Geum.ru

Літературна кіровоградщина литературная кировоградщина поезiя проза гумор сатира публiцистика альманах кІровоградської обласної організації конгресу літераторів україни українська поезія алла Ковалішина

Вид материалаДокументы

Содержание


Запоздалое счастье
Оправдания не надо
Проза публіцистика
Можливо так...
Фільм про себе
8 лютого 2011 року
Моїм матерям Вірі Кодацькій
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Запоздалое счастье

 

Белая метелица

Заметает след…

Удача в сердце теплится,

Да вот счастья нет.


Знать тоска морозная

Остудила нас.

Видно вышел поздно я,

И в негожий час.


Ах, пурга-метелица,

Не кружись вокруг!

Взор любимой светится

И решится вдруг


Счастье запоздалое

С нами подружить

И любовью шалою

Голову вскружить.


Белая метелица

Не помеха мне,

Сердцу в счастье верится

И препятствий нет.

 


Оправдания не надо

 

Ночь в округе, в сердце – вьюга,

И душе не до покоя:

Ненаглядная подруга

За другой ушла любовью.


Видно время остудило

Пылких встреч былую радость.

Если я тебе не милый –

Оправдания не надо.


Не хочу, что б сердце стыло

Под твоим холодным взором.

Пусть стучится с прежней силой,

С нерастраченным задором.


Понапрасну среди ночи

Воют вьюги волчьим воем,

Мне твоей подруги очи

Нежат сердце сладким зноем.


Встречу взгляд их и, в мгновенье

Расцветает вся природа.

Хорошо, что невезенье

Подарило мне свободу.


…

Взор наигранный, лукавый

Ускользает влево, вправо!

Присмотрюсь, да посмеюсь.

И скажу: «Прости, адью-с…»


Ах, если бы…

 

Октябрь, зачем трубишь тревогу

Напором в тысячи ветров?

– В грядущее торю дорогу,

Для новых, праведных миров!

 

Октябрь, ответ мне дать попробуй,

Ты, отчего столь строг, суров?

Прости, октябрь, дорогой злобы

Шагать с тобой я не готов!

 

Мои душевные стремленья

И мне покоя не дают;

Быть может, не созрело время

Постичь симфонию твою.

 

А потому и не сложилось?

И всё начать я должен вновь?..

Ах, если бы дела вершила

Непогрешимая любовь!


ПРОЗА

ПУБЛІЦИСТИКА

КРИТИКА


Віктор Шевченко


Народився у Новосибірській області (Росія) 16 січня 1961 року. З середини 70-х мешкає в Олександрівському районі. Закінчив Олександрійське училище культури та Київський державний інститут культури. Майже вся трудова діяльність – у галузі культури. На даний час є режисером народного аматорського театру Олександрівського районного будинку культури. Самодіяльний композитор, поет, гуморист, основне захоплення – сцена. Тричі одержував Дипломи за кращу чоловічу роль за підсумками обласного огляду-конкурсу «Театральна весна Кіровоградщини», дипломант Всеукраїнського конкурсу читців. Різножанрові твори друкуються у періодичній пресі: «Кіровоградська правда», районних газетах «Вперед», «Лісовими стежками», журналі «Світ лісу».


Член Конгресу літераторів України, обласного літоб’єднання «Степ», Олександрівського районного літературно-мистецького об’єднання «Крила».


Лауреат обласної літературної премії «Сокіл степів» за 2010 рік у номінації «Проза».


Можливо так...


...Владислав довго шукав однодумця, щоби разом зробити цей крок. Останній крок. Спочатку він шукав однодумця у собі, не раз – безсонними ночами, чи спускаючись у кліті до шахти, несучи труну з останками товариша, чи цілуючи дружину перед зміною – питав у Бога і Совісті: чи це по-людські? І щоразу після чергового страшного повідомлення про аварію з людськими жертвами стверджувався у думці, що іншого виходу немає. Учора дружина за безцінь продала каблучки – найдорожче і найцінніше, що лишилось у їхній колись багатій оселі. Грошей вистачило лише на те, щоб заплатити за електроенергію (пригрозили, що відключать) та на шкільне приладдя для шістьох синів-школярів. За продані ще в минулому році орден Леніна та дві «Шахтарські Слави» сяк-так одяглися в секонд-хенді. А що ж цього року? Адже зима на носі, а останнього разу зарплату отримували перед виборами, у березні. До того ж, всю відразу: за сім гірких місяців. Найменший восьмирічний Петрусь тоді вперше у своєму житті скуштував банан.

