Geum.ru

Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність та право на рубежі сторіч

Вид материалаДокументы

Содержание


Деякі проблеми здійснення
Правовая сущность оффшорных зон в украине
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Докука Т.В.

Одеська національна юридична академія


ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ

ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ


Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює постійне посилення уваги до пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних сучасному стану розвитку світової економіки. В основі інноваційного розвитку держави лежать нові знання та технології. Насамперед вони, на початку ХХI століття, є головним джерелом економічного зростання.

Загальновизнано, що знання та інформація – основні джерела високотехнологічного виробництва. Відтак запровадження в Україні інвестиційно–інноваційної моделі економічного зростання з політичної мети перетворюється на об’єктивну необхідність, альтернативою якій є занепад національної економіки, втрата економічного, а, можливо, й національного суверенітету.

Отже, зайвим є переконування громадськості та фахівців у необхідності радикальної активізації інноваційної діяльності в Україні, яка має надати суспільно – економічному розвиткові інноваційного характеру.

Інноваційна діяльність є складним процесом трансформації ново-отриманих ідей та знань в об’єкт економічних відносин. Зрозуміло, що такий процес становить складну багаторівневу систему економічних відносин щодо “матеріалізації” знань, якій властиві специфічні взаємозв’язки та закономірності. З огляду на значну, часом визначальну роль, яку інноваційні процеси відіграють в сучасній економіці, визначення та врахування цих особливостей є необмінною умовою забезпечення ефективності економічної стратегії держави.

Закон України ”Про інноваційну діяльність” трактує інновації як ” новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, а також організаційно – технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери” [1].

Інноваційний процес у сучасному розумінні не обмежується першою появою на ринку нового продукту, послуги або доведенням до проектної потужності нової технології. По мірі розповсюдження інновація вдосконалюється, стає більш ефективною, набуває раніше не відомих споживчих властивостей. Це відкриває для неї нові сфери застосування, ринки, нових споживачів. Сукупний суспільний результат інновації є позитивним саме завдяки механізму дифузії інновацій.

Інновація внаслідок свого комплексного розгортання утворює нову технолог – соціально – економічну підсистему суспільства, яка складається з:

галузей, які здійснюють інновацію;

галузей, які поширюють нову технологію та поглиблюють її економічні переваги;

галузей, що виникають у “шлейфі” розвитку нового технологічного стилю.

Нагальна необхідність дифузії інновацій обумовлює тісний взаємозв’язок між науково – технічною, виробничою та інвестиційною діяльністю та свідчить про необхідність розгляду не лише інновації як окремого техніко – організаційного акту, а комплексу дій суб’єктів господарювання та складових національної інноваційної інфраструктури, який набуває вигляду інноваційного процесу.

Отже, принципово важливий висновок полягає в тому, що досягнення синергетичного ефекту інновації вимагає значно більшого обсягу контрактних взаємовідносин та сукупних інвестицій, ніж потрібно, щоб отримати локальний економічний ефект від звичайного капіталовкладення [2].

Практично, інновація являє собою зміну технології виробництва, яка безпосередньо впливає на продуктивність факторів виробництва та спосіб їхнього поєднання, а отже, забезпечує видозміну виробничої функції.

За визначенням, інновація в соціально – економічній системі є способом якісно більш ефективного використання ресурсів. Отже навіть за збереження наявної диспозиції факторів виробництва відбувається збільшення обсягів виробництва.

У більш загальному вигляді, інноваційна інвестиція є “ресурсоощадним” вкладенням, яке забезпечує значно більшу за середню по економіці економічну віддачу (зрозуміло, з відповідним підвищенням рівня підприємницького ризику).

Таким чином, стратегічний суспільний ефект інновацій полягає в тому, що вони:

здійснюють прискорення зростання продуктивності факторів виробництва, що важливо за умов дефіцитності принаймні одного з них;

забезпечують прискорення зростання обсягів виробництва;

прискорюють структурні зрушення, сприяють перерозподілу ресурсів на перспективні напрями суспільно – економічного розвитку;

поліпшують статус країни в глобальній економіці та національну конкурентоспроможність.

Отже, на нашу думку, інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення національної економіки, який досягається переважно за рахунок практичного використання нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві.

