Літературна кіровоградщина литературная кировоградщина поезiя проза гумор сатира публiцистика альманах кІровоградської обласної організації конгресу літераторів україни українська поезія алла Ковалішина
| Вид материала | Документы |
- Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
- Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
- Дзеркало тижня», «Голос України», «Високий замок», «Чорноморські новини», «Донецкие, 1308.52kb.
- Українська поезія Криму, 140.26kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- Государственное учреждение культуры, 576.82kb.
- Государственное учреждение культуры, 577.12kb.
- Резолюція і-го Міжнародного конгресу, 114.74kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни «Сучасна українська літературна мова. Фонетика», 456.77kb.
- Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність, 2685.65kb.
Ілюзія
Мальви нетерпляче й полохливо
Тягнуться у синій небокрай.
Ой, яке ж то неповторне диво
Повернутись у дитинства рай.
І пробігтись росами на зорях
Там, де в чебрецях лягли сліди.
Де завмер, немов під пензлем, сонях
Тихим холодком біля води.
Вибалки, яри і косогори
Слухає увінчана земля.
Жебоніють стиснуті простори,
Де правічність голову схиля.
Відпустіть в дитинство журавлине,
Де веселка грає, мов змія …
Відлітає з пухом тополиним
Каменем ілюзія моя.
Сон
Часто сниться мені
Синій спалах полів.
Акварелі ясні
Весняних вітражів.
В колисанні дібров
Тихий плин яворів,
Міжсезоння промов
У обіймах вітрів.
А віщун, білий птах,
Сивиною летить,
Заворожують шлях
Калинові мости.
Та летять і летять
Полохливі пісні
Білопінням весни
За смереки рясні.
Схолодніла свіча,
Як байдужа зима
Глибиною мовчань
Підійшла крадькома.
В заволоках потіх,
Як жалі юних днів,
Стихли схлипи і сміх
Десь за барвами слів.
Прихід весни
Ти не чекай щодня прихід весни,
А вдар її під боки стременами…
Конвалії заврунять під снігами,
Воскресне музика парадної краси.
Дихне теплом елегії сонет
І втома зникне у тривозі тихій,
Гаряче серце вивершить пірихій
З легенди в поетичний силует.
І гострою інтригою подій
Зіпнеться пристрасть на порозі драми,
Відлунить романтичні панорами
Від божевільних пошуків-надій.
Під фатумом чи волею богів
І гімни зазвучать, і дифірамби,
Над містом заколисаної рампи
Не втримати весни шалених днів.
Ностальгія
Буйно вітри березневу напругу
Манять веселками дуг.
Доля напнута чекає дороги
Мудрої – без наруг…
Страху не віриш – ділиш тривоги,
Чуєш молитви звук.
Там, на гірких полинах, застороги
Тішаться втратами мук…
Дивно, що так непомітно минає
Час осяйних поколінь.
За небайдужість під зоряним краєм
Пам’ять не гасить болінь.
Світ не помітить фальшивість кошлату
Втіхами кручених днів …
Гордість байдужа танцює по трапу
В далеч крилатих віків.
Спрагою рацій у клаптях терпіння
Дух переможно дуднить,
Щем ностальгії летить попідтинню,
Будить утрачену мить.
Оксана Шпирко
Очолює Олександрівське районне відділення Кіровоградського обласного літоб’єднання “Степ”, член Конгресу літераторів України. Активно друкується в українських періодичних виданнях, альманахах. Автор чотирьох поетичних збірок.
Лауреат обласної літературної премії “Сокіл степів” за 2010 рік у номінації “Поезія”.
Член Конгресу літераторів України.
КИЇВСЬКИЙ НАПРЯМОК
***
І хотіла б сховатись від світу –
Та у придане хист не дали.
Як кортить гладить землю нагріту
Просто так, без людської хули.
Тільки сонце, і мати, і діти...
Все без масок і штучних прикрас.
Новім дню разом з ними радіти,
Берегти свій відлічений час.
Не транжирить його на суєти,
На суспільне нестале буття,
Не кидать на тузи й на валети,
А з душею ладнать до пуття.
