Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Література

1. Гогоцкий Сильвестр Сильвестрович. Издание в 3 томах. Том 1. Философия. Богословие. Вводная статья: Исаев В.Д., Ильченко В.И. – Луганск: Глобус, 2008. – 580 с.
   
2. Горський В.С. Історія української філософії. – К.: Наукова думка, 2001. – 373 с.
   
3. Кузьміна С.Л. Сильвестр Гогоцький – TERRA SUA української філософської освіти // Практична філософія. – 2004. – №1. – С. 150-155
   
4. Чижевський Д. І. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Видавництво «Орій» при УКСП «Кобза», 1992. – 245 с.
   

Безусловно, Сильвестр Гогоцкий – выдающийся философ, историк философии, теоретик образования, педагог, однако его вклад в религиеведческую мысль чрезвычайно весомый и значительный практически не исследованный. Данное исследование имеет целью анализ именно этого аспекта творчества выдающегося украинского мыслителя ХІХ века.

Ключевые слова: С. Гогоцкий, конфессиональное и академическое религиоведение, вера, культ, атеизм.

Sylvester Hohotskiy is the famous philosopher, historian of philosophy, philosophy of education teacher, but its contribution in science of religion is extremely important and yet little research.

Key words: S. Hohotskiy, a confessional and academic science of religion, faith, cult, atheism.

УДК 2-75

Кислий А.О.

РЕЛІГІЙНА ОСВІТА В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ


В статті розкрито особливості релігійної освіти в Україні та країнах Західної Європи, проаналізовано зміст релігійних та релігієзнавчих знань в освітніх системах сучасних європейських держав.

Ключові слова: релігійна освіта, теологія, релігієзнавство, релігія, християнська етика.

Сьогодні в умовах пошуку шляхів підвищення моральності та духовності підлітків та молоді постає проблема релігійної освіти. Дослідженням релігійної освіти займаються такі відомі українські науковці, як: В. Бондаренко, М. Бабій, В. Єленський, В. Жуковський, М. Закович, С. Здіорук, А. Колодний, Н. Кочан, В. Любащенко, О. Недавня, М. Новиченко, Ю. Решетніков, Т. Тхоржевська, П. Яроцький та ін. До дискусії залучені філософи, педагоги, історики, священство, широка громадськість.

Зважаючи на важливі стратегії розвитку України на наступні десятиріччя, що пов’язані з залученням її до світового і, в першу чергу, європейського культурно-історичного, зокрема освітнього, простору, вважаємо доцільним проаналізувати особливості релігійного компоненту в освітніх системах України та західноєвропейських країн.

Розвиток релігійної освіти в Україні на сьогодні відбувається за алгоритмом, закладеним останніми роками, і зумовлюється сучасними змінами в країні, церковній організації: розширю­ється та модернізується система навчальних закладів з підготовки кадрів духовенства, науковців та викладачів; вдосконалюється загальнопросвітницька діяльність; проводиться пошук шляхів співпраці з різними як релігійними, так світськими освітніми інституціями в Україні й поза її межами.

В контексті забезпечення подальшого розвитку системи освіти в Україні в напрямку сприяння відродження духовності українського суспільства, церквами і релігійними організаціями в якості основних напрямів визначається питання запровадження освітнього курсу „Теологія” в державній системі освіти; прирівнювання богословських наукових ступенів до державних; акредитація духовних навчальних закладів за державними стандартами; прирівнювання богословських наукових ступенів до державних; запровадження ”Християнської етики„ як навчальної дисципліни у зміст загальноосвітньої школи; відкриття загальноосвітніх навчальних закладів під опікою церкви.

У християнських країнах Європи світоглядні засади навчально-виховного процесу протягом багатьох століть базувались на основі теологічних вчень, де особливим чином поєднувались релігійні та філософські, мистецькі, наукові знання. У школах (як конфесійних, так і державних, всіх рівнів і ступенів) більшості європейських держав релігійне виховання безперервно відбувається впродовж багатьох століть. На початок ХХІ століття сформувалась потужна та розгалужена система релігійної освіти. Водночас в окремих країнах Європи склалися несхожі підходи до релігійного навчання та виховання. Відмінності визначаються різними факторами – роллю віросповідань у житті суспільства, державно-церковними відносинами, відведення пріори­тетів родині у справі соціалізації особистості, ставленням школи до світоглядних систем тощо.

