Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27
Відома ця гора ще й під назвою Бі/ла, принаймні так її називав у кінці 16-го століття Еріх Лясота (МИЮР,185). Така назва пояснюється тим, що піщана голова підвищення своєю білизною (особливо в сонячну погоду) чітко виділялася на зеленому тлі Великого Лугу і синіх вод Дніпра.
Андріан Кащенко свого часу (початок 19-го століття) писав: «Лису гору видко дуже здалеку: з города Олександрівська (18 верст), з острова Хортиці і навіть з гори, що на захід од Кічкасу (28 верст). Лиса гора являє з себе дуже цікаве з’явище. На версі, що досить великий, вона має кілька глибоких розлогих ям, і в одній з таких ям з-під кореня осокора, з піску, вибивається чимале джерело. Криниця, що складається з того джерела, ніколи не висихає і ні в які зими, як говорить Д. Яворницький («Запорожье...», ч.1, стор.271), не замерзає... По Лисій горі, як кажуть люди, чимало трапляється гостряків од стріл, стремен та іншої зброї. У давні часи, як кажуть старі люди, од Дніпра до Лисої гори було сажнів 50 берега з лісом; коли ж я проїздив тут року 1916, то ввесь той ліс уже було змито Дніпром, і навіть підрізана була водою й сама гора сажнів на 10. Можливо, що через кілька десятків літ і верх гори з криницею рушиться в Дніпр» (КВЛ,34).
Краса й велич Лисої гори захоплювали запорожців. Один із їхніх нащадків, уже згадуваний 84-літній Василь Джерелівський, 10 січня 1885-го року в селі Підстепному (тепер Приморське) розповідав Якову Новицькому таке: «Лису гору далеко видно і з степу, і з плавень. Веселе місце! Глянеш відтіль – як на долоні все: і Дніпро, і плавні, і слободи! На цій горі скрізь піщані кучугури та ями, мов кріпость яка! В однім місці єсть криниця. То, кажуть старі люди, викопав якийсь пустельник Андрей Первозваний. В старі годи тут були пущі великі – і він собі молився. Потім на Лисій горі жили запорожці; жив там і мій батько, а потім почув, що степ став панський, – він і перебрався хутором у Великий Луг. Колись, було, люди находять в піску багато креміння, стремен, куль, стрілок і всяке залізо. Це ж усе козацьке добро! А то раз в Лисогірській заборі рибалка найшов кусок маслака, – видно, з ноги, – такий, що в три пуди не вбереш! Бог його зна колишнє воно і що воно в світі за людина або звірюка була!...» (НП,26).
Урочище Нали/вач. Являло собою вкрите лісом незначне підвищення посеред низини над Дніпром, нижче гори Лисої. Під час повені перетворювалося на острів довжиною більше двох верст і шириною близько півтори версти (ЯВ,95). У джерелах початку 20-го століття: Налывачъ (НП,24), Наливач (КВЛ,7,35). Один із планів Дніпра кінця 18-го століття подає його як острів Неналивач, що має три версти п’ятдесят сажнів довжини і триста сажнів ширини (ЯВ,95). Назване, очевидно, від того, що в різні пори року місцевість то «наливалась» (Наливач), то «не наливалась» (Неналивач) дніпровою водою. Запорожці дуже любили, шанували це урочище; вони йому й назву дали.
Балка Біле/нька, що виходила до Великого Лугу (а тепер виходить до Каховського водоймища) з північного степу на південно-східній околиці села Біленького. По ній колись текла річка Бі/линка (Біла, Біленька) і розташовувалися запорозькі зимівники. Назву одержала від Білої (Лисої) гори, залишки якої знаходяться недалеко від північно-східної прибережної околиці села Біленького. Довжина – більше семи кілометрів.
Балка Черво/на, що виходила до Великого Лугу (а сьогодні виходить до Каховського водоймища) з північного степу біля села Червонодніпровки. Довжина – близько семи кілометрів. На початку 20-го століття, за словами Андріана Кащенка, була «красива і вкрита дубами та грушами» (КВЛ,36). Тепер від тієї краси й тих дерев майже нічого на залишилося. Відома також як Червоня/нська. У джерелах: Червонная (ЯВ,96,133,207). Названа за кольором глини на схилах (червоний). В часи Запорожжя по ній існували козацькі зимівники (див. КЗ), дном її текла колись однойменна річка.
