Літературна кіровоградщина литературная кировоградщина поезiя проза гумор сатира публiцистика альманах кІровоградської обласної організації конгресу літераторів україни українська поезія алла Ковалішина
| Вид материала | Документы |
- Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
- Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
- Дзеркало тижня», «Голос України», «Високий замок», «Чорноморські новини», «Донецкие, 1308.52kb.
- Українська поезія Криму, 140.26kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- Государственное учреждение культуры, 576.82kb.
- Государственное учреждение культуры, 577.12kb.
- Резолюція і-го Міжнародного конгресу, 114.74kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни «Сучасна українська літературна мова. Фонетика», 456.77kb.
- Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність, 2685.65kb.
ЛІТЕРАТУРНА КІРОВОГРАДЩИНА
ЛИТЕРАТУРНАЯ
КИРОВОГРАДЩИНА
ПОЕЗIЯ ПРОЗА
ГУМОР САТИРА
ПУБЛIЦИСТИКА
АЛЬМАНАХ
кІрОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ КОНГРЕСУ ЛІТЕРАТОРІВ УКРАЇНИ
УКРАЇНСЬКА
ПОЕЗІЯ
Алла Ковалішина
Народилася 27 липня 1960 року у м. Жовті Води Дніпропетровської обл.
Автор п’яти збірок поезій. Активно друкується в періодиці. Член Народної академії творчості інвілідів.
Член Конгресу літераторів України.
ДУША НА ВІЧНІСТЬ КОРОНОВАНА
Роса печалі
Роса печалі впала в серце.
А осінь вже іде із степу
І прочиняє в душу дверці,
Нахолоняє спогад теплий.
Думки до тебе линуть вітром
І обпікають розтаванням.
Втішаюся багряним світлом
Мого осіннього світання.
А я – про осінь
Лише весна, а я – про осінь.
Ще тільки день, а я – про ніч…
Десь на семи вітрах голосить
Душа, приречена на стріч
Із болем, на ім’я розлука…
Але ж весна! Яка весна!
Послухай, серденько, послухай:
– Тепер я в світі не одна!
Забудь про те, що потім буде,
Забудь про те, що вже було.
…Осінній вітер не остудить
Любові сонячне крило!
***
Чому в житті буває так:
Ти сам-на сам зостався з горем…
Ховає погляд свій жебрак,
Щоб з іншим не ділитись болем.
У жмені – купка п’ятаків,
У серці – повінь сліз і муки,
Бо бракне бідоласі слів,
Коли йому обпалить руки
Дзвінка дрібниця від щедрот
Чиїхось, кинута гидливо…
І як же сталось, що народ
Світ поділив несправедливо
На ситих і на жебраків
(на бідних, тобто і багатих)?
Пересиха криниця слів,
Коли чи батько чийсь, чи мати,
Рахує купку п’ятаків!
***
В спекотну ніч наснився сон,
Що плаче Світ у тишу:
Великий звір Армагедон
Йому у спину дише.
Молився Світ за грішних нас,
Щоб звіра зупинити…
Прокинулась я в ранній час:
О, як же гарно жити!!!
Побачить небо голубе,
І сонце у віконці,
І цілувати знов тебе,
Відчувши зваби стронцій.
Ходити босій по росі
І обійматись з вітром,
Вклоняючись земній красі…
Молись за нас всіх, Світе!
Світові болить
«Подайте люди, від щедрот своїх!
Я не про гроші, євро там , чи долар…
Услід лиш саркастичний постріл – сміх
У душу влучив, у самотність долі.
Жадав лише краплини доброти
У погляді, у посмішці, у слові.
Спіткнувся світ об камінь сліпоти
Людських сердець і, зранений до крові,
Журився світ, бо світові болить
Чиясь самотність на межі печалі,
Чиєсь життя – до відчаю за мить…
Світ плакав. Та сліпі й глухі мовчали.
***
А світ врятує не лише краса,
Бо що краса без честі й доброти?
Без світла – наче мертві небеса,
Без доброти – мов неживі світи.
Із доброти у серці вироста
Ота любов, що стверджує життя.