В. Жуковський визначає такі підходи до релігійної освіти в різних країнах Європи, як: пізнавально-енциклопедичний (Нідерланди, Австрія, Швеція, Норвегія); пізнавально-активний (Португалія, Великобританія, Німеччина, Ірландія, Данія); ігноруючий, або нейтральний (Болгарія, Словенія, Румунія, Швейцарія, Франція). Перші два підходи характерні для більшості економічно розвинутих європейських країн, останній – країнам постсоціалістичного табору і деяким розвиненим країнам [3].

Не зважаючи на розходження у взаємодії між світською і релігійною освітою в західноєвропейському просторі, можна виділити три групи країн стосовно бачення місця релігійного навчання в загальноосвітній системі. Перша група – відсутність такого навчання у школі (Франція). До другої групи відносяться країни, де наявне гарантоване державою віросповідне навчання у школі (Німеччина, Фінляндія, Польща, Австрія, Греція, Кіпр, Італія, Іспанія). До третьої – відносяться країни, в яких наявне невіросповідне навчання у школі, що організовується і гарантується державою (Данія, Велика Британія, Швеція, Норвегія). В цих країнах релігійним вихованням опікується держава і катехізація є обов’язковою. Хоча в окремих країнах виховання проводиться державою спільно з церквою (Великобританія, Швеція).

В
© Кислий А.О., 2010
моделі взаємодії школи і церкви в різних державах відбивається постійний пошук балансу між світською і духовною системами освіти. Зміст і форми релігійної освіти вирішуються нормативно-правовими засобами, що визначають сферу взаємодії, розподіл функцій і повноважень органів держаної влади різних рівнів та релігійних організацій. Законодавство об’єднаної Європи ґрунтується на принципах секулярного гуманізму, що дає можливість ставитися до релігії як до приватної справи, оскільки виводить її за межі державного, офіційного, обов’язкового чи рекомендованого для суспільства статусу.

У більшості країн Європи як в християнських, так і в публічних школах традиційне християнське закононавчання було поступово замінено уроками релігії. Головною метою вивчення релігії є засвоєння культурологічних знань про світ, ознайомлення з філософськими, індивідуально орієнтованими світоглядними питаннями, а не катехізація молодого покоління і прилучення до християнської спільноти. У шкільному середовищі на релігію дивляться як на одну з концепцій світу, а уроки релігії є невід’ємною складовою навчально-виховного процесу.

Християнські школи та пов’язані з ними інституції, пропонуючи глобальний християнський досвід, нині відійшли від релігійних практик, тобто культова діяльність є прерогативою дітей чи їх батьків. Адже сприймання поданих матеріалів про релігію в школі залежить від особистості учня, від його ставлення до віри та релігійного виховання в сім’ї. Тобто сім’я є первинним і в той же час головним середовищем релігійного виховання. Разом з тим навчання релігії в країнах, де таке практикується, виконує такі завдання: розвиток розуміння віри, літургійного виховання, навчання молитви, моральної формації, підготовка до життя у спільноті [2].

У багатьох країнах релігійні школи мають такий же статус, що й школи публічні. Як правило, принцип нейтральності держави в її ставленні до релігії ніде в Західній Європі не означає байдужості до релігійних цінностей. Практично у всіх європейських державах система освіти гарантує право вільного вивчення релігії на вибір, що надається учням і їх батькам при умові виконання державного освітнього стандарту і дотриманні інтересів всіх учасників освітнього процесу. Адже відповідно до міжнародних стандартів батьки мають виключне право щодо релігійного виховання дитини. Релігійна освіта дітей в багатьох країнах Європи здійснюється здебільшого поза державними освітніми закладами або ж на добровільній основі [1].

По всій Європі успішно функціонують і користуються високим авторитетом вищі навчальні заклади ряду конфесій, що готують як пастирів церкви, так і фахівців з різних світських галузей сучасних знань. Адже теологія – це цілий комплекс гуманітарних наук, які, крім релігійних, мають серйозні філологічні, філософські, історичні наукові знання, що підтверджується як історією науки, так і сучасним світовим досвідом.

В університетах Західної Європи теологія викладається, як правило, незалежно від релігієзнавства. Тобто релігійна освіта поділена на два напрямки: традиційний і власне “релігієзнавчий”. Перший акцентує увагу на домінуючу в країні християнську конфесію, а другий реалізує принципи універсального підходу до вивчення всіх релігій. Перший покликаний сприяти збереженню культурної та духовної спадкоємності в суспільстві, другий же намагається абстрагуватися від чинних традицій і знайти філософський спосіб дослідження релігійного феномену.