Не зализувать з’ятрені рани
Після чвар і сердечних болінь,
Рідний дім не кидати так рано,
Не платити за зойки прозрінь.
Все хотіла сховатись і жити –
Не носити у пелені страх.
Та виходить – з життям ще не квити,
Ще стояти мені на вітрах!..
***
Я у довгому платті
Платаном на площі,
Та не цноту ховаю під ним –
Я ховаю думок незамулену прощу,
Недоспіваність рим.
Я ховаю не тіла
Розпещену білість,
Не сліди твоїх згуб –
Я ховаю свою
Непідкуплену вірність,
Вічний наш перелюб.
Я стою на вітрах
У розхристаній льолі –
І верлібром бентежить струна –
Чимось я ще здивую
Цю матінку-долю,
Чи мене ще здивує вона.
***
Він – абсолют, а вона – з меланхолій.
Душі закуті в тіла, як у кліті,
Хоч непорочні, як квіти магнолій,
Хоч досконалі, як лик Нефертіті.
Дві паралелі – розірваний конус,
Прах міражів, що воліє угору.
Я – з меланхолій, південний твій полюс,
Ти ж – абсолют, бо солоний, як море...
***
Ти втікаєш, як лис...
Ти стікаєш по пальцях, як роси...
І ховаєш свій день
Десь по закутках літніх пожеж...
І летить десь увись
Наше зіткане з рим двоголосся,
І ховається в ніч
Так, що більше його не знайдеш.
Ти втікаєш, а час
За тобою пірнає між зорі
І на груди мої,
Як сонату, прощання кладе...
Це було вже до нас...
І тонуло в солоному морі...
Це було вже до нас –
Значить, потім і в нас відійде.
Зачарований круг...
А за ним не стихають музики!..
Оберіг опівнічний пряде
Найостанніша мить...
І вчорашній мій друг
Вже з-під маски всміхнеться дволико!
І востаннє за ним
Моє серце услід защемить...
***
Останній день зими...
Як стисло все і скупо.
І снігом ще мете
По серцю й по землі...
Останній день зими,
Банально-білий лютий,
Якого не було
Ніколи у Далі.
Останній срібний сніг –
Крихка моя надія –
Я ще не встигла в ній
Тобою перетліть.
Останній серця гріх,
І ця душа-повія
У амфору зіллє
Свою безглузду хіть.
Востаннє замело...
Востаннє дикі гуси
Журу свою знесуть
На сніжні килими...
Нічого не було:
Ні слова, ні спокуси –
Я вигадала все
В останній день зими...
***
Я не вмію складать орігамі.
Й ти осудиш мене за це.
Зате я в найзвабливішій гамі
Намалюю твоє лице.
Серед римських старих колізеїв
Чи єгипетських пірамід,
Чи нескорених Прометеїв
Дуже мудрим, як Геракліт,
Чи на фоні буддистських храмів,
Чи величних царських палат,
Чи самотніх скіфських курганів,
Чи мюнхаузенівських гармат.
Вже у цій хаотичній програмі
Все тіснішим стає кільце...
Я не вмію складать орігамі, –
Й ти пробачиш мене за це.
***
Йдучи – іди. Не залишай слідів
Ні на піску, ні на траві росистій...
Забракне дня і праведності слів,
Забракне неба, і грози, і листя.
І – хоч потоп! Ні віри, ні каять,
Вже зілля приворотне – гірше кари!
І амулети вільні від заклять,
І повінню зійшли солодкі чари...
***
Затісно витканим рядкам
На папірцях оцих в клітинку –
Рядки шукають половинку
Серед житейських мелодрам.
А до блаженних тих осонь
Іще, на жаль, закриті двері.
Я їх змалюю на папері
Гарячим дотиком долонь.
Де на почин – жаданий вдих,
Рожевий хміль повік прикритих
І недописаний цей диптих
Зі слів сердечних і простих.
***
Хтось вкраде твою душу,
та тільки не я.
Хтось присвоїть її
емпірейське безмежжя.