…Від хрещення людини до хреста
Її дорога в світі не проста…
Душа на вічність коронована
Надія квіткою-оманою
Посеред серденька стоїть.
А за холодними туманами
Веселе літечко біжить.
А пам’ять хоче слізно-спомином
Зболілу душу окропить.
Засне під тином вітер втомлено,
Засмолить ніч небес блакить.
А потім буде все по новому…
Прости за пам’ять, світе мій;
Душа, на вічність коронована,
В собі нестиме сивий біль…
***
Перепливши осінній цей сум,
Пережити холодну цю ніч…
Світлий Янголе! Долі на глум,
Не викреслюй надії на стріч.
Зафарбуй білим кольором біль,
Що кривавиться в нетрях душі.
…Світлий Янголе, Янголе мій,
Проступає на білім: чужі…
Чиї то очі?
Ранок близько, а все ще не спиться.
Світ засніжений, аж голубий.
Заметіль, наче дика вовчиця,
Завиває на місяць блідий.
Зимові ночі, чиї то очі?
Чиї то очі тривожать сни?
Зимові ночі! А я так хочу,
А я так хочу в душі весни!
Як забути мені, як забутись?
Ну чому світ такий голубий?
Вийду в зиму: і в погляд, і в груди
Вдарить вітер – колючий та злий.
Зимові ночі, чиї то очі?
Чиї то очі тривожать сни?
Зимові ночі! А я так хочу,
А я так хочу в душі весни!
Захолонь, моя туга-печале,
Хрест із криги поставить зима.
Сині очі, про що ви мовчали?
Очі сині, чому я сама?
Зимові ночі, чиї то очі?
Чиї то очі тривожать сни?
Зимові ночі! А я так хочу,
А я так хочу в душі весни!
Анатолій Кримський
Український поет, прозаїк. Виступає також у жанрах короткої п’єси, літературної пародії, автор численних критичних статей та передмов до творів українських і російських авторів. Член Міжнародного співтовариства письменницьких Спілок (Москва), голова Кіровоградської обласної організації Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», член редакційної колегії газети “Література та життя” (Київ).
ДО СЛОВА ПРИЙШЛОСЯ
Повоєнний спогад
Діти добрі, але й жорстокі.
На нашій вулиці боялися німого, –
Лише зачувши нерівні кроки
Кидалися врозтіч від нього.
Діти добрі, але й жорстокі –
Надибали десь цуценя-приблуду,
Від голоду в того запали боки,
Сіре від бруду.
Довго дражнили, взявши в коло,
Кинули серед пилюки.
Вийшов німий. Подививсь довкола.
Взяв цуценя на руки,
Поніс додому поміж городи –
Воно скавучало гучно.
Діти принишкли – наробили ж-бо шкоди,
Дітям стало незручно.
Ніхто не боявся німого по тому,
Всі довірливі змалку.
Найкращі іграшки віддали німому:
М’яча із ганчір’я
І ляльку.
***
Не шайбу круглу, не м’яч футбольний –
У літню днину
Ганяють діти по стадіону
Черству хлібину.
В новеньких кедах гарненькі хлопці
Дзвінкоголосі
Моє дитинство ногами топчуть,
Голодне й босе.
Здригнулось небо і серце важче
Зробилось в грудях.
Що з вами, дядьку? Вона ж… вчорашня…
Ми… більш не будем.
Притча про підлоту
Як згадаю – біль великий
В душу струменем гарячим:
Поєдналися каліки:
Він глухий, вона незряча.
Він казав їй про зелене,
Про червоне і про синє,
А вона про шелест клена,
І про те як вітер виє.
Він про сонце і про луки –
Кожен день їй, неодмінно,
А вона йому – про звуки –
Як могла, на пантомімах!
І для двох шуміли зливи
І цвіли барвисті квіти,
І жили вони щасливо,
І кохалися як діти
Аж допоки злий негідник
Плітку випустив огидну:
Він, мовляв, тобі не вірний,
Ти сліпа. Тобі не видно.
І нараз пропали звуки –
Одібрало в жінки мову,
Лиш злились в прокляття руки
Аж туди – до хмар, до грому!
