Geum.ru

Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність та право на рубежі сторіч

Вид материалаДокументы

Содержание


Права дитини в україні
Продаж землі на конкурентних засадах
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Пейчева С.Д.

Одеська національна юридична академія


ПРАВА ДИТИНИ В УКРАЇНІ


Діти – багатство кожної нації, а щасливе дитинство кожної дитини – це передумова світлого майбутнього людства. Діти й досі залишаються однією з найбільш незахищених категорій населення. Вони обмежені в своїх законних правах на здоровий розвиток. Тисячі дітей помирають від недоїдання, хвороб, наркотиків, забруднення навколишнього природного середовища. Тисячі не народжених дітей ніколи не побачать світу.

Мільйони дітей є заручниками невдалого зіткнення обставин, багато з них страждають від війн, міжусобиць та стихійних лих. У багатьох країнах діти стають об’єктами фізичного, психічного, сексуального насильства. Вони не одержують належного виховання, освіти й утримання, залишені на розсуд долі, самі на себе, відштовхуються суспільством, не помічаються державою, стають непотрібними батькам. Люди нехтують правами дітей на рівність. До цього часу в деяких країнах існує думка, що діти є власністю своїх батьків. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває питання про визначення статусу та права дитини.

Права дитини похідні від прав людини, які є основою людського існування та розвитку. В той же час необхідність у їхньому особливому захисті підкреслюється Всесвітньою декларацією прав людини 1948 року, яка передбачає, що материнство та дитинство дають право на особливий захист та допомогу. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права у ч.1 ст. 24 закріплює, що кожна дитина без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового стану або народження має право на такі заходи захисту, які потрібні їй як малолітній з боку її сім’ї, суспільства і держави [1].

Висунення на передній план політичного, педагогічного й соціального життя в Україні проблеми прав дитини зумовлено зміною останнім часом ставлення до дітей, до культури дитинства, до внутрішнього світу дитини, її інтересів, побажань, а також рухом українського суспільства до громадянського, відкритого суспільства. Актуальність проблематики підсилюється сучасним становищем дітей в Україні. Воно характеризується скороченням народжуваності, зростанням кількості дітей-інвалідів, дітей-сиріт, дітей безпритульних та позбавлених батьківського піклування. Напруженим є соціально-психологічне середовище у дитячих будинках та інтернатах. У нелегкому стані перебувають, зокрема, сільські діти. Широкого розповсюдження набули такі негативні явища, як насильство, торгівля дітьми, сексуальна та побутова експлуатація дітей. Розроблення ефективних заходів впливу на подолання цих явищ є об’єктивною необхідністю.

Права дитини були усвідомлені й чітко визначені у XX столітті. Розвиток теоретичних засад дослідження цієї проблеми пов’язаний з іменами таких відомих вчених розвинутих країн, як Г. Еріксон Ерік, Е. Тофлер. Значний внесок у розроблення проблем дитинства зробили вчені колишнього СРСР і нинішнього близького зарубіжжя А. Волков, М. Мід, Ю. Семенов. Науково-теоретичними, методологічними та прикладними питаннями проблем дитинства займалися й вітчизняні вчені: О. Антонова-Турченко, О. Балакірєва, Л. Волинець, Н. Дудар, О. Яременко. Значний внесок у розробку теоретичних основ становлення міжнародного захисту прав дитини зробили Г.Дмитрієва, В. Карташкін, С. Черниченко [2].

Під правами дитини розуміють чітко окреслені, установлені принципи, положення й закони, що регулюють її життєдіяльність у суспільстві [3]. Так як дитина особливо беззахисна перед дискримінацією, жорстоким поводженням та експлуатацією, права дитини повинні гарантуватися національним та міжнародним правом. Першою спробою міжнародної регламентації прав дитини стало проголошення і закріплення необхідності їх особливого захисту у профільних документах міжнародної спільноти – Женевській декларації прав дитини 1924 року та Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року. Як зазначається в Декларації прав дитини 1959 року, дитина, внаслідок своєї фізичної та психологічної незрілості, потребує спеціальної охорони та захисту, в тому числі належного правового захисту, як до, так і після народження.

