Літературна кіровоградщина литературная кировоградщина поезiя проза гумор сатира публiцистика альманах кІровоградської обласної організації конгресу літераторів україни українська поезія алла Ковалішина
| Вид материала | Документы |
- Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
- Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
- Дзеркало тижня», «Голос України», «Високий замок», «Чорноморські новини», «Донецкие, 1308.52kb.
- Українська поезія Криму, 140.26kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- Государственное учреждение культуры, 576.82kb.
- Государственное учреждение культуры, 577.12kb.
- Резолюція і-го Міжнародного конгресу, 114.74kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни «Сучасна українська літературна мова. Фонетика», 456.77kb.
- Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність, 2685.65kb.
Василь Білошапка
Народився 25 серпня 1959 року в місті Макіївка Донецької області. З 1982 року мешкає в смт Олександрівка Кіровоградської області. Звідси, з Кіровоградщини, походить його рід по материнській лінії. Тому цю землю він теж вважає рідною. В містечко Олександрівку Василь Білошапка приїхав після закінчення Ворошиловградського державного педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка (тепер Луганський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка). Працював у школі, на районному радіомовленні, у районній газеті «Вперед», в обласній газеті «Народне слово». Зараз – головний зберігач фондів Олександрівського районного краєзнавчого музею.
Василь Білошапка – член Конгресу літераторів України, Національної спілки журналістів України, Українського геральдичного товариства, історичного клубу «Холодний Яр», громадських організацій «Український центр розвитку музейної справи» та «Земляцтво Олександрівщини», почесний член Національної спілки краєзнавців України, лауреат кіровоградської обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова та кіровоградської обласної премії у галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка.
З-під його пера вийшло понад 10 книг, велика кількість статей, нарисів, розвідок у газетах і журналах Кіровоградщини, Донеччини, Луганщини, Житомирщини, Києва, статей у наукових виданнях. Друкувався в австралійській газеті «Вільне життя». Він був членом авторського колективу книги «Національна книга пам’яті жертв голодомору в Україні. Кіровоградська область». Одна з книг Василя Білошапки, написана у співавторстві з Борисом Кузиком, у 4-й Всеукраїнській доброчинній рейтинговій акції «Книга Року-2002» у номінації «Візитівка» підномінації «Туристична література» посіла третє місце.
Публіцистичні твори друкував у журналах «Вежа» (Кіровоград) і «Бахмутський шлях» (Луганськ). Відзначений грамотою управління культури і туризму Кіровоградської облдержадміністрації за перемогу у конкурсі літературних робіт малих форм, присвяченому 125-річчю театру імені М. Л. Кропивницького у номінації «заохочувальна премія» (2007 р.).
Серед провідних тем творчості Василя Білошапки є оспівування маловідомих сторінок славного минулого рідного краю.
Був великий кобзар в Олександрівці – «Над тясмином. У темному гаю»!
Непрочитаними книгами завжди залишаються біографії славетних людей. З’являються про них мові художні твори, нові наукові дослідження, а нез’ясованих подробиць життєвого й творчого шляху не меншає, а навпаки додається. До таких людей належить і Тарас Шевченко.
Справжнім відкриттям для мене, наприклад, стала повість про Т. Г. Шевченка польського письменника Єжи Єнджеєвича «Українські ночі, або родовід генія». Процитую невеличкий фрагмент з «Українських ночей...», що оповідає про подію, що трапилась 1843 року:
«Шевченко прагнув розповсюдити свою «Мальовничу Україну» не тільки серед росіян, а й серед поляків. Треба було подумати про польський текст до альбому.
Куліш радив Тарасові звернутися а цій справі до Едварда Тарші чи Грабовського, який саме збирав матеріали до книжки «Україна давня І сучасна».
Вони поїхали разом до Олександрівки...».
Сумнівів у тому, що мається на увазі саме наша Олександрівка, не було, бо з дожовтневих видань знав: в містечку минулого століття справді жив відомий на той час польський письменник й критик Михайло Грабовський.
«Український Вальтер Скотт» – таким епітетом нагородив Пантелеймон Куліш свого старшого друга і наставника польського письменника української школи Михайла (Міхала) Грабовського, перебуваючи під впливом його історичного роману «Станиця Гуляйпільська». Документально встановлено, що в 1843 році Пантелеймон Куліш справді вперше побував в Олександрівці у Міхала Грабовського. Так само, як того ж 1843 року містечко над Тясмином відвідав Рамуальд Андрійович Падбярескі – білоруський видавець, літеретурознавець, фольклорист.
Факт спільної поїздки Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша до Олександрівки – недоведений.
А що ж Тарас Шевченко? Чи був він в містечку Олександрівці?
У травні 1843 року – січні 1844 року Тарас Шевченко здійснив першу подорож на Україну, що відкрила важливий період життя й творчості поета і відомий у літературознавців як період «трьох літ».
Розпочалась перша подорож в другій половині травня 1843 року. На початку червня Шевченко познайомився з Пантелеймоном Кулішем, який тоді жив у Києві і вчителював на Подолі. Вони були майже ровесниками. Тарасові — двадцять дев’ять, Панькові — двадцять чотири.
«Коли я сидів за мольбертом... передо мною з’явилась невідома ще мені постать Шевченка, в парусиновому балахоні й у такому ж кашкеті, що падав йому на потилицю, подібно до козацького шлика.
— А вгадайте хто? — це були перші слова Тараса, вимовлені тим чарівно-веселим і безжурним голосом, який так вабив до нього й жінок, і дітей. Я відповідав: «Шевченко».
— Він, — відповів Тарас, засміявшись так, як сміються наші молодиці. Тоді він не носив вуса, і на обличчі було багато жіночого, — так описував пізніше першу зустріч П. Куліш.
Потім Куліш і Шевченко здійснили кілька подорожей навколо Києва, побували у Межигірському монастирі, разом малювали, варили юшку за Дніпром. Шевченко почав малювати портрет Куліша...
Та справжньої дружби між ними не вийшло. Визнавав це згодом і Куліш:
«Шевченкові... не здалась до смаку... аристократичність Куліша...
Можна сказати, що не зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником».
