Міністерство внутрішніх справ україни Академія внутрішніх військ мвс україни науково-дослідний центр академіі вв мвс україни
| Вид материала | Документы |
- Міністерство внутрішніх справ україни академія внутрішніх військ мвс україни Збірник, 5737.51kb.
- Академія внутрішніх військ мвс україни Збірник тез доповідей ІІІ науково-практичної, 1092.32kb.
- Історична довідка про Академію внутрішніх військ мвс україни, 51.69kb.
- Фальсифікованих алкогольних напоїв, 424.14kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни концепція реформування системи Міністерства внутрішніх, 526.69kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни н А К А З, 776.01kb.
- 20 років на варті правопорядку. Створення, становлення та розвиток внутрішніх військ, 164.03kb.
- Мвс україни університет внутрішніх справ адміністративна відповідальність в україні, 1331.91kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни національна академія внутрішніх справ положення, 1492.96kb.
- Академія внутрішніх військ мвс україни, 2919.27kb.
Яковенко С.І.
Об’єктивні та суб’єктивні чинники стану психічної захищеності персоналу екстремальних професій
Розглядаючи питання феноменології, концептуалізації й методології досліджень психологічної безпеки, уявляється доцільним виокремити об’єктивні та суб’єктивні чинники стану психічної захищеності персоналу екстремальних професій.
Небезпеку можна визначити як статистичну ймовірність настання певних негативних наслідків. Це може бути небезпека загибелі, поранення, інвалідності, виникнення соматичного чи психічного захворіння працівника, матеріальних збитків тощо. Несприятливе сполучення зовнішніх і внутрішніх, об’єктивних і суб’єктивних чинників може спричинити психічний розлад (наприклад, реактивний психоз) чи негативний стан психіки (гострий чи хронічний стрес, посттравматичний стресовий розлад, некомфортні психічні стани втоми, виснаження, страху, тривоги та т. ін.), явища професійної деформації чи психоемоційного вигорання.
Ризик тлумачиться як суб’єктивне уявлення людини про ймовірність настання небажаних для неї наслідків. Він може бути прийнятним або неприйнятним для особи, у залежності від її індивідуальних властивостей.
Небезпека та ризик, розумна обережність – невід’ємні складові діяльності працівників екстремальних професій. Усунути їх цілком та повністю не можливо, залишається дбати про їх мінімізацію, якісним професійно-психологічний відбір, підготовку, психологічний супровід професіоналів, які здатні, окрім іншого, належним чином опановувати себе.
До об’єктивних чинників забезпечення психологічної безпеки персоналу екстремальних професій відноситься система заходів правового, соціально-економічного, матеріально-технічного, медико-психологічного спрямування, які зменшують вірогідність настання негативних наслідків для психіки працівників екстремальних професій, сприяють відновленню психічного здоров’я та професійного довголіття, підтриманню позитивних психічних станів (бадьорість, впевненість в собі тощо).
Об’єктивним і водночас суб’єкт-суб’єктним чинником психологічної захищеності людини є характер міжособових стосунків працівника з колегами (рівними за статусом, підлеглими, керівниками), рідними та близькими, ставлення до нього, як представника певної професії (пожежника, військового, міліціонера) з боку громади (йдеться про авторитет, статус, імідж професії).
Психологічна захищеність може також тлумачитися як суб’єктивна оцінка наведених вище чинників, власне «відчуття захищеності» чи «незахищеності». При цьому неусвідомлені установки можуть бути хибним, що проявлятиметься або у безпідставній самозаспокоєності, або у постійному очікувані негараздів.
Психоаналітики чимало уваги приділяли неусвідомлюваним механізмам психічного захисту, вважаючи їх більшою мірою шкідливими. В межах психології діяльності в особливих умовах вчені та практичні психологи намагаються з’ясувати, як навчити працівників екстремальних професій дбати про свою безпеку на основі усвідомлювання ключових характеристик професійної діяльності, власних індивідуально-типологічних властивостей, як навчати курсантів спеціальних ВНЗ оволодівати методами та прийомами психологічного самозахисту, надання психологічної взаємодопомоги та підтримки.
РОЗДІЛ 2
ПСИХОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА ОСОБИСТОСТІ У НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОМУ ПРОЦЕСІ ОСВІТНІХ УСТАНОВ, ОСОБОВОГО СКЛАДУ СИЛОВИХ СТРУКТУР ТА ПЕРСОНАЛУ ЕКСТРЕМАЛЬНИХ ПРОФЕСІЙ
Афанасенко В.С., Широбоков Ю.М., Кислий В.Д.
