в розходженні предметів і цілей цих договорів. Предметом ліцензійного договору є право на використання певного об'єкта інтелектуальної власності, тоді як договір франчайзингу передбачає введення підприємця (користувача) до сфери ділової активності власника франшизи. Ліцензіар не ставить перед собою ціль навчити ліцензіата методам підприємницької діяльності, яку веде він власноручно. Ціллю ліцензіара є навчити ліцензіата використати або експлуатувати предмет ліцензії. Здійснивши це зобов'язання, ліцензіар не цікавиться, яким чином ведеться ліцензіатом підприємницька діяльність. Єдине, що може приділити увагу ліцензіара – це правильне використання або експлуатація предмета ліцензії та своєчасна сплата належних йому роялті.

Інститут комерційної концесії – новий самостійний інститут в українському праві. Норми даного інституту здійснюють правове регулювання такого засобу ведення підприємницької діяльності, як комерційна концесія. У міжнародній практиці цей засіб називається "франчайзинг".

Збалансований правовий захист суб'єктів підприємницької діяльності, який здійснюється у формі комерційної концесії, захист прав споживачів, що користуються послугами компаній-франчайзі, а також публічних інтересів у даній сфері являють собою актуальну проблему.


Література

1. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. Є.О. Харитонова -Х.: Одіссей. - 2004. - 856с.

2. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. О.В. Дзери – К.: Юрінком Інтер. - 2005. - 1088с.

3. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. А.С. Довгерт – К.: ІСТИНА. - 2004. - 917с.

4. Бедринець М.Д. Франчайзинг: світовій досвід і перспективи розвитку в Україні // Фінанси України. - 2001. - №2. - С. 96-105

5. Бобков С.А. Коммерческая концессия как институт в российском гражданском праве // Журнал российского права.- 2002. - №10. - С. 82-87

6. Іолкін Я. Деякі аспекти правового регулювання договору франшизи // Хозяйственное право. - 2000. - №10. - С. 27-29

7. Обыденов А. Франчайзинг как особая форма институциональных соглашений // Вопросы экономики. - 2001. - №6. - С. 114-121

8. Пиляева В.В. Гражданское право в вопросах и ответах: Учебное пособие.- М.: ТК Велби, 2005. - 304с.

9. Цират А. Франчайзинг и франчайзинговый договор: Учебное практическое пособие .-К.: ИСТИНА, 2002. - 240с.


Фінансове право

_____________________________________________________________________________________


Ламан А.І.

Одеська національна юридична академія


КАТЕГОРІЇ „ФІНАНСИ” ТА „ФІНАНСОВЕ ГОСПОДАРСТВО”

У СУЧАСНИХ ЕКОНОМІЧНИХ УМОВАХ В УКРАЇНІ


Трансформація економічної системи України в контексті ринкових перетворень потребує пошуку оптимальних шляхів фінансової стабілізації і економічного зростання. Розв’язання цього завдання залежить передусім від оптимальної організації та дієздатності фінансової системи. З розвитком суспільства, зокрема економічних відносин, змінюються і погляди на сутність окремих категорій фінансового права, основними серед котрих - такі економіко-правові категорії, як: „фінанси” та „фінансове господарство”.

Перша проблема, яка зачіпається в науковій роботі, - це проблема сутнісного наповнення поняття „фінанси”. Адже на сьогодні в Україні серед науковців та практиків, серед економістів та правників так і не склалося єдиного погляду щодо визначення зазначеного терміну. Більшість вчених-економістів і досі розглядають „фінанси” у вузькому змісті, як це було у радянські часи: „фінанси – це знаряддя розподілу та перерозподілу ВВП”. Зазначимо, що недоліком такого визначення є те, що воно не охоплює опосередкування фінансами грошових відносин, оскільки „там де є фінанси, там є гроші, та не навпаки” [1]. Вищенаведене розуміння було обмовлено тим, що товарно-грошові відносини повинні були відмерти у радянському суспільстві [2]. Цікавою для вивчення є стаття Безгубенко Л.М., де наводиться цілий ряд поглядів на визначення категорії „фінанси”: це гроші; це застосування різноманітних прийомів та методів для досягнення максимального достатку фірми; це система грошових відносин із приводу руху фондів коштів та ін. [3].