Очевидно, під час цих зустрічей Шевченко поділився в загальних рисах з Кулішем задумом створити альбом офортів «Живописная Украина», заручився його обіцянкою сприяти роботі і написати історичний текст. Свідченням цього є лист Куліша до Шевченка в Петербург, датований 2 червня 1844 року: «Нехай тобі, приятелю, господь помагає на «се добре, а об мені будь певен, що «же я не грітимусь даром коло твого куреня, чи дровець, то й дровець принесу, чи пшона на кашу, то й пшона придбаю... Присилайте Ваші картини в Чигирин з написом: «Михайлу Грабовському». Я в його буду, і він знатиме, куди мені їх переслать, да розтолкуйте мені хорошенько, що і як Ви хочете робить, а то не второпаю, що для вас компонувати».
Шевченко у листі до О. Бородянського 29 червня цього ж року, прохаючи його написати історичний текст для «Живописной Украины», повідомляє, що в цій справі він турбує російського історика П. Буткова, українського історика А. Стороженка, польського письменника М. Грабовського та П. Куліша.
Але ні Грабовський, ні Куліш, ні інші згадані діячі не взяли участі у виданні. Куліш навіть написав Шевченку у грудні 1844 року:
«Ви, панове, беретесь із хлопчачою легковажністю за Малоросію, без порад людей, серйозно зайнятись цим предметом, шкодите в поглядах публіки самому предметові й компроментуєте нас. Вибачайте за сю мову».
Отож супровідні тексти до «Живописной Украины» довелось Шевченкові самому компонувати, самому організовувати видання за власні кошти і поширювати його. Альбом офортів вдався. «Живописная Украина» здобула високу оцінку передової критики і Товариства заохочення художників
Та це все буде через рік. А влітку 1843 року Шевченко обговорював з Кулішем свій задум. Немає сумніву, що саме Куліш запропонував Шевченку звернутись по допомогу в написанні польського тексту до Грабовського. Саме вийшов історичний твір поміщика з Олександрівки «Станиця Гуляйпільська», яким так захоплювався Куліш.
На думку автора статті «Грабовський» у «Шевченківському словнику», Шевченко в 1843 році познайомився з польським письменником в Чигирині. Інші літературознавці теж переконані, що Грабовський і Шевченко зустрічались, але не вказують де.
Відомо, що гостей польський письменник приймав тільки в себе в олександрівському маєтку, отож і зустріч з Шевченком, скоріше всього, була не в Чигирині, а в Олександрівці.
Тільки автор «Українських ночей» Є. Єнджеєвич стверджує, що Шевченко й Куліш разом їздили до Олександрівки. Якими джерелами він користувався — залишається загадкою. Може в Польщі вціліли архіви Грабовського або листи Куліша чи Шевченка до нього? Не міг Тарас Шевченко не побувати в Олександрівці!
Кіровоградський краєзнавець Юрій Матівос вважає, що Тарас Шевченко відвідав Міхала Грабовського наприкінці вересня 1843 року. Як доказ цього він наводить рядки з листа Шевченка про альбом «Живописная Украина» до історика і письменника Йосипа Боденського, написані 29 червня 1844 року: «…Грабовський буде мені польські штуки видавать…»
Юрій Матівос твердить, що Міхал Грабовський був причетний до створення Шевченком у 1843 році картини «На пасіці». Адже на цій картині був напис польською мовою і картина дуже нагадує фрагмент твору Міхала Грабовського з описом пасіки. Пасіка та стояла в лісі Бовтиші.
Та міг Тарас Шевченко бути на Олександрівщині й раніше – у юні роки. Бо серед володінь власника кріпака Шевченка Василя Васильовича Енгельгардта – село Миколаївка, що існувало наприкінці ХvІІІ – на початку ХІХ століття між нинішніми селами Гутницька і Ружичеве нинішнього Олександрівського району. Про це йдеться у розвідці криворізького журналіста Сергія Чаніна «Великий род великої людини».
Полуднева Київщина, Чигиринщина (значна частина Олександрівщини в той час була її частиною) часто фігурують у поетичних творах Тараса Шевченка.
У містерії «Великий льох» Великий Кобзар пише:
«Он, бачите, над Києвом
Мітла простяглася,
І над Дніпром і Тясмином
Земля затряслася?»
Або:
«Розумні ви люди,
А нічого не знаєте!
То понаставляли
Ті фігури он для чого:
Щоб люди не крали
Води з річки та щоб нишком
Піску не орали,
Що скрізь отам за Тясьмо».
І ще одна цитата з «Великого льоху», де згадується ліс Чута, частина якого розташована на Олександрівщині:
«Смеркається. Полетимо
Ночувати в Чуту.
Як що буде робитися
Відтіль буде чути.
Схопилися білесенькі
І в ліс полетіли.
І вкупочці на дубочку
Ночувати сіли.»
У вірші «Заступила чорна хмара…», згадуючи про гетьмана Петра Дорошенка Шевченко пише:
«Годі тобі, Петре, пити
Із Тясмина воду.»
Згадує поет Тясмин і у «Гайдамаках»:
«А де ж люде?.. Над Тясмином.
У темному гаю,
Зібралися; старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались,— дожидають
Великого свята».
У «Назарі Стодолі» Галя розповідає Назару легенду, що пов’язана з Тясмином:
«Так, нічого. Я згадала покійницю няньку. Вона мені розказувала, що в сій корчмі давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясмині; і що тут Богдан зустрічав сина свого Тимофія, як козаки везли його з Молдавії, покритого червоною китайкою; і що тут запорожці вирізали жидів. З тії години ніхто в їй не жив: усе ніччю ходять мертві жиди… Ух, як страшно тут!»
Уподобали наш край і з нащадки Шевченкового роду. 1907 року року в Олександрівці народилась правнучка Тараса Шевченка по його сестрі Катерині Антоніна Єреміївна Красицька. Та сама, яка разом з мамою Катериною Максимівною Красицькою пізніше заснувала у Знам’янці музей «Кобзарева світлиця».
Наталя Околітенко
Відома українська письменниця, доктор біологічних наук, Ірпінь.
Об’єктивно про найрідніше
Рецензія
«Кожна людина – король» – ці слова з гімну шотландських патріотів стали надбанням усієї земної спільноти.
До них можна додати: «Кожний населений пункт – столиця», бо в його минувшині та сьогоденні, як рослина в насінині, приховано все, що стосується історичного поступу «живих і мертвих і ненароджених» землі, на якій живемо.
