Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність та право на рубежі сторіч

Вид материала

Документы

Содержание Загальносвітові тенденції розвитку системи охорони інтелектуальної власності Системний підхід до міжнародно-правового регулювання новітніх інформаційних Проблемы международного уголовного права

Подобный материал:

• О. В. Михайлюк "українська революція" чи "російська революція на україні"?, 210.51kb.
• Всеукраїнський журналістський конкурс «Парк, 42.15kb.
• Реферат роботи, висунутої на здобуття премії Президента України для молодих вчених, 180.15kb.
• Стипендіальні програми ім. Фулбрайта Відкриті стипендіальні програми для тих студентів, 101.21kb.
• Літературна кіровоградщина литературная кировоградщина поезiя проза гумор сатира публiцистика, 1632.69kb.
• Українська дитяча преса на сьогодні є малодослідженим феноменом, розгляд якого тільки, 687.71kb.
• Тема програми : Українська державність в 1917-1921 рр. Тема уроку : Проголошення зунр., 151.68kb.
• Литературный альманах сф пгу. Выпуск, 2810.94kb.
• Ю. Б. Генезис альманаха (календарная семантика) // Известия Уральского государственного, 113.46kb.
• Заявка на участь у конференції, 82.92kb.

Еннан Р.Є.

Одеська національна юридична академія


ЗАГАЛЬНОСВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Сігута Ю.П.

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова


СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ДО МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НОВІТНІХ ІНФОРМАЦІЙНИХ

ТА КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ


Початок третього тисячоліття характеризується бурхливим розвитком процесів інформатизації у всіх сферах суспільного життя. Нові інформаційно-комунікаційні технології (НІКТ) є одним з найбільш важливих чинників, що впливають на формування суспільства у наші дні. НІКТ сприяють спілкуванню, володінню новими знаннями, освіті, вихованню. Також вони є необхідним засобом укладання угод, підтвердження подій, фактів і т.п. НІКТ об'єднують людей в єдину світову спільноту без географічних і геополітичних меж, змінюючи наші уявлення про комунікаційні системи, які раніше обмежувалися головним чином засобами масової інформації. Сучасні комунікаційні системи, що сполучають в собі останні технічні досягнення, долають тимчасові обмеження і географічні межі завдяки конвергенції можливостей супутників, кабелю і телефону. Будівельними блоками інформаційного суспільства, його технологічною інфраструктурою стають цифрові мережі інтегрованих послуг, широкосмугові лінії зв'язку, мобільна телефонія і супутниковий зв'язок. Нові мережі здатні надавати інформацію, нові базові послуги (електронну пошту, інтерактивне відео) і можливість нового виду діяльності (дистанційна освіта по мережах, телевізійна робота), сприяючи тим самим втіленню в життя ідеї відкритого глобального співтовариства.

У 1980-1990 роки багато країн світу стали займатися розробкою державної політики, кінцевим результатом якої повинна стати побудова інформаційного суспільства [1].

До міжнародних організацій, які уважно стежать за розвитком нових інформаційних і комунікаційних технологій, виробляючи власне відношення до нього, відносяться Рада Європи, Світова організація торгівлі (СОТ), Організація економічної співпраці і розвитку, і, звичайно ж, "Велика Вісімка".

У підході до розвитку нових інформаційних і комунікаційних технологій виконавчий орган ЄС - Європейська Комісія - проявила рідкісну для співтовариства одностайність, підготувавши декілька основоположних документів. Першим і головним серед них залишається, без сумніву, "Доповідь Бангеманна". Звернемо увагу на основні небезпеки інформаційного суспільства, зазначені в доповіді. Три проблеми, на думку авторів цієї доповіді, заслуговували особливої уваги, а саме:

- захист інтелектуальної власності і авторського права;

- захист приватного життя;

- захист персональних даних [2].

Проте з моменту оприлюднення "Доповіді Бангеманна" пройшло вже 12 років, і сьогодні підхід міжнародної спільноти до проблеми інформаційного суспільства дещо змінився. У минулому інформаційні і комунікаційні технології розглядалися як основа економічного зростання, створення нових робочих місць, як альтернатива монополізму крупних корпорацій. Але розвиток як економіки в цілому, так і індустрії нових медіа примусив аналітиків і політиків заговорити про появу інших проблем. Плани, що існують сьогодні, ставлять соціальні питання, такі, як запобігання поляризації суспільства, поліпшення взаєморозуміння між різними суспільними групами.

