Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Документы

Содержание Опозиція наївної та сентиментальної поезії Гендерні аспекти в поезії наталії лівицької-холодної

Подобный материал:

• Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2004. Вип., 223.59kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Історичні типи філософії, 171.17kb.
• М. П. Драгоманова москалик геннадій федорович удк 373 048 01: 1(043. 3) Філософські, 292.67kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Вісті Донецького гірничого інституту. 2010. №1 С. 224-234, 84.45kb.
• Питання до кандидатського іспиту з філософії, 23.15kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії, 2978.21kb.
• 2010 р. Заступник Міністра освіти І науки Є. М. Суліма, 1748.67kb.

Література

1. Данилевский Н. Я. Россия и Европа / Сост., послесловие и комментарии С.А. Вайгачева. – М.: Книга, 1991. – 574 с. – (Историко-литературный архив).
   

В статье актуализируется вопрос о насильственности и ненасильствен­ности как базовых характеристик мироотношения романо-германского и славянского типа. На основе работы русского философа ХIХ века Н. Данилевского «Россия и Европа» проводится сравнительный анализ практической реализации этих качеств в историко-религиозной и нравственно-психологической плоскостях.

Ключевые слова: насильственность, ненасильственность, терпимость, нетерпимость, народный характер, cлавянское мироотношение.


The article is dediceted to problem of violence and nonviolence as basic characteristics of Roman-Germanic and Slavonic world attitudes. The author analized practical realization of this qualities in the historic-religious and moral-psychological planes. Methodological basis of the research is represented by work of Russian philosopher of XIX century N. Danilevsky “Russia and Europe”.

Key words: violence, nonviolence, tolerance, nontolerance, national character, Slavonic world attitude.


УДК 111.852

Мисюра Ю.М.

ОПОЗИЦІЯ НАЇВНОЇ ТА СЕНТИМЕНТАЛЬНОЇ ПОЕЗІЇ
В ТВОРЧОСТІ Ф.ШИЛЛЕРА

Стаття присвячена аналізу наївної та сентиментальної поезії в творчості Ф.Шиллера, розумінюю різниці між класичною і сучасною або романтичною поезією, а також визначення місця праці «Наївна та сентиментальна поезія» в самовизначенні романтизму. Доводиться, що класичне та сучасне йому мистецтво ґрунтується на принципово різних засадах.

Ключові слова: наївна, сентиментальна поезія, мистецтво.


Після того, як у ХІХ і першій половині ХХ століття в Німеччині панувало загальне захоплення Шиллером, у 60-х роках минулого століття від нього практично відвернулися. Замість того, щоб шукати відповіді на нагальні питання часу у творчості ідеаліста Шиллера, люди радше зверталися до матеріалістів, наприклад до Брехта. Нині ж інтерес до Шиллера знову зростає, особливо до поняття «естетичної утопії», іншими словами, «мистецтва майбутнього».

Протиставлення сучасного та класичного мистецтва веде свій початок від праці Ф. Шиллера «Наївна та сентиментальна поезія». Він з осудом відгукнувся про «безформену», «штучну», «незацікавлену» поезію, яка суперечить античному ідеалу, і яку він називає «сучасною»: фундатор німецького романтизму тут ототожнює форми античної поезії та ідеал мистецтва.