Урочище Зало/ми, про яке в Андріана Кащенка знаходимо такі відомості: «Зараз нижче устя балки Червоної висока гора над берегом репається, осідає лавами і сунеться до Дніпра разом із деревами й кущами, котрими вкрита. Ця місцевість зветься у селян Заломами і, певно, колись була запорожцям місцем доброї схованки, бо має багато глибоких та широких розщілин та печер» (КВЛ,36). Тепер від урочища збереглися незначні залишки. В основі назви слово «залом» зі значенням «заглибина в чому-небудь, уступ (гори, скелі)» (СУМ,т.3,193).
Із Заломами пов’язаний цікавий переказ, який передав мені кілька років тому від своїх земляків, мешканців села Вищетарасівки, Олександр Григорович Мірошниченко. Ось він: «Як я ще парубкував (оповідає вищетарасівець Петро Орлов – В.Ч.), попалася мені і моєму товаришеві Круглому Григорію одна стара-стара бомага. Грамота, так би сказать, чи що... А в тій бомазі було сказано про запорозький скарб у Заломах. Заломи – це урочище на правому березі Дніпра недалеко від Гульбища – продовгувастого пагорба, який знаходиться між нашою Вищетарасівкою і Біленьким.
Так ось, вичитали ми, значить, що в Заломах є скарб і що закопаний він біля старих груш. Думка про козацьке добро весь час не давала нам спокою – і ми почали його шукать. Таємно, щоб ніхто не бачив, ходили з Грицьком у Заломи і все нишпорили навколо груш, поки, нарешті, не натрапили, як нам здалося, саме на те місце, на яке було вказано в грамоті.
Страшенно зрадівши, вернулися ми додому. Вирішили брати скарб уночі. Наготували лопати, торбину і, як тільки зайшло сонце, подалися в Заломи. Копали-копали цілу ніч – і все марно, копали другу – те саме. Та так рилися кілька ночей!... І вже коли стала опановувати нас зневіра, раптом моя лопата вперлася в якийсь твердий предмет! Наші серця аж тьохнули: скарб!
Почали ми обережненько обкопувать та обчищать твердінь і скоро побачили, що то великий, добре обтесаний камінь-ракушняк. Насилу зрушили його з місця і перевернули. А як перевернули, дивимось – коли на другому боці вишкрябано напис: «Ну що, важкий?» Ми отетеріли... Спочатку хотілося плакать, бо стільки ж укладено даремної праці. А тоді нараз як розсміялися!
Це ж над нами, дурними, запорожці пожартували... Любили вони ці штуки. Веселий і дотепний був народ» (ЧС,1250126).
Урочище Тара/сове Гу/льбище (чи просто Гу/льбище), що тут же таки, біля Заломів. Являє собою вузький ріг гори, який іде до Дніпра. Цей ріг оточений кручами й лісом. Існує легенда, що в цьому місці стояв колись кам’яний стіл, а навколо нього були кам’яні лави. За тим столом буцімто любили бенкетувати (гуляти – звідси й Гульбище) запорожці зі своїм ватажком Тарасом (звідси й Тарасове) (див. ЯЗ,ч.1,227).
Восени 1963-го року я також записав легенду про Тарасове Гульбище в селі Скельках від Юхима Гальченка, але локалізація і характеристика урочища тут інші. Оповідач указує не на скелясті Заломи, а на піщаний правий берег Дніпра проти його рідного села. Він каже: «На правому березі Дніпра, якраз напроти села Скельок, є велика місцина з піщаним насипом. Люди називають її Тарасовим Гульбищем.
Діди розказують, що нібито в старовину, ще як були козаки, – жив недалеко від цього урочища запорожець Тарас. Нікого в нього не було: ні жінки, ні дітей. То оце як стане йому сумно самому в курені сидіти, він вийде та як свисне-свисне, а тоді ще як крикне-крикне – так по всій плавні луна й піде, аж на Кучугурах і на Лисій горі чути. То в нього був такий знак для товаришів, що жили по Великому Лузі.
Після того свисту і крику, дивись: так і сунуть каюками через Дніпро до Тараса козаки. А він викотить кілька бочок горілки, меду понаставляє – і почнеться гульбище. П’ють, співають, танцюють – аж курява підніметься! Тоді, було, Тарас зупинить товариство і каже:
- Треба, хлопці, з Дніпра піску наносити, щоб під ногами не куріло!
І давай козаки пісок носити шапками і сорочками. наносять, а потім знову гуляють. Та отак по тижню і по два гуляли, Тараса розвеселяли. Ото з наношеного козаками піску й насип зробився» (ЧС,339-340).