А раніше ж!...

Прискореними кадрами мельтешить пройдений шлях: школа, ПТУ, перший спуск у шахту, похорон сімейної бригади проходчиків (тоді модні були трудові династії). Того дня Славко стояв над трунами батька, старшого брата Тараса, дядьків Миколи та Романа... За тиждень поховав і матусю...

Міцна шахтарська сім’я їхнього селища, робота до самозабуття пригоїли рану. У Славка почали з’являтись перші плоди його праці: гарна зарплата, повага на роботі та у селищі. На лацкані його модного вихідного костюма мов гриби після дощу – знаки трудової доблесті. До служби у Збройних Силах керівництво шахти його просто-напросто не відпустило (на горі легше домовитись). Аякже: в таких юних літах, а так багато важило його ім’я на шахті – природжений прохідник, він у свої двадцять з невеликим “бачив” наскрізь пласт, відчував метанову небезпеку і завчасно попереджав зміну.

Одного весняного дня впорядковуючи могили рідних, він зустрів її, Настю. Сиділа біля чоловікового обеліска, певне подумки вела розмову з ним, задумливо погойдувала двомісного дитячого візка. Вердикт серця: вона – моя майбутня дружина.

Весілля... А яке, власне, весілля? Зареєстрували шлюб, повінчались, родичів – нікого, хіба що сини-близнюки. Віднині Владислав став їм батьком. Не замінив – ні! – став батьком їм і ще чотирьом синам, що народились згодом. Жили дружно, безбідно у просторому батьківському будинку завдяки Владиславовій зарплаті, та й держава турбувалась про багатодітну родину. Не відмовляли собі ні в чому, та й на «чорний день» чималенька сума відкладалась на ощадкнижці.

Ех, якби ж то чорним виявився лише один день, то цих грошей якраз би вистачило... Але чорних днів ставало все більше і більше, оскаженіло рвонули вгору ціни, все рідше чулось слово «зарплата», хіба що в сполученні зі словом «немає». Ходили походом до столиці, але хто ходив? Профком, партком, адміністрація...Рядовому шахтареві суворо було наказано: дайош угольок! І він давав. Разом з шахтарями-побратимами, долаючи голодну нудоту, ховаючи очі від напівголодних шістьох синів та своєї Настусі.

Тоді-то і виникла у Владислава ця розпачлива думка. Спочатку – несміливо, дедалі – все нав’язливіше. Напівжартома натякнув про свій задум напарникові Іванові. З Іваном разом виросли, життєві шляхи багато де перетинаються. Іван – вдівець з трьома дітьми. Запальний на вдачу друг дитинства відразу підхопив цю надлюдську (чи нелюдську) ідею:

– А що?.. Хоч діти трішки нормально поживуть! Це ж і компенсація, і наша зарплатня за півроку.

У вільний від роботи час Владислав з Іваном розробляли «деталі» цієї операції, готували себе психологічно до здійснення задуманого. Кожен з обох думав: «А чи не передумає напарник? А чи зможу я в останню мить?»

Обумовили дату, деталі були вже всоте обговорені.

– Не боїшся, Іване?

– Боюся, Славку, боюся...А що ж робити?

– Так, Ваню, так. Гірше не буде не тільки нашим, а за цей крок – хай простять нам ближні.

Готуючись іти до шахти на зміну, вирішили: сьогодні! Йшли на зміну (останню зміну ) мов на Першотравень – чисто поголені, у нових колись костюмах, із залишками трудових відзнак на піджаках. Настя жартувала:

– Славку! Чи не Йвана ідете одружувати?

«Настю, Настю! Майже вгадала – ідемо удвох свататись до ...смерті!»

Зміна наближалась до закінчення. Як завжди запеклі курці лічили хвилини до виходу на-гора, щоб дати організму нову дозу нікотину. Владислав з Іваном переглядались: «Не боїшся?»