Праця Шиллера «Наївна та сентиментальна поезія» дає новий поштовх для самовизначення романтизму. У ній Шиллер доводить, що класичне та сучасне йому мистецтво ґрунтується на принципово різних засадах. За доби Класицизму ідеал не відокремлений від реальності, людина є цілісною істотою з єдністю усіх її здібностей, тому митцям залишається лише наслідувати гармонію космосу, щоб досягти ідеалу. У сучасності, за Шиллером, єдина логіка життя розколюється на аксіоми розсудку та свавілля почуттів. Мистецтво стверджує духовну позицію романтиків щодо дійсності: неприйняття життя як «прози існування». Воно – рятуючий засіб незлиття з дійсністю, оскільки є діяльністю творення образу справжнього життя (досконалого ідеального образу). Шиллер описує цю ситуацію так: «Коли людина, входячи на рівень цивилізації та мистецтва, накладає на нього свою руку, тоді руйнується в ньому гармонія почуттів, і вона може виражатися лише як моральна єдність, тобто як те, що прагне лише до єдності. Гармонія почуттів з мисленням, яка раніше існувала в дійсності, існує тепер лише ідеально: вона вже не в людині, а поза людиною, як думка, що має здійснитися, а не факт її життя. Силу поета складає піднесення дійсності до ідеалу» [5, 143].

Шиллер це сформулює як протистояння сентиментального та наївного (у наївному не має ще подвоєння духу, неспівпадіння ідеалу та дійсності, а тому двійництво є неминучим і у зародку обов’язково присутнє на початкових стадіях у прекрасному). Це відчув вже Руссо, а тому у нього наївне – не Античність, а докультурне життя дикунів. Що стосується терміну «сентиментальнее», то Руссо схвалив його, але з істотною обмовкою, що між людиною та природою немає непроникної завіси. Дикун Руссо – це чарівне дитя. Руссо показав лиховісні риси цивілізації, які оголяють надмірне схвалення принципів розуму, що панує у сучасності [2, 231].

Шиллер першим зрозумів різницю між класичною (наївною) та сучасною або романтичною (сентиментальною) поезією. За добу панування класичної поезії – ідея та дійсність були врівноваженими. Цю особливість класичного мистецтва навіть Гегель відзначив як основну ознаку. Греки відчували природньо, ми відчуваємо природне. Романтичні почуття стосовно природи схожі на почуття хворого стосовно здоров'я: поету нічого іншого не залишається як наслідувати дійсність. У сентиментального поета (за Шиллером) або у романтичного (за Гегелем) предмет підкорений ідеї, і на цьому підкоренні ґрунтується його поетична сила. Поки що людина ще чиста, вона діє як неподільна чуттєва єдність, як гармонійне ціле. Почуття та розум – сприймаюча та самостійна здібність – ще не встигли відокремитися, скоріше вони суперечать одне одному. Відчуття такої людини – не «безобразна» гра випадку, її думки – не порожня гра уяви: з закону необхідності випливає одне, з дійсності – інше. Але коли людина, піднімаючись на рівень цивілізації та мистецтва, накладає на нього свою руку, тоді руйнується в ньому гармонія почуттів, і вона може виражатися лише як моральна єдність, тобто як те, що лише прагне до єдності. Гармонія відчуттів з мисленням, яка раніше існувала в дійсності, існує тепер лише ідеально: вона вже не в людині, а поза людиною, як думка, що має здійснитися, а не факт її життя. Коли людина діє усіма своїми силами, як гармонійна єдність, коли ціле її природи виражається в дійсності, можливе повне наслідування дійсності, яка має складати всю силу поета.

Н
© Мисюра Ю.М., 2010
авпаки, стан цивілізації, де гармонія людської натури міститься лише в ідеї, силу поета складає піднесення дійсності до ідеалу. Ось чому сентиментальний поет завжди має справу з двома неузгодженими явищами – з дійсністю, як межею, та зі своєю власною ідеєю, як з нескінченим. «Змішане» почуття, яке людина отримує, завжди несе на собі відбиток цього подвійного джерела. Звідси виходить множинність принципів і вся справа полягає в тому, якому з них двох нададуть переваги [4, 368-410]. Реальність тепер переживається як чужа. А «закляття» чужого завжди приховує схему подвоєння. Таким чином, романтичне мистецтво від самого початку є втратою єдності своїх власних засад. Тому розрив мистецтва і життя неминучий. Палке бажання перетворити мистецтво на реальність, а дійсність – естетизувати, є лише нагадуванням про прірву, що лежить між ними.