Так, у ст. 2 Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства, що була підписана представниками країн-учасниць Великої Вісімки 22 липня 2000 р. зазначено, що "ми повинні зробити так, щоб інформаційні технології служили досягненню взаємодоповнюючих цілей забезпечення стійкого економічного зростання, підвищення суспільного добробуту, стимулювання соціальної згоди і повної реалізації їх потенціалу в області зміцнення демократії, транспарентного і відповідального управління, прав людини, розвитку культурного різноманіття і зміцнення міжнародного миру і стабільності" [3].

В Декларації принципів побудови інформаційного суспільства від 12 грудня 2004 р. зазначено, що "побудова інформаційного суспільства, орієнтованого на інтереси людей, є загальною справою, що вимагає співпраці і партнерських відносин між всіма зацікавленими сторонами" [4].

Але поки що далі одних декларацій (до того ж підписаних небагатьма країнами) справа не йде. До причин, що пояснюють, чому перехід глобального співтовариства до інформаційного суспільства залишається поки тільки на папері, відносять і певний розрив між політичними документами і реальним життям.

Темпи формування інформаційного суспільства, швидкість впровадження комп'ютерів і інформаційної техніки в суспільну і державну діяльність випереджає темпи розвитку правового регулювання інформаційно-комунікаційних відносини. Звичайно, право завжди не встигає за технологіями [5]. І, як відомо, будь-яка система принципово залишає невизначеним регулювання всіх життєвих інтенцій. Крім того, вона на декілька порядків простіша, ніж система всіх реальних відносин життя [6].

Але сучасне право не просто не дає однозначної відповіді на питання, що постали перед науковцями та практиками внаслідок виникнення і розвитку НІКТ. Не сформовані навіть базові положення науки Міжнародного інформаційно-комунікаційного права, не фіксований її категоріальний апарат, не з’ясовано місце цієї підгалузі права в загальній системі права. Сьогодні ця комплексна підгалузь Міжнародного права становить собою погано систематизований ряд правових положень, розпоряджень, статей, пунктів, навіть етичних норм в галузі використанні інформаційно-комунікаційних технологій.

На думку експертів, НІКТ вимагають від людей і нових якостей - високого рівня абстрактного мислення, швидкості реакції, готовності до постійного підвищення рівня освіти. [7]. На нашу думку, до цього переліку необхідних якостей людини інформаційного суспільства треба додати ще й суворий моральний імператив особистості, оскільки в ситуації, коли такі соціально-значущі відносини, як інформаційно-комунікаційні, не врегульовані повністю нормами права, задля забезпечення безпеки створення, передачі та споживанні інформації все частіше доводиться керуватися виключно етичними нормами.

Проте чи може навіть найбільш досконалі та загальноприйняті етичні норми замінити собою безпосередньо писане право, цей перевірений тисячоліттями найбільш ефективний регулятор людської поведінки? Адже в ідеалі право має мету "установити спільне життя людей так, щоб на взаємну боротьбу, запеклі суперечки витрачалося якнайменше енергії" [8]. І чим повніше відбиті в законах інтереси людей і чим надійніше вони захищені, тим менше відбувається правопорушень, а, значить, знімається сама необхідність залучення до відповідальності.

В свій час багато відомих вчених близько підходили до проблеми появи інформаційно-комунікаційного права. Так, розробкою доктрини інформаційного права займалися такі вчені, як А.Б. Венгеров, М.М. Рассолов. Вони разом з дослідженнями законодавства, правозастосування і правосвідомості міркують про інформаційних відносини або про відносини в інформаційній сфері, які регулюються за допомогою законів і інших нормативно-правових актів [9], [10].

Отже, доктрина інформаційного права хоч якось розроблялась. Нажаль, ми не можемо цього сказати про право комунікаційне. Згадки про нього та деякі його елементи ми знаходимо лише у небагатьох іноземних вчених [11], [12].