В найбільших університетах Європи діють теологічні факультети. Відомі теологічні факультети Страсбурзького, Оксфордського, Кембриджського, Бєлградського, Софійського, Афінського, Солунського університетів є досить давніми. Вони працюють в світських навчальних закладах, але зорієнтовані на різні конфесії.

Поряд з такими освітніми установами існують навчальні заклади, де відбувається фахова підготовка служителів культу. Професійна релігійна освіта зумовлюється спеціальною підго­товкою, яка, будучи важливою для послідовників даної релігії, не має загальносуспільної ваги.

Досвід демократичних країн (Великобританії, Німеччини, Фінляндії, Греції, Румунії, Франції) показує, що викладання теології поряд з іншими предметами є реалізацією невід’ємного права студентів на доступ до інформації. В суспільстві, що формується на демократичних засадах, повинна бути виключена ситуація, коли немає альтернативних методів викладання. Релігійна освіта не є складовою релігійного культу і не передбачає проведення релігійного культу. Вона направлена на навчання та виховання людини на основі релігійної моралі, а не на механічне керування релігійним життям особистості. Отже, більшість країн Європи, гарантуючи права та свободи громадян, мають глибокі традиції активного використання релігії та досвіду церкви з метою формування у молоді загальнолюдських цінностей, в основі яких лежать християнські моральні ідеали.

Слід наголосити також на тому, що об’єднана Європа поряд з переконливими досяганнями у сфері релігійної освіти має значні проблеми: різноманітність освітніх систем та підходів до релігійного навчання, релігійна неосвіченість учнів, труднощі формування громадянської свідомості в культурно неоднорідних суспільствах, суперечності шкільного виховання мусульманських дітей у дусі толерантності тощо.

Парламентська асамблея Ради Європи прийшла до висновку, що вивчення релігії в школах європейських країн не відповідає європейським стандартам демократії і не сприяє вихованню більш толерантного підходу до релігійних вірувань інших людей. Отже, на думку Ради Європи, у школі неодмінно потрібно вивчати релігію для того, щоб сприяти кращому взаєморозумінню між представниками окремих конфесій, а також атеїстами, але не для насадження будь-яких конкретних вірувань [4]. Пріоритетними напрямками модернізації змісту освіти є висвітлення релігійних факторів і явищ, ознайомлення учнів з релігіями світу в контексті їх історії та співіснування. Європейська спільнота переконана, що загальноосвітня школа мусить бути плюралістичною та відмовитись від будь-якої пропаганди. Вивчення предметів, які містять елементи релігійного світогляду, може започатковуватися винятково на базі партнерських стосунків між різними конфесіями, державою і церквою, через діалог з батьками та учнями.

Вивчаючи досвід співпраці світської системи освіти і церкви в багатьох державах світу, можна говорити про здатність роботи останньої в навчальних закладах всіх рівнів і типів. Отже, для піднесення ролі та значення релігійного компоненту в системі освіти, для належного поступу духовного виховання громадян України необхідно враховувати досягнення європейської спільноти. Крім того, ще одним аргументом щодо цінності таких орієнтирів є розвиток освіти в Україні в напрямку, який визріває у зв’язку з приєднанням України до Болонських освітніх угод.

У нашому суспільстві, насамперед, слід звернути увагу на наявність суттєвих відмінностей щодо церковного й світського осмислення деяких нюансів узгодження світської та релігійної освітніх систем. В Україні неможливо, недоцільно й небезпечно запозичувати безальтернативний досвід. Адже Європа є цивілізаційним ареалом, де своєрідно взаємодоповнюються католицькі і протестантські складові. Українська ж культура одухотворена православною традицією. Разом з тим відокремлення школи від церкви в Україні не повинне розглядатися як перешкода отримання релігійної освіти чи релігійних знань, а релігійна освітня система має розвиватись в органічній єдності світового та вітчизняного освітнього процесу.


Література


1. Бабій М., Колодний А., Яроцький П. Про дотримання принципу відокремлення школи від церкви // Українське релігієзнавство. – №4. – 2005. – С. 140-147

2. Дзєконьскі С. Комунікація віри в основних середовищах катехізи // Сопричастя. – 2004. – № 2. – С. 62 – 84

3. Жуковський свящ., Василь Християнська етика – важливе стратегічне завдання української школи // rthodox.rv.ua/?div=diff/&page=hrist_etika.phpl

4. Приходько О. Релігія у школі – стандарти Ради Європи // Дзеркало тижня. Людина. № 21 (600) 3 – 9 червня 2006 // /3000/3690/53518/


В статье раскрыто особенности религиозного образования в Украине и странах Западной Европы, проанализировано содержание религиозных и религиоведческих знаний в образовательных системах современных европейских государств.