Таким чином, фінанси мають важливе значення, це „інституціональна структура суспільства”, призначення якої полягає у „забезпеченні потреб юридичних і фізичних осіб та держави відповідними коштами” [4]. При цьому, свого найвищого розвитку й досконалості фінанси досягають в умовах ринкової економіки, фундаментальною основою якої є різні форми власності. Саме тому окремо розглядаються такі категорії, як місцеві та регіональні фінанси, фінанси зовнішньоекономічних зв’язків, спеціальні урядові фонди, фінанси державних підприємств, тобто державні фінанси тощо. Для того, щоб зрозуміти цей складний механізм функціонування фінансів у сучасному суспільстві, необхідно також дати визначення категорії „фінансове господарство”.

Реформування фінансів, обумовлене переходом до ринкової економіки, є складним процесом. В цілому в Україні закладене підгрунтя системи ринкового типу, активно просувається податкова реформа, однак проблеми залишаються. Якщо фінанси є економічними відносинами по формуванню, розподілу та перерозподілу фондів коштів, то фінансове господарство – це „сукупність матеріальних ресурсів, якими розпоряджається публічно-правовий союз (держава) для задоволення колективних потреб своїх членів” [5]. Дещо інше визначення дає І.Іловайський: „це сукупність явищ, що відносяться до планомірної організації діяльності примусових союзів, яка спрямована на спеціальну мету набуття й витрати матеріальних благ, необхідних для виконання усіх взагалі завдань цих союзів” [6]. Крім того, Рау, як і Янжул, розуміють під фінансовим господарством лише державне господарство [7]; Л.Штейн обмежує мету фінансового господарства лише набуттям матеріальних благ [8]. Однак, усі вчені розглядали фінансове господарство як категорію публічного права, притаманну саме публічно-правовим союзам.

Проблема обмеженості фінансування державних потреб, а отже, і дефіцит державного бюджету, великий державний борг потребують більш детального вивчення фінансового господарства держави, у якому проявляється її господарська діяльність. Мова йде не тільки про накопичення грошових коштів шляхом надходжень від податків і зборів, а також про надходження від інших видів державної діяльності, про доходи від державного господарства взагалі.

Фінансове господарство держави – це діяльність держави, що спрямована на отримання необхідних їй матеріальних коштів та на їх споживання для задоволення цілей державного життя, тобто здійснення економічної функції держави; державні доходи, які є доходами від функціонування державного сектора економіки, від сплати юридичними і фізичними установами податків, зборів, мита, зовнішньоекономічної діяльності, внутрішніх та іноземних позик і кредитів, іноземної допомоги тощо, становлять елемент фінансового господарства держави. Однак, економічна функція держави ні в якому разі не зводиться до отримання прибутку як частини вищезгаданих доходів; навпаки, соціальна роль держави переслідує мету задоволення потреб населення, підвищення народного добробуту тощо [9].

Державне господарство, на відміну від приватного, виробляє у своїй більшості нематеріальні блага, що не можуть бути оцінені у грошовій формі. Саме тому держава має використовувати свій виключний спосіб накопичення грошових коштів – примусове вилучення необхідних коштів з майна своїх громадян шляхом утримання податків і зборів. Сьогодні, коли більша частина доходу від державного господарства є саме надходженням від податків, потрібно обережно підходити до встановлення нових форм податків або внесення змін у податкову систему. Так, аналізуючи Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет на 2005р.” та деякі інші законодавчі акти” від 25 березня 2005р. приходимо до висновку, що основний вид державних доходів – надходження від податків і зборів. Такий підхід, на нашу думку, є невірним, оскільки стимулює суб’єктів оподаткування приховувати свої доходи, поринаючись до тіньової економіки, що у результаті погіршує кризовий стан економіки країни у цілому.

Вирішення даної проблеми вбачається у наданні переваги таким видам доходів від державного господарства, як доходи від діяльності державних підприємств і підприємств з часткою держави у статутному фонді. Звернемо увагу, що держава, даючи дозвіл на приватизацію того чи іншого державного підприємства, повинна передбачати залишення у державній власності хоча б незначної частки капіталу, що давало б змогу впливати у подальшому на ефективну діяльність підприємства і, як наслідок, на економіку країни та отримання прибутку. Якщо б така умова виконувалася раніше, то сьогодні не виникало б питань щодо можливості процесів реприватизації. Крім того, необхідно створення ефективної системи управління корпоративними правами держави і контролю за надходженнями частини прибутку у вигляді дивідендів.

Можливим варіантом для створення умов реструктуризації доходів від державного господарства щодо обмеження податкового тягаря повинно також бути створення спільних, з іноземним та державним капіталом, підприємств на території України, що призведе не тільки до формування нової бази для надходжень у Державний бюджет, а й стимулюватиме входження України на світовий ринок, підвищення конкурентоздатності вітчизняних товарів, тісне співробітництво з розвинутими країнами.