Наразі проблему становить навіть уточнення переліку об'єктів, суб'єктів, юридичних фактів та суб’єктивних прав і обов’язків Міжнародного інформаційно-комунікаційного права. Ця підгалузь міжнародного публічного права виявилася на подив широкою і потребує ретельної доктринальної обробки. А потім важливо сформувати дієвий механізм правового регулювання інформаційно-комунікаційних правовідносин і позначити методи ефективної дії на поведінку суб'єктів даних відносин.

З давніх часів відомо, що найефективніший спосіб досягти успіху в будь-якому ділі – це унеможливлення невдачі, коли всі зусилля спрямовуються не на пряме досягнення мети, а на профілактику, недопущення негативних наслідків у всіх можливих напрямках. Фактично, такий підхід є варіацією на популярний філософський метод "доказу від супротивного". По відношенню до Міжнародного права цей метод має свої переваги в зв’язку з тим, що ми не здатні створити ідеальне інформаційне суспільство для всіх без того, щоб спочатку не унеможливити за допомогою писаного права негативний соціальний ефект від розвитку, впровадження та використання НІКТ. Отже, досягти цього можна лише за допомогою систематизації діяльності по створенню міжнародно-правових актів в галузі регулювання інформаційно-комунікаційних відносин та системної розробки основних положень науки міжнародного інформаційно-комунікаційного права.


Література


1. Lamouline, C., Poullet, Y. From information superhighways to "electronic democracy". The impact of new information and communication technologies on the fundamental freedoms. Council of Europe. Strasbourg. – 1995. - P. 5.

2. Europe and global information society. Recommendations of the high-level group on the information society to the Corfu European Council (Bangemann group). European Commission. 1994. - P. 23.

3. Окинавская хартия глобального информационного общества от 22 июля 2000 года // Информация. Дипломатия. 4. Психология: Сборник материалов "круглого стола" и лекций преподавателей Дипломатической академии МИДа России / Отв. ред. и сост.: Юрий Борисович Кашлев ; Кол.авт. Дипломатическая акад. России . - М. : Известия, 2002. - С. 590.

5. Декларация принципов Построения информационного общества – глобальная задача в новом тысячелетии от 12 декабря 2003 года, п.1.20.

6. Пастухов, О. Напрями реформування авторського права України в контекстi розвитку iнформацiйних технологiй //Адвокат. - 2002. - №1. - С. 22.

7. Цофнас, А. Ю. Християнська мораль i право з системної точки зору //Філософські пошуки. – 2001. - №11/12. – С. 235.

8. Building the european information society for us all. First Reflections of the High Level Group of Experts. Interim Report.1996. - p. 45.

9. Ильин И.А. Порядок или беззаконие? М., 1917. - С.24

10. Венгеров А. Б. Категория «информация» в понятийном аппарате юридической науки //Советское государство и право, 1977, №10, с. 70-78.

11. Рассолов М. М. Управление, информация и право. – М., 1983, с. 94-115.

12. Pember, Don R. Mass media law /Don R. Pember . - Madison a.o. : Brown & Benchmark Publ., 1996. – P. 532-568.

13. Holsinger, Ralph L. Media law /Ralph L. Holsinger . - 2-nd ed.. - New York a. o. : McGraw-Hill, 1991. – P. 420-472.

14. Слободянюк И. П. Макагон Е. В. Теория государства и права. – М, 2000. - C. 339.


Солдатский В.В.

Одесская национальная юридическая академия


ПРОБЛЕМЫ МЕЖДУНАРОДНОГО УГОЛОВНОГО ПРАВА


Известно, что глобализация может рассматриваться как имплементация международно-правовых норм к национальным законодательным актам. Очевидно, что в сфере уголовного права проблема соотношения международного и национального уголовного права приобретает особую актуальность в связи с увеличением числа международных актов, содержащих нормы уголовно-правового характера.

Необходимость имплементации норм международного уголовного права в украинское законодательство определяется двумя факторами: юридической обязанностью государства по добросовестному выполнению взятых на себя международно-правовых обязательств, а также уголовно-правовыми потребностями борьбы с международными и транснациональными преступлениями, угрожающими интересам всего мирового сообщества, общему миропорядку.