І ось сама природа пішла назустріч друзям-змовникам: Владислав за тільки йому відомими прикметами, а чи й інтуїтивно, відчув поступове надходження смертоносного метану. За якусь мить навіть новачки почали відчувати дискомфорт (якщо в шахті взагалі щось можна поєднати зі словом «комфорт»). Тривожний сигнал – і ось вже майже вся бригада мчить у кліті на-гора, до сонця, до життя.

Майже вся...

У миттєвому безладді, що вчинилось при заходженні у кліть, ніхто не помітив відсутності Славка та Івана.

«Боїшся, Іване?»

Коли змовники упевнились у тому, що вони самі залишились у забої – витягли поліетиленові пакунки з чистою білизною, переодяглись, помолились хто як умів. Нестерпно боляче рвало легені метаном: ось-ось вибухне!

– Боїшся,Іване?

– Боюся, Славку...

– Не передумав?

– Ні!

– Прощавай, Іване...

– Прощавай, Славку...

Головка сірника з неймовірним здавалося скреготом проїхала по сірниковій коробці і віддала метану на поталу руйнівну іскру та двох шахтарів...


* * *

З газет : «Учора на шахті ім.*** знову сталась аварія .Загинуло два гірники. Уряд висловлює співчуття родинам загиблих і обіцяє найближчім часом виплатити грошову компенсацію та ліквідувати заборгованість по заробітній платі загиблим шахтарям».


Світлана Тимко


Прозаїк, поетеса, гуморист. Живе в смт Олександрівці Кіровоградської області.

Активно видається, в своєму доробку має: роман, п’ять повістей, по збірці оповідань, поезій, гумору. Член Кіровоградського обласного літоб’єднання “Степ”. У Конгресі літераторів України з 2011 року.


Фільм про себе


Сяюче чорне авто зупинилося біля огорожі театру. Молодий водій, вишукано одягнений, миттю вискочив з нього і, з артистичним поклоном, відкривши дверцята навпроти, скромно відступив у бік. З вигляду авто і водія в машині мав знаходитися хтось неабиякий. Дійсно: з машини з’явилися бальні черевички на шпильках, далі чарівні ніжки, потім чорна хутряна шубка, а над нею білява голівка з цілою зливою каскаду шовкового волосся. Підтримуючи молоду красуню під руку, водій, обминаючи кучугури свіжого пухнастого снігу, обережно повів її до входу в театр. Несподівано їм назустріч вибігла дівчинка років шести-семи, в засмальцьованій курточці, в зеленій в’язаній шапочці, яка сповзала їй на очі і, простягнувши руку, голосно промовила:

– Тьотю, дайте десять копійок на хліб...

Її мати від жаху завмерла на місці, очевидно, чекаючи, що водій вдарить її дочку. Та водій не звернув уваги на дівчинку. Зате красуня повернула до неї своє біле личко і глянула таким зневажливим спопеляючим поглядом, що її голубі очі аж потемніли від гніву і сказала злісно:

– Ану геть звідси, нікчемо...

Дівча злякано відсахнулося і кинулося до матері.

За мить красуня всміхнулася водієві і швидко перехрестилася:

– Сергійку, для мене цей театр все одно, що Божий храм.

Двері безгучно закрилися за ними.

Оксана Космінська роздягнулася в своїй гримерці, сіла перед високим трюмо і замилувалася собою. «Боже, – думала жінка, – яка ж я гарна! Жодна сучасна співачка мені не рівня!» Ще ні одна з конкуренток не зважилася відверто заперечити її лідерство. В душі ворухнувся сумнів. Хто б наважився? У неї скільки друзів, знайомих, прихильників. Вони уважно стежать, щоб вона завжди була на п’єдесталі пошани. Її чоловік, Ігор Космінський, теж відомий співак і танцюрист, слідкував за популярністю дружини більше, ніж за своєю. Адже у них міцна сім’я, вони кохають одне одного, у них доросла заміжня донечка, у них є онук. Але хто це може собі уявити, дивлячись на її струнку постать та вродливе личко. Вона нічим не відрізняється від своєї двадцятилітньої Яночки. Підтвердження своєї молодості і краси жінка бачить в очах свого чоловіка, оточуючих і ще... в його очах. Його! Що так неочікувано заступив їй увесь світ. Більше року вони співали дуетом. Їх виступів чекали, вони були прикрасою всіх концертів, їх успіх сягнув апогею. Стіни театру тремтіли від їхнього співу, такого співу давно не чув жоден театр. Так, очевидно, співають лише ангели, прославляючи Бога.