У цьому зайвий раз переконуєшся, читаючи щедро ілюстровану просто-таки унікальними фотографіями книжку Бориса Кузика й Василя Білошапки «Головківка – серце Холодного Яру». В царині краєзнавства автори – не новачки. Їхньому перу належить низка книжок, присвячених Олександрівському району Кіровоградської області.
У прадавні часи в цьому краї, за свідченням Святителя Римського Климента й одного з авторів слов’янської писемності Кирила, проповідував Слово Боже Андрій Первозванний: як розповідає записана в селі Головківці легенда, тут він викресав із землі цілющу воду, й тепер до джерела Живого досі приїздить по здоров’я багато паломників.
Холодний Яр асоціюється з Мотронинським монастирем – духовним центром повстанців часів Коліївщини. З книги ми дізнаємося, що улюбленець Ярослава Мудрого воєвода Мирослав побудував тут потужні укріплення; вирушивши на допомогу київському князю під час нападу печенігів на Київ та повернувшись з перемогою, воєвода вирішив перевірити, чи добре його залишена на чолі оборони дружина стереже підступи до фортеці з Дніпра. За його наказом на лодіях було піднято трофейні ворожі знамена, дружинники ж перебралися в чужинське вбрання. Коли воїни ступили на берег, то вийшла оборона, і сама Мотря пострілом з лука поцілила свого ж чоловіка.
Автори дослідження багато в чому доповнюють відомості про минуле цього духовного закладу, який зіграв винятково велику роль в українській історії. Кожна будівля означена пам’яттю про ідеологічні віражі, характерні для нашого бурхливого століття. Храм Іоанна Богослова, збудований в Головківці 1775 року, в тридцятих роках був ліквідований, і віряни пристосували під церкву хату, яку в складчину купили, однак 1960 року й ту закрили. Її довелося викупати в колгоспу вже за часів горбачовської перебудови. Хіба не цікавий епізод?
Винятково інформативний розділ «Тарасові шляхи не заросли полином забуття». Про дві Шевченкові подорожі по Чигиринщині ніби ж відомо багато, та ніде не сказано, що він навідувався і в село Головківку. Зате від покоління до покоління люди передавали оповіді про зустрічі з Кобзарем – і автори книжки довели їх до читача. Так, Марія Яхненко свідчить, що сама бачила малюнки, які Тарас Григорович подарував прадіду Костю Горбаню: на жаль, війну вони не пережили.
Борис Кузик і Василь Білошапка встановили багато деталей біографії одного з власників села Головківки Івана Фундуклея. За роки його губернаторствування, в Києві було завершено будівництво університетських корпусів і костьолу, закладено ботанічний сад, засновано обсерваторію, споруджено Ланцюговий міст; на свої кошти він побудував у місті жіночу гімназію. Цей гуманний й скромний у побуті чиновник найвищого рангу щедро жертвував на потреби дитячих притулків, лікарень, дбав про поліпшення побуту ув’язнених. Під час великої повені 1845 року матеріально утримував потерпілих, допомагав будувати їм житла. Окрім того, це був ще й серйозний науковець, автор, зокрема, двотомника «Огляд могил, валів і городищ Київської губернії» та інших праць.
Не шкодував Фундуклей коштів на добрі справи і в Головківці: церква Пресвятої Богородиці, яку він спорудив і досі прикрашає село. Про роди Терещенків, Грушевських відомо більше, аніж про Фундуклея, але й тут автори зуміли знайти багато нової інформації. Багато уваги вони приділили місцевому національно-визвольному руху, відомому як Холодноярська повстанська республіка, її очільникам. Головківка – батьківщина чудової кераміки, яка продовжила традиції трипільської (4000-2500 років до н.е.) й набула відомості далеко за межами України. Використовуючи обмежений набір орнаментальних мотивів, місцеві майстри досягали такого розмаїття, що в селі не можна було знайти двох однакових мисок. І хоч автори дослідження з прикрістю констатують, що сьогодні у Головківці зупинився гончарний круг, однак завдяки заслуженому майстру народної творчості, переможцю конкурсу гончарів, що проходив у межах Міжнародного фестивалю мистецтв «Слов’янський базар» (2000), Якову Михайловичу Брюховецькому і його учням, колишню славу буде відроджено.
У книжці підкупає об’єктивне висвітлення історії, без будь-яких спроб політизувати її, пристосувавши до новітніх ідеологічних віянь. Тут перелічено імена тих, хто поліг у Великій Вітчизняній війні, багато уваги приділено спогадам очевидців бурхливих подій, на які така багата наша історія. Особливо хвилюють оповіді про партизанський рух у Холодному Яру та уривки з книжки Тамари Горб (Дубової) «Лебедина пісня серця», якій випало винятково важке дитинство в партизанській криївці.
Скільки видатних людей дало це село! Героїв праці, гончарів, дипломатів, заслужених учителів, науковців, письменників, підприємців, спортсменів... Один з авторів книжки, Борис Кузик, нащадок древнього місцевого роду Балабушок-Кузиків – член-кореспондент АН РФ, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки Росії, лауреат Державної премії Росії в галузі науки й техніки, автор вісімнадцяти книжок; військове звання – генерал-майор. Найвищою атестацією цього діяча є те, що він, живучи за кордоном, дбає про розвиток культури своєї малої Батьківщини. На його кошти створено Народний музей, де зібрано унікальні експонати, побудовано дві каплички, ринок, за його сприяння споруджена церква. У селі засновано стипендію ім. Бориса Кузика.
Краєзнавчі книжки у нас довго недооцінювали. Проте саме ця література невигаданого факту значно краще, аніж роман чи – тім більше – патріотичні реляції, спроможна виховати в молодого покоління щиру любов до рідної землі та прагнення працювати задля неї, щоб передати її наступникам ще кращою.
ВІДСОТКИ ЗА ЗРАДУ
(Нотатки з приводу виходу в світ Енциклопедичногно довідника
“Рух опору в Україні”)
Перед нами вагома книга, видана солідним, як на сьогоднішній день, тиражем - дві тисячі примірників: «Рух опору в Україні. Енциклопедичний довідник. 1960-1990» (Київ «Смолоскип» 2010). Сам факт виходу в світ такого твору міг би стати великою подією, коли б...
