Geum.ru

Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність та право на рубежі сторіч

Вид материалаДокументы

Содержание


Законодавство європейського союзу (єс) та україни з захисту прав споживачів
Українська державність та право
Оборотова Ю.М.
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Хоменко О.О.

Одеська національна юридична академія


ЗАКОНОДАВСТВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ (ЄС) ТА УКРАЇНИ З ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ:

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ


Порівняльний аналіз законодавства України та ЄС у сфері захисту прав споживачів дозволяє виявити спільність та розбіжності у вітчизняних правових нормах і правових нормах ЄС, окреслити конкретні кроки у напрямку змін в українських нормативних актах, що має в результаті позитивно відобразиться на правовому становищі споживачів. Практична реалізація реформ у законодавстві України про захист прав споживачів має засвідчити відповідність цього законодавства світовим стандартам та у майбутньому полегшить процес входження України до спільного ринку ЄС, неодмінною складовою якого є адаптація законодавства держави до законодавства ЄС.

В європейській правовій літературі питанням захисту прав споживачів приділено багато уваги [1]. Також є чимало досліджень правників Росії з цієї тематики [2]. Слід зазначити і деякі вітчизняні наукові розробки (у тому числі спільні із європейськими фахівцями): Г. Рогачової - щодо оцінки відповідності законодавства України про захист прав споживачів праву ЄС [3], О. Синкової - відносно регулювання послуг загального інтересу в законодавстві України та ЄС [4], О. Чувпила - щодо технічних правил і стандартів в ЄС та Україні [5], Р. Ханик-Посполітак - щодо загальної оцінки політики ЄС у сфері захисту прав споживачів [6], А. Рабінович – щодо споживчих прав людини [7], Л. Іваненко – щодо визначення вітчизняного споживацького права [8], Ю. Зоріної – про захист прав споживачів у рекламі [9], О. Язвінської – щодо системи захисту прав споживачів у зарубіжних країнах [10].

Разом з тим, нажаль, відсутні дослідження проблеми конкретних комплексних напрямів щодо реформування національного законодавства України в аспекті адаптації до норм законодавства ЄС та визначення необхідних змін у законодавчих актах України. Така ситуація і доцільність рекомендування подальших шляхів удосконалення законодавства України у сфері захисту прав споживачів, що має покращити їх статус, обумовили необхідність дослідження, яке є змістом цієї статті.

Позитивним моментом у питаннях наближення законодавства України у сфері захисту прав споживачів до законодавства ЄС є прийняття 01.12.2005 р. Закону „Про захист прав споживачів” у новій редакції (далі – Закон 2005 р.) [11]. Цей акт, безсумнівно, є свідченням європейського напрямку у законотворчості порівняно із попередньою редакцією від 12.05.1991 р. [12]. Він створив також набагато вищий ступінь захисту прав споживачів порівняно з Угодою про основні напрями співробітництва держав-учасниць СНД у сфері захисту прав споживачів від 25.01.2000 р. [13].

Прикладами сприйняття західних підходів у праві споживачів можуть служити, в першу чергу, ст.ст. 1, 7, 9, 10, 11, 12, 13, ч.3 ст.15, 16, 18, 19 Закону 2005 р., які є новелами для вітчизняного законодавства, у порівнянні із базовими Директивами ЄС [14] з цих питань в цілому відповідають підходам останніх. У нових статтях Закону 2005 року використана не тільки термінологія Директив, а і порядок викладення норм у них. Більш того, зазначимо, що норми редакції Закону 2005 року, наприклад, п. 22 ч. 1 та ст. 19, є проявами тенденції адаптації у європейському напрямку та відходу від стандартів пострадянських країн. Конкретніше, це стосується введення ширшого поняття „споживач” та „нечесна підприємницька практика”.

Даний напрямок у законодавстві України слід, безсумнівно, розцінювати як позитивний. Але, нажаль, поза увагою вітчизняного законодавця залишились деякі суттєві елементи законодавства ЄС з питань захисту прав споживачів, запозичення яких сприяло б належному правозастосуванню норм законодавства про захист прав споживачів та характеризувало б європейський напрям у реформуванні українського законодавства як послідовний та відповідний у достатній мірі.