Ключевые слова: религиозное образование, теология, религиоведение, религия, христианская этика.


In the article the features of religious education are exposed in Ukraine and countries of Western Europe, maintenance of religious is analysed and religiovedcheskih knowledges in the educational systems of the modern European states.

Key words: theological education, theology, science of religion, religion, christian ethics.


УДК 811.161.2

Сеніна В.К., Калініна І.П.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ

МОВЛЕННЄВОГО ЕТИКЕТУ УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

У статті розглядаються проблеми використання казок, жанрів пареміографії при вивченні української мови як засобів формування мовленнєвого етикету молодших школярів. Саме у фольклорі закладено основи духовності, правила культури поведінки та спілкування. У фольклорі ми спостерігаємо прекрасні зразки живої народної мови, мовленнєвого етикету (словесні формули вітання, побажання, вибачення тощо).

Ключові слова: етичне виховання, етикет, правила культури поведінки, мовленнєвий етикет, формування правил спілкування.


Мовлення людини формується в процесі спілкування і разом з тим воно є діяльністю спілкування. У процесі навчання людина оволодіває літературною мовою, яка в певній практичній професійній діяльності набуває специфічних рис життєвого, наукового мовлення даної особистості з характерним для неї словниковим запасом, граматичною будовою, стилем тощо. У кожної людини формується свій мовленнєвий штамп – штамп усного і писемного мовлення: життєвого (усного і писемного спілкування) і офіційного (лекції або праці). Це не означає, що люди говорять особливою мовою. Ні, мова є спільною, але вона набуває своїх індивідуальних рис, характерних для певної соціальної групи, а також конкретних особистісних рис, що відбивають історію її життя і діяльності і виражають деякі природні особливості індивіду. Властивості мислення виражають не лише будову думок, але й особливості емоційної сфери, типологічні риси особистості і їх характер в цілому. Психолог О.Р. Ковальов у своїх дослідженнях підкреслює, що «існує пряма залежність між темпо-ритмічними особливостями мовлення і психологічними властивостями людини, що виникає у процесі спілкування, оскільки вони склались і закріпились на мисленні і спілкуванні особистості» [3; 70]. Це необхідно і врахувати під час навчання учнів основам рідної мови. Дуже важливим є те, що саме в молодшому шкільному віці діти абсолютно відверті, Велике значення в цей час має спілкування, що є складовою частиною культури мовлення .

Сьогодні стає очевидним, що будь-які порушення або відсутність культури поведінки, моральних норм негативно відбиваються на моральному та емоційному стані суспільства, його фізичному та психічному здоров’ї. Одним із завдань сучасної школи є формування у дітей загальнолюдських цінностей. Серед них – доброта, любов до ближніх, повага до старших. Всім відомо, що вихованість – риса особистості, яка виявляється передусім у повсякденній поведінці людини, в її стосунках з іншими людьми. Тому важливу роль у виховному процесі в початковій школі необхідно відводити етичному вихованню, щоб діти мали змогу по-іншому побачити взаємодію людини з людиною.

Мовленнєвий етикет є складовою частиною етичного виховання. А результати будуть успішними лише тоді, коли в ньому буде достатньо використано багату й різноманітну творчість свого народу, традиції та звичаї.

Народна творчість давно увійшла в підручники для початкової школи. Особливими переливами різних барв виграють глибокі за змістом, блискучі за формою, маленькі за розміром перлини народної мудрості – прислів’я, приказки, загадки та скоромовки. Невипадково цей жанр широко використовували в навчанні дітей молодшого шкільного віку великі вітчизняні педагоги Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський.

Цікаві роздуми про прислів’я і приказки знаходимо у спадщині О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, Максима Горького, цінні судження – в М.О. Добролюбова, І.Я. Франка, О.О. Потебні та ін.

Український фольклорист В.М. Гнатюк зазначає, що в прислів’ях і приказках «висловлюється якась життєва правда або погляд народу» [1; 74].

Використання жанрів народної творчості сприяє формуванню навичок правильно, творчо писати. До речі, у своїй статті «Про те, як я вчився писати» М. Горький зазначає: «Взагалі прислів’я та приказки прекрасно відбивають увесь життєвий, соціально-історичний досвід трудового народу, і письменнику конче потрібно знайомитися з матеріалом, який навчить його стискувати слова, як пальці в кулак. Я дуже багато вчився на прислів'ях та приказках, на загадках та казках, інакше – на мисленні афоризмами» [2; 180].