Він осліп. Зів’яли квіти,
Щезли рос барвисті перли –
Два світи на цьому світі
Похитнулися і вмерли.
Щезли радість і турбота,
Що обом допомагала…
………………………
Тільки десь жила підлота,
В людський спокій шкутильгала.
Штрих з юнацтва
По роботі терпнуть плечі
Від утоми.
Випив вечір меду з гречок, –
Знепритомнів,
На дерева впав, на трави, на долини…
Лиш зітхнув – озвалось листя
Тополине.
Річка. Човен. В човні двоє.
Я на веслах.
Звисли верби над водою –
Не шелеснуть.
Тільки серце ледь не вирветься
Шалене –
Дві зорі з-під хустки дивляться
На мене.
Прижиттєве
Юрію Каплану
Вже знову на зиму Сіверко повіяв,
Заметами ліг на асфальтовий шлях,
Та є ще надія на хутір «Надія»
Рвонути колись на моїх «Жигулях»,
Ізійдуть сніги і вітри молоденькі
На листях протрублять наступну весну,
І, може, відкриють нам Карі Карпенки
Столітніх дубів молоду таїну,
І сивий ставок в рудуватім лататті
Про вічність зітхне у ранковім диму.
Помолимось Богу ми в Татовій хаті
На тисячах мов зрозумілих Йому.
Освідчення в нелюбові
Не люблю дерев підстрижених –
Ніби в гідності принижених,
Не люблю зачісок дивних
У жінок «декоративних»,
Не люблю округлих виразів,
Застрахованих у вигоді,
І відмінників підправлених –
Дуже приторних і «правильних».
Звірів, змалечку приручених,
Не люблю, лише жалію.
Оксамитів, квітів штучних
Не люблю, не розумію
В них краси. Люблю ліси
Буйнолисті, буйновіті…
Над усе люблю на світі
Шовк дівочої коси.
Все до серця я прийму –
І погодження, й відмову,
Чоловічу злу розмову,
Безшабашну і пряму,
Навіть гам хмільного чванства
У весільному диму.
Не прийму лиш дилетантства,
Несмаку лиш не прийму.
Підранки
Лили немов брудну холодну воду
На хлопчака даремщину гірку.
…Михась Крикун, син «ворога народу»,
Сидів на задній парті у кутку.
Сидів один, обірваний і сірий,
Затравлений неначе вовченя,
І ми навкруг, малі голодні звірі,
Із хлопчака знущалися щодня.
Був той Михась і «Власов», і «Бандера»
Хоч кожен з нас і сам не знав – чому?
Його не прийняли у піонери,
Не пов’язали галстука йому.
… Спресовані в роки лягали будні,
Перемололись війни і фронти…
Величні люди, горді, непідсудні,
Мов обеліски, встали з темноти,
А й досі сором крає моє серце,
Хоч і дожив до сивини волось:
Як би дививсь я в очі Михасеві,
Коли б тепер зустрітись довелось?!
Ірина Кримська
Українська поетка, наймолодша в Кіровоградській обласній організації Конгресу літераторів України, лауреат Всеукраїнського та двох міжнародних конкурсів у Києві та Торонто, відзначена премією Кабінету Міністрів України за вклад у розбудову молодої української держави, номінація – художнє слово.
У СКРИПКИ ЗБОЛІЛИ СТРУНИ...
***
Музика прагне сили,
Музика просить муки,
Ноти крізь ґрати стогнуть,
Тиші справляють тризну.
Людина стає сторука,
Людина стає стокрила,
Землю стрясає гріховну
У звуковім пароксизмі.
Клавіші чорні і білі,
Доля – рілля смугаста,
Пальці кричать неначе:
«Сфальшивити – значить вбити!»
В музики з воску крила,
Сонця на мить – і впасти.
Дивак за роялем плаче:
Хтось з аркуша душу витер.
***
Сонце ще боязко хмари розштовхує
Це вже весна у дзвіночки дзеленькає.
Шкрябає вечір старими пантофлями
Сіру бруківку в містечку маленькому.
Ляже на хату примружений сутінок,
Лапи котячі складе на горішину.