Сутність його поезії полягає в тому, що життєві настанови людини одночасно є її естетичними та пізнавальними настановами. Онтологія особистості, за Шиллером, це одночасно естетика та гносеологія. Ця думка звучить у його статті «Про наївну та сентиментальну поезію». Стародавні греки «жили у згоді самі з собою, розуміючи свою людську природу (...) Вони сприймали природно, а ми сприймаємо природне» [4, 368-410]. «Наївний» поет знаменує собою тотожність особистості та творчості, які «в наш час» уже розділені, вважає Шиллер. «Подібно до Бога, що пізнається за своїм творінням, так само поет тотожний своєму творові: він – це його твір, а твір – це він» [4, там само]. Наївно встановлена людина сама є природа, і природа створює в ньому його твір. Така людина надає природі необмежено панувати в ньому. Першість належить об'єкту, оскільки наївна установка екстравертна. Таким чином, осягнути витвір наївного поета те саме, що осягнути самого поета. «Треба бути недостойним цього твору, чи зовсім безсилим перед ним, чи пересиченим, щоб заходитися шукати самого поета (...) В цьому випадку поет зовсім невловимий» [4, там само].

Це загальноестетичне судження Шиллера, зіперте на конкретний матеріал грецького мистецтва, перегукується із судженням Гете в "Італійській подорожі" про органічну простоту Гомерової творчості на відміну рефлексії з приводу простоти в сучасній поезії: «Вони (греки) зображали існування, ми ж зображаємо ефект; вони описували жахливе, ми описуємо жахливо; вони – приємне, ми ж – приємно і т. ін. Звідси беруть початок усі наші перебільшення, вся наша манерність, вся притаманна нам брехлива грація і високопарність» [1, 81]. Приклад Гомера допоміг поету проникнути в таємницю «стилю» як естетичного феномену, в якому митець виступає не окремо від твору, а як тотожний з ним, розчиняється «у зримих і відчутних» [1, 92] образах твору.

Реальний читач, з яким мали справу Гете і Шиллер, був настроєний не «наївно», а «сентиментально». Справжня тотожність авторської і читацької свідомостей, що встановлювалася в акті осягнення твору (який і собі об'єднував обидві свідомості тим, що був тотожним з природою), – така тотожність уявлялася справою майбутнього, а сам твір при своєму виникненні був приречений залишатися естетичною утопією, або «мистецтвом майбутнього» [3, 94].

Отже, Шиллер зробив великий внесок до тіпологизацию різних культур, виявлення «наївних» і «сентиментальних» типів художньої творчості. Відмінність між наївним і сентиментальним мистецтвом, згідно з Шиллером, є відмінністю між самою природою і ідеальним прагненням до неї, індивідуальністю і ідеальністю. Шиллер виступив безпосереднім передвісником типологічних побудов німецьких романтиків, які згодом протиставлять «класичне» «романтичному».


Література


1. Гете И.В. Избранные сочинения по естествознанию / Гете И.В. – М.: Худ. лит., 1957. – 243с.

2. Лекции по истории эстетики / под ред. проф. М.С.Кагана. – Ленинград: ЛГУ, 1974. – 390 с.

3 Листування Гете і Шиллера цит. за: Гете И.В., Шиллер Ф. Переписка. – Москва: Искусство, 1988. – 121с. Т. 2. – 1988. – с. 94

4. Шиллер Ф. Наивная и сентиментальная поэзия / Ф. Шиллер. – Сочинения в 4-х тт. – СПб. : Брокзауз – Эфрон, 1904. – 587с. Т. 4. – 1904. – с.368-410

5. Шиллер Ф. О грации и достоинстве. О патетическом. О наивной и сентиментальной поэзии. Письма об эстетическом воспитании человека / Ф. Шиллер. – Собр.соч. – М.: Гослитиздат, 1955. – 791 с.