Великого значення творам усної народної творчості надавав відомий педагог К.Д. Ушинський. Він вважав, що розвитку мовktyyz учнів особливо сприяють вправи, складені на основі творів усної народної творчості. У фольклорних формах він бачив кращий засіб привернути дитину до живого джерела народної мови [7; 425].

П
© Сеніна В.К., Калініна І.П., 2010
ро велике значення різних засобів пареміографії у самовихованні, у спілкуванні людей неодноразово говорив В.О. Сухомлинський: «То копітка і тонка робота, ніжний і ласкавий дотик до дитячого серця – показати рідне слово в усій його принадності, щоб до їхніх сердець і розуму доходили найпотаємніші грані великого духовного багатства народу».

Питання використання засобів пареміографії на уроках української мови, в позакласній роботі розглядається досить широко і в наш час. На увагу заслуговують праці вчителів-методистів Н.М. Могили, Ф.М. Поліщука, М.В. Кучинської, З.Д. Лобановської, В.О. Степних, І.І. Кролевець та ін.

Так, М.В. Кучинський у праці «Роль усної народної творчості у розвитку молодших школярів» наголошує, що навчити дитину правильно говорити можна лише в тому випадку, коли звертаєшся до витоків народної творчості, але під час роботи над творами усної народної творчості необхідно дотримуватися певних етапів.

З.Д. Лобановська зазначає, що діти легко і з задоволенням читають прислів’я, приказки, вимовляють скоромовки, обговорюють їх зміст. Більшість із цих творів їм зрозумілі, дохідливі, викликають зацікавленість [4; 20].

Питання розвитку мовленнєвого етикету молодших школярів розглядає Н.У. Савчук у статті «Збагачення мовленнєвого етикету засобами пареміографії». Зокрема вона зазначає: «Використання на уроках української мови та читання в початковій школі зразків мовленнєвого етикету українців допоможе дітям глибше оволодіти життєвим мовним мінімумом, правилами спілкування, формуватиме кращі національні риси і свідомість, під­вищить рівень загальної мовленнєвої культури» [6; 50-52].

Вона вважає, що в мовлення дитини потрібно ввести термін «ритуальне мовлення» – вид обряду, форма складної поведінки, мовленнєвий етикет: вітання, побажання, вибачення, подяка.

Підкреслюючи велике значення казок в етичному вихованні дітей, методисти звертають особливу увагу на їх образність, велику поетичну силу описів і картин природи. У казках показані відносини між позитивними героями, розкриваються такі моральні якості народу, як чуйність, уважність, доброта і готовність прийти на допомогу в час небезпеки чи горя. У казках майстерно поєднана розповідь з піснями, віршованими вставками, що сприяє формуванню у дітей поняття про багатство форм висловлення. Так, наприклад, Колобок з однойменної казки, розповідаючи про себе, співає пісеньку: «Я по засіках метений, На яйцях спечений. Я од баби та од діда втік, Так і од тебе утечу». А ось у казці «Коза-дереза» Коза жаліється дідові такими словами: «Я и не пила, я й не їла, Тільки бігла через місточок Та вхопила кленовий листочок. Бігла через гребельку, Ухопила водиці крапельку». Проте, коли Коза захотіла зайняти зайчикову хату, то всім, хто хотів її вигнати, наспівувала злим голосом: «Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу. Хвостиком замету – Тут тобі й смерть».

Широке використання казок у початковій школі зумовлюється тим, що зміст їх викладений у цікавій формі. Існує чіткий поділ персонажів на добрих і поганих, сутність вчинків яких дає змогу визначити риси кожної дійової особи. Це сприяє тому, що діти мають змогу дати правильну оцінку вчинку і самостійно зробити висновки щодо правил культури поведінки, культури спілкування. І вже не хочеться дітям бути в ролі Баби-Яги, а хочеться їм бути царівною чи прекрасною Попелюшкою.

Проте, у казці «Дідова дочка і бабина дочка» розповідається про злу бабу, яка любила свою дочку, а дідову будь-що хотіла зі світу звести, а тому й наказала дідові відвезти дівчинку в ліс, щоб там її звірі розірвали. Але дівчинка була дуже добра, працьовита, і всі, з ким вона заводила розмову, зразу полюбили її за щире серце, роботящі руки. Коли захотілося дівчинці пити, вона звернулася до криниці. А та в свою чергу говорить:

– Дівчинко – голубонька, вичисти мене, прибери мене: я, тобі у великій пригоді стану.