Конвенція про права дитини, прийнята 20 листопада 1989 року, стала першим комплексним документом, в якому держави на міжнародному рівні намагалися кодифікувати загальні підходи до проблеми визнання, захисту, охорони та гарантій реалізації та захисту прав дитини. Україна ратифікувала Конвенцію 27 вересня 1991 року. Першим фундаментальним документом незалежної України в напрямку покращення соціального захисту дітей стала Національна програма “Діти України” , що затверджена Указом Президента України від 18 січня 1996 р. Основна її мета – забезпечення права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною. Указом Президента України від 24 січня 2001 року були затверджені Додаткові заходи щодо забезпечення виконання цієї програми, в яких стверджується, що захист людини в дитячі роки має бути одним з головних завдань при формуванні стратегії розвитку держави. Національна програма “Діти України” – це комплексний документ, в якому відповідно до положень Конвенції ООН про права дитини, ратифікованої Україною, визначено основні напрями державної політики стосовно дітей та заходи щодо її реалізації центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, установами , організаціями, суспільними інститутами.

Закон України “Про охорону дитинства”, прийнятий 26 квітня 2001 року, визначив, що дитина – це особа у віці до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше. У Сімейному кодексі України зазначається, що малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років, а неповнолітньою – у віці від 14 до 18 років. За визначенням С. І. Ожегова, дитинство – це дитячий вік, дитячі роки, а діти – це хлопчики і дівчатка в ранньому віці до отроцтва [4]. Закон України “Про охорону дитинства” визначає декілька категорій дітей: дитина-сирота – це дитина, в якої померли чи загинули батьки; діти, позбавлені батьківського піклування – це ті діти, що залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, безпритульні діти. Безпритульні діти – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання. Дитина-інвалід – це дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги та захисту. Дитина-біженець – дитина, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок побоювань.

Охорона дитинства – це система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав. Всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я та народження дітей і їх батьків або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи.

Кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я. Держава гарантує дитині право на охорону здоров’я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя. Кожна дитина з моменту народження має право на ім’я та громадянство. Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини. Кожна дитина має право на вільне висловлювання особистої думки, формування власних поглядів, розвиток власної суспільної активності, отримання інформації, що відповідає її віку. Діти мають право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації та їх посадових осіб із зауваженнями та пропозиціями стосовно їхньої діяльності, заявами та клопотаннями щодо реалізації своїх прав і законних інтересів та скаргами про їх порушення. Кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканність та захист гідності. Дисципліна і порядок у сім’ї, навчальних та інших дитячих закладах мають забезпечуватися на принципах, що ґрунтуються на взаємоповазі, справедливості і виключають приниження честі та гідності дитини.

Сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків.

Виховання в сім’ї є першоосновою розвитку особистості дитини. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Кожна дитина має право на освіту. З метою сприяння соціальному, духовному, моральному благополуччю, всебічному здоровому розвитку дитини держава забезпечує їй безкоштовний доступ до національних духовних та історичних цінностей, досягнень світової культури шляхом надання можливості користування бібліотечними фондами, виставковими залами, музеями. З цією метою створюється мережа спеціальних дитячих закладів культури, закладів позашкільної освіти, діяльність яких спрямовується на сприяння розвитку індивідуальної та колективної творчості дітей.

Забороняється пропагування у засобах масової інформації культу насильства і жорстокості, розповсюдження порнографії та інформації, що зневажає людську гідність і завдає шкоди моральному благополуччю дитини.

Вік, з якого допускається прийняття дитини на роботу, становить 16 років. Діти, які досягли 15-річного віку, можуть прийматися на роботу, що не завдає шкоди їх здоров’ю і навчанню, за згодою одного з батьків або особи, що замінює батьків.

Діти мають право на об’єднання в самостійні дитячі та молодіжні громадські організації за умови, що їх діяльність не суперечить Конституції України та законам України, не порушує громадський порядок і безпеку держави, права і свободи інших осіб, не шкодить моралі та здоров’ю дітей та інших громадян.

Участь дітей у воєнних діях і збройних конфліктах, пропаганда серед дітей війни і насильства забороняються.

Згідно соціологічних досліджень, 84 % дітей вважають, що в тій чи іншій мірі порушувались їх права, а половина з них вважає, що їх права порушуються дуже часто. В цілому діти стикаються з такими порушеннями їх прав, як можливість вільно висловлювати свою думку, мати власні погляди та переконання, право на відпочинок, право на якісну медичну допомогу, освіту.