Сучасне виробництво вимагає значних витрат на науково – технічні розробки, впровадження їх результатів, і в багатьох випадках цей тягар є непосильним для окремих суб’єктів господарювання в умовах жорсткої конкуренції. Водночас саме інноваційна складова є головним джерелом суспільного прогресу. У розвинутих країнах понад половина підприємств здійснюють інноваційну діяльність.

Активний розвиток такої діяльності можливий лише за державної підтримки.

Державна політика розвинутих країн світу в інноваційно–інвестиційній сфері включає методи прямого і непрямого стимулювання. До методів прямого стимулювання належать:

надання кредитів на пільгових умовах підприємствам і організаціям, що ведуть наукові розробки;

безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств;

створення наукової інфраструктури в регіонах;

існування різноманітних програм у межах більшості урядових відомств, спрямованих на підвищення інноваційної активності бізнесу;

державні замовлення, переважно у формі контрактів на проведення НДР, забезпечення початкового попиту на багато нововведень, що потім широко використовуватимуться в економіці країни;

створення науково – технічних зон зі спеціальним режимом інноваційно–інвестиційної діяльності.

До непрямих методів належать:

податкові пільги на інвестиції, що здійснюються в інноваційній сфері;

розвиток науки та системи вищої освіти;

законодавчі норми, які стимулюють науково – дослідну активність.

Слід також для формування в Україні якісної інноваційно–інвестиційної моделі розвитку держави переймати досвід інших провідних країн світу.

У зв’язку з постійним зростанням кількості залучених до інноваційної діяльності суб’єктів господарської діяльності перед державою стоїть завдання визначення тих наукових закладів та підприємств, що дійсно потребують її підтримки. Як один з напрямів вирішення цієї проблеми розглядається створення різноманітних інноваційних структур (інноваційні центри, бізнес – інкубатори, технопарки, технополіси, тощо). Названі структури організаційно об’єднують наукові сили певного спрямування та підприємницькі структури. В їх рамках створюється необхідна для інноваційної діяльності матеріальна база; проводиться відбір на конкурсній основі проектів створення нової техніки і технологій; здійснюються прикладні дослідження; підготовка кадрів, зорієнтованих на інноваційну підприємницьку діяльність тощо.

Інноваційні структури різняться між собою лише мірою охоплення стадій науково – технологічного циклу. З використанням таких організаційних структур держава намагається впорядкувати інвестиційні потоки, спрямувавши їх на реалізацію пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. В Україні державна підтримка інноваційної діяльності здійснюється в умовах реальної загрози залишитися аутсайдером міжнародної спільноти, а також з урахуванням набутого в останнє десятиріччя досвіду регулювання економічних процесів в умовах ринкових відносин.

Між тим, в процесі практичної реалізації державної інноваційної політики доводиться констатувати, що в Україні досі практично не створено сприятливих умов для здійснення інноваційної діяльності, формування попиту на інновації, дифузії інновацій. Комплекс політико – правових, фінансових, організаційних, технологічних та інших перешкод досі фактично блокує масову реалізацію інновацій в Україні. Економічна модель, яка утворилася в Україні, буквально ”виштовхує” фінансові ресурси з інноваційного обігу.

Однак певні зрушення на законодавчому рівні все – таки відбулися. Прийнято низку важливих нормативно – правових актів:

Закон України ”Про інноваційну діяльність” від 04.07.2002 р.

Закон України ”Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” від 16.01.2003 р.

Постанова ВРУ ”Про затвердження Державної програми розвитку інноваційних напрямів індустрії моди до 2010 року” від 19.02.2004 р.

Указ Президента України ”Про фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави” від 20.04.2004 р.

Постанова ВРУ ”Про дотримання законодавства щодо розвитку науково – технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні” від 16.06.2004 р.

Постанова КМУ ”Про затвердження державної програми прогнозування технологічного та інноваційного розвитку на 2004 – 2006 роки” від 25.08.2004 р.

Указ президента України ”Про заходи щодо поліпшення інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні” від 19.07.2005 р. та інші.

Політика держави щодо залучення інвестицій не позбавлена помилок. Держава нав’язує інвесторові свої плани, надто активно цікавиться його справами, примушує його неефективно використовувати кошти. Все це призводить до того, що в країну не можуть прийти великі інвестиції. У країнах, що розвиваються, та перехідних економіках саме іноземні інвестиції небезпідставно розглядають як джерело організаційних та технічних інновацій.