Дівчина, не роздумуючи, вичистила, прибрала і пісочком обсипала. І коли до жінки на роботу прийшла, то прослужила там цілий рік вірою і правдою. Тому й нагородила та її всяким добром, багатством.

На відміну від дідової доньки, бабина дочка, потрапивши в таку ж саму ситуацію, повела себе зверхньо, з ненавистю ставилася до тих, кого зустрічала на своєму шляху. За своє зло вона отримала цілу скриню жаб та гадюк.

Добро повертається людині добром, а зло – злом. Ось і в казці «Про липку і зажерливу бабу» розповідається про те, як захотіла бідна баба багатства, та з кожним днем її бажання і потреби зростали; дійшло вже до того, що захотілося бабі, щоб усі люди були її прислужниками. Через це і залишилася вона знову бідною, бо не змогла липка, маючи змогу зробити все, дозволити бабі, щоб вона зло своє пустила на люди.

Доброта в народному розумінні – найголовніша риса людини. Добра людина вміє співчувати, допомагати, вона несе радість, світло тим, із ким спілкується. Якраз це покладено в основу мовленнєвого етикету, до якого входить уміння звернутися до людини з проханням, уміти вітатися, побажати чогось. Саме в казках подані вони в різних цікавих формах.

Так, у казці «Про бідного парубка і царівну» показано, як вітається хлопець із дядьком: «Здоров, дядьку! Здоров, хлоп’як!»

У казці «Царівна-жаба» читаємо, як звертається до старого діда, білого, наче молоко, царевич: «Добрий день, дідусю!» «Добридень, Іване-царенку! Куди мандруєш?»

Таке ввічливе звертання стає вирішальним у намірі діда допомагати Іванові-царенку. Порівняння подібних звертань дає можливість учням зробити висновок, що, мабуть, саме від того, як ти привітаєшся, як звернешся до людини, і залежатиме результат твоєї розмови, а інколи і важливої справи.

Немає такого аспекту виховання, який би не відбився в казці. Часто в казці йдеться про те, яка велика користь і насолода буває від праці, що добре, а що погано, розкривається значення формул ввічливості, звертань і т.д.

Наприклад, у казці «Колосок» змальовується не лише працьовитість Півника, але й уміння поводити себе тактовно, спокійно, ввічливо, а з другого боку – упевнено і твердо. На світанку Півник будив усіх піснею, а потім брався до роботи. А коли знайшов колосок, спокійно розмовляв із мишенятами: «Хто молотив зерно?» «Це я!» – кричить одне мишеня. «Це я!» – каже й друге мишеня.

І що б Півник не запитав у мишенят – одна відповідь. Проте Півник поводився спокійно. І коли мишенята сідають до столу, він у них знову перепитує: «Стривайте, стривайте! Ви перекажіть, хто знайшов колосок. «Ти», – кажуть мишенята. «А хто його обмолотив?» «Ти», – все відказують Круть та Верть. «А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?» «Ти», – вже зовсім пищиком кажуть мишенята. «А що ж ви робили?»

Тут розкривається ганебне становище ледарів і вміння за допомогою саме слова поставити їх на своє місце, показати непривабливість паразитичного способу життя.

Казки привертають до себе увагу учнів виразністю висловлювань. Так, діти дуже люблять казку «Кіт, Кріт, Курочка та Лисиця», у якій так вдало за допомогою виразних мовних засобів розповідається про справжню дружбу, як старий сильніший Кіт та Кріт ходили на заробітки, а Курочку дома залишали і наказували їй: «Не виглядай, Курочко, у віконце, бо тебе Лисичка вкраде».

Народна мудрість наділяє Кота та Крота педагогічним тактом у стосунках з меншим – вони не сердяться на відсутність тямкуватості у Курочки, яка зразу повірила солодким ласкавим словам хитрої Лисички. Адже недарма у народі кажуть: «Ласкавим словом і гадюк чарують».

Вагомим засобом виразності мови в усній народній творчості є слова зі стилістично забарвленими словотворчими засобами, зокрема з суфіксами пестливості, що несуть милозвучність, лагідність, спокій. Так, у казці «Кривенька качечка» дівчина відповідає гусенятам: «Не полечу я з вами! Як була в лужку, Виломила ніжку, А ви покинули мене, покинули».

Або читаємо в казці «Івасик-Телесик», як головний герой звертається до гусей ласкаво, з любов’ю: «Гуси, гуси, гусенята, Візьміть мене на крилята Та понесіть до матінки та батечка».