Статья посвящена анализу проблемы соотношения наивной и сентиментальной поэзмм в творчестве Ф.Шиллера, пониманию отличий между класической и современной, или романтической поэзией, а таже определению места работы «Наивная и сентиментальная поэзия в самоопределении романтизма. Доказывается, что классическое и современное ему искусство имеет принципиально разные основания.

Ключевые слова: наивная, сентиментальная поэзия,искусство.

The article analyzes the correlation between the Naїve and sentimental poetry in the work of F.Schiller, the difference between Classic and modern, ar Romantic poetry,and aiso defines the place of the work “Naїve and sentimental poetry” in the self-definition of the Romanticizm. It is proved, that Classic and modern art of the same time are based on principally different foundations.

Key words:naive, sentimental poetry art.

УДК 821.161.2-31.09

Жижченко Л.Б.

“Земля”О.Кобилянської: генологічна характеристика

Розглядаються жанрові особливості повісті О.Кобилянської “Земля”. Йдеться, зокрема, про жанрову домінанту твору, яка надає йому системної організованості.

Ключові слова: жанр, жанрова домінанта, повість, оповідач, жанрові ознаки.

Повість Ольги Кобилянської “Земля” має досить широкий спектр жанрових визначень: роман, повість, оповідання, трагедійний роман-новела. Сучасна дослідниця поетики модернізму М. Моклиця знаходить у повісті ще й ознаки мелодрами. Різні погляди на розуміння жанрової природи твору зумовлені тим, що за основу класифікації взято ту чи іншу жанрову ознаку. Зазначимо, що жанрові ознаки можуть розподілятися між різними жанрово-структурними рівнями твору. Якщо взяти до уваги панорамність змісту, глибину охоплення життя, то твір О. Кобилянської “Земля” можна класифікувати як роман. Якщо зважити на трагічну тональність та нечуваність події, то перед нами – психологічна новела. Жанрова розмаїтість твору зумовлена авторською настановою на комплексне бачення й усвідомлення зображуваної дійсності. Проте структурна упорядкованість твору проявляється насамперед у тому, що одна із жанрових форм (жанрова домінанта) надає решті ознак системної організованості. Повість – визначальна жанрова характеристика твору О. Кобилянської “Земля”, його жанрова домінанта, яка визначає історичне функціонування тексту. Доказом того, що “Земля” все ж таки повість є:

• розкриття морально-побутового і громадянського стану соціального середовища;
  
• зосередження дії на повсякденному бутті;
  
• звернення авторської уваги на “стабільність” сільського життя;
  
• перевага повільного розвитку дії, рівного ритму оповіді;
  
• перенесення сюжетної ваги на статичні компоненти: положення, душевні стани, пейзажі, описи;
  
• прагнення автора “розповісти”, “оповісти”, а не “показати” дію.
  

Творчий доробок О. Кобилянської є предметом уваги літературознавців понад сто років. Про повість “Земля” писали С. Єфремов, І. Франко, Г. Хоткевич, М. Євшан, П. Филипович, О. Бабишкін, Ф. Погребенник та ін. Сучасний дослідник творчості письменниці М. Павлишин у книзі “Ольга Кобилянська: прочитання” [Павлишин: 2008] відзначає, що упереджене читання тексту твору “Земля” приречене не помічати досить суттєвого, якщо не головного у творі: відсутності факту братовбивства. “Доведення твердження, за яким побудована “Земля”, – пише М. Павлишин, – вказує на невідомість убивці, ґрунтується на аналізі рівня імовірності, що його логіка приписує різним свідченням” [3, 148]. Немає незаперечних доказів, які б довели вину Сави, так само як немає фактів, які б зняли з нього підозру. Отже, “Земля” – без братовбивства, переконаний М. Павлишин, всупереч літературознавству, яке протягом ста років є в цьому одностайним. Природно постає питання про те, чому письменниця конкретно через статус свідчень і доказів не називає ім’я вбивці. Очевидно тому, що для авторського задуму це не мало такого важливого значення. Більше того, “процес розслідування”, який би мала відтворити О. Кобилянська у своєму творі, не вкладається в рамки повістевого сюжету, для якого не характерний динамізм та наскрізність і цілісність дії. Письменницю більше цікавив “резонанс”, який викликала в селі ця подія. Саме це письменниця обсервує в кращих традиціях міметичного мистецтва.