І катренів твоїх
обіп’ється земля
Тих, де слова таланного
сяйне мережжя.
Й не таланить мені
твою пісню забуть,
І забути вогонь
праземного начала...
Нецілована здійметься
в подиху грудь,
Що за душу твою
на торгах промовчала.
***
Київський напрямок. Стрічка дороги.
Верби й берези за склом мерехтять.
Київський напрямок. Осінь під ноги.
Й кілька авто разом з нами спішать.
Від суєти я на день відреклася –
Перемикаюсь на авторежим.
Вихором листя женеться по трасі
Разом зі мною за щастям чужим.
Казка моя по-осінньому пізня:
Ці листопади, на жаль, не для нас.
Київський напрямок. Вітрова пісня.
Марна ілюзія. Втрачений час.
***
Сьогодні я така, як вітер,
А завтра – тиха, як вода.
Сьогодні я – жасмину віття,
А після – відповідь тверда.
Збери мене із дрібнокрапель
В коштовне звабливе кольє, –
Бо після буду я, як кратер,
Життя вогонь з якого б’є.
І фарби змішувать не гоже
На цій земній палітрі див –
Я кожну мить на диво схожа,
Щоб ти повік мене любив...
***
Твоє місто – оманливий вир,
Не рятує мене ні від чого,
Тільки манить вогнями квартир,
Тільки сумніви сіє під ноги.
А навколо – і люди, й авто
Неприкаяно зраджують тишу,
І не скажуть, для тебе я хто,
І за тебе слова не відпишуть.
Лиш весільним кортежем устріч
Зимне місто навіє ідилій...
Та у тім, виявляється, річ,
Що не вірю вже миті манливій.
***
В липневу ніч бери мене й закохуй
У те, як лунко яблука впадуть.
Й до тебе ще залишиться півкроку,
А видасться, що це найдовший путь.
Бери мене в картину й змішуй фарби
Свої пастельні і мої палкі!
Й роби мене своїм найбільшим скарбом,
Щоб я забула дні свої гіркі...
***
День погас. Тільки зорі довкола.
Тільки відблиск далеких планет.
А життя йде по завчених колах,
І в цю мить я із ним тет-а-тет.
Я сьогодні у цьому сторіччі
На якомусь витку, на щаблі –
І змагаються сили одвічні
Волі й духу на гострі шаблі!
Кожним кроком засвідчую й значу,
Як нащадок чумацьких шляхів,
Свою вільну й окрилену вдачу,
Що танцює на лезах ножів!..
***
Не все так просто. І не все так складно.
Це як дивитись: в профіль чи анфас.
Не завжди перст, показуючи владно,
Міняє простір, і людей, і час.
Не завжди біль для всіх такий разючий,
Не завжди сміх веселий наповал,
І колючки в троянд не всім колючі,
І з ніг збива не всіх дев’ятий вал.
Й моє життя – то стильне, то класичне,
То звабливе, то в більшості просте,
То мрійливе, то суто прагматичне,
Але ні в чім й ніколи не пусте.
Анатолій Курганський
Народився 21 вересня 1941 року в селі Вищі Верещаки Олександрівського району. Вчителював з 1964 року. Нині пенсіонер. Видав збірки «Сценарій про віварій», «Шепіт вітру степового», «Особисте бажання», «Міняю, куплю, продам», «Веселі заповіти», «Обоє рябоє», «Несправедливі сни», «Скраю осені».
Член Конгресу літераторів України.
МІЙ ВЕРЕСЕНЬ В ПОЛОНІ ЛІТА
Так гарно на душі
Так гарно на душі! Онуки поряд йдуть
І небо чисте вранішнє над нами,
Із очерету лебеді пливуть,
Мости зв’язок тримають з берегами.
Так тепло на душі! Розмова тішить нас,
Немов не розлучалися ніколи,
Заходимо в кав’ярню, п’ємо квас,
Йдемо на стадіон, що біля школи.
А килими навкруг зелені трав’яні
І школа вже давно на ліхтарі чекає…
Лиш десь неспокій зойкне у мені:
Чи неуки зростуть, чи генії? Хто знає?