Визначення «енциклопедичний» зобов’язує: наведена інформація має бути вичерпною. Ось найперші достатньо відомі, якщо не сказати дуже відомі, імена, яких там немає: Василь Кук, Борис Чичибабін, Дмитро Паламарчук, Михайло Іванченко, Григорій Нудьга, Борис Плаксій, Лариса Скорик, Микола Василенко, Олег Антонов, Ярослав Дзиря, Олена Компан, Петро Ротач, Юрій Каплан, Григорій Хвостенко... За тим у голові починають крутитися ще кілька десятків прізвищ учасників руху опору в Україні, які чомусь залишилися поза увагою упорядників.
Але справа не в тому, кого там немає, а в тому хто є. Виявляється, великими правозахисниками у нас були незмінні очільники Спілки письменників за радянських часів: Дмитро Павличко, Юрій Мушкетик, Іван Драч, Олесь Лупій, Світлана Йовенко, Володимир Дрозд, Людмила Скирда і ще багато інших. При цьому спостерігається цікава тенденція: якщо про якого-небудь робітника Миколу Машталера, - він 1961 року був засуджений на десять років таборів суворого режиму - тільки тринадцять рядків; ніби «крізь зуби» дано інформацію про Володимира Рокецького, котрий виніс з мордовських таборів вірші Василя Стуса, а про Олександра Водищака, засудженого на п’ятнадцять років позбавлення волі, взагалі тільки три рядки, то труди та страждання наших літературних класиків розписано так, ніби до того доклав пера сформований за радянських часів штат придворних критиків, ще й бібліографію їхню дано. А це вже, мабуть, даремно, бо майже щорічний вихід книжки засвідчує напрочуд благополучний шлях цих письменників.
Однак за всіх старань упорядників довідника виникає крамольне питання: якщо такі впливові особи боронили права людини, то як же сталося, що із Спілки письменників виключили «за наклепи на радянський лад і національну політику партії та радянської держави», позбавивши засобів до існування, Миколу Лукаша, Івана Дзюбу, Віктора Нєкрасова, Володимира Чичибабіна, Василя Захарченка, Олеся Бердника, інших? Жили вони, а часом і вмирали здебільшого в глибокій суспільній ізоляції, й навіть на їхній похорон не приходили високі літературні чини: наприклад, Дмитро Паламарчук, котрий карався в таборах разом з Григорієм Кочуром, був похований за рахунок міста Ірпеня, де йому було дозволено жити. Нині там успішно діє культурологічне товариство його імені. Чому не було прийнято до Спілки Ігоря Калинця з його чималим тоді доробком? Це ще не все! Як же наші полум’яні «правозахисники» - Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Яворівський (останнього в довіднику немає) - примудрилися адресувати Юрію Андропову лист, де дисидентів суворо засуджено. Цей документ розтиражований у пресі, тож зайвий раз його цитувати не варто.
Який був психологічний клімат у Спілці письменників за радянських часів, відомо кожному, хто мав щастя належати до цієї організації: якщо на чиєсь ім’я падала, як тоді казали, «тінь Хіросіми», то від цієї людини колеги починали шарахатися, бува, й на інший бік вулиці переходили, щоб не привітатися з крамольною особою. Письменницька братія і без спущених з ЦК «чорних списків» (а вони були!) так дбала про своє благополуччя, що доля тих, на кого «органи супили брови», була вирішена. Ненароком це відбито і в довіднику: наприклад, у тексті про Богдана Климчака констатовано: «неможливість не тільки опублікувати, а й будь-кому показати свої твори, спонукає К. до бажання покинути СРСР».
Часи змінилися, та не змінилися ані колективна мораль, ані дії цієї організації, створеної для контролю творчих особистостей та розправи над неугодними руками самих же колег, лиш тепер вона має дуже віддалене відношення до літературного процесу.
Скільки премій у Юрія Мушкетика, Івана Драча чи Віталія Коротича, скільки премій! «Від 1956 протягом двох десятків років працював у ред.-ції ж. «Дніпро» відповідальним секретарем, через 10 р. став його гол. ред., – читаємо про першого в Енциклопедичному довіднику. – Робота в р-ції сприяла зверненню М. в літ. творчості до укр. історії та тематики «гарячих» проблем сучасності».
Але всі ті «гарячі» проблеми сучасності розв’язувалися на рівні секретаря райкому партії, як у романі «Позиція», удостоєного Державної премії ім. Т.Г.Шевченка (1980), перед тим же пан Мушкетик здобув премію М. Островського (1965 р.), задля якої теж необхідно було повислужуватися перед радянською владою. Про такі деталі в довіднику, звичайно ж, не йдеться, та й які саме твори удостоєні високих відзнак не вказано. 1966 року Мушкетика й справді було знято з посади головного редактора журналу «Дніпро». Та страждав цей письменник, що з перших кроків у літературі звикнув до привілейованого становища, недовго. Бо незабаром виринув в апараті Спілки письменників, де й осів на ціле життя. З 1986 по 2001 роки був головою цієї організації.
«Злет» з посади головного редактора журналу ЦК ВЛКСМ - оце і все, що дає підстави прилучити Юрія Мушкетика до правозахисників. Нехай він «учасник укр. нац-культ. відродження», але до чого тут рух опору? Що ж до його низки творів, де письменник «стояв на виразних укр. національних позиціях», то в певних межах це радянська влада заохочувала - аби тільки про українську незалежність не йшлося. Межі ці порушено не було - інакше б не вдалося так високо піднятися по кар’єрній драбинці, а відтак в упорядників книжки не було б і необхідності тулити людину з величезним кон’юктурним горбом до стінки правозахисної діяльності. Якщо вірити «Енциклопедичному довіднику», то Ю.Мушкетик, Д.Павличко, І.Драч, В Коротич та їм подібні були такими завзятими «учасниками руху опору», що більшовицький режим, з яким вони «боролися», нагороджував їх орденами, преміями, високими званнями, службовими посадами, розкішними квартирами, депутатством не інакше як з переляку. І КДБ, і ЦК КПРС ну дуже вже їх боялися, якщо так жорстоко карали всілякими благами. І хоч скільки читай допис про Андрія Малишка, все одно не зрозуміло, кого захистив цей радянський класик, один з барабанів своєї епохи. Невже його включили до довідника за те, що до нього звернувся у вірші Володимир Косовський, котрий одержав від радянської влади п’ятнадцять років таборів і п’ять років поразки в правах («Зона», №2 за 1992 р.):
Я вам пишу, поет Тичина,
З тої далекої землі,
Де каторжник ламає спину,
Де кров, де піт, де мозолі.