В селі Добрій Надії з північно-східного степу до протоки Бугая виходила дуже крута балка Березува/та. Тепер вона виходить до Каховського водоймища. На одній із карт кінця 18-го століття значиться як Березнеговатая і тут же, при її гирлі, показано три запорозькі зимівники (КЗ). Довжина – більше 10 км. Названа, мабуть, від того, що по ній росли або болотяна березка, або очерет, повитий цією березкою (див. СГ,т.1,51). Про дерево березу (чи про березняк) тут говорити не доводиться, оскільки воно у Великому Лузі не росло. По цій балці текла колись річка Березува/тка.
Між селами Іллінкою та Мар’ївкою до Каховського водосховища виходить (а колись виходила до протоки Бугая) з півночі балка Гру/шівка. Довжина – близько 30 км. Названа від того, що по ній росли в давнину дикі груші. За часів Січі тут було чимало запорозьких зимівників (див. КЗ). По балці тече однойменна річка.
До Чернишівського (Червоногригорівського) лиману з півночі виходила балка Черниші/вка. Тепер вона виходить до Каховського водосховища в районі села Червоногригорівки. Довжина – близько 5 км., скелювата. Колись улюблене місце запорожців. На її схилах були козацькі зимівники і кладовища (КВЛ,42). Назва пов’язана з прізвищем запорожця Черниша.
До того ж таки Чернишівського лиману й теж із півночі виходила ще й балка Ка/м’янка. Відома також як Мала/ Ка/м’янка та Червонока/м’янська. Довжина – більше 10 км. Назва від колишньої однойменної річки. В джерелах: Каменка (ЯВ,133), Кам’янка (КВЛ,42). За козаччини понад балкою були запорозькі зимівники і кладовища. 
На північно-західному березі колишнього Новопавлівського лиману здавна височіла гора Ли/са (була висотою близько 25 метрів), дуже стрімка, тепер сильно підмита). Згадується в щоденнику Е.Лясоти: «3 липня. Пройшли повз Лису гору по лівому, руському, боці й Товсті Піски, великі піщані пагорби на татарському березі» (МИЮР,184). Назва мотивується відсутністю рослинності на вершині. Відома ще як Черво/на (ЯІ,т.1,28) завдяки своїм червонуватим глиняним схилам. З південного боку гори знаходилося запорозьке кладовище, що тепер повністю затоплене. Д.Яворницький в кінці 80-х років 19-го століття застав на ньому лише один надмогильний хрест із написом, який свідчив, що тут було поховано в липні 1729-го року козака Левушківського куреня Василя Гайдука (ЯЗО,272). До гори з товщі Великого Лугу (з південного сходу) дуже близько підходило головне русло Дніпра.
На правому березі протоки Підпільної нижче села Капулівки було урочище Грушки/. Тут росли дикі груші – звідси й назва. За легендою, в цьому місці запорожці сховали скарб (НК,63). Тепер майже вся територія урочища затоплена.
Ку/тик – так називалася тепер затоплена місцина на правому березі ріки Базавлука недалеко від села Грушівки. Тут знаходилося запорозьке козацьке кладовище. Влітку 1886-го року Д.Яворницький бачив на ньому надмогильний хрест із написом «Зде опочивае рабъ божій демьянъ мукосей козакъ титаровского преставися року 1732 марта 8 дня». Назва являє собою зменшувальну форму іменника «кут» у значенні «частина якої-небудь території, місцевості» (СУМ,т.IV,417).
Із західного степу у Великий Луг (Базавлуг) уходила балка Осоко/рівка (тепер виходить до Каховського водоймища). Завдовжки 20 км., по дну тече річка Вели/ка Осоко/рівка. Колись у цій балці росло багато осокорів (звідси й назва), а біля її гирла тулилося кілька запорозьких зимівників (див.КЗ). Краєвид на неї і на навколишню місцевість був дуже гарний (КВЛ,95).
Нижче Осокорівки з південно-західного степу до Базавлугу виходила інша балка – Лутова/. Сьогодні вона виходить до Каховського водосховища біля села Фирсівки. Має довжину близько двох кілометрів. У джерелах: Лутова (СГУ,331). В основі назви, очевидно, слово «лут» («луття»), що значить «лико» або «лоза» (СГ,т.2,383). Відома ще і як Лю/та (ЯВ,207). Ця, друга, назва постала, мабуть, унаслідок переосмислення першої (через близькість звукового складу).
Тепер, дорогий читачу, пройдемося згори вниз лівим берегом Великого Лугу та подивимося, які тут є варті уваги топооб’єкти. Почнемо із балки Сухо/ї.