Оксана мимоволі дослухалася: ось за мить там, за дверима, пролунають летючі кроки і він з’явиться перед нею, стане на коліна і цілуватиме її руки. Вони ще ж і не бачилися тижнів зо три: він був на гастролях. Вони триматимуться за руки до самої сцени і будуть співати, а їхні серця горітимуть від не виказаного кохання, жагучого та потаємного. Це був ранок їхнього кохання, оспіваний людським генієм. Жінка з нетерпінням чекала тієї божественної миті, коли вони відкриються один перед одним і звідають неземної насолоди. Можливо, доведеться круто змінити своє життя. Буде так, як він побажає. Він молодший від неї і неодружений. Вона піде за ним, якщо він покличе.

За дверима почувся тупіт. Оксана приклала руку до серця, усмішка торкнулася її губ, і вона обернулася до дверей.

Забіг стурбований чоловік:

– Ксенечко, – сказав ніжно, – ваш виступ з хвилини на хвилину, а Кості немає, хоч я чув його голос і він майнув був перед моїми очима. Дивно: я звик його бачити завжди поруч тебе. Якби не його голос, клянуся, я б уже за волосся викинув би його звідси. Так він мені допік. Вискочка! Жаль, але його чекає тріумф. Майбутня мегазірка! Голос незрівнянний!

Оксана відчула, як її ніби полум’я охопило, навіть у вухах задзвеніло. Боже, навіть Ігор помітив, як він ставиться до неї, а вона сподівалася на таємницю аж до тих пір, коли вони вирішать свою долю.

Нечутно ввійшов Костя. Оксана кинула на чоловіка застережливий погляд. Той зрозумів і промовчав. Костя мав занадто винуватий вигляд. «Бідолашний, – подумала жінка, – Ігор перешкодив йому висловити свої почуття щодо неї, хоч раніше він ніколи не звертав на нього уваги. От уже ці артисти непередбачувані. Добре ще, що її вік для нього не перешкода».

Вони повільно вийшли на сцену, на ту саму, їхню сцену, на якій були лише вдвох, тут вони співали один для одного, дихали і жили. На неї вони, мов на олтар, несли своє, щойно народжене, кохання.

Зупинилися серед сцени і Костя якось дивно зосереджено поглянув у зал. Він відразу збився з ритму. Оксана на мить затамувала подих і енергетичний запал, який живив їхні голоси нечуваним звучанням, згас. Глядачі в залі, напевне, нічого не помітили. Пісня прозвучала в’яло та буденно. Їм звично гучно аплодували. По закінченні пісні Костя ще раз тим самим поглядом поглянув в зал, ніби там мав бути хтось конче йому потрібний, і не помітив її простягнутої руки.

Інстинктивно жінка відчула, що вона зараз залишиться одна, і вона пошвидше попрямувала за куліси. В цю мить їй здалося, що сцена похитнулася під її ногами. Ага, вона спіткнулася. Зайшла в гримерку і повернула в дверях ключ. «Що це сталося з Костею?» – запитувала сама себе. «Та він просто покинув тебе», – десь глибоко в підсвідомості майнула відповідь.

За дверну ручку шарпнули. Оксана витерла сльози і мерщій відімкнула двері.

Зайшов Ігор:

– Ксенечко, ми поспішаємо. Дома мене чекають потрібні люди. Ходімо. Вдома переодягнешся.

Він заглянув в обличчя:

– Ти плачеш?

– Я спіткнулася – болить пальчик.

Чоловік розчулився:

– Нічого, кохана, я дома полікую. Цілуватиму твій пальчик, доки не перестане боліти. Візьми шубу, черевички не скидай. Я тебе до машини на руках донесу. Надворі мете.

– Я зараз, посидь хвилиночку, – рішуче підвелася з крісла жінка.