Що ж, одинокі в цім світі по суті ми,
Не зрозуміти нас першому-ліпшому.
То перелякано схлипуєм римами,
То вибухаєм громів канонадами.
Квітне купинами неопалимими
Наше єство, до кінця нерозгадане.
Мусимо скіфськими бути каменами, –
В дітях, в роботі, повік недоробленій.
Наче Атланти, вузькими раменами
Світ підпираємо наш покороблений.
Вічна колиска вербова гойдається
А чоловік шкарубкими долонями
Скаже про все, що від нас починається:
Щастям родинним, синами і донями.
***
У скрипки зболіли струни,
Кожна пощади просить,
Дочка якого Перуна
Отак серед хвиль голосить?
Мати якого Месії
Крику не може стримать?
Що ж ми круг себе сієм
Тільки банальні рими?
Що ж ми залізли в нори,
І не пробитись пісні?
Наше суспільство хворе,
Та лікуватись пізно.
Кажуть, невиліковне
Може зцілить лиш диво.
Тихо скрегочуть жорна,
Сіється тепле мливо…
Доля муки змололола,
Хліб у печі зітхає.
Я прокидаюсь кволо.
Скрипка звучить. Світає.
***
Самотність межує з божевіллям,
Самотність руйнує пророчі долі,
Самотність дурманить отруйним зіллям,
Вона товаришка алкоголю.
Тебе зурочено чорним поглядом, –
Самотність біситься – не притишиться,
А лиш змивається сльозою – повінню,
А потім віршами дивними пишеться.
Самотність – суджена, навік припечена
Тавром занедбаним з тонкими межами,
Самотність битися в мені приречена
Необережно так… Необережно…
Романтична казка з
реальним закінченням
(триптих)
I
Вересень. І місто охололо.
Синьо суне ніч. Поснули дзвони.
Чорний Принц троянду пурпурову
Боязко бере у руку чорну.
Розмоталась вечора котушка,
Курить Принц кальян і гладить брошку.
Десь його чекає Попелюшка
Білі-біла і кирпата трошки.
Кидає по черзі три монети
І наївно-вперто вірить в руни.
Чорний Принц хотів би стать поетом
І примусить їй співати струни.
Розкидав і таляри, й червінці…
Попелюшка вперше бачить диво.
Світ прозорі перехлюпнув вінця
І розливсь по жилах п’яним пивом.
Потім був палац і спальня біла,
Принц чомусь стовбичив на колінах.
…Попелюшка довго-довго бігла,
Танцювали вогники по стінах.
Старомодно? Застаріло? Може…
Скоро стане гарбузом карета,
Дорога-повія допоможе
Принцу погасить в душі сонети.
Коні перервали всі вуздечки
І помчали, крешучи дорогу,
З просом перемішано вже гречку,
Голуби летять на допомогу.
Чорний принц прокинувся уранці –
Має він таку хорошу звичку…
Зайчики виблискують на склянці
І на кришталевім черевичку.
II
Принц прокинувсь. Брязнуло намисто.
Що я наробив? Не розумію.
Проміняв я кришталево-чисту
На продажну і брудну повію.
Що робити? Так мені незвично!
Білі вікна стали наче ґрати!
Принц схопив прозорий черевичок
І звелів карету подавати.
Приміряв на ноги і на ніжки –
Лиш темнів прозорий черевичок,
Буйні коні закусили віжки, –
Чорний Принце, позбавляйся звичок!
Принц шукав. І стерлися підкови,
Дзвоники принишкло жебоніли.
Нанівець погрози і розмови,
Тільки раптом руки заніміли.
Там за містом сяє біла хатка
Приголублена рожево-синім ранком.
А на призьбі спить сумне дівчатко,
Голубами вкрите, мов серпанком.
І розквітли квіти простодушні,
І на вікнах пощезали ґрати.
Чорний Принц і скромна Попелюшка
В сад пішли щоб птаство годувати…
III
…Принц прокинувсь. Брязнуло намисто.
Сонно похитнулось пиво в склянці.
Поголився. Позіхало місто,
Розсипало по шибках багрянці.