Бабине літо
Тухнути небо стало –
Сонце за обрій впало
Й після своєї ходи
Теплі лишило сліди.
***
В солдатських чоботах лежить війна,
В бушлаті, у шинелі, в гімнастерці,
Пожухла, поруділа вже вона…
Але ж яка печаль лягла на серце
Мов перший сніг на теплоту осель…
Як добре, що давно скінчилось це!
Сільський верлібр
Приснились великі кучугури снігу в степу,
А серед них квітне жовтогарячий сонях,
Мов золотий храм і видзвонюють бджоли.
Ні вітерця тобі, ні хмаринки,
А тільки запахи то меду, то узвару…
Прокидаюся і тихо сміюся спросоння:
Мати страви ставить на стіл.
…Великдень!
Біля Північного моря
Цікаво так мені, степовику,
Із дамби споглядать Північне море
З усіх сторін у хмарнім сповитку –
Якесь незвично тихе й неозоре.
Ген, на косі високі вітряки
На крила сум намотують неначе
І кожен подих вітру тут п’янкий,
І сонце прогляда між хмар гаряче.
Повільний джміль між травами гуде,
Шука собі нектар та аромати,
Вожак над морем клин гусей веде –
Як хочеться усе запам’ятати!
Прилив-відлив, цей вічний хвиль танок –
Під вічним небом вічна веремвя
Мов серця шал. Високий лет думок.
………………………………………….
З онуком в небо запускаєм змія.
ФРН, Гамбург, літо 2010.
***
Косили берег косарі
Ще по росичці на зорі,
Трава лягла в покоси,
А невгамовні цвіркуни,
Так розтріпалися вони,
Немов клепали коси.
***
Криниця не самотня, з нею – луг,
Луг не самотній, з ним – верба,
Верба не самотня з гніздами птахів,
Лиш угорі самотня хмара
Чекає самотнього вітру,
Мов я, самотній – спогаду про тебе!
***
Сніг не пахне лижами й санками,
Й ковзанами вже не пахне лід,
Бо на хуторі дітей нема роками,
А роки вже тягнуться віками
В оселі, де живе столітній дід.
Діти й внуки кликали до міста:
Що тобі оте старе обійстя?
Та у місто дід не поспіша:
До оселі приросла душа.
***
Мій вересень в полоні літа,
Лиш прохолодні стали ночі.
Та як горять яскраво квіти,
Немов горять вуста дівочі!
Лиш вересень набрав по вінця
Давно собі дарів природи:
Листки дерев, немов червінці –
Усі мої винагороди.
Дмитро Танський
Давно знаний автор у літературних колах України, котрий друкувався і друкується в солідних виданнях: журналах “Дзвін”, “Перець”, “Запорізька Січ”, альманахах “П’яте колесо”, “Літературна Кіровогращина”... Видав три поетичні збірки. Однаково вільно почувається як у жанрі сатири та гумору, так і в ліриці громадянського звучання.
Член Конгресу літераторів України.
ПЛИВЕ ЧОВЕН ПО СИНЮСІ
Поради до повені
До весни не всі готові,
Час екзамени складати.
Набира загрози повінь,
Підступа вода до хати.
Проморгали, чи заспали…
Повінь плани поламає.
З літа ми не запасались
Де човни? Човнів немає.
На Інгулі крига скресла,
Снігу стільки я не бачив.
Із паркану зробим весла,
Попливем на інші дачі.
Чи до злиднів нам звикати?
Ми живем в «щасливу» еру.
Зайве викинемо з хати,
А на пліт влаштуєм двері.
У біді знайдемо друга,
Бо не раз нас виручали
Там замки давно злодюги
Ще під осінь позривали.
Відв’яжіть собаку кляту,
Захопіть щось з’їсти, звісно.
Не беріть речей багато,
В чужій «хаті» буде тісно.
Скоро весна
Розкажи, коли серце не спить,
Як живеться? Погано, чи добре?
У той час, як притихли гаї
І ліси, що сховались за обрій.