Таким чином, для ефективності діяльності державного господарства України і збільшення доходів необхідно передбачити наступні заходи:

1) активізація процесу удосконалення податкового законодавства шляхом його уніфікації та зменшення податкового тягара;

2) покращення інвестиційного клімату в Україні;

3) перегляд законодавства щодо приватизації державних підприємств і створення ефективної системи управління корпоративними правами держави.

Відкритим залишається питання щодо місцевого фінансового господарства. Як пише А.Р. Крусян [10], на практиці проблема взаємодії місцевої державної влади та влади територіальних громад існує і сьогодні. Держава впливала та продовжує впливати на комунальне господарство: саме держава визначає межі самостійності територіальних громад; делегує владу останнім; контролює місцеве фінансове господарство за допомогою податкової системи, різноманітних дотацій і трансфертів, що не є позитивним явищем.

Таким чином, другою проблемою, що має бути вирішена якнайшвидше, - це проблема впливу та контролювання державою фінансового господарств територіальної громади, яке повинно мати диспозитивний, а не імперативний характер. І по-третє, значення дослідження категорій „фінанси” і „фінансове господарство” полягає у тому, що форми отримання коштів союзами (державою, територіальними громадами) обумовлюються формами фінансового господарства.


Література


1. Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Н.п. – 2 вид., доп.і перероб. – К.:КНЕУ, 2002. – С.5.

2. Василик О.Д. Теорія фінансів. – К., 2000. – С.16.

3. Безгубенко Л.М. До питання про суть фінансів // Фінанси України. – 1998. - №1. – С.12.

4. Опарін В.М. Фінанси – інституціональна структура суспільства // Фінанси України. – 2001. - №8. – С.27.

5. Буковецкий А.И. Материалы по денежной реформе 1895-1897 гг. – М., 1922. – С.5.

6. Иловайский С.И. Учебник финансового права. – О., 1912. – С.5.

7. К.Г.Рау. Основные начала финансовой науки / Под ред. В.Лебедева. – С.-П., 1868. – С.13.

8. Энциклопедический словарь. Т.70. Репринтное воспроизведение издания Ф.А.Брокгауз - И.А.Ефрон. 1890 г. Т.35. – «Терра», 1993. – С.868.

9. Юрій С.І., Дерлиця А.Ю. Державні фінанси і демократія: до проблеми раціоналізації бюджетного вибору // Фінанси України. – 2001. - №6. – С.3.

10. Крусян А. Взаимодействие местных органов исполнителдьной власти и органов местного самоуправления в Украине. – О., 2001. – С.7, 16, 19, 28.


Осадчук С.В.

Одеський регіональний інститут державного управління

НАДУ при Президентові України


ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ ЗАХОДІВ ПО ПОГАШЕННЮ

ПОДАТКОВОГО БОРГУ ПЕРЕД БЮДЖЕТОМ


Погашення податкового боргу платниками податків є одним з джерел надходжень до бюджетів всіх рівнів. Науково – теоретичне вивчення даного питання дасть змогу визначити зміст, склад та порядок здійснення заходів контролюючими органами . Актуальність даного питання визначається тим, що сьогодні акцент діяльності органів податкової служби здійснюється на добровільній сплаті, яка передбачає відповідне відношення платників податків до своїх обов’язків.

Значним кроком в даному напрямку було прийняття Закону України №2181 – III [1], який докорінно змінив роботу податкової служби відносно забезпечення бюджетних надходжень. Проблема полягає в тому, що застосування норм даного Закону на практиці має деякі труднощі.

Висвітленню даного питання присвячені праці вчених Кисельова А., Костюк Д., Мурзова В.

Закон України №2181 –III упроваджує більш раціональну процедуру стягнення податків шляхом збалансування інтересів держави відносно ефективного стягнення податків з мінімізацією її втручання в діяльність суб’єктів підприємницької діяльності.

Розглянемо порядок здійснення заходів по погашенню податкового боргу органами державної податкової служби. Заходи можна поділити на заходи попереджувального характеру та заходи активного стягнення.

І. Заходи попереджувального характеру

Після виникнення податкового боргу не пізніше п’ятого робочого дня підрозділом податкової служби в автоматичному режимі формується перша податкова вимога, яка містить повідомлення, що всі активи боржника перебувають в податковій заставі та відомості про суми податкового боргу з урахуванням пені.

При направленні першої податкової вимоги необхідно враховувати, що економічно обґрунтованим для формування вимог є обсяг податкового боргу у платника податків, більший ніж 10 грн. Крім того, при відсутності заборгованості по податкам та платежам, які контролюються податковими органами, перша податкова вимога направляється на податковий борг за поданням інших контролюючих органів. Якщо подання надійшло після надсилання платнику першої податкової вимоги, то сума податкового боргу за поданням включається до консолідованого боргу та вказується в другій податковій вимозі.