Тут марш гримить під ваші струни,
Від стогону земля гуде,
ГУЛАГ і сталінська комуна
Живі серця в труну кладе.
Вітайте вашого Сосюру,
В змаганні славте Сатану,
Лижіть... Дуріть... Спасайте шкуру...
Привіт Миколі Бажану,
Уклін і Рильському й Малишку...
Прославте сталінський маршрут -
Колючий дріт, собаки, вишки...
Комуна процвітає тут,
Епоха нової споруди,
І вугіль з кров’ю і руда...
У землю лізуть пухлі люди.
Зникають в тундрі без сліда.
За такий вірш, коли б він потрапив до рук чекістів, автор міг би одержати «гонорар» у вигляді ще кількох років ув’язнення. Малишкові ж що загрожувало?
А ось вам приклади вже не такої жорстокої долі, можливо, не менш талановитих людей..
«Поетом, не схожим на інших, оригінальним, сучасним» – назвав сумчанина Миколу Данька, котрий дебютував збіркою «Зоряне вікно», Борис Олійник. За те, що «намагається відсіювати штампи двадцятилітньої давності, йде своїм шляхом».
Який життєвий шлях довелося здолати цьому поетові й тяжкопораненому фронтовику, дізнаємося з розміщеного в Інтернеті нарису головного спеціаліста Державного архіву Сумської області О.О.Клюєвої. Там наведено слова Данька: «Коли я невдовзі запропонував рукопис нових віршів, мені відверто сказали: конче потрібно, щоб у поезіях було видно громадянське обличчя. Тобто обличчя брехні! А мені вже ой як не хотілося обкурювати фіміамом фальшиві ікони». І таки ж справді не обкурював. Натомість писав:
Хай буде проклятий той хліб,
Зароблений лакейством в ката,
І чорний чин, і дачна хата,
І слави лицемірний німб.
Саме те, чого прагнула більшість наших успадкованих від радянської доби літературних класиків... Це талановиті люди, й ми не ставимо під сумнів їхній творчий доробок, принаймні якусь його частину, але до чого тут рух опору в Україні?
Книга поезій Миколи Данька «Червоне соло», - її рецензував Леонід Череватенко, за що теж мав неприємності, - яка побачила світ після «Зоряного вікна», була «заарештована» й негайно ж вилучена з продажу.
Втративши посаду головного редактора журналу ЦК ВЛКСМ «Дніпро», Юрій Мушкетик, звичайно ж, «постраждав», нічого не скажеш. А як же Микола Данько, котрого теж звільнили з роботи в обласній газеті «Ленінська правда» та ще й з відповідними «висновками»? Мушкетик незмінно тріумфував, Данько ж заробляв собі на хліб вантажником, будучи готовим до «посадки» та пишучи «в шухляду». Це неправда, що в українській літературі не було «шухлядної» поезії та прози: ще й скільки було, лиш наші бонзи знати її не хотіли, бо вважали, що світ сходиться клином на їхніх особах. За радянських часів годі було сподіватися, щоб хтось з них бодай поспівчував «отщепенцям» від компартійної лінії, а про якусь бодай моральну підтримку й казати не доводиться. І думати про це не можна було! У Спілці письменників знаходилося скільки завгодно таких, що й «постукати» на колегу були не проти, бо й приймали туди через КДБ. Тим, хто не погоджувався на співробітництво, доводилося довго «чекати черги» хоч би з яким доробком.
Епізодів, які засвідчують рівень «правозахисної моралі» Юрія Мушкетика на моїй пам’яті набралося багато, та про один не можу не згадати. Відомо ж, що під його головуванням НСПУ проголосувала за висунення Леоніда Кучми на третій термін, про це навіть по телебаченню в останніх новинах було повідомлено. І от напередодні приходу «помаранчових» до влади слухаю по радіо бесіду з Юрієм Мушкетиком і чую: «У нас є група провладних. І вони зачаїлися». Молодець наш Юрій Михайлович! Не тільки перекинув зі своєї «хворої голови» клопіт з висуненням Кучми на третій термін на чиюсь «здорову», а й пальцем у ефірі показав, кого при новій владі репресувати треба. Та не зачаїлися ми, котрі «посміли» виступити з вимогою, щоб наш «Парнас» узяв на себе відповідальність за літературний процес в Україні, не зачаїлися - нам слова не давали, демонструючи «повагу до демократії»..
Пам’ятаю, яким Микола Данько приїхав із Сум до нас з Данилом Кулиняком у село Лютіж. Знав, що його готують «до посадки». Перед тим спробував пошукати підтримки в Спілці письменників, але там його ніхто й слухати не захотів. Був такий зацькований, що ледь умовила його сісти до столу та поїсти в нашій хаті; подякувавши, що ми від нього не відсахнулися, заплакав. Данилові Кулиняку, котрий працював рибінспектором, бо теж професійна діяльність його потрапила під заборону, вдалося таємно влаштувати цього поета на кілька місяців на одну з баз відпочинку, яких тоді на Київському морі було багато. І це його врятувало не тільки від переслідувань КДБ, а й від повного відчаю, принаймні на якийсь час. Помер Микола Данько після слідства сумського управління КДБ, під гласним його наглядом в глибокій бідності в дев’яностих роках так і не ставши членом Спілки письменників, хоч мав кілька книжок. А тоді вже нашим сановним «правозахисникам» нічого не загрожувало - хіба що спокуса самим стати на місце тих, кого зрадили.
Ось підсумок - словами цього поета, й він стосується ситуації в цілій Україні.
І здійсняться, наче сон пророчий,
Неначе божі імена...
А поки що на карті прочерк.
О доле проклята сумна!
Ці рядки перегукуються з рядками ще одного поета, Йосипа Дудки, що ціле своє життя провів на Сумщині, над Сулою на хуторі Широкий Яр:
І усе щось негода надворі,
Все щось доля недобре пряде:
Не вписався в єдиному хорі
Ані тут, ані там, ані де...
А що не каявся і не хотів показувати «громадянське обличчя», то за життя не видав жодної книжки, хоч поет був талановитий. Нині в пам’ять про нього на Роменщині проходять Дудчині читання. Та певно ж, що він ніяких премій не доскочив, хоча й заслуговує на них бодай послідовністю своєї громадянської позиції. «Органи» проти нього теж порушили справу, теж перебував під слідством.