Так, наприклад, у ст. 1 Закону 2005 р. використане нове формулювання поняття „споживач”, але, на нашу думку, воно є вужчим за дефініцію, що її використано у законодавстві ЄС. У порівнянні із формулюваннями Директив ЄС, не вимагається мета вступу споживача до таких відносин – особисті потреби. Отже захист споживачів у ЄС забезпечується у більш широких рамках.

На відміну від вітчизняного законодавства, законодавство ЄС у сфері захисту прав споживачів (Директива 87/102 від 22.12.1986 р. про кредити для споживачів), зокрема, у сфері кредитних правовідносин, допускає участь у якості кредитодавця фізичну особу, до того ж конкретизує форми кредиту – відстрочений платіж, позика чи інші фінансові інструменти. Також Директива не обмежує призначення кредиту придбанням продукції, як це передбачено у Законі 2005 р.

Порівняно із нормами Закону 2005 р. про укладення споживачем договорів поза торгівельними та офісними приміщеннями (ст. 12) та нормами ЄС (Директивою 87/577 від 20.12.1985 р. про захист споживачів при укладенні договорів поза торгівельними та офісними приміщеннями) у праві ЄС міститься обов’язок продавця письмово повідомити споживача про його право відмовитись від договору впродовж семи днів з моменту інформування про таке продавцем).

Прикладом розбіжностей вітчизняного та європейського законодавства стали норми у питаннях захисту споживача при укладенні договору на відстані. Так, Директива 97/7 від 20.05.1997 р. про захист споживачів при укладенні договорів на відстані, у якості учасника такого договору розглядає оператора зв’язку, відповідно визначаючи його. Проте, Закон 2005 р. не передбачає участь таких осіб, за винятком (ч.3 ст.13) участі оператора телекомунікаційних послуг в оплаті послуг. До того ж, Закон 2005 р. не містить термінологічного визначення такого оператора, яке було б доцільним ввести, або включити посилання на Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003 р. [15], де міститься термін „оператор телекомунікацій”. Крім того, у п. 11 ст. 1 зазначеного Закону використовується такий зміст терміну „засоби дистанційного зв’язку”, яке не збігається із приведеним у Директиві, яка не тільки надає загальне визначення таких засобів, а й містить їх перелік. Норми ст. 4 Директиви (ч. 2 та 3), про необхідність викладення попередньої інформації у зрозумілій та доступній формі для споживача, враховуючи добрі звичаї купівлі-продажу, принципи захисту уразливої групи населення, не відтворені у законодавстві України. У відповідності до норм Директиви, забороняється постачання споживачу таких товарів або послуг, які він не замовляв. Споживач звільнений від будь-яких зобов’язань у такій ситуації (ст. 9). Ці норми також доцільно було б урахувати для належного захисту вітчизняних споживачів. Потенційно необхідним для сприйняття у вітчизняному законодавстві є і положення зазначеного акту (ч. 3 ст. 11 Директиви), щодо тягаря доказування існування попередньої інформації, письмових підтверджень, зокрема, положень про те, що підтвердження ознайомлення споживача з часовими обмеженнями покладено виключно на продавця.

У питаннях недійсності умов договорів, які обмежують права споживача, базовий документ ЄС – Директива 93/13 від 05.04.1993 р. про несправедливі умови у договорах зі споживачами, на відміну від ст. 18 Закону 2005 р. додатково містить такі умови договору, що визнаються несправедливими – 1) виключення чи створення перешкод для здійснення права споживача подавати позов чи вимагати будь-який інший правовий захист; 2) вимога про подання споживачем скарги до арбітражу, створеному не у відповідності до законодавства; 3) незаконне обмеження доказів, на які б посилався споживач; 4) перекладення на споживача тягаря доказування всупереч законодавству, що застосовується (Додаток до Директиви).

У Законі 2005 р. з’явилася нова норма (ст. 16) про дефектну продукцію та продукцію неналежної якості, але, нажаль, не введене поняття такої продукції. Отже, доцільним було б звернутися до термінології Директиви 85/374 від 25.06.1985 р. про відповідальність за дефектну продукцію.