З моменту виникнення податкової застави будь-яке відчуження або здача в оренду (лізинг) боржником нерухомого та рухомого повинні узгоджуватись з податковим органом (податковим керуючим). Після розгляду звертання платника податків податковий орган (податковий керуючий) надає платнику податків “Згоду на здійснення операцій з активами” за встановленою формою. При забороні зазначених операцій податковий керуючий видає припис довільної форми. Коли припис не видається протягом десяти робочих днів з моменту надходження запиту платника, операція вважається узгодженою.

У разі коли платник податків, активи якого перебувають у податкові заставі, відчужив такі активи без попередньої згоди податкового органу, якщо отримання такої згоди є обов’язковим згідно із Законом, платник податків додатково сплачує штраф у розмірі ста відсотків суми податкового боргу, щодо якого виникло право податкової застави (пп.17.1.8 п.17.1 ст.17 Закону України № 2181).

За запитом платника податків, що має податковий борг, податковий орган може видати письмове повідомлення про звільнення окремих видів активів такого платника податків з-під податкової застави, якщо такий податковий орган визначає, що звичайна вартість інших активів, які залишаються у податковій заставі, більше суми податкового боргу, забезпеченого такою податковою заставою, у два чи більше разів, з урахуванням сум будь-яких інших прав дійсних вимог до активів такого платника податків, які мають пріоритет над таким правом застави.

За умови строку дії податкової застави більш як десять календарних днів орган державної податкової служби зобов’язаний безоплатно зареєструвати податкову заставу в державних реєстрах застав нерухомого майна.

Не раніше тридцятого календарного дня від дня направлення (вручення) першої податкової вимоги, у разі непогашення платником податків суми податкового боргу у встановлені строки орган податкової служби не пізніше п’ятого робочого дня, починаючи з останнього із зазначених 30 календарних днів, формує та направляє платнику податків другу податкову вимогу. Друга податкова вимога додатково до відомостей, викладених у першій податковій вимозі, може містити повідомлення про дату та час проведення опису активів платника податків, що перебувають у податковій заставі, а також дату та час проведення публічних торгів з їх продажу.

Якщо у платника податків, якому було надіслано першу податкову вимогу, виникає новий податковий борг, то друга податкова вимога формується на суму консолідованого боргу.

Друга податкова вимога направляється також за поданням іншого контролюючого органу. У випадку, коли подання іншого контролюючого органу надійшло після надсилання платнику другої податкової вимоги, нова податкова вимога не надсилається, а сума податкового боргу, вказана в поданні, включається до консолідованого боргу платника для застосування процедури стягнення активів такого платника в рахунок погашення його податкового боргу.

Не раніше тридцятого календарного дня з моменту надіслання платнику податків другої податкової вимоги органи державної податкової служби набувають прав стягнення коштів платника та продажу інших активів.

Стягнення коштів та продаж інших активів платника податків здійснюється на підставі Рішення податкового органу про застосування заходів погашення податкового боргу платника податків за рахунок стягнення його активів, яке готується податковим керуючим боржника (не раніше тридцятого календарного дня з моменту надіслання платнику податків другої податкової вимоги), підписується керівником податкового органу та направляється платнику податків.

З метою захисту інтересів бюджетних споживачів активи платника податків, що має податковий борг, передаються у податкову заставу.

Податковим керуючим кожного боржника проводиться опис майна з метою визначення переліку майна, що перебуває в податковій заставі для подальшої реалізації його в рахунок погашення податкової заборгованості.

Слід зазначити, що до переліку майна, за недостатністю рухомого майна для погашення податкового боргу, необхідно також включати й нерухоме майно, крім майна, яке не може бути предметом податкової застави відповідно до Закону.

ІІ. Активні заходи стягнення податкового боргу

Не раніше тридцятого календарного дня з моменту надіслання платнику податків другої податкової вимоги, на підставі Рішення податкового органу про застосування заходів погашення податкового боргу платника податків за рахунок стягнення його активів органи державної податкової служби набувають прав стягувати кошти платника.

Стягнення коштів платника здійснюється шляхом надіслання банку (банкам), обслуговуючому платника податків, платіжної вимоги на суму податкового боргу або його частини.

На підставі Рішення податкового органу про застосування заходів погашення податкового боргу платника податків за рахунок стягнення його активів, органи державної податкової служби набувають прав вилучати готівкові кошти платника з каси підприємства або інших місць зберігання в рахунок погашення податкового боргу.