Ю. И. Ляпунов придерживается мнения, что "международные договоры, относящиеся к проблемам уголовной ответственности, не содержат в себе ни конкретных составов преступлений, ни их наказуемости. Положения этих документов носят рекомендательный характер". Еще один довод приводит Р. А. Мюллерсон: "Нормы международного права обязывают государство в целом, а не отдельные его органы или должностные лица, тем более другие субъекты национального права. Однако государство может действовать лишь через свои органы или должностных лиц".

Следовательно, применения норм между­народного права в уголовном праве сводится к следующим положениям:

1. Для применения норм международного права в уголовном праве необходима их имплементация в УК.

2. Нормы международного права не содержат санкций.

3. Нормы международного права носят рекомендательный характер и не содержат конкретных составов преступлений и их наказуемости.

4. Нормы международного права обязывают государство в целом, а не отдельные его части.

Из этого делается вывод о невозможности прямого примене­ния норм международного права в уголовном законодательстве.

Данная точка зрения вызывает возражения. Во-первых, ч. 1 ст. 9 Конституции Украины устанавливает, что действующие международные договоры, согласие на обязательность которых дано Верховной Радой Украины, являются частью национального законодательства Украины. На это же указывает, в первую очередь, ст. 3 УК Украины, а также Пленум Верховного Суда Украины в п. 4 Постановления № 9 от 01. 11. 1996г. "О применении Конституции Украины при осуществлении правосудия".

Относительно уголовно-правовых потребностей борьбы с меж­дународными преступлениями следует отметить, что нормы меж­дународного уголовного права, регулирующие ответственность за наиболее тяжкие деяния, уже инкорпорированы в украинское уголовное законодательство и сосредоточены в разделе 20 УК Украины "Преступления против мира, безопасности человечества и международного правопорядка".

Мнения ученых, поддерживающих "прямое" действие международных договоров на территории Украины, можно свести к следующим положениям:

1. Нормы международного права не требуют имплементации в УК Украины, если это специально не оговорено договором.

2. Нормы международного договора являются нормами права, поэтому они имеют обычную структуру.

3. Международно-правовые акты могут предусматривать как конкретные составы преступлений, так и их наказуемость.

4. Обязывание государства в целом по международному договору только еще более усиливает необходимость прямого действия, т. к. тем самым правом требовать соответствующего действия или бездействия от государственных органов наделяются все граждане.

Из этих положений можно сделать вывод: нормы международного (в том числе европейского) права могут действовать в уголовном праве Украины непосредственно, не требуя внесения изменений и дополнений в УК. Такой вывод, с одной стороны, оспаривается самим УК, а именно ч. 3 ст. 3 УК: "Преступность деяния, а также его наказуемость и другие уголовно-правовые последствия определяются только этим Кодексом", а с другой стороны, подтверждается судебной практикой, которая в своих решениях обязана использовать нормы международного права.

Возрастающая опасность и интернациональный характер современной преступности обусловливают необходимость коллективных мер со стороны международного сообщества и большую согласованность усилий со стороны государств.

В 1998 г. в Риме на дипломатической конференции, прошед­шей под эгидой ООН, был учреждён Международный уголовный суд (далее МУС), ставший первым международным органом, который карает и преследует за международные преступления не государства, а конкретных виновных лиц.

20 января 2000 г. Статут был подписан Украиной, что породи­ло в соответствии с принципом добросовестного исполнения меж­дународных договоров необходимость имплементации его положений в национальное законодательство.

Уже на стадии переговоров разработчики Статута Суда столкнулись с непринятием некоторых его положений многими странами именно по причине неконституционности. И хотя на данной стадии это не представляло препятствий для подписания договора об образовании Суда, в последующем проблема неконституционности заявила о себе в полной мере. Группа государств прямо заявила о неприемлемости такого Суда. Это относится, прежде всего, к США, которые, подписав договор об учреждении Суда, впоследствии отозвали свою подпись.

Украина, столкнулась с серьезной проблемой относительно комплиментарности юрисдикции Суда, на конституционном уровне.