Предметом художньої уваги О. Кобилянської в повісті “Земля” є повсякденне буття села. Власне повість “Земля” – це розлоге соціально-моральне дослідження життя буковинського селянства початку ХХ ст. Письменниці вдалося проникнути в українську душу, осягнути її глибини, зробити аналітичний зріз усіх прошарків буковинського села. Крім фабульної лінії, повість багата на описи природи, землеробської праці, обрядів і церковних свят, народних вірувань, забобонів. Усі вони виступають важливими чинниками повістевої структури, відтворюють ментальні настанови тогочасного селянства.

Події в повісті відбуваються на селі і охоплюють кілька років. Землеробський час циклічний. У строгій послідовності змінюються пори року, чергуються день і ніч, народжуються і помирають люди, змінюється вигляд села і доля його мешканців. Проте “стабільності” сільського життя ніщо не загрожує, доки є земля та природна потреба працювати на ній.

Б
© Жижченко Л.Б., 2010
уковинська дійсність початку ХХ ст. представлена родинами Івоніки Федорчука, Докії Чоп’як, Онуфрія Лотапи, Домніки, Григорія, та родиною наймички Анни. Усебічно оповідає О. Кобилянська про “труди й дні” родини І. Федорчука. Із життям інших представників сільського середовища письменниця знайомить читача епізодично. Показово, що фрагменти, взяті з життя мешканців села, фокусують спектр проблем морально-етичного характеру. Так, епізод із життя родини Докії Чоп’як (одруження доньки Парасинки) доводить, що найзаповітнішим бажанням селянина є передача землі в надійні руки. І. Федорчук говорить: “як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робучі руки” [1, 15]. Від землі залежить особисте щастя людини, заради цього вступають в “не дібрані подружжя” (Парасинка й Тодорика), намагаються підступництвом та чарами оволодіти чужим скарбом (Рахіра) та ін. Єдина думка батьків, у яких є дорослі доньки чи сини, – одружити їх з “господарськими” дітьми. Соціальний статус відповідно мають ті, у кого є земля. Бажаною партією при цьому є навіть недолугий Тодорика та невдатний Ілія (чоловік Домніки). Сцени залицяння Тодорики до Парасинки нагадують відповідні діалоги Стецька та Уляни із п’єси Г. Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”.

Сільська дівчина Маріцена принесла своїй мамі в хату гризоту – завагітніла. Але як тільки з’ясувалося, що за дівчину дають десять пражан поля, порубок погодився на шлюб. Відзначимо, що О.Кобилянська в подальшому розвитку сюжету увиразнює різні аспекти морально-етичного устрою сільської громади. Коротко та ємко вона подає одну-дві вагомі подробиці з життя типових представників села Д. Так, історія Домніки детально розказана в момент її одруження з Ілією. У подальшому сюжетному розвитку авторська увага акцентується на героїні стільки, оскільки вона потрібна письменниці, щоб розкрити оточення Марії Федорчук. Історія Григорія власне зведена до розповіді про його циганське походження та епізодів з його злодійського минулого й теперішнього. То ж не дивно, що він як батько схвалює недоброчинність своєї доньки Рахіри.

Інші персонажі, такі як старий Петро, Василь Чоп’як, Онуфрій Лопата з’являються епізодично. Лише життєва лінія Петра доведена до логічного завершення.