Скільки таких рятівників честі нашої літератури лишилися незнаними для широкого читача! Уявляю, як боляче було чути Михайлу Іванченку, авторові унікальних за своєю цінністю «Новел з неволі», докір від Олександра Сизоненка: «Що ви зробили для літератури!» За обсягом справді небагато з огляду на те, скільки років проведено в таборах, та чи не вартий той доробок кілограмів творів радянських класиків? Хіба б не піднесли ці письменники авторитет української літератури, який саме за часів незалежності впав до нуля, хоч ти скільки фотографуйся на унітазі, їзди на Окружну дорогу продавати книжки повіям, піднімайся на повітряній кулі та викидай інші екстравагантні штучки в стилі новітньої кон’юнктури, такої ж низькопробної, як і радянський виробничий роман. Бо заклики любити українську мову, патріотичні реляції з уст, які свого часу видали стільки фальші, народ не сприймає.
У шістдесятих роках 139 діячів культури підписали лист з протестом проти політичних репресій. Чому не названо прізвищ усіх, зокрема й тих, хто того підпису зрікся? Чому немає в довіднику й згадки про Бориса Плаксія – художника, котрий ставши героєм скандалу навколо розпису кафе «Холодний Яр», де він зобразив тодішніх дисидентів, свій підпис не зняв, а тому навіть до Спілки художників не був прийнятий? Працював-творив під чужими прізвищами, щоб якось з сім’єю вижити, йому треба було здобути світове визнання, щоб удостоїтися Шевченківської премії вже за часів незалежності України.
А були тоді ж й інші заяви, відкриті листи й звернення з протестами проти політичних переслідувань, про які упорядники довідника, мабуть, навіть не здогадуються.
Та коли б і справді у тих, хто видає себе за патріотів і демократів боліла б душа за українську культуру, то перше, що вони б зробили - це підняли оту не без їхніх старань потоплену Атлантиду, де є книжки і про голод 33-го року і про репресії, написані «по свіжих слідах», а не тоді, коли це стало вигідною темою, і зробили б усе можливе, щоб довести до читача ці твори. Але ж ні! Тільки вони за всіх часів і всіх політичних формацій мають пожати «врожай» того, що виплекали, вислужуючись перед «честю і совістю епохи» – КПРС, фрондуючи - аби привернути до себе увагу - на людях і падаючи на коліна у високих кабінетах, ставлячи свічку водночас і сатані й Богові, орудуючи патріотичною фразеологією, як швець дратвою, наповнюючи її різним змістом в залежності від політичних вітрів.
Ви ж подивіться як гарненько побудував своє життя ще один діяч «руху опору» - Іван Драч. Трохи пофрондував у середовищі літературної молоді своєю справді новаторською поезією, а потім і «дихав Леніним», і закликав «відступитися геть» від нього спокусникам «з-за пагорба», і проклинав їх, і шельмував відступників від комуністичної ідеї, компенсуючи збитки які , коли вірити упорядникам Енциклопедичного довідника, завдав комуністичній ідеології своєю «Одою чесному боягузові» (і рак стає рибою, коли риби немає)... Крізь зуби у цій книжці визнано: «Після винесення суворої догани на чергових зборах СПУ Д. «засудив свої вчинки»... Не лише засудив, а й виступив з відповідними заявами в пресі, й тим дисидентам, яких рихтувало КДБ, показували ці його зречення, вимагаючи належної реакції, коли ж її не було, то до непокірних і санкції застосовувалися. До слова, хто ж виносив ті суворі догани, коли всі присутні тоді на зборах тепер виявилися правозахисниками?
А річ у тому, що на якомусь етапі Радянський Союз мусив створювати видимість свободи слова - от і було сформовано групу письменників, які, покаявшись та відступившись від колишніх « ідеологічних збочень», могли б представляти Україну по закордонах, їх авторитет усіляко й роздували. Всі, хто не входив до цієї групи, були розташовані за ранжирами в залежності від готовності вислужуватися й навіть більш-менш благополучні письменники якщо й збирали високі тиражі, то все одно їм видавали належні за статусом тридцять тисяч - і не більше. Знаю те з власного досвіду. Неприємності, яких колись зазнали члени цієї групи, були несумірні з благами, які діставали за виконання вельми корисної комуністичному режиму місії. Сюди ж належав і ще один «правозахисник» - Віталій Коротич. Хоч бідолаху за «вільнодумство» й було 1969 року звільнено із «секретарів правління СПУ, а потім і правління СП СРСР (ну подумати тільки!), та на його благополуччі це ніяк не позначилося, бо книжки виходили регулярно. Варто згадати відоме «Обличчя ненависті», яке, звичайно ж, утверджувало переваги соціалістичного способу життя перед проклятим капіталістичним.
Це ж не Йосип Дудка і не Микола Данько, яким радянська влада не простила всього-на-всього небажання обкурювати фіміамом фальшиві ікони... До таких - інший рахунок, зрозуміло. Але скажіть, будь ласка, за якими критеріями Коротича тулять до українських правозахисників, якщо він, пофрондувавши, щоб дорожче продатися радянській владі, навіть від українського літературного процесу відійшов?
Особливе явище в нашій історії - Дмитро Павличко, відомий свого часу борець з українським буржуазним націоналізмом і греко-католицькою церквою: навіть твори у школах писали на таку тему - та й Лаврентій Берія Павличка оцінив. Кажуть, хочеш пізнати поета - їдь на його батьківщину, Поїдьте, поїдьте... Сама стояла колись над ровами, де лежать з гаками під ребрами й гвіздками в очах скелети молодих людей - жертв НКВС і такого там наслухалася... Виступаючи в Спілці письменників, дорікнула Павличкові за те, що надто скоро перебудувався з вихваляння комуністичних ідей на їх шельмування, й почула приблизно таке: «Я належав до тих, хто зустрічав Червону армію квітами, бо не знав про голод і репресії. Я писав свої тодішні вірші неложними руками». Але в Яблуневі, де було розкопано рови з юними страдниками, до мене підійшла старенька жінка, котра, показавши свої роздушені поміж дверима руки, представилася сусідкою Дмитра Павличка «через хату». Можна вірити, що цей діяч, котрий, «героїчно» демонструючи зневагу до «режиму» Леоніда Кучми, не погребував одержати з його рук звання Героя України, не знав про чекістські тортури? Саме Павличкові й належить геніальна за своїм фарисейством сентенція: «Це ще питання, кому було важче - тим, хто карався в таборах чи тим, хто лишився на волі». Так і хочеться сказати: друзі, ну нащо ж ви мучились? Свого часу Михайло Осадчий у вірші «Нью-Иоркська елегія. Супліка до Івана Драча» писав:
… І небо трикутне. И неоновий толк.