Ці слова, сказані з такою ніжністю та щирістю, вразили гусенят, їм стало жаль Івасика-Телесика, і вони забирають його на свої крила, щоб віднести додому. А чи звернули б на нього увагу гуси, якби прохання було сказано по-іншому, зі злом, грубо.

Народно-поетичні твори виконували у свій час роль посібників, підручників і енциклопедій. Вони сприяли навчанню і вихованню дорослих і дітей. «Які батьки, такі й діти». Коли, ким і за яких обставин було створене це прислів'я, кинуте між люди, примушуючи задуматися над вихованням дітей у сім'ї?

Проте прислів’я і приказки мають не лише виховне значення. Вони сприяють розвитку мови людини, зокрема мовленнєвого етикету. Вважається, що слово має велику силу, що певним словом можна і скарби в землі знаходити, і хвороби та всякі недуги лікувати, від напасті вберегти. Лише треба вміти користуватися цим словом. А прислів’я й приказки вчать і дорослих, і дітей. Так, прислів’я «Умій сказати, умій і мовчати», вчить не лише правильно говорити, а й уміти змовчати, бо мовчанка інколи буває дорожчою за золото. Тому й існує прислів’я «Їж пиріг з грибами, держи язик за зубами». У прислів'ї «Розумний не все каже, що знає, а дурний не все знає, що каже» і висміюється така риса характеру, як балакучість, невміння розпоряджатися своїм словом, думкою, невміння «тримати язик за зубами». А ось прислів’я «Неправдою далеко зайдеш, та назад не вернешся» вчить людину бути правдивою, застерігає від брехні.

Прислів’я можна використовувати як привітальну формулу при зустрічі, як побажання при розлуці. Так, наприклад, дитині можна побажати: «Великий рости, щасливий будь, себе не хвали, других не гудь». Тут одночасно і побажання, і наука про те, що не потрібно когось судити, а себе вихваляти. А ось прислів'я «Не кажи гоп, поки не перескочиш» учить спочатку зробити справу, а лише потім хвалитися результатом. Прислів’я «Не все, що знаєш, треба говорити» – показує, що в різних ситуаціях треба знати, що можна говорити, але й не все з того потрібно розносити по всьому світу.

Одним із специфічних жанрів народної педагогіки є скоромовки – прозові або віршовані твори гумористичного спрямування. Хоча здебільшого скоромовки не мають виразного виховного спрямування, їхнє призначення – розвеселити, забавити дитину співзвуччям слів. Ще не знаючи, що таке алітерація, асонанс, діти помічають, що повторення однакових чи подібних приголосних або голосних надає мові милозвучності, музикальності, виразності.

До засобів пареміографії належить і ритуальне мовлення. Поняття «ритуал» означає вид обряду, форма поведінки, що історично склалася, злагоджена система дій (також і мовленнєвих). До ритуального мовлення відносяться такі словесні формули, як вітання, побажання, благословення, вибачення, подяка.

У житті українців особливого значення надається вітанню, форма якого залежить від пори дня, родинних та інших суспільних зв’язків. Ці словесні формули виконують також констатуючу функцію – допомагають спілкуванню, передбачають форми зачину та підтримання бесід. Наприклад: «Як ся маєте?» « Гаразд, дякувати Богу». «Як ви поживаєте?»

Українці вважають, що той, хто говорить, завжди вкладає в слово не тільки думку, а й певну енергію, тому слова можна назвати своєрідними носіями добра чи зла. За звичаєм, скільки разів ти привітався з людьми, стільки Господь і дасть тобі здоров’я. У збірнику М. Номиса подаються словесні вітання: «Добрий день. Зі святим днем будьте здорові». «Будьте здорові з тим, що сьогодні». «Слава Богу Ісусу Христу. Дай, Боже, час добрий!» «Здорові були та людям милі» [5; 518].

У доброзичливості українців виявляється їхня національна свідомість, своєрідність, в основі якої – соціальні та біологічні стереотипи, що стали звичними рисами національного характеру, які по особливому звучать у побажаннях: «Хай Бог дає вік щасливий та довгий». «Хай Бог пошле, чого в нього просите».

Щоденне життя українців минало в праці – колективній чи одноосібній, яка була покликанням, способом життя. Супутниками у праці були пісня і слова. Зі словом – побажання легкої роботи – починалися обжинки, сінокіс, оранка, закладання будинку. Люди словом благословляли працю: «Нехай сей день святиться!» «Помагай Бог!» «Боже поможи!» і т. д.