Така складна, багаторівнева проблема, як права дитини, може розглядатися і вирішуватися у різних контекстах: соціологічному, культурологічному, етнологічному, демографічному, історичному, педагогічному, психологічному, юридичному – закріплення правил, норм, стандартів і вимог до організації і забезпечення життєдіяльності дитини.

Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 2005 року були затверджені рекомендації парламентських слухань “Забезпечення прав дитини в Україні. Охорона материнства та дитинства”, в яких учасники слухань зазначили, що незважаючи на певні зусилля органів державної влади, органів місцевого самоврядування, неурядових організацій та суспільства, ситуація з забезпеченням належних прав дітей в Україні не є вирішеною, а проблеми охорони материнства та дитинства залишаються невідкладними [5].

2006 рік проголошено в Україні Роком захисту прав дитини. Відповідно в цьому напрямку поступово робляться значні кроки. Так, 25 березня 2006 року Постановою Кабінету Міністрів України був утворений Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини у складі Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту. 10 травня 2006 р. була прийнята Державна програма подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006-2010 роки, а також Концепція реформування інтернатних закладів всіх форм власності. Ці програми матимуть успіх тільки за умови персональної відповідальності чиновників будь-якого рівня за дотримання прав дитини.

Захист дитини має бути одним з головних завдань при формуванні стратегії розвитку держави. Необхідним э введення інституту Уповноваженого з прав дитини.

Будь-яка діяльність держави, суспільно-політичні процеси в країні, як вказує М. П. Орзіх, повинні отримати людський вимір, а проблема прав і свобод людини – всезагальне значення, глобальний характер [6].

Права людини необхідно розвивати. При цьому запроваджувати в життя свої фундаментальні права повинен кожний громадянин. Лікар забезпечує право на здоров'я, вчитель — право на освіту, поліцейський — право на безпеку й так далі. Необхідно також, щоб кожний громадянин був прибічником ідеї прав людини. У свою чергу вони, будучи реалістичною утопією, дають йому можливість жити. Тим самим цивільна перебудова миру цілком імовірна.

Права дітей – це не тільки законодавство, це і середовище, і умови, в яких діти живуть. А також те, у якій мірі діти усвідомлюють свої права, у якій мірі їх права усвідомлюються іншими. У більшості випадків гарантом прав дитини є держава, а крім того, - родина та середовище, в якому дитина знаходиться та служби, що здійснюють догляд за дітьми, перш за все – медичні працівники та педагоги. Ефективність реалізації прав дитини багато в чому залежить від свідомості дорослих. Активна громадянська позиція, розвинене почуття соціальної відповідальності, ініціативна поведінка людей – це вирішальні людські передумови перетворень. Значну увагу маємо приділяти вихованню демократичних цінностей. Важливо, щоб кожна людина знайшла зміст у житті, віру у власну значимість, мобілізувала самосвідомість для того, щоб почати діяти.


Література


1. Международные акты о правах человека. – М., 1998. – С. 268.

2. Капітоненко М. Г. Участь України у програмах ЮНІСЕФ// Вісник Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Міжнародні відносини. – 2005. - № 31-32. – С. 83.

3. Права дитини в контексті історичних і сьогоднішніх реалій// Педагогічна газета. – 2003. - № 2(103). – С. 7.

4. Ожегов С. И. Словарь русского языка. – М.: Русский язык, 1984. – С. 145.

5. Про рекомендації парламентських слухань “Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства”:

6. Постанова Верховної Ради України від 22 вересня 2005 року// Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 48. – Ст. 491

7. Орзих М. Ф. Глобализация доктрины и стандартов прав и свобод человека// Юридический вестник. – 1998. - № 4. – С. 63.


Цивільне право. Земельне право.

Підприємницьке (господарське) право

_____________________________________________________________________________________


Горовий С.О.

Одеська національна юридична академія


ПРОДАЖ ЗЕМЛІ НА КОНКУРЕНТНИХ ЗАСАДАХ


Ринок землі є однією з найперспективніших галузей національної економіки. Особливо актуально це для країн пострадянського простору. Земельний фонд України становить 60 мільйонів 354 тисячі гектарів землі. З них земель сільськогосподарського призначення - 42 мільйони 985 тисяч гектарів, з яких рілля - 32 мільйони 482 тисячі гектарів, сіножаті - 2 мільйони 438 тисяч, пасовища - 5 мільйонів 530 тисяч. Свою господарську діяльність на них здійснюють 21,4 тисячі сільськогосподарських підприємств та 46,4 тисячі фермерських господарств. 15,6 мільйона українців мешкають у сільській місцевості, з них 2,3 мільйона зайняті в аграрному секторі.