Багато з вітчизняних експертів також обстоюють думку, що лише іноземні інвестори здатні переорієнтувати економіку у інноваційному напрямку. Проте в дійсності обсяги інвестицій, що надходять до України, залишаються низькими, а їхня структура не дає можливості говорити про їхній інноваційний характер. В ній переважають вкладення у виробничу сферу, причому вони майже не торкаються перспективних високотехнологічних виробництв. Натомість зростають вкладення у сферу торгівлі, які ведуть до зростання імпорту в Україну, причому перш за все – продукції споживчого характеру.

З цього можна зробити висновок, що стикаючись зі скороченням попиту на свою застарілу продукцію, підприємства зацікавлені у здійсненні інновацій. Проте через застарілість основних фондів вони фізично неспроможні до запровадження радикальних інноваційних змін, а через дефіцит фінансових ресурсів не в змозі здійснити необхідну технологічну перебудову. Саме тому держава повинна втрутитися в цю складну ситуацію.

На сьогодні в Україні використовуються різні форми державної підтримки інновацій, але така підтримка має скоріше фрагментарний, ніж системний характер. Розрахунок на те, що інноваційна модель розвитку в Україні сформується лише під впливом ринкових замовлень і механізмів, на практиці не спроваджується.

З урахуванням викладеного, необхідно активізувати державну підтримку інноваційної діяльності, зосередивши увагу на сприянні розвитку фундаментальної та прикладної науки; організації підготовки необхідних для названої діяльності наукових та інженерних кадрів; підтримці розвитку промислової та соціальної інфраструктури; забезпеченні контролю за реалізацією державних замовлень у межах перспективних інноваційних проектів; стимулюванні активності інноваційного бізнесу; створенні умов для широкої кооперації у сфері інноваційної діяльності, в тому числі й на міжнародному рівні.

В свою чергу на державному рівні почали проводитися круглі столи, конференції, на яких відбувається усвідомлення важливості інноваційного розвитку. Все це свідчить про те, що держава почала усвідомлювати необхідність розвитку інвестиційно–інноваційної моделі, але для перетворень потрібен час.

Хотілося б вірити, що той досвід, який вже був набутий на сьогоднішній день, сприятиме вдосконаленню запровадження інновацій в державі та дасть поштовх до значної активізації всієї інноваційної діяльності в Україні.


Література

1. Гусєв В. О. Інноваційна діяльність в Україні у світових координатах розвитку // Статистика України, - №3, - К., - 2003. - С. 40 – 45.

2. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Збірник статей. – К.: Видавництво Держкомстату України, 2002. – С. 148.


Коломиец Е.В.

Одесская национальная юридическая академия


ПРАВОВАЯ СУЩНОСТЬ ОФФШОРНЫХ ЗОН В УКРАИНЕ


Актуальность данной темы определяется влиянием оффшорных зон и компаний, функционирующих в них, на перераспределение финансовых ресурсов, которое связанно с притоком или оттоком капитала, что оказывает косвенное воздействие на экономику отдельных стран и на мировую экономику в целом.

В оффшорных зонах концентрируются огромные объемы финансовых ресурсов, которые образуются как легальным способом, так и нелегальным. Поток капиталов через оффшорные финансовые центры постоянно растет. На сегодняшний день в мире существует более 60 стран, законодательство которых предусматривают налоговые льготы для оффшорных компаний.

Использование «оффшорных схем» не является исключительно современным явлением. Когда древние Афины ввели двухпроцентный импортный и экспортный налог, то греческие и финикийские купцы начали делать объезд в двадцать миль, чтобы избежать уплаты этих сборов. В пятнадцатом веке Фландрия была процветающим международным коммерческим центром с небольшим количеством ограничений или налогами на местные или иностранные товары. В результате, английские купцы предпочитали продавать свою шерсть во Фландрии, а не в Англии, где они должны были бы уплатить высокие налоги и пошлины.

США также имеют историю уклонения от уплаты налогов еще с восемнадцатого века. Для уклонения от импортного налога, налагаемого Англией, американские колонисты перемещали и направляли свою торговлю через Латинскую Америку.

В XVIII в. Городской Совет Женевы (Швейцария) принял закон, который требовал от банкиров вести учет счетов своих клиентов, но запрещал им раскрывать этот учет кому бы то ни было без четко выраженного согласия Городского Совета.