Ця балка виходить до Великого Лугу зі сходу між південною околицею сучасного м. Запоріжжя і виселком державної сільськогосподарської дослідної станції. В довжину має до 7 – 8 кілометрів, розлога. Назва вказує на відсутність джерел (води) в улоговині.
Через якихось метрів триста нижче від гирла Сухої знаходиться гирло балки Виногра/дної, яка виходила з того ж таки східного степу й мала приблизно кілометрів п’ять довжини. 25-го лютого 1885-го року діди Іван та Онисько Петренки, Степан Крохмаль та Іван Пелех із сусіднього села Петровського-Балабиного розповідали Якову Новицькому таке: «Виноградна балка витяглась із степу в плавні; тут ріс дикий виноград, а запорожці сиділи хуторами і розводили садки. Тут були і терни густі, де стояли козацькі пасіки. В тім годі, як межували землю панам (після зруйнування Січі – В.Ч.), в Круглику (ліс біля гирла балки Виноградної) жив запорожець. Як почув він, що земля панська, оставив свою хату, пасіку і подався за Дунай під турка» (НП,62). Тепер горішня частина балки заросла чагарями, а нижня розорана і віддана під городи місцевим мешканцям – службовцям та робітникам сільськогосподарської дослідної станції. Від дикого винограду не лишилося й сліду.
Із цією балкою пов’язаний цілий ряд тутешніх легенд (переважно про скарби), записаних Я.Новицьким на початку 20-го століття. Наводжу приклади. Перший:
«Балабинський чоловік виїхав раз орати і став возом у Виноградній балці. Розпріг воли, пустив пастись, а сам сів з хлопцем снідати. Дивиться – вийшло з могили пара сірих налиганих залізним цепом волів і давай колоть рогами його скотину. Чоловік і каже синові:
- Побіжи, малий, віджени їх геть. Де вони в бісового батька взялися?
Тільки що це промовив, а воли де й ділись. Побіг туди, глянув – коли тільки місце знати, де земля зійшлася, а зверху лежить срібний таляр. Траплялось дурному щастя, та не зумів узяти. Було б молитву сотворити, а не сквернословити» (НА,91).
Другий:
«Ще малими пасли ми вівці біля Виноградної балки. У Великодню суботу ідемо ми додому – я, Степанида, Палажка й Устим. Коли дивимось на могилку – щось над балкою горить. Свічка?! Ми підійшли ближче – вона горить! Я й кажу:
- Давайте для прикмети викопаємо на цім місці ямку.
В Устима була куряча сліпота: він придивлявся-придивлявся – нічого не баче, та й каже:
- Де вони в біса бачать ту свічку?
Тільки що це сказав – свічка блиснула і Бог його зна де й ділась. Скарбу ми того не шукали; взяв його хтось другий, бо на тім місці викопана яма.
Старі люди кажуть, що як побачиш свічку – не згадуй нечистого, бо гріх: вона воскова» (НК,14).
Південний кінець селища Балабиного розділяє балка Барано/ва. Вона також тягнеться зі сходу й виходить до Малого Кушугуму – ділянка протоки Кушугуму. Довжина – кілометрів зо два, по дну тече однойменна річечка. Названа, як переказують, від прізвища тутешнього поселенця Барана. Правда, є й інша версія: балка названа так тому, що по ній випасали овець (баранів).
А основний масив сусіднього селища Кушугума від його (селища) південної частини Осетрівки відділяє балка Дубо/ва. Вона тягнеться зі сходу кілометрів зо два-три й виходить у Великий Луг якраз там, де протока Кушугум робить різкий поворот на захід і де від цієї протоки відбивається її рукав Осетрівка. Названа так через те, що по ній росли колись (ще в 19-ому столітті) вікові дуби. Балка мені пам’ятна тим, що влітку 1954-го року ми з татом збирали в ній каміння (черепашник) для фундаменту своєї майбутньої хати після того, як наша родина перебралася навесні 1953-го з Єлизаветівки до Кушугума. Над балкою (по праву руку) тепер знаходиться велике кушугумське селищне кладовище. Тут спочивають непробудним сном мої батьки, мати моєї дружини та багато моїх колишніх друзів і знайомих. Провідуючи могили дорогих небіжчиків, я щоразу зводжу погляд туди, де був колись Великий Луг. Звідси дуже добре видно його залишки. Навіть вони справляють на людину чудове, незабутнє враження. А що ж то