Повістування є жанровизначальним чинником, який моделює структуру повісті “Земля”. Герої для О. Кобилянської є об’єктами для оповіді, а не “самостійними” учасниками сюжетної акції. Про кожного з них читач дізнається з авторського оповідання. Письменниця “не відпускає” своїх персонажів, а обирає ракурс показу кожного з них. Цьому підпорядковані діалоги й монологи. Коли уважно придивитися до тексту, то такі ключові фігури конфлікту, як Михайло і Сава самі себе репрезентують мало. Що ж до Сави, то він чи не один із найбільш “мовчазних” персонажів. До певного часу його навряд чи можна вважати суб’єктом дії. Він є об’єктом оповіді. Так само й Михайло та Анна. Очевидно, О. Кобилянську цікавить не скільки процес внутрішньої еволюції героя, скільки момент його відповідності щодо художньо досліджуваних нею моральних установ народного світогляду. В тексті „Земля” наратив іде від 3 особи. Більша частина тексту відтворює свідомість різних персонажів по черзі. Читач бачить світ очима персонажів. Проте в повісті звучать голоси, які належать колективній свідомості: „Дехто обглянувся лякливо, дехто перехрестився. Майже всі зітхнули. Слово „Сава” не вимовили вже нічиї уста... Оце, що сталося, було таке страшне, що можна було з розуму зійти. Але воно все вийде наверх. Бог не стерпить такого. Він добрий” [1, 235]. М.Павлишин вважає, що легкість чергування голосів наратора й персонажів створює враження, ніби наратор поділяє емоції та переживання персонажів [1, 151]. Такий поетичний прийом увиразнює важливість громадської думки, яка у випадку „Сави” перебирає на себе роль верховного „судді”.

Отже, жанрова природи повісті дала можливість письменниці відтворити всю багатоманітність зображуваного нею життя.

У перспективі дослідження – подальше виявлення жанрової природи творів О. Кобилянської.


Література

1. Кобилянська О.Ю. Твори: У 2-х т. – К.: Дніпро, 1988. – Т.2.
   
2. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.
   
3. Павлишин Марко. Ольга Кобилянська: прочитання. – К.: Акта, 2008. – 357 с.
   
4. Павличко С.Д. Дискур смодернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – 360 с.
   
5. Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності. – К.: Задруга, 2003. – 354 с.
   

Рассматриваются жанровые особенности повести О. Кобылянской “Земля”. Речь идет, в частности, о жанровой доминанте произведения, придающей ему системную организованность.

Ключевые слова: жанр, жанровая доминанта, повесть, повествователь, жанровые особенности.

Genre peculiarities of O. Kobyulyans’ka novel “Land” are considered in the article. The genre dominant which gives this literary work certain system organization is analyzed, in particular.

Key words: genre, genre signs, genre dominant, novel, story.

УДК 398.332.416

Шевченко Т.М.

ГЕНДЕРНІ АСПЕКТИ В ПОЕЗІЇ НАТАЛІЇ ЛІВИЦЬКОЇ-ХОЛОДНОЇ

У статті висвітлено аналіз творчості Н.Лівицької-Холодної, вихідним критерієм для якого служить присутність гендерних аспектів. На основі інтерпретації художнього тексту та психоаналізу розглядаються проблеми філософії кохання і трагедії самотності у творчості поетеси.

Ключові слова: гендерні аспекти, інтимна поезія, образ, самотність, жінка.


Кінець XІX – поч. ХХ ст. з усіма його складностями, перипетіями визначається підвищеною зацікавленістю літератури до образу жінки і, як наслідок, призводить до актуалізації діалогу світу. Утвердження модерної культури, модерного світогляду не мислилося без емансипації жінки на всіх рівнях суспільного життя [7, c.21]. Про феміністичний дискурс українського модернізму говорять переважно у зв’язку з творчістю Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Проте ці настрої й мовити важливі для багатьох літераторів на межі століть, зокрема для лабораторії характерів Володимира Винниченка.