Термин «оффшор» в нынешнем его значении впервые появился в одной из газет на восточном побережье США в конце 50-х гг. и обозначал финансовую организацию, избежавшую правительственного контроля путем географической избирательности. В русский язык термин "офшор" пришёл из английского языка, где "off-shore" буквально означает "вне берега", "в открытом море", "изолированный". В современной экономической литературе этим термином обозначают одну из разновидностей специальных экономических зон, специфическую форму организации коммерческой деятельности.

Итак, оффшорная зона - это независимое государство или территория другого государства с некоторой степенью автономии, чьё законодательство позволяет существование юридического лица со значительными налоговыми льготами. Льготы чаще всего заключаются в полном отсутствии налогов при выполнении определённых условий.

Администрация оффшорных зон получает доходы от регистрационных сборов, ежегодных пошлин и платежей, местных налогов, пусть, и взимаемых по льготным ставкам. Причем доходы эти растут пропорционально увеличению числа создаваемых кампаний. А население получает возможность работать в офисах иностранных фирм, в службах связи, гостиницах, на транспортных предприятиях и т.д. Также необходимо платить гонорар местной администрирующей компании за надлежащее оформление регистрации, предоставление юридического адреса, выполнение обязанностей официального агента. Страна, предоставляющая налоговые льготы имеет свой интерес. Так, как эти страны заинтересованы в привлечении международного бизнеса, так как каждая оффшорная фирма платит как напрямую в местный бюджет, так и местной администрирующей компании, часто юридической и бухгалтерской компаниям, иногда хранит средства в местных банках, может пользоваться услугами местных авиалиний, гостиниц, ресторанов, телекоммуникаций, может снимать офис и давать рабочие места в нём местным гражданам и т.д.

Кроме минимизации налогов, оффшорные зоны позволяют осуществлять внешнеторговую, финансовую, банковскую и инвестиционную деятельность. Принципиальным моментом является то, что оффшорный режим вводится именно для привлечения иностранных инвестиций. Поэтому, как правило, налоговые и другие льготы устанавливаются лишь для иностранных компаний, и параллельно принимаются меры для изоляции оффшорного бизнеса от внутреннего рынка.

Оффшорные зоны дают использующим их компаниям следующие преимущества: налоговые льготы, значительную свободу при ведении бухгалтерской отчетности, практическое отсутствие валютного контроля, возможность проведения операций с резидентами в любой иностранной валюте, списание затрат на месте, анонимность, секретность финансовых операций. Оффшорные зоны имеют как преимущества так и свои недостатки к числу которых относятся: оффшорные компании являются очень «удобным» инструментом, при помощи которого совершается определённое количество преступлений, связных с размещением валюты и других ценностей за границей (по данным ГНАУ в Украине ежегодно «отмывается» около 40 % валового внутреннего продукта, около 80% денег отмывается за счет неуплаты налогов), оффшорные компании становятся все более рискованным инструментом ведения бизнеса и хранения накоплений, оффшорным фирмам год от года сложнее открывать банковские счета, приобретать в обычных странах ценные бумаги и недвижимое имущество, участвовать в аукционах и т. п.

Оффшорный бизнес приобретает всё больший вес в мировом обороте капитала, его особенности и всё новые возможности, которые он предлагает, заслуживают постоянного внимания. Не секрет, что достаточно много финансовых организаций ведут свои дела через оффшорные фирмы. Роль оффшорных зон в мировой финансовой системе значительна. К настоящему времени оффшорные зоны превратились в мировые финансовые центры. Использование оффшорных схем не является исключительно современным явлением. В условиях глобализации каждый имеет право перевести свой бизнес в офшор. Как известно, капиталы всегда будут сливаться туда, где им лучше и этот закон работает уже тысячи лет.

Законодательство различных стран по-разному относится к оффшорным компаниям - от развёрнутого антиоффшорного движения до политики максимального содействия.

Оффшоры чаще всего именуются «налоговым раем». Это действительно так, поскольку налоги там или минимальны, или же отсутствуют вообще. Поэтому многие бизнес-структуры направляют свои финансовые потоки именно в места оффшорные.

Оффшорная компания – это компания, которая не ведет хозяйственной деятельности в стране своей регистрации, а владельцы этих компаний - нерезиденты этих стран.

Оффшорная компания - предпринимательское товарищество, эквивалентом которого является общество с ограниченной ответственностью или акционерное общество. Однако, в отличие от местных предпринимательских товариществ, оффшорная компания полностью освобождена от уплаты налогов или платит низкие налоги в стране регистрации, при условии, что она не извлекает доходов в этой стране, а владельцы и директора не являются резидентами этой страны. Создавая оффшорную компанию, предприниматель может значительно и совершенно законно уменьшить сумму налоговых выплат его местной фирмы.