Суїцидологічна допомога, як напрямок підвищення психологічної безпеки військовослужбовців
Постановка проблеми. Актуалізація проблеми підвищення безпеки життєдіяльності військовослужбовцям в умовах трансформації, реформування та розвитку Збройних Сил України зумовлює розгляд питання визначення окремого напрямку заходів щодо підвищення психологічної безпеки військовослужбовців. Стратегічний курс трансформації, реформування та розвитку Збройних Сил України, необхідність подолання негативних соціальних явищ, пошук шляхів створення ефективної та оптимальної за чисельністю армії об’єктивно потребують серйозної консолідації зусиль держави, активізації потенціалу науки і освіти у підготовці висококваліфікованих військових фахівців. Трансформаційні процеси, які відбуваються у Збройних Силах України на сучасному етапі призводять до збільшення кількості проявів депресивних станів у військовослужбовців. Гостро стають питання запобігання проявам аутоагресивної поведінки у військовослужбовців за допомогою психокорекційних, консультаційних та виховних заходів. В цих умовах особливого значення набуває проблема підвищення психологічної безпеки військовослужбовців [1].
Мета дослідження: виявити особливості суїцидальної поведінки військовосужбовців та удосконалити методику її профілактики, як напрямку психологічної безпеки в умовах трансформації, реформування та розвитку Збройних Сил України.
Результати дослідження. Соціальні чинники істотно впливають на суїцидальну поведінку особистості військовослужбовця. Суїцидальні настрої і суїцидальна поведінка в умовах трансформації, реформування та розвитку Збройних Сил України пов'язані з глибинною кризою у світогляді, ціннісно-орієнтаційній сфері особистості – теперішнє життя воїну видається безрадісним, тривожним, тужливим, а майбутнє – безперспективне, безнадійне, позбавлене цінності [2].
Суїцидальну кризу військовослужбовця характеризують утрата цінності теперішнього і майбутнього, безперспективність, безнадія. Самогубець, ув'язнений в обмеженій теперішнім стражданням точці свого “Я”, не бачить змоги вирватись із його кайданів інакше, ніж припинивши власне існування. Позбавленість сенсу життя, відсутність життєвої перспективи властиві молодим військовослужбовцям та молодим командирам. Така поведінка ставить під загрозу безпеку не тільки цього конкретного військовослужбовця, а й всього підрозділу.
Найефективнішим способом запобігання таким фрустраціям є орієнтація на високі духовні цінності, які наповнюють сенсом життя, спрямовані на щось значно вище, ніж інтереси військовослужбовця, обмежені його власним егоїстичним “Я” – релігійні, національні, родинні тощо. Менш ефективні альтернативні цінності, перспективи, які відкриває орієнтація на них.
Основою психопрофілактики суїцидальної поведінки військовослужбовців є суїцидальна превенція – запобігання суїциду, яке полягає у здатності визначити небезпеку реалізації суїцидальних дій на ранніх стадіях формування суїцидогенезу. Для цього необхідні знання соціальних і психологічних принципів формування суїцидальних спонук і вміння використовувати їх в інтересах суїцидента.
Превенція за відсутності аутоагресивних проявів полягає у профілактичній, просвітницькій роботі, спрямованій на руйнування соціальних міфів і помилкових суджень про самогубство, якими мотивовано чимало суїцидів. Виявлення перших ознак аутоагресивних спонук вказує на необхідність превентивного психокорекційного втручання. До ознак належать суїцидальні сигнали (погрози) або суїцидальні комунікації – характерні прояви суїцидальних намірів військовослужбовця у міжособистісному спілкуванні. Вони є сигналами про наявність аутоагресивних тенденцій і можливість вчинення суїцидальних дій. Найчастіше проявляються такі суїцидальні комунікації: за формою (вербальна, зокрема письмова), за характером (пряма (відкрита) або непряма, побічна (замаскована)), за змістом (прояв афектів (почуття провини або осуду), спроба пояснити свій вчинок, доручення близьким чи прохання до людей), за об'єктом (особа або група), за метою (крик про допомогу (благання про порятунок), вираження агресії (звинувачення інших, самозвинувачення)).
Суїцидальний ризик підвищується, якщо кризовому стану й актуальному суїцидогенному конфлікту передували спроби самогубства, а також за наявності в анамнезі невротичних, особистісних розладів або депресивних станів, проявів безпорадності, безнадійності та соціальної ізоляції.
Висловлювання антивітальних переживань, суїцидальних фантазій, думок, намірів в умовах актуальної психотравмуючої ситуації і суїцидогенного конфлікту є складовою пресуїцидального періоду суїцидогенезу і вимагає проведення суїцидальної інтервенції - психіатричного або психотерапевтичного втручання (психологічної корекції), спрямованого на купірування (усунення певних проявів у клінічній картині) аутоагресивних проявів і запобігання самознищенню.
Під час суїцидальної інтервенції, наданні невідкладної суїцидологічної допомоги військовослужбовцям, до уваги беруться різноманітні аспекти аутоагресивних проявів та особливості суїцидогенезу, що є запорукою ефективності психокорекційної роботи [3]. До таких особливостей належать:
1. Суїцидент – насамперед особистість, наділена правом на добровільну смерть, здатна відважитись на самогубство і вчинити суїцидальні дії. Для нього саморуйнування є не етичною проблемою, а результатом нестерпного емоційного стресу.