Конституционный Суд Украины в своем решении признал Римский Статут «несоответствующим Конституции Украины, в части, относящейся к положениям абзаца десятого преамбулы и статьи 1 Статута, в соответствии с которыми «Международный уголовный суд... дополняет национальные органы уголовной юстиции». Так как решения Конституционного Суда Украины окончательные и не подлежат обжалованию, Украина не может ратифицировать Римский Статут без внесения соответствующих изменений в Конституцию.

Президент страны предложил Конституционному Суду высказаться относительно положений Римского Статута, которые, по его мнению, противоречат некоторым положениям Конституции Украины (статье 124 «о правосудии», статье 125 «о запрете чрезвычайных, особых судов», статье 121 «о прокуратуре», статьям 80, 105, 126 «о неприкосновенности некоторых должностных лиц», статье 25 «о невыдаче граждан Украины», статьям 63, 56 «о правах человека и гражданина, гарантированных обвиняемому, и об ограничении таких прав» и ряду других положений Основного Закона).

Конституционный Суд Украины признал Римский Статут несоответствующим Конституции.

Если бы понятие комплиментарности сводилось к тому, что Римский Статут просто дополняет национальные судебные системы, без описания, установления конкретных условий такого дополнения, этот принцип был бы конкретизирован в тех же терминах в соответствующих положениях Римского Статута, а не только упоминался в преамбуле.

Между тем понятие комплиментарности вовсе не встречается в Статуте. О том, что суд «дополняет национальные системы уголовного правосудия» говорится, кроме преамбулы, только в статье 1 Римского Статута.

Содержание принципа комплиментарности раскрывается в статьях Римского Статута, регулирующих конкретные юридические режимы: статье 15 «о прокуроре», статьях 17 и 18 «о так называемой приемлемости дел», статье 19 «о протестах в отношении юрисдикции Суда или принятии дела к производству», статье 20 «о принципе Ne bis in idem». Важно отметить, что статья 17 Римского Статута сформулирована таким образом, что прямо запрещает принимать дело к рассмотрению, если государство, имеющее юрисдикцию, расследует его, возбуждает уголовное преследование или решает после расследования не возбуждать уголовное преследование, наконец, если дело является «недостаточно серьезным».

Такая конструкция принятия дела к рассмотрению Судом отражает истинный смысл комплиментарности, когда условием sine qua non для включения юрисдикции являются неспособность или нежелание национального суда рассматривать дело внутри страны. К сожалению, Конституционный Суд Украины не обсудил обстоятельства, при которых юрисдикция МУС приемлема, несмотря на litis pendentia и res judicata, а лишь сравнил эту юрисдикцию в целом с механизмом Европейского суда по правам человека. Обстоятельства, о которых идет речь, вполне вписываются в понятие нарушения государством своих обязательств.

Иными словами, если государство — участник Римского Статута допускает наличие этих обстоятельств, то такое поведение квалифицируется в международном праве как нарушение фундаментального обязательства pacta sund srevanda. Следовательно, включение юрисдикции МУС не будет вмешательством в деятельность национального правосудия.

Французский Конституционный совет следовал именно такой логике, когда признавал комплиментарность юрисдикции Суда в Гааге конституционной.

В конце концов, главным доводом в решении является простое обращение к факту, что МУС «не предусмотрен Разделом VII «Правосудие» Конституции Украины». Разумеется, такой аргумент имеет убийственный для любого интерпретируемого документа эффект: все, что прямо не упомянуто в Конституции, — неконституционно.

В Решении Конституционного Суда Украины используются термины «комплиментарность» и «дополнение». Признавая комплиментарность Римского Статута неконституционной (а именно: параграф 10 преамбулы и статью 1 Статута, прямо декларирующие комплиментарность МУС), Конституционный Суд Украины признает все остальные спорные нормы Статута не противоречащими Конституции. Однако именно эти нормы вытекают из принципа комплиментарности и основываются на нем. Точнее, они позволяют снять проблему суверенитета государства, которая в той или иной форме присутствует практически в каждом аргументе скептически настроенных по отношению к идее МУС. Действительно, судьи Конституционного Суд Украины ссылаются на комплиментарность Гаагского Суда как на обоснование признания конституционным положения «о передаче» и неприменимости иммунитета, но в то же время признают сам принцип неконституционным. Правда, в этом случае термин «комплиментарность» не используется. В этом противоречивом толковании и использовании принципа комплиментарности наблюдается определенная непоследовательность.