Білий сніг проковтнула пітьма,
Зник мороз, бо немає вже сили.
Скоро кине погрози зима
І зневіру, що в душу носила.
І відійде з теплом довгий гніт,
Свіжий вітер розвіє печалі.
Спалахнуть квітки перші між віт
І зелені, розніжені далі.
Оживе все від давнього сну,
Кожен птах підшука собі пару.
Всі чекають красуню весну,
І вона прилетить незабаром.
Пливе човен по Синюсі
Стояло літо в лагідній красі
Хотілось все побачить і послухать.
А ми ловили з братом карасів
На березі чарівної Синюхи.
Вже вітер стих. Співав у вербах птах,
Стрибала риба, збуджуючи воду…
А ми живем, сімейні, у містах
І дуже рідко їздим на природу.
Боявся зрушить я одне із див,
Спостерігав, беззвучно, з інтересом,
Як човен тихо річкою поплив,
Так, наче в світ збираючись, без весел.
Хотілось розчинитись вдалині,
А очерет високий був на милість,
Бо там лежала дівчина в човні,
Такою, ніби щойно народилась.
Чогоб ото ховатись від людей?
Завмерла річка. Бачив на хвилину
Класичні форми стегон і грудей,
Розкішне лоно… хоч пиши картину!
Не з’їхались художники з столиць
Як жаль, пейзаж цей виявився б милим.
Вона в човні лежала горілиць
І руку білу в воду опустила.
Отут би, навіть, з мертвих хтось воскрес,
Якби живі стоять не заважали,
Завмерло все, та сонце із небес
Тут золотими іскрами сіяло.
Мені здавалось – в дзеркалі ріки
У барвах дня змальовувалось тіло…
А ми збирали сплутані вудки
І рибу вже ловити не хотілось.
У кращому світі батьки
Як птиці подавали звичний спів
В годину перелетів із-за моря,
Ми, діти, всі «злітались» до батьків
На ягоди і фрукти в теплу пору.
Нас ставили на ноги до пуття,
Про себе дуже мало говорили.
Не скаржились ніколи на життя,
І нам допомагали що є сили.
Ламали й будували ми мости,
Надумали – збиралися в дорогу.
Як рідко ми писали вам листи,
Хіба що в них прохали допомогу.
А що тепер взамін батькам віддать?
Дісталось їм – біль в серці і тривога.
То їхали дитину доглядать,
То мир в сім’ю випрошували в Бога.
Нам радили послухать солов’я,
Учили, щоб ми інших поважали
І щоб не руйнувалася сім’я,
Щоб діти менше пили і гуляли.
На свята накривалися столи
Не шкодували. Їлось і пилося
На втрати нажитого було йшли,
Щоб дітям добре й затишно жилося.
Нам всі плоди знімали з верховіть,
Та, видно, серце відчувало втому.
Вони пішли від нас у кращий світ,
А ми усе шукаєм їх на цьому.
Небесне царство – праведне життя
Не так то просто заслужить, відкрити.
А наші сльози – пізнє каяття,
Нажаль, не розуміють рідні діти.
Хтось називає «світова»
Пишу ці болісні слова,
Бо хтось бідкується зумисне:
«Війна ця – каже – світова»,
так, ніби, й не було Вітчизни.
Спалили німці в нас село,
Пограбували все дочиста.
Так, ніби, німців не було,
А тільки фріци та фашисти.
Вони, непрошені, прийшли
Палили, вішали, вбивали.
До фатерлянду завезли
У рабство молоді немало.
Хтось хоче ті забуть бої,
Коли скалічена Вкраїна,
Вважайте, з кожної сім’ї
Втрачала батька або сина.
В концтаборах, де пси й дроти,
Під градом куль, де смерть і рани
Разом йшли брати –
І українці, й росіяни.
Життя вирує молоде,
Хоча не всім ще тепло, ясно,
Відстояли ми світлий день,
Цю землю – зранену й прекрасну.
Не будем гратися в слова!
Хто суть війни за нитку смика?
Була війна – і світова,
І Вітчизняна, і Велика!