На современном этапе развития экономических отношений в Украине в противовес сильному налоговому грузу украинские предприниматели ищут разные способы минимизации налогов. Одним из универсальных и действенных инструментов для оптимизации налогообложения путём планирования налогов предпринимателей является использование оффшорных зон. Так, в Украине существуют специальные (свободные) экономические зоны, которые определены как часть территории Украины, на которой устанавливаются и действуют специальный правовой режим экономической деятельности и порядок применения и действий законодательства Украины. В специальных свободных экономических зонах создаются благоприятные таможенные условия и режим и уровень налогообложения, специфические валютно-финансовые условия, условия отдельных видов платежей и система государственного инвестирования.

Общеизвестно, что в Украине оффшоров не существует, но существуют идеи их создания, которые возникли еще в начале 90-х годов. Так в Законе Украины от 13.10.1992 № 2673-XII «Про общие основы создания и функционирования (свободных) экономических зон» предусмотрено возможность создания в Украине страховых и банковских зон, а в Концепции создание специальных (свободных) экономических зон в Украине такие зоны прямо названы офшорными с определением того, что в них вводится особо выгодный режим осуществления банковских и страховых операций в иностранной валюте для обслуживания нерезидентов. В декрете Кабинета Министров Украины от 26.12.1992 г. № 12-92 «Про налог на прибыль предприятий и организаций» 1992 г. прямо указано требования к отечественному офшору:

- получение прибыли только за пределами Украины;

- создание его нерезидентами и открытие счета в украинском банке;

Украина находится в окружении стран с высоким уровнем налогообложения. Поэтому для привлечения инвестиций мы обязаны создать такую систему налогов, которая превратит Украину в "мягкий оффшор" для Восточной Европы.

На мой взгляд, ввести оффшорную зону на всей территории Украины весьма проблематично и особой необходимости в этом нет, а вот превратить часть территории или отдельную область в оффшорную зону и для своих инвесторов и для иностранных - сработает стране на благо.

Казалось бы, дело за малым - легализацией "украинского оффшора", что прежде всего выгодно самому государству. Однако не все зависит от намерений власти (даже оформленных в виде правового документа с подробным описанием оффшорных принципов функционирования новой СЭЗ). На пути создания украинского оффшора стоит очень много проблем "внешнего" характера.

Во-первых, для реального функционирования даже провозглашенной оффшорной зоны необходимо преодолеть недоверие западных инвесторов, возникшее уже за годы независимости Украины.

Во-вторых, возможных владельцев предприятий в "украинском офшоре" не может не настораживать усиленное внимание украинских контролирующих органов к деятельности предпринимательских структур.

Но все это - проблемы больше субъективного характера. Кроме них существуют еще и объективные преграды для существования украинского офшора в международном экономическом пространстве.

Так, Украина должна выполнить некоторые формальности, например, ратифицировать Международный акт об IBC от 1985 года. Помимо этого, Украина должна также присоединиться к международной Гаагской конвенции от 1961 г. в отношении легализации документов (Apostille).

Итак, даже если закон, легализующий оффшорную зону свободной торговли (допустим, в Крыму), появится в самое ближайшее время, пройдет еще несколько лет до тех пор, пока эта зона начнет реально функционировать - и лишь при ответственном подходе государственной власти к выполнению вышеперечисленных мероприятий.


Литература


1. Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон від від 13 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. - 1992.- № 50. - Ст. 676

2. Про податок на прибуток підприємств і організацій вiд 26 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради. 1993. - № 10. - Ст. 76

3. Бириковский Д. Применение оффшорных зон в Украине . – Харьков, 2002. - С. 82

4. Галкін І. Офшорні зони : легальні і незаконні цілі використання // Право України. – 2003. – №3. – С. 70

5. Підлісний Є. Чи вільні від закону економічні зони? // Український юрист. - 2003. – № 8. - С. 32

6. Федюрко В., Жучкова И., Офшорній бізнес в практике украинских предприятий // Економіка і фінанси України. - 2003. – № 8. – С. 3

7. Яковлєва Р.Р. Оффшорные зоны и теневая экономическая деятельность // Банковское право. - 2005. – № 3. - С. 42