У розвитку сучасного літературознавства помітним є проникнення гендерних підходів у розгляд різних сторін літературної творчості. Поступово і неухильно до наукового вжитку залучаються нові терміни: «гендер», «андрогенність», «маскулинність», «жіноча етика», «жіноча література», «патріархатність», «гендерні ролі», «гендерний дискурс» та ін [10]. Сучасні вчені розробляють теорію і методологію гендерних досліджень щодо різних сторін суспільного і культурного життя. Тому необхідним видається простеження вияву гендерних ознак у мистецтві слова. Ця думка підсилюється ще й тим, що загалом у материковому літературознавстві поняття «гендерності» нерідко обминалося, зводилося до непотрібного і забороненого. Нині ми, як і весь цивілізований світ, допускаємо можливість літературознавчого аналізу гендерних начал у художніх текстах, чого ще недавно не допускала радянська наука про літературу.

В еміграційній поезії 20-30-их років ХХ ст. переважали історіософські та патріотичні мотиви, у ній органічно поєднувалася високомистецька форма з чіткою національною ідеєю. Поетичну творчість Н. Лівицької-Холодної варто розглядати як сформовану самобутню систему, що відновлює повноту літературного процесу, свого часу несправедливо порушену. Тож метою нашої статті є виявлення гендерних аспектів в поезії Н. Лівицької-Холодної.

Серед літературознавців гендерну проблематику українського письменства плідно розробляють вітчизняні дослідники: В. Агєєва, С. Бусел, Т. Гундорова, Н. Зборовська, О. Забужко, І. Жеребкина, М. Моклиця та ін.

Зрозуміло, що, орієнтуючись на гендерні відмінності, потрібно завжди пам’ятати про біографію автора, про вплив на його творчість інших письменників і поетів, а також про соціокультурну ситуацію, в якій жив автор. Але все-таки головну лінію творчості складає творча індивідуальність, не останню роль в якій грає усвідомлення письменником приналежності до статі.

Приступаючи безпосередньо до гендерного аналізу творчості Н. Лівицької-Холодної, потрібно, перш за все, зробити короткий екскурс до історико-літературознавства, що розкриває історичне коріння цього явища, яке може бути осмислене і в ретроспективі, тобто шляхом перенесення сучасних понять і оцінок на явища минулого або, по меншій мірі, – розглядати минуле з урахуванням сучасного розуміння гендерних проблем.

Будучи дзеркалом життя суспільства (і літературознавці завжди йшли за письменниками), література не могла пройти мимо того, що «править світом» і є основою самого існування людського роду. Відмітною рисою української державності є порушення стате-рольової гармонії у бік домінування чоловічого або жіночого начала в окремі історичні періоди. Небезпідставною буде думка про те, що культ шанування Богородиці в Давній Русі склався під впливом культів Великої Матері та Великої Діви (із явною перевагою першого). Примітно, що київська Мати-Батьківщина та аналогічна статуя у Волгограді на Мамаєвому кургані символічно позначають межі давньої країни амазонок. По всьому українському степовому просторі з найдавніших часів і аж до XIX століття стояли кам’яні баби; зовсім невипадково, що десята річниця української незалежності також вшанована жіночою скульптурою Матері-України [1, c. 85].

П
© Шевченко Т.М., 2010
роте, в українській історії було реалізовано, нехай меншою мірою, й інші сценарії, орієнтовані на пропорції сакрального суспільства, на домінування чоловічих архетипів – недарма «Золотим Віком» у національній свідомості вважається великокнязівська епоха Київської Русі та «козаччина» часів Запорізької Січі – саме тоді Україна позиціонувала себе як чоловіка. Напівлегендарна літописна розповідь про покликання варягів – це сюжет про чудесне знаходження чоловічого – організуючого й впорядковуючого начала. У наш час в українській народній та професійній культурі гіпертрофовано розвинутий культ «зовнішньої жінки» – жінки-матері, матері-землі, матері-природи, стосовно якої чоловік виступає як пасивний об’єкт. Водночас помітно недорозвинутий культ Прекрасної Дами – «внутрішньої жінки», стосовно якої чоловік має відчувати себе активним суб’єктом [1, с.86].