Еще один момент, на котором хотелось бы остановиться. Решения конституционных судов (или их аналогов) во всем мире являются авторитетными источниками, и, можно сказать, каждое слово имеет значение не только для конкретного дела, но и для интерпретации других юридических текстов, для общего направления развития права и правосознания. По исторически и теоретически объяснимым причинам судьи Восточной Европы недостаточно знакомы с общепринятыми концепциями ratio decidendi и obiter dicta — основное решение суда и попутные, необязательные замечания. Хотя юриспруденция Украины, как и большинства постсоветских стран, не включает эти понятия в свою юридическую традицию, некоторые высказывания, содержащиеся в решении Конституционного Суд Украины, способны оказать такое влияние.

В свете выше сказанного актуальной проблемой имплементация Римского Статута, является включение в уголовное законодательство тех пре­ступлений, которые попадают под юрисдикцию МУС. К таким де­яниям Статут относит:

а) преступление геноцида; b) преступле­ния против человечности; с) военные преступления; d) преступ­ление агрессии.

В связи с этим стоит указать, что уголовное преследование за совершение большинства преступлений, предус­мотренных Статутом, является международно-правовыми обяза­тельствами Украины по ряду других международных договоров, которые уже вступили в действие. Так, нормы Уголовного кодек­са Украины о преступлении геноцида соответствуют Римскому статуту, что обусловлено участием Украины в Конвенции о предупреждении преступления геноцида и наказании за него 1948 г.

Однако Уголовный кодекс не предусматривает ответственности за преступле­ния против человечности, как они даны в ст. 7 Римского статута,

где под таковыми понимаются: а) убийство; b) истребление; с) порабощение; d) депортация или насильственное перемещение населения; е) заключение в тюрьму или другое жестокое лише­ние физической свободы в нарушение основополагающих норм международного права; f) пытки; g) изнасилование, обращение в сексуальное рабство, принуждение к проституции, принуди­тельная беременность, принудительная стерилизация или любые другие формы сексуального насилия сопоставимой тяжести;

Перечисленные деяния образуют объективную сторону многих предусмотренных общеуголовных преступлений. Однако Статут указывает, что преступления против человечности характеризуются совершением последних в рамках широкомасштабного или систематического нападения на каких-либо гражданс­ких лиц, если такое нападение осуществляется намерено. Таким образом, Уголовный кодекс не охватывает всех деяний, которые в соответствии со Статутом считаются преступлениями против человечности.

Ст. 438 УК устанавливает ответственность за нарушение зако­нов и обычаев войны, но также не охватывает все деяния, состав­ляющие согласно ст. 8 Статута военные преступления, к которым отнесены не только международные, но и внутригосударственные военные конфликты.

Что же касается преступления агрессии, то упоминание о нём в Статуте носит декларативный характер. Поскольку положение, содержащее определение этого преступления, пока не принято МУС. Ст. 437 УК устанавливает ответственность за планирова­ние, подготовку, развязывание и ведение агрессивной войны, однако в целом данная статья опирается на довольно узкую трак­товку, не содержащую всего состава тех действий, которые мо­гут быть квалифицированы как агрессия. После принятия МУС определения агрессии и с учётом ратификации Статута потребуется внесение изменений в Уголовный кодекс.

Внесение соответствующих изменений возможно двумя путя­ми: 1) определением объективной стороны преступления путём перечисления конкретных деяний; 2) установлением уголовной ответственности при помощи отсылочной к Статуту нормы.

Стоит учитывать, что во избежание в будущем ситуаций с неоднозначной квалификацией действий виновного лица государствами – участниками Статута был разработан дополнительный документ – «Элементы преступлений». Статут допускает внесение в него изменений. Учитывая это, внесение изменений в Уголовном кодексе более логично было бы осуществить, используя отсылочный способ.