Вона поспішила за двері і направилася до сцени. Знала, що зараз виступ Кості. Та його на сцені не було, але зал аплодував. Оксана знала і те, що він іноді під час виступу бігав по залу і йому дарували чудові букети. Вона обережно визирнула в зал і побачила Костю. Він стояв у першім ряду спиною до неї і цілував молоду дівчину. Жінка добре знала цю відому красуню. На кілька секунд вона затримала погляд на щасливій парі, поволі повернулася і залишила сцену.


Пройшло кілька днів. Оксана не виходила з дому і не хотіла нікого ні бачити, ні чути. Ніби кам’яна стіна стала між її пам’ятним страшним днем розлуки з коханим і наступними днями. Життя ніби переломилося навпіл. Навіть вимір життя розділявся на «було» і «буде». Все, що було, було яскраве і чудове, а те, що буде, лякало сірою невизначеністю. Її все дратувало: донька своєю непідробною молодістю, онук постійним нагадуванням про її вік, чоловік своїм надокучливим коханням. А згадка про Костю переповнювала серце невимовним болем. Вона сиділа в кріслі перед каміном, а спогади, мов багатосерійний фільм, прокручувався перед нею. Вона ще і ще хотіла дивитися цей фільм про себе.

– Що з тобою? – все частіше запитував чоловік.

– Тобі цього не зрозуміти, – відповідала коротко, – таке з жінками буває на межі між молодістю і старістю...

– Ти збожеволіла! – вигукував Ігор. – Хто тобі сказав про цю неіснуючу межу? Не вір нікому! Ти ж красуня, жодної зморщечки!

– Я знаю, – згоджувалася дружина, – це на обличчі немає, а на серці…

Ігор ще більше сердився і кричав, вибігаючи з кімнати:

– Ти це вигадала! Ти цими вигадками похорониш сама себе живою. Згадаєш ти мої слова ще не раз...

Оксана і далі продовжувала сидіти в кріслі. В неї не було жодної подруги, не було з ким порадитися, чи розділити свій біль. Та вона ще розуміла і те, що якби вона наважилася розповісти подругам про себе, то вони могли б ці новини про її горе рознести хтозна куди. Це їй зовсім непотрібно. Вона завжди радилася лише з собою, вважаючи себе однією з кращих. Весь свій талант вона використовувала для своїх благ. Ось ці блага навколо неї: коштовні м’якенькі килими під ногами, хутрові шуби, персні з діамантами, та діаманти потьмяніли для неї. За цими коштовними речами, вона нічого не бачила ціннішого. Та щось було, має бути. Вона загортається в шаль з позолотою, їй холодно, їй здається, що вона зовсім роздягнена, що всі бачать, що в неї за душею нічогісінько. Вона сама злякалася цієї душевної порожнечі. Критично приглядалася до минулого, яке завжди здавалося їй таким яскравим, переосмислила пережите і колишнє почало лякати її своєю дріб’язковістю. Спогади, мов осині жала впивалися в душу: ти жила лише для себе, ти ненавиділа бідних, вважаючи їх невдахами, ти й не помічала, що причетна до їх бідності, агітуючи за олігархів-депутатів, ти хизувалася тим, що співаєш для багатіїв, це тішило твою гордість, ти сприяла тому злочину, що діти просять милостиню замість того, щоб ходити до школи. Перед нею з’явилося личко дівчинки, нещодавно переляканої нею, вірніше її злістю. Вона гордилася своєю вірою в Бога, теперішнє переосмислення нею віри вразило її, і тут вона проґавила основний принцип християнської віри: люби ближнього. Життя для неї перекинулося з ніг на голову. Минуле, її яскраве минуле чимраз захмарювалося, а майбутнє прояснилося, ніби для неї ось-ось мало зійти сонце.

Якось увечері запитала чоловіка:

– Мене прийняли б у церковний хор?

Той остовпів.

Вона поспішно пояснила:

– Це я запитую на колись. До цього йдеться.

Одного дня, коли її особливо заполонив жаль за колишнім нерозділеним коханням, мобільний настирно покликав її до себе.

Телефонував Костя:

– Оксано, а чому це я так довго вас ніде не зустрічаю?