Актуальним для вітчизняного законодавства є питання щодо розширення суб’єктів відповідальності за неякісну продукцію - виробників сировини, деталей та комплектуючих, імпортерів, постачальників продукції (як того потребує ст. 3 Директиви 85/374). У ст. 1 Закону тепер міститься оновлене поняття виробника, проте воно не відповідає більш широкому підходу права ЄС. Відповідно до Директиви „виробник” - це не тільки безпосередньо виробник, а й його представник, переробник продукції, імпортер, дистриб’ютер та інші професійні учасники ринку.

Не менш значними стали положення п.п. 17, 19 та 21 ст. 1 Закону від 01.12.2005 р., де містяться відповідно поняття „послуги”, „продукція” та „роботи”. Але слід зазначити, що у законодавстві ЄС обрано дещо інший підхід – застосовується поняття „продукт” у широкому розумінні (включаючи продукцію, послуги, роботи) – Директива 2001/95 від 03.12.2001 р. про загальну безпеку продукції. До того ж, у поняття „продукт” на відміну від Закон 2005 р. включаються майнові та немайнові права.

Потребує на увагу те, що деякі норми Закону не потрапили до його нової редакції. Так, із статті „права споживачів” виключено „право на гарантований рівень споживання” та власне „гарантований рівень споживання” (ст. 11 попередньої редакції). Із кола повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав та інтересів споживачів та його територіальних органів виключено право вилучати документи, інші предмети, що свідчать про порушення прав споживачів (п. 9 ст. 6 Закону у попередній редакції). У випадках виявлення товару неналежної якості, який придбано у посередника, раніше було передбачено право споживача звернутися із відповідними вимогами до продавця, а у новій редакції Закону це право вже не передбачене. Також не відтворене у новій редакції Закону право споживача звертатися з вимогами при виявленні недоліків або фальсифікації продукції, (у попередній редакції - ст. 14), - відтепер таке можливо при виявленні тільки істотних недоліків. До того ж, у редакції 2005 р. поняття „істотний недолік” поширюється лише на товари, а не також на роботи і послуги, як у редакції 1991 р., тепер це поняття застосовується до недоліків, що виникають з вини виробника.

Закон 2005 р. містить також новелу у ч. 3 ст. 4 „обов’язки споживача”. Зауважимо, що законодавство ЄС не містить обов’язків споживачів. Згідно ст. 5 Директиви 2001/95 обов’язки, подібні до тих, що містяться у Законі 2005 р., покладаються на виробника або продавця.

У праві ЄС існують такі моменти, які не ураховані у законодавстві України, наприклад, врегулювання позасудових спорів за участю споживачів, електронна комерція, договори таймшер.

Вищевикладене, на наш погляд, дає підстави вважати, що в Україні, як і в ЄС на сьогодні склалася розвинена система правових норм у сфері захисту прав споживачів, але вітчизняне законодавство потребує подальших змін, які, хоча і не носитимуть радикального характеру, але є суттєвими та безсумнівно сприятимуть досягненню європейських стандартів у сфері захисту прав споживачів, процесу зближення національної правової системи з правом ЄС, реалізації концепцій, підходів, що існують у праві та законодавстві ЄС. Необхідність якнайскорішого їх прийняття підсилюється ситуацією на ринку та невисокою обізнаністю населення. До того ж, доповнення деякими нормами сприятиме належному застосуванню вже прийнятої редакції Закону 2005 р. та подоланню колізій. При реформуванні вітчизняного законодавства повинна бути урахована та обставина, що Директиви містять у собі мінімальні вимоги, а також те, що у Стратегії політики ЄС у сфері захисту прав споживачів на 2002-2006 р.р. [16] передбачено радикальний перегляд відповідних Директив, причому не тільки за змістом, а і у плані зміни їх характеру, концептуального підходу – вони будуть містити, навпаки максимальні вимоги щодо рівня правового захисту споживача.

Література


1. EU Consumer law / P.Nebbia, T.Askham. – London: Richmond, 2004. – 316 p; Маніє Ф. Безпека споживачів та нагляд за ринком в ЄС: Навчальний посібник. – Одеса, 2004. – 113 с;

2. Тихоновецкий Д. Правовое регулирование договоров с потребителями в европейском праве // Закон. – 2000. - №10. – С. 96-100; Зименкова О. Охрана прав потребителей в капиталистических странах (научно-практический обзор). – М.: ВИНИПИ, 1987. – 43 с.; Шерстобитов А. Гражданско-правовые вопросы прав потребителей. – М., 1993. – 143 с.;

3. Бургуані Т., Рогачова Г., Серьогін О. Право та політика ЄС у сфері захисту прав споживачів: Навчальний посібник. – Одеса: Юридична література, 2004. – 183 с.