Встановивши мораторій на передачу права власності на землі сільськогосподарського призначення, держава фактично монополізувала дану сферу, розпродаючи землі запасу відповідно до Земельного кодексу України. Може видатись, що така ситуація аж ніяк не відповідає задекларованим цілям розвивати аграрний сектор, сільське господарство та виводити національного виробника на світовий рівень.

На сьогоднішній день, фізична особа, у власності якої після розпаювання знаходиться земельна ділянка, не може собі дозволити вкладати кошти, необхідні для ведення прибуткового виробництва, а тому готова віддати не потрібну їй землю фактично за безцінь, втративши достатньо серйозні кошти навіть на самому продажу – без ведення підприємницької діяльності. Подібний прецедент в нашій новітній історії вже присутній – приватизаційні сертифікати, що скуповувалась оптом. Саме для запобігання такої ситуації і введений мораторій на продаж фізичними та юридичними особами земель сільськогосподарського призначення.

Для тих же підприємців, які збираються займатись сільськогосподарським виробництвом, а, отже, мають необхідність у власній землі сільськогосподарського призначення, як у засобі виробництва, держава передбачила у ч. 2 ст. 127 Земельного кодексу України особливий механізм передачі права власності через продаж органами влади та органами місцевого самоврядування земель запасу на конкурентних засадах. Таким чином, земельна ділянка переходить до нового власника за відповідну ціну, а у випадку проведення конкурсу – ще й на особливих умовах. Продаж земель запасу дозволяє органам місцевого самоврядування наповнювати місцеві бюджети коштами, що в подальшому використовуються для покращення інфраструктури населених пунктів.

Земельні торги – це врегульований нормами земельного, цивільного законодавства, а також локальними нормативно-правовими актами органів державної влади та місцевого самоврядування порядок продажу на конкурентній основі суб’єктам підприємницької діяльності вільних від забудови та споруд земельних ділянок, що проходить у формі аукціону або конкурсу.

Земельний аукціон – це врегульований нормами чинного Земельного кодексу України та іншими законодавчими актами конкурентний продаж земельних ділянок (права їх оренди), відповідно до якого право власності (оренди) на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найбільшу ціну за земельну ділянку (право її оренди) відповідно до її цільового призначення.

Земельний конкурс – це врегульований нормами чинного Земельного кодексу України та іншими законодавчими актами конкурентний продаж земельних ділянок (права їх оренди), відповідно до якого право власності (оренди) на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який за умови внесення ним фіксованої ціни за земельну ділянку (право її оренди) запропонує найкращій проект її забудови.

Вперше в Україні земельні аукціони з продажу права довгострокової оренди були проведені в 1994 році у таких містах, як Харків, Одеса, Львів, Чернігів. В Одесі відкриті земельні торги пройшли у грудні 2005 року і принесли міській скарбниці 90 млн. гривень. Усього ж на одеських аукціонах, яких було 5, продали понад 7 гектарів землі, а виручена сума перевищила 103, 5 млн. гривень. Перший міжнародний земельний конкурс (тендер) також був організований в Одесі. Земельні аукціони відіграють важливу роль у реформуванні земельних відносин у процесі переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки. Земельні торги стимулюють ефективне землекористування на принципах ринкової економіки, дозволяють залучити інвестиції у розвиток територій, створюють нові робочі місця. Крім того, земельні аукціони створюють можливості для дослідження і встановлення ринкової вартості земельних ділянок, і таким чином, забезпечують накопичення інформації, необхідної покупцям та продавцям землі, а також органам місцевої влади для оцінки землі. Земельні торги є дієвим способом формування первинного та вторинного ринків землі в Україні.