«О, ми вже на «ви», – миттю майнула думка. В цю коротку мить жінка виразно побачила його завжди гордо піднесену голову, довге, по плечі шовкове каштанове волосся, широку добродушну посмішку та безмірно лагідні карі очі, і серце жінки затремтіло. Але цей голос, це видіння були з похмурого минулого тепер для неї життя. Оксана зібрала всі сили і вдавано перебільшено весело заперечила:

– Та ти що? Мені так не здається. Мабуть тому, що я зараз дуже щаслива, а щасливі, ти ж знаєш, часу не помічають.

Вона почула, як він з полегшенням зітхнув і закінчив розмову.

Жінка засумувала знов. «Господи, доки ж цей біль за ним буде терзати мою душу?» – подумала з гіркотою, відчуваючи напевне, що цей біль все одно ніколи не поверне її в минуле. Останнім часом їй все частіше згадувалися слова з давньої пісні:


«... А Бог мовчить, за тяжкий гріх,

за те, що сумнівам скорились,

він покарав Любов’ю всіх,

щоб в муках вірити навчились...»


Ці слова зараз бальзам для її душі.

Однієї неділі вона вранці прокинулася, одяглася, накинула на голову свою улюблену шаль з позолотою і зателефонувала своєму водієві:

– Сергійку, приїзди скоріше, поїдемо в церкву. Та не барися там, я чекаю…


8 лютого 2011 року.


Валентина Кондратенко-Процун


Народилася 1948 року в селі Димине Маловисківського району. Закінчила Маловисківську СШ №3. Потім – філологічний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О.С. Пушкіна. Все життя пропрацювала педагогом.

Автор шести збірок поезій, прози, пісень для дорослих та дітей: «Цвіте мій терновий, запізнілий», «Між радістю й плачем», «Доля на осінньому балу», «Любов-криниця», «Золотої осені коралі» та «Борщ із сонця й літа». Друкується в обласній пресі.

Член Конгресу літераторів України.


ПІВНИКИ


Моїм матерям Вірі Кодацькій

та Раїсі Задвірній


Світ широкий, людей тьма, а нікому зарадити сирітському горю. Жила в нашому селі пара гарних людей: дружина – директор сільської повоєнної семирічки і чоловік – колгоспний бригадир, недавній моряк-фронтовик. Жили дружно, в любові, совісні, компанійські, авторитетні серед людей своєю красою, щирістю, а головне – здатністю не гнутися лозиною до землі перед начальством (за що іноді добряче їм перепадало). Одна біда – не мали власних дітей. Лелека щоразу облітав колом їхню домівку, кружляв над обійстям, але принести в дзьобику сорочинку з немовлям чомусь не захотів розвертався і летів до сусідів, де, як навесні в копанці, наче пуголовками, кишіло дітлахами.

Гукали подружжя кумувати, з надією породичатися з достойними, поважними, та, ніде правди діти, сподіваючись мати щедрі гостинці для хрещеників. Жили майбутні куми на той час порівняно заможно, як-не-як директор щомісяця отримувала зарплату, а не селянські трудодні-палички; бригадир отоварювався «натурою» – зерном, цукром. Хліб випікали самі – білий, веселий, як сонце, а пахучий! У багатьох селянських сім’ях чорним, порепаним, як земля в засуху, житнім давилися, а білий хліб – хіба що на Різдво, Паску, чи на Перше травня та ще на свято Жовтневої революції і Новий рік.

Уодній сім’ї, у кумів запримітило подружжя чорнявеньке, циганчасте дворічне дівчатко, дрібнесеньке від нестатку вітамінів, зате розумненьке, щебетливе, як пташа-перепелятко в житі. І насмілились попрохати віддати їм за дитину, бо, мовляв, їй у них буде краще, ніж у багатодітній сім’ї. Хвора мати цієї обраниці побивалася, як риба об лід, відчуваючи свою близьку кончину, але на вмовляння не піддавалася. Нехай, мовляв, востаннє натішиться своїм «мізинчиком», останнім найдорожчим дитям, а вже як помре, то її кровиночку нехай заберуть, аби не згинула. Так воно й сталося. Горювало все село за покійницею – всього ж 38 років прожила, дрібнісіньких, як горох, сиріт, лишила чоловікові. Ой і набідується Іван з дітьми, бо ж без батька діти – напівсироти, а без матері – повні.