2. Прийняття рішення військовослужбовцем про самогубство навіть у найгостріший пресуїцидальний період, якому властиві імпульсивні суїцидальні дії, завжди відбувається за внутрішньою логікою суїцидогенезу, має причинно-наслідковий розвиток. Однак це може не усвідомлюватись і не декларуватися в скаргах. Ефективність суїцидальної інтервенції базується на розумінні психологом і усвідомленні суїцидентом логіки розвитку суїцидальної поведінки як варіанта дезадаптивного реагування в особливих та екстремальних умовах.
3. Насамперед необхідно з'ясувати серйозність суїцидальних намірів військовослужбовців. Від швидкоплинних, неоформлених думок про таку можливість до реалізації плану суїциду за актуального суїцидогенного конфлікту може минути дуже мало часу. Чим більш продуманий, підготовлений метод самогубства, тим вищий потенційний ризик летального фіналу.
Військовослужбовці з високим суїцидальним ризиком, поведінка яких у пресуциїдальному періоді позбавлена афектованості, ставляться до свого рішення дуже серйозно, їх суїцидальна поведінка, якщо вона зумовлена негативним життєвим балансом, завжди завершується суїцидальними діями. Ці суїциденти також попереджають співслубовців про свої наміри.
4. Розпочинаючи роботу із військовослужбовцем, важливо з'ясувати наявність і ступінь вираження психічних, насамперед афективних порушень (почуття безнадійності, безпорадності), особистісних розладів (ступеня дезорганізації поведінки), алкогольної, наркотичної залежності.
5. Особливо страждають суїциденти від сильного почуття відчуження, тому потребують уважного вислуховування, співчуття їх відчаю і безпорадності. Якість терапевтичних відносин є запорукою успішності психотерапевтичної корекції. Суїциденту потрібне обговорення його болю і фрустрації. Але він може не прийняти прямих порад (ситуативних вказівок) психолога, оскільки в кризовому втручанні доречніша не раціональна оцінка неадекватності поведінки суїцидента, а підтримка [4].
6. Найкращим способом втрутитися в кризу є відверта розмова про наявні суїцидальні спонуки і ступінь їх вираження. Коли військовослужбовцець, обмірковуючи свій суїцидальний намір, знаходить того, хто йому співчуває і згоден поговорити про її переживання, він часто відчуває полегшення. Таке спілкування допомагає воїну зрозуміти свої почуття, відреагувати (виразити) їх і досягти катарсису, тобто якісно зменшити актуальність суїцидальних намірів. Військовослужбовця, який переживає відчай, необхідно переконати, що він може розповідати про почуття не соромлячись, навіть якщо йдеться про ненависть, гіркоту чи бажання помститись. Необхідно при цьому враховувати, що суїцидент часто боїться осуду, нерозуміння і нехтування іншими співслужбовцями.
7. Допомогти військовослужбовцю відчути й усвідомити життєву перспективу може укладення з ним суїцидального контрактну – домовленості про зустріч для обговорення альтернативи поведінки перед тим, як він відважиться на суїцидальні дії. Така домовленість іноді є дуже ефективною [5].
У випадках коли самогубству не вдалося запобігти, необхідно обов'язково надати психотерапевтичну допомогу (суїцидологічну поственцію) родичам і друзям померлого військовослужбовця. Надання її запобігає розвитку у найближчому оточенні воїна аутоагресивної активності: характерної для юнаків імітаційної поведінки (кластерні самогубства), формування родинного суїцидального сценарію (після самогубства батьків різко підвищується суїцидальний ризик у дітей, особливо за наявності у них психічних порушень).
Висновки:
- Суїцид є проявом аутоагресивної поведінки військовослужбовця ключовими чинниками якого є психологічні фактори, інші діють опосередковано через емоційні переживання та мотивацію.
- Профілактика суїцидальної поведінки військовослужбовців здійснюється за такими напрямками: спеціалізовані психіатричні терапевтичні заходи, психологічні корекційні заходи, соціальні заходи, інформаційно-навчальні заходи спеціалізовані навчальні суїцидологічні програми для спеціалістів.
Література.
- Афонін Є.А. Становлення Збройних Сил України: соціальні та соціально-психологічні проблеми / Афонін Є.А. // [Відп. ред. Л.В.Сохань, Л.Ф.Бурлак]. – К., 1994. – 304 с.
- Ягупов В.В. Морально-психологічне забезпечення: Курс лекцій / Ягупов В.В. – К.: Київський універсітет, 2002. – 349 с.
- Психологія суїциду: Посібник / [За ред. В.П.Москальця]. – К., 2004. – 288 с.
- Военная психиатрия / [Под ред. С.В.Литвинцева, В.К.Шамрея]. – СПб.: ВмедА, ЭЛБИ-СПб., 2001. – 236 с.
- Терапия в экстремальных условиях мирного и военного времени. Учебно-методическое руководство для студентов и врачей / [Под. ред. И.К.Латогуза, С.Г.Демяника]. – Харьков, 2002. – 156 с.