Останнім часом органи влади успішно надають землі під забудову, використовуючи аукціонну схему продажу. Як показує практика, попит на землю достатньо високий, а ,отже, очевидним є те, що проведення земельних аукціонів може стати вагомим джерелом надходження коштів у бюджет. Проведення земельних торгів здійснюється спеціалізованою юридичною особою, атестованою відповідним чином обласному головному управлінні земельних ресурсів, на підставі угоди з органом державної влади чи органом місцевого самоуправління, уповноваженим здійснювати відчуження земельної ділянки, призначеної для продажу.

Діяльність таких підприємств не врегульована на загальнодержавному рівні, тому органам місцевого самоуправління доводиться самим вирішувати це питання на місцях. Маю зазначити, що лідерські позиції у даній сфері утримує Одеська область, в якій вже давно і успішно проводяться земельні торги на підставі Методичних рекомендацій щодо порядку проведення земельних торгів у селі, селищі, місті, районі, затверджених Наказом Одеського обласного головного управління земельних ресурсів № 37 від 14.05.2003 року.

Дані Методичні рекомендації є основним нормативним актом, що регулює проведення земельних торгів в Одеському регіоні. П. 1.18 вказаних Рекомендацій встановлює порядок підготовки та проведення земельних торгів, що включає кілька етапів:
  • формування перелiку земельних ділянок, призначених для продажу на земельних торгах;
  • визначення меж земельної дiлянки у натурi (на мiсцевостi) та закрiплення їх межовими знаками;
  • виготовлення технічного паспорта земельної ділянки;
  • укладання мiж Органiзатором земельних торгiв та Підприємством, що проводить земельні торги вiдповiдної угоди про проведення земельного аукцiону (конкурсу);
  • публікація офіційного інформаційного повідомлення про проведення земельних торгів у мiсцевiй пресi;
  • виготовлення та розмiщення на земельних дiлянках рекламних щитiв з офiцiйною iнформацiєю про земельнi торги;
  • прийом заяв (клопотань) на участь в земельних торгах вiд фiзичних та юридичних осiб та укладання з ними угод про права та обовязки сторін під час проведення земельного аукціону;
  • юридична експертиза документiв фiзичних та юридичних осіб та перевірка надходження від них коштів для участі в земельних торгах;
  • реєстрацiя аукцiонною (конкурсною) комiсiєю покупцiв в якостi учасникiв земельних торгiв;
  • проведення земельних торгів;
  • оформлення пiдсумкiв земельних торгів;
  • проведення розрахунків з переможцем земельних торгiв та оформлення права власності (оренди) на земельну ділянку.

В чому ж ціль продажу землі державою не напряму, а через посередника, та ще й на конкурентних засадах? Не можна відповісти на це питання однопланово – є цілий комплекс взаємопов’язаних причин та факторів, що викликав таке вирішення питання законодавчою владою. Перше та найбільш очевидне пояснення – запобігання корупції. І його роль важко заперечити. Дійсно, при прямому продажі землі конкретному покупцеві дуже важко прослідкувати фактори, що викликали саме таке рішення органу влади. Інша справа – проведення аукціону чи конкурсу. Створене організатором земельних торгів (органом влади чи місцевого самоврядування) та спеціалізованим підприємством, що проводить земельні торги, конкурентне середовище стосовно конкретної ділянки дозволяє провести прозорий та чесний продаж, отримавши при цьому найбільш високу ціну. Крім цього, не менш важливим є збереження земельного фонду держави у стані, що якнайкраще відповідає природному. При проведенні земельних торгів у формі конкурсу дана мета досягається тим, що основну роль відіграє не запропонована ціна, а надані конкурсній комісії плани використання земельної ділянки. Використання ж при проведенні земельних торгів послуг посередника – спеціалізованого підприємства, дозволяє отримувати послуги кваліфікованих фахівців з досвідом роботи на земельному ринку без непотрібного та недоцільного розширення бюрократичного апарату, до якого призвело б створення у кожному органі влади та місцевого самоврядування спеціального підрозділу.

Що ж гальмує ширше впровадження у практику земельних аукціонів? Відповідаючи на це запитання, заступник голови Державного комітету України із земельних ресурсів, зокрема, сказав, що на проведення аукціонів наважуються лише люди з характером першопрохідників. У результаті прозорі земельні торги частіше виняток, ніж правило. Кількість їх, на його думку, могла б зрости, якби в діях усіх зацікавлених сторін було більше скоординованості. Настав час поставити на чітку основу роботу фірм, котрі організовують земельні торги.