Забравши в свою хату дівчатко, новоспечені батьки раділи, як діти, бо в хаті з’явилося чорнооке сонечко, недарма тепер на світі живуть, є ким піклуватися і тішитися. Вимили, причепурили, вплели в кіски новенькі червоненькі кіснички, одягнули новеньке коротеньке (що на той час в селі було дивиною) платтячко. Точнісінькою лялечкою стала та донечка, схожою на велику справжню ляльку, яка вміла говорити «мамо», що її подарували, на подив сусідів, доні.

Тож і росла вона в любові і достатку. Батьки мріяли виростити гарну людину, щоб нею можна було пишатися. Тато був добріший, а мама – строгенька. «Муштрувала» дитину, аби та була кращою серед дітей, інколи навіть «перегинала палицю». Тоді мала бігла в зарослі бузку, до куреня, якого змайстрував їй старший рідний братик і гірко плакала, жаліючись на маму. Недобрі люди не забарились розкрити їй таємницю удочеріння, то мала вже знала, що ця мама нерідна, а рідна лежить у могилі. Мабуть, рідна так не сварила б за дитячі провини. Дурненьке мале дівчатко ще не розуміло змісту прислів’я: «Не жалій цуценя, щоб ледачим псом не виросло», не усвідомлювало благих помислів матері. Не знала дитина: іноді і рідні батьки вчать нерозумне миле чадо по-своєму, по-народному, то на гречку ставлять, то на кукурудзу голими колінцями, то куток за ними плаче (а спробуй вистояти, як у кожному молоденькому м’язикові живчики грають).

Тоді оте дитяче горе здавалося таким болючим, нестерпним, великим, неосяжним. «Ой, мамо, мамочко, забери мене до себе!» – кричало маленьке серденя. Одного разу травневої днини, коли свіжа, смарагдова зелень трав, дерев, кущів, квітів аж сліпить очі, а язички полум’я пелюсток синьо-фіолетових півників-ірисів просяться, щоб їх зірвати для втіхи, наша маленька героїня опинилася серед тієї неземної краси зі своїм великим дитячим горечком. Як же їй хотілося, щоб у неї була справжня мама, яка б притулила її замурзане від сліз личко до себе, пригорнула, обігріла, пожаліла!...

Як же вона любить той далекий, призабутий в дитячій уяві образ рідної мами, що так рано лишила своє зернятко на чужих людей. Не тямлячи себе з горя, дівчинка, нарвавши букетик півників, біжить поза садками, щоб ніхто не бачив, степовою дорогою на цвинтар до своєї мами, доброї, лагідної, все розуміючої. На шляху трапляється незнайома жінка.

– Тьотю, ви не знаєте, до лежить моя мама?

Жінка підводить дівча до невеликого горбочка землі – ото й уся мамина спадщина. А сама поспішає у своїх справах. Довго і невтішно ллються гіркі солоні дитячі сльози на мамину могилу, рве серце таке голосіння, аж волосся дибки стає. Десь беруться нові, досі незнані слова, вихлюпують відчаєм з маленької жіночої душі, наче ввібрали вони в себе горе всіх жінок-пращурів. Маленька знеможена жінка, якій ще на довгій ниві життя доведеться не раз пізнати смак втрат, засинає на фіолетових, аж чорних, як безнадія, півниках, якими уквітчана мамина могила.

А тим часом батьки збилися з ніг, шукаючи пропажу, їм невтямки, де може бути їхня улюблениця.

Синіми сутінками якась жінка, забираючи з обочини козу-годувальницю, запримітила згорнуте клубочком знеможене тільце сонної дитини. Розбудила її і відвела додому до заплаканих батьків...


Як вода сплили роки. Виросла донька, стала сама дружиною, мамою, бабусею, доброю господинею. Відкалатали сумні дзвони, проводжаючи в останню путь батьків, її обійстя потопає, як і того далекого, незабутнього травневого дня у квітах: тюльпанах, нарцисах, конваліях. А над цим зеленим раєм синьо-фіолетовим полум’ям горить море півників, найдорожчих для неї, що їх так любила колись мама. Горить і не згасає, як пам’ять, як любов до обох рідних матерів.