4. Сімпсон Р., Синкова О. Регулювання послуг загального інтересу в ЄС: Навчальний посібник. – Одеса: Юридична література, 2004. – 129 с.

5. Маніє Ф., Чувпило О. Технічні правила і стандарти в ЄС: Навчальний посібник. – К., 2004. – 135 с.

6. Ханик-Посполітак Р. Деякі аспекти захисту прав споживачів в ЄС // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №4. – С. 34- 37.

7. Рабінович А. Споживчі права людини: до розробки загальноюридичних понять // Юридична Україна. – 2005. - №10. – С.32-37.

8. Іваненко Л. Цивільно-правові засоби захисту прав споживачів (покупців). – К.: Юмана, 1998. – 228 с.;

9. Зоріна Ю. Захист прав споживачів у рекламі // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - №11. – С. 33-36.

10. Язвінська О. Система захисту прав споживачів в економічно високорозвинених країнах // Юридична Україна. – 2004. - №2. – С. 55-62.

11. Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про захист прав споживачів” від 01.12.2005 р. // Урядовий кур’єр. – 2006. - № 9.

12. Закон України „Про захист прав споживачів” від 12.05.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – Ст. 379.

13. Закон України „Про ратифікацію Угоди про основні напрями співробітництва держав-учасниць СНД у сфері захисту прав споживачів від 25.01.2000 р.” від 07.03.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - №32. – Ст. 227.

14. Directive 85/374 concerning liability for defective products // Official Journal of European Communities. – L 210. – 1985. – P. 29-33; Directive 85/577 to protect the consumer in respect of contracts negotiated away from business premises // Official Journal of European Communities. – L 372. – 1985. – P. 31-33; Directive 87/102 concerning consumer credit // Official Journal of European Communities. – L 42. – 1987. – P. 48-53; Directive 93/13 on unfair terms in consumer contracts // Official Journal of the European Union. – L 95. – 1993. – P. 29-34; Directive 97/7 on the protection of consumers in respect of distance contracts // Official Journal of the European Union. – L 144. – 1993. – P. 19-27; Directive 98/6 on consumer protection in the indication of the prices of products offered to consumers // Official Journal of the European Union. – L 80. – 1998. – P. 27-31; Directive 99/44 on certain aspects of the sale of consumer goods and associated guarantees // Official Journal of the European Union. – L 171. – 1999. – P. 12-16; Directive 2001/95 on general product safety // Official Journal of the European Union. – L 11. – 2002. – P. 4-17; Directive 2005/29 concerning unfair business-to-consumer commercial practices in the internal market // Official Journal of the European Union. – L 149. – 2005. – P. 22-39;

15. Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 12. – Ст. 155.

16. Council Resolution of 02.12.2002 on Community consumer policy strategy 2002-2006 // Official Journal of the European Union. – C 11. – 2003. – P. 1-2; Opinion of the European Economic and Social Committee on the “Communication from the Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions on consumer policy strategy 2002-2006” (COM (2002) 208 final) // Official Journal of the European Union. – C 95. – 2003. – P. 1-6.


Наукове видання


УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ПРАВО

НА РУБЕЖІ СТОРІЧ


Регіональний науковий

юридичний альманах


молодих дослідників


Випуск І


присвячений 160-річчю юридичної освіти і науки в Одесі


Українською та російською мовами


За заг. редакцією

проф., докт. юрид. наук

Оборотова Ю.М.


Редактори та укладачі

Еннан Р.Є., Акіменко Ю.Ю.


Технічний редактор та

комп’ютерна верстка

Р.Є. Еннан


Наукова рада та редактори

не завжди поділяють думку авторів


Матеріали видано за авторською редакцією


Повну відповідальність за науковий зміст та якість

поданих матеріалів несуть автори


___________________________________________________________________________________


Студентське наукове товариство

Рада молодих вчених

Одеської національної юридичної академії

Громадська правозахисна організація „Наше право”