І була розхристана подушка,
І палац, і спальня біла-біла.
І цнотлива наша Попелюшка
Вже нікуди звіди не побігла.
Стеля павутиною взялася,
В бронзового лева квіти в лапі.
Попелюшка стомлено звелася
Й закурила. Вперше. На канапі.
Потім вже варила в кухні каву,
Принца до світань чекала вперто.
Білим голубам і синім птахам
Дуже швидко довелося вмерти.
Чорний Принце, позбавляйся звичок!
Вже тумани заблукали містом.
Подивись: прозорий черевичок
Почорнів, поморщився і тріснув.
Попелюшка одягла панчохи
І пішла з палацу-каталажки.
Білі сходи узялися мохом
І на туфлях відірвались пряжки.
Відпустили лісові химери,
Засвітилась хата біло-біло,
Попелюшка на скрипучі двері
Ліхтаря червоного вчепила.
Анатолій Чечель
Народився в селі Новий Стародуб Петрівського району Кіровоградської області. Закінчив музичну студію, училище культури, потім музично-педагогічний факультет Кіровоград-ського державного педагогічного інституту ім. О.С.Пушкіна. Тривалий час працював викладачем музики в Олександрійсь-кому вищому педагогічному коледжі ім. В.О.Сухомлинського. Відмінник народної освіти. В.Кіровограді з 2001р.
Автор збірок: “Таємна мить і пам’яті, і слова”, “У позолоті теплих слів”, “Із глибини віків”.
Член Конгресу літераторів України.
...НЕ ХОЧУ ЙТИ ДО
ОСЕНІ ВІД ЛІТА
До осені від літа
Не хочу йти до осені від літа,
Його теплом душа моя зігріта,
Мов спалахом, освічують зіниці
Глибинну суть живильної криниці.
За небокрай іде вершина літа
Ним широчінь дніпровська оповита,
Манливим холодком на виднокрузі
Малює тишу осінь пензлем в лузі,
А я бреду по чебрецях долини,
Милуюсь акварелями хвилини.
І тихо набирає серце лету
Полотнами краси сповнить планету.
Жаріє вніч і вдень душа в молитвах…
Не хочу йти до осені від літа.
Дендропарк
Мов причаїлась готика
В сонетах струнких каштанів.
Переплелась екзотика
Строкатим вбранням тюльпанів.
Обитель закута в лаври,
Струною бринять надії.
З магічного кола в мандри
Летять полохливі мрії.
Зіницями парку погляд
Рутину розвіяти міг.
Гучні хороводи водить,
Таврує в душі оберіг.
Підступна ніч
Майнула ніч,
Задрімали каштани.
Під зойк віків
Жебоніє журба.
Під срібний сплеск
Водить місяць тумани.
Щаслива мить
Вітражем ожива.
Кричить душа
Наче зранена птиця.
Жаданий час
Впав, як роси в траву.
Там ковилу
Тихо вітер колише,
Ведуть стежки
Мою душу п’янку.
Ведуть туди
Де сріблиться на скронях,
Осінній щем
Під сумний вітровій.
Та я все жду
Коли сонце розгонить
Підступну ніч
Світлим колом надій.
* * *
Із рук твоїх снагу я п’ю
Від рук твоїх надія, віра.
Летить печаль моя у вирій,
Коли в мовчанні жест ловлю.
Відлунням мариться мені
Твій рай медовий на долонях.
Зчарована стрімким полоном,
Здригнеться пристрасть в глибині.
І на відлюдді, де гаї,
Між плином вод і небесами,
В перипетії лір і драми,
Цілую руки я твої.
Хрещена матір
Чи раннім ранком, чи за вечір пізно
Хрещена матір припадає ніжно
До теплої рум’яненької щічки
Під сяєвом увічненої свічки.
Її душа хлюпочеться, радіє,
І ласка лагідна і щира струменіє.
Під суміш нерозгаданого шалу
Займистих чар в стосунках завжди мало.
Від дотику її краса весніє,
Одвічною духовністю зоріє.
Та скоро прийде літечко хрещате
І побіжить за спориші хлопчатко.