Одних у Явас, а других – у Нью-Йорк.
Що - важко було вибрати поміж закордонними вояжами і мордовським табором?..
Не могли, не могли ці наші «правозахисники» поставити питання про видання книжок тих, кого радянська влада повністю вилучила з літературного процесу. Одне що вже ні за що: майно, яке передано НСПУ, благополучно «спущене», а друге – за спиною багатьох з них лежать «трупи», через які вони задля власного благополуччя аж надто легко переступили . За Павличком, зокрема, бовваніє тінь Кривця, посадженого до сталінських таборів за вірш «Торбина»: свідчення на одеському суді наш Герой України давав російською мовою. Коли б упорядники Енциклопедичного словника прагнули істини, то вони б підняли статті Василя Фалька, у дев’яностих роках надруковані в «Робітничій газеті».
І є в цій книжці епізод, який має прямий стосунок до автора цієї статті. Володимира Рокецького посадили за вірш «Ліс рубають», який написав - від цього нікуди подітися – Данило Кулиняк. Свого часу його твори поширювалися через «самвидав», друкувалися за кордоном. Невже не виникло питання, як же склалася доля поета, коли було арештовано того, хто біля пам’ятника Шевченка продекламував цей вірш, узявши на себе авторство? Ну що ж, заповнимо цю білу пляму, посилаючись на джерела.
Данило Кулиняк в грудні 1964 року був заарештований і перебував під слідством за звинуваченням у «зраді батьківщини» (стаття 56 КК УРСР) і «антисовєтській агітації та пропаганді» (стаття 62 КК УРСР) за спробу створення підпільної організації та написання низки творів націоналістичного змісту. Ця подія зафіксована в хронологічному довіднику «Україна від найдавніших часів до сьогодення» (К.. «Наукова думка». 1995). А ось що написано в збірнику «Україна. Короткі нариси з історії», виданому Інститутом історії 1992 року, на с.126: «Спроби створення підпільних організацій спостерігаються як у Західній, так і в Східній Україні. Так, наприкінці 1964 р. у Херсонському мореплавному училищі група курсантів на чолі з Данилом Кулиняком створила організацію «Вісники свободи України». Розробили програму, статут... Органи безпеки Херсонської області припинили діяльність організації на самому початку. В збірнику ж «М. Хрущов і Україна», виданому там же 1995 р., на с. 104: «Рух опору поширюється на південь України. Наприкінці 1964 р. у Херсонському мореплавному училищі група курсантів на чолі з Данилом Кулиняком створила організацію «Вісники свободи України».
За це Данило Кулиняк на десятиліття потрапив «під ковпак» без будь-якої надії пробитися зі своїми творами до читача. Нині він - головний редактор журналу «Зона», член проводу Товариства політв’язнів і репресованих. Перший поставив питання про повну реабілітацію Василя Стуса і завдяки його публікації в газеті «Молодь Україна» «І Богові, і сатані» в серпні 1988 року там же було надруковано збірку поезій Стуса з передмовою працівника ЦК КПРС Євгена Лук’яненка, у якій він «спростовував» статтю Данила Кулиняка.
Щоб зробити героїню зі Світлани Иовенко, виявляється, досить написати, що вона була знайома з деякими правозахисниками, зустрічалася з ними. А що тоді казати про Любов Настусенко з Коломиї, котру заарештували за те, що, приймала відомих дисидентів у себе вдома, возила їх по горах та поширювала самвидав? На суді від неї вимагали свідчень проти Івана Гончара та В’ячеслава Чорновола, вона ж їх не дала, за що й мусила провести кілька років у психлікарні. Про неї в довіднику – ані слова.
У книзі Леоніда Бойка «З когорти одержимих» - про життя і творчість Бориса Антоненка-Давидовича в літературному процесі XX століття – читаємо: «Якось у «Літературну Україну, де мені в 60-ті роки випало працювати у відділі критики, несміло зайшов вісімнадцятилітній юнак з Галичини Данило Кулиняк з «посланням» від Б. Антоненка-Давидовича на моє ім’я. «Дорогий Леоніде Сергійовичу. Направляю до вас невідомого поета з «периферії» Данила Кулиняка, вірші якого мені дуже сподобались. Добре було б, якби «Літературна Україна», давши добірку його творів, тим самим дала йому путівку в літературу... Хлопець вартий того...» і підпис: Б.Антоненко-Давидович.
Казати про знайомство з іншими відомими дисидентами навіть не доводиться: так, у своїй книжці спогадів Іван Дзюба розповідає про епізод на його суді: на запитання, де взяв рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація» свідок Данило Кулиняк відповів, що в Павла Тичини - на той час давно покійного. За таку відповідь «загримів» до армії аж у Забайкалля, ще й на китайський кордон, де тоді було дуже неспокійно.
Звичайно, Світлана Иовенко вчинила героїчно, після вибуху на ЧАЕС поїхавши знімати фільм та написавши поему. Але Кулиняк був одним з організаторів і керівників Чорнобильської експедиції по врятуванню культурних цінностей в «зоні», і добряче надихався радіації в мертвих селах, та й поем на цю тему йому не бракує. «Один Данило Кулиняк, сам собі експедиція, мандрує по зоні» – писала з цього приводу Ліна Костенко в «Літературній Україні» за 23 вересня 1993 року. І не спробуйте мені закинути, що, розповідаючи про цього поета, я виявляю нескромність як незмінна його подруга життя: тоді мені доведеться пригадати дещо таке, що ой як негарно характеризуватиме наших «правозахисників». Поки що ж обмежуся одним епізодом, який висвітлює моральну ситуацію в Спілці письменників.