Продаж активів платника податків, організований податковим органом, здійснюється на публічних торгах на умовах змагальності.

Платник податків може самостійно реалізувати виділені ним власні активи, що знаходяться в податковій заставі, за умови спрямування отриманої виручки від реалізації цих активів у повному обсязі на погашення податкового боргу, якщо отримає дозвіл податкового органу на самостійну реалізацію У разі, коли заходи з продажу активів платника податків за рішенням органу стягнення не привели до повного погашення суми податкового боргу із-за відсутності у платника податків, що є філією, відокремленим підрозділом юридичної особи, активів, достатніх для погашення такого боргу, то звернення може бути проведено на активи такої юридичної особи (в тому числі і шляхом безспірного стягнення коштів з рахунків таких юридичних осіб в установах банків.

Активи платника податків звільняються з податкової застави, коли настає одна з подій, визначених у пп.8.7.1 п. 8.7. ст.8 Закону України № 2181-ІІІ. При цьому платнику податків надсилається повідомлення за встановленою формою (додаток 4 до Порядку застосування податкової застави органами державної податкової служби), а також здійснюється виключення податкової застави з державних реєстрів застав рухомого або нерухомого майна.

Органи державної податкової служби мають право надавати розстрочення та відстрочення податкових зобов’язань платникам податків згідно з пунктом 9 статті 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” (із внесеними змінами і доповненнями) та статтею 14 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”.

Підставою для розстрочення податкових зобов’язань платника податків є надання ним достатніх доказів щодо існування загрози виникнення або накопичення податкового боргу.

Підставою для відстрочення податкових зобов’язань платника податків є надання ним достатніх доказів щодо дії обставин непереборної сили, які призвели до загрози виникнення або накопичення податкового боргу та/або банкрутства такого платника.

Податкова порука застосовується у разі невиконання платником податків обов’язків із погашення податкового зобов’язання або податкового боргу у строки та за процедурою, визначеною Законом, за умови, що банк – поручитель бере на себе відповідальність за таке погашення у такому ж обсязі, як і платник податків.

Податковим керуючим рекомендується укладати договір – поруки у випадках, коли платник податків звертається до податкового органу із запитом про звільнення окремих видів активів такого платника податків з-під податкової застави, з метою отримання кредиту банку. Податковий керуючий укладає договір поруки, за яким банк – поручитель зобов’язується перед податковий органом відповідати за належне виконання платником податків обов’язків із погашення його податкового боргу (частини боргу), при отриманні платником податків банківського кредиту.

У разі отримання договору поруки податковий орган протягом одного робочого дня, наступного за днем отримання договору поруки, зобов’язаний відмовитися від права податкової застави активів (частки активів) платника податків, про що повідомляє останнього довідкою (форма довідки – додаток 5 до Порядку застосування податкової застави органами державної податкової служби).

Адміністративний арешт активів платника податків є виключним способом забезпечення можливості погашення його податкового боргу.

Арешт активів може бути повним або умовним.

Повним арештом активів визнається виключна заборона платнику податків на реалізацію прав розпорядження або користування його активами з їх тимчасовим вилученням або без нього.

Умовним арештом активів визнається обмеження платника податків щодо реалізації прав власності на такі активи, яке полягає в обов'язковому попередньому отриманні дозволу керівника відповідного податкового органу на здійснення будь-якої операції платника податків з такими активами.

Адміністративний арешт активів застосовується, якщо з’ясовані визначені законодавством обставини.

Процедура банкрутства розповсюджується на боржників, які неспроможні виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі перед бюджетом, протягом трьох місяців після настання встановленого терміну їх сплати. Для селянського (фермерського) господарства термін погашення заборгованості по сплаті податків і зборів (обов'язкових платежів) становить шість місяців після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт.

Податкові органи мають право приймати рішення при процедурі санації про прощення (списання) та відстрочення (розстрочення) сплати податків та зборів (обов’язкових платежів) згідно із Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Висновки. Аргументація любого правового явища повинна базуватись на виправданих підходах до його виділення. Категорія юридичної відповідальності в правовій науці України трактується як реалізація санкції саме правової норми. Відповідальність за порушення податкового законодавства прямо пов’язана з правами учасників податкових відносин. На сьогоднішній день законодавчого закріплення податкової відповідальності, як самостійного виду, не має. Стаття 17 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” визначає порядок застосування штрафних санкцій, але податкової відповідальності не передбачено. Отже, в даному напрямі можливо проводити подальші дослідження.