Згідно з народною мораллю, не годилося довго тримати гнів на ближнього, і тому вороги намагалися помиритися з приводу Великодня. Це ж стверджує й одна із християнських настанов: «Зі своїм супротивником швидко мирися, допоки з ним ще на дорозі ти». Вибачення просили, використовуючи словесні формули на зразок: «Вибачте на сім слові». «Прошу простить на слові».

На ці слова годилося сказати: «Хай Бог простить, а я прощаю». За народним звичаєм, коли заходили до чужої оселі, завжди віталися, бажали здоров’я і не сідали, не запитавши дозволу: «Добрий вечір, господарю! Дай Боже, вам здоров’я!» «Дозвольте до хати зайти, відпочити та з вами поговорити». «Добрий вечір. Дякуємо за добре слово. Проходьте, сідайте та розповідайте, з чим прийшли – пожалували».

Ось так за допомогою слова народ учить мудрості, уміння передавати ставлення одне до одного, уміння поводитися, і не треба ні обнімань, ні рукостискань: за допомогою слів ввічливості передано всі почуття.

Трудове людство протягом своєї історії створило багату поезію. Поетична творчість кожного народу – це його душа, у ній відбиваються його мрії, бажання і прагнення, розуміння навколишньої дійсності й історичного минулого. Народнопоетична творчість є супутником людини протягом усього її віку. Із перших днів життя дитині співають колискових пісень. А саме в них – діалогах, звертаннях, етичних формулах – багато повчального: відбите ласкаве, чуйне ставлення до тварин, пташок, казкових героїв: «Котику сіренький, Котику біленький, Не ходи по хаті, Не буди дитяти»; або: «Колисонька, колисонька, Колиши нам дитиноньку, А щоб спала, не боліла – Ні голівонька, ні тіло».

Саме в народних піснях зберігається багато зразків мовленнєвого етикету. Ось у весільних піснях і обрядах розкриваються особливості народного етикету. Співають світилки матері: «Да виходь, Матінко, проти нас, Да вітай Олечку і усіх нас. Да вітай донечку. Чи твоя?»

А які цікаві пісні співають світилкам: «Світилочка-пані, Співай пісню з нами. – Не веліла мати Рота роззявляти, Бо великі зуби Стирчать через губи».

І проходить весілля з веселими піснями та доладними приказками, і тепло, і гарно на душі людям від таких слів, і є чого повчитися.

Отже, усна народна творчість – це скарбниця народної мудрості, моралі, у тому числі народної етики та мовленнєвого етикету. Чисті, вічно свіжі фольклорні джерела дарують радість і дорослим, і дітям, переконують нас, що творчість народу воістину безсмертна.


Література

1. Гнатюк В.М. Вибрані статті про народну творчість. – К., Наукова думка, 1966.
   
2. Горький М. Твори в 16-ти томах, т. 6. – К., Держлітвидав, 1955.
   
3. Ковалев А.П. Психология речи. – М., Просвещение, 1970.
   
4. Лобановська З.Д. Пословицм на уроке и во внеклассной работе в З классах. – М., Просвещение, 1978.
   
5. Номис М. Українські приказки, прислів’я і таке інше. – К., Либідь, 1993.
   
6. Савчук Н.У. Збагачення мовленнєвого етикету молодших школярів засобами пареміоргафії. – «Початкова школа», 1997, № 2.
   
7. Ушинський К.Д. Твори в 6-й томах, т. 2. – К., Радянська школа, 1954.
   

В статье рассматриваются проблемы использования сказок, жанров паремиографии при изучении украинского языка как средств формирования речевого этикета младших школьников. Именно в фольклоре заложены основы духовности, правила культуры поведения и общения. В фольклоре мы наблюдаем прекрасные образцы живого народного языка, речевого этикета (словесные формулы приветствия, пожелания, извинения и тому подобное).

Ключевые слова: этическое воспитание, этикет, правила культуры поведения, речевой этикет, формирование правил общения.


The problems of the use of fairy-tales are examined in the article, genres of paremyografy at the study of Ukrainian as facilities of forming of vocal etiquette of junior schoolchildren. Exactly bases of spirituality, rule of culture of conduct and intercourse are stopped up in folklore. In folklore we look after the wonderful standards of living folk language vocal etiquette (verbal formulas of greeting, wish, apology and others like that).

Keywords: ethics education, etiquette, rules of culture, is the conducts, vocal etiquette forming of rules of intercourse.