Приступаючи до гендерного аналізу творчості Н. Лівицької-Холодної, варто обговорити аспекти, по яких йтиме даний аналіз.

По-перше, важко собі уявити жіночу або чоловічу фонетику. Адже зрозуміло, що загальновживані мовні реалії використовуватимуться всіма членами соціуму, незалежно від соціальних, вікових або статевих відмінностей. Це торкається і фонетичних, і лексичних, і морфологічних засобів. Уявити собі також чоловічий або жіночий лексикон також дуже складно, оскільки мова – явище насамперед соціальне. Але спроби такого словника є. Наприклад, у монгольських сім’ях жінкам забороняється називати родичів чоловіка. Як правило, заборони (швидше за етичний план) на грубу лайку стосуються саме жінок і дівчат. Але, проте, такі обмеження є і в нашій культурі, що, очевидно, є відгомоном стародавніх міфологічних уявлень про могутність жінок як носійок сакральних знань і віри в могутність слова

Думається, що говорити про чоловічі та жіночі мови можна не на рівні лексичних регламентацій, а на рівні активного словникового запасу індивіда. Напевно, не викличе сумнівів припущення, що найбільш частими в лексиконі жінок будуть слова такого семантичного поля: будинок, діти, побут, чоловіки, прикраси, плітки, серіали. У лексиконі ж чоловіків переважатимуть слова дещо іншого семантичного поля: кар’єра, робота, успішність, машини, комп’ютери, футбол, бокс, жінки. Що стосується поетичної творчості, то тут, у зв’язку з найбільшим рівнем абстракції та ефектом естетизації буття, ми можемо зіткнутися з тим, що частота вжитку слів одного поля буде приблизно однакова [2, с.58]. Тож, відмінності гендерної властивості мають бути присутні в поезії Н. Лівицької-Холодної на рівні теми і сюжету.

Поезія Наталії Лівицької – Холодної – це літопис життя письменниці, її любовних переживань. Творчість поетеси яскравий приклад ототожнення ліричної героїні з автором поетичних рядків. Любовні переживання Наталії Лівицької-Холодної вилилися в поетичну збірку «Вогонь і Попіл»(1934).Збірка складається з трьох циклів – трьох переломних моментів у житті авторки. Зміст циклу «Барвін-зілля» випливає з назви. Це перша стадія любовних стосунків, які можна порівняти з ранньою весною, коли з-під снігу проростає барвінок. Так само викристалізовуються почуття ліричної героїні до свого коханого:


І сталося. І буде завжди так:

Весна і синь у вересні і в січні,

І спрагнені, палкі твої уста,

І очі наді мною, очі вічні.

О, любий, ти в солодкім полоні

Навіки серце хочеш зав’язати


І дні кохання, щастя дні рясні

Як стиглі овочі без ліку рвати.

Хай буде так! Твоє ім’я закон,

Найвища влада – усміх твій коханий.

І, вільний від усіх земних заслон,

Ось одчиняється нам рай незнаний [6, с.64].


Припасти знов до рук коханих,

Почути знов твій любий сміх

І знать, що завжди мною п’яний,

Ти все шукаєш уст моїх.

Було, і є, і вічно буде

Це свято соняшних утіх

Твоїх палких обіймів чудо

І ніжність пестощів моїх [6, с.65].



Чорний погляд твій гордий і злісний,

Ти не хочеш прийняти любов.

Та дарма, я гадюкою стисну,

Я візьму з твого серця всю кров.


Або ж:

В мене сукня була червона,

А уста зацвіли тюльпаном,

І на них була кров солона,

твоя кров, з твоїх уст, коханий» [6, с.73].