Коли ми жити в селі Лютіж і Данило Кулиняк працював державним інспектором рибоохорони, бо шлях до редакцій йому, випускникові Московського літературного інституту, було заказано, прийшли до нас селяни й сказали, що кілометрів за двадцять по прямій від Чорнобильської АЕС якомусь господарнику стрельнуло в голову спрямляти річище Ужа, щоб легше було возити сіно, вже встигли всадити 600 тонн вибухівки, через що попливла річкою мертва риба, а в навколишніх селах щезла вода в криницях. «Це ж небезпечно не лише для природи, а й для АЕС» – зрозуміли ми й почали боротися за те, що б вибухи припинили. Події ті описані в книжці Данила Кулиняка «Між берегами». Були ми неблагонадійні, тож до укоськування непокірних незабаром підключилося і КДБ, і МВД. Погрози сипалися такі, що приїздили студентські дружини на чолі з Володимиром Борейком нас охороняти... З трибуни Спілки письменників я, змалювавши ситуацію, попросила в колег підтримки, та слова мої мов у воду пішли... Як воно тоді водилося, мої оповідання почали знімати зі сторінок періодики
А незабаром вибух на ЧАЕС таки ж стався, пізніш спеціально створена комісія визнала, що одна з причин його був «мініземлетрус». І наші колеги патріотично заридали над долею України.
У довіднику навіть Катерина Чумаченко - дружина екс-президента Віктора Ющенка представлена: вона, бачте, брала участь в мітингах протесту проти політичних репресій в Україні. А чому б і ні, коли, живучи в США, нічим не ризикувала?
Повторюємо: таке видання вкрай потрібне, але враження від нього зведено явним поспіхом і відсутністю концепції в оцінці тих, хто справді жертвував життям, і тих, хто вчасно покаявшись та відмежувавшись від кого треба, процвітав. Ну не можна ж ставити на одну лінію тих, хто двадцять років (та хоч би один!) карався в таборах і тих, кому «органи» тільки накивали пальцем; тих, кому шлях до читача було перекрито намертво, і тих, хто, як Віктор Близнець, сам «мусив власноруч нівечити» власні твори, «шукаючи компромісу», або ж як Світлана Иовенко, котра «зазнала каральних санкцій радянської ідеології з відповідними наслідками» - а полягали ті наслідки в тому, що якась збірка віршів вийшла із скороченнями та зміненою назвою, і це, бачте, не було погоджено з автором... Не можна ставити на одну лінію тих, хто працював чорноробом, як викладач філософії Микола Бондар, та жив у Черкаському робітничому гуртожитку, і спілчанських апаратників, яких лякали доганами та обіцянками виключити з лав КПРС (жодного не виключили!). Тих, хто ходив з колядками по квартирах «свідомих» письменників та художників або один до одного, – і тих, хто піднімав повстання в таборах як Євген Грицяк, вимагаючи на волю випустити жінок, неповнолітніх та інвалідів, або як останній український політв’язень Богдан Климчак, котрого постійно карали за акції протесту. Хотіли того упорядники чи ні, але вони - сподіваємося ненароком - не тільки сфальшували історію в радянських традиціях, а й, заховавши хитреньких пристосуванців за спинами істинних борців, опустили других до рівня перших, що порушує вже й моральні норми.
Коли б переважна більшість очільників Спілки письменників бодай у зародку мали б чуття честі, то вони б самі відмовилися від свого чергового привілею стати поряд з учасниками руху опору в Україні.
У Фазіля Іскандера є вірш, де йдеться про те, чому Христос, знаючи, що Іуда його зрадить, не сотворив чудо, змінивши душу Іуди:
Та чудо - це лише єдина мить.
І чудо це мине, бо ж треба якось жить.
Іуда світ пройде від краю і до краю:
Відсотки за незраду позбирає.
То хоч незрада, а тут що? Невже мало здобутих за радянських часів благ і «слави лукавого німбу» ціною заплющування очей на долю тих, хто відмовлявся служити радянській ідеології, беручи на душу найбільший євангельський гріх - спокушання малих цих.? Про ідеологічне вислужування вже й казати не доводиться.
Є в довіднику два скупі епізоди, які особливо спонукають до роздумів. 1962 року було розстріляно з конфіскацією майна двох молодих робітників – Богдана Грицину й Івана Коваля – співзасновників Українського Національного комітету (УНК) – створеної у Львові організації, яка прагнула повної державної незалежності України з програмою радикальнішою від оунівської. Розстріляно більше, але тільки для цих двох осіб знайдено місце на сторінках довідника. Де їх поховано, й досі невідомо. Вже в незалежній Україні за іронією долі Грицині смертний вирок було замінено на десять років таборів. Ніхто з них досі не реабілітований. УНК налічувала не менше 57 осіб. Мали Статут, збирали зброю, готувалися до масової агітації серед населення. Тільки А. Каспришин одержав п’ять років, усі інші не менше десяти-п’ятнадцяти.
Чому до роздумів? Бо дисидентський рух від початку був розколотий на дві течії: одна ставила за мету досягнути чогось легальними методами боротьби, інша вважала, що в Радянському Союзі це неможливо - вони й створювали підпільні організації - і саме таких найнещадніше переслідувало КДБ. Їхні ідеологічні опоненти розраховували на підтримку «зовнішніх сил» і, щоб привернути увагу тих сил, прагнули втягнути в свою діяльність якомога більше людей. Звідси й розширення кола знайомств, спільні акції просвітницького характеру, а часом і не зовсім достойна поведінка на судах.
Пізно говорити про те, хто був правий. Але чи не тому Україна все більше «вислизає з-під наших ніг», втрачаючи інформаційне поле, що у вигіднішому становищі опинилася друга група, що не вшановано тих, хто клав на олтар її незалежності своє життя? Адже під великий галас започаткований у Спілці письменників Народний Рух за перебудову по суті на розвиток соціальних та суспільних процесів не вплинув й зрештою як політична партія розколовся та зійшов нанівець. А як могло бути інакше з огляду на рівень суспільної свідомості в цій структурі?
І ще одне питання постає: чи доцільно давати відомості про таких у всіх відношеннях гідних поваги осіб як Олена Боннер, Андрій Сахаров, Юлій Даніель, Сергій Ковальов, Мальва Ланда, Олександр Солженіцин? Якийсь стосунок до руху опору в Україні вони, звичайно, мали, але тому лиш, що ми належали до єдиної імперії - Радянського Союзу. Своїх шукати треба!
Намір, повторюємо, видати довідник руху опору в Україні благородний. Але назвати саме цей довідник енциклопедичним важко, бо він не відповідає основним вимогам, які ставляться до видань такого типу: об’єктивності, повноті й глибині висвітлення теми, а головне - чітко означеним критеріям добору матеріалу. Хочеться сподіватися, що при повторному перевиданні книги ці побажання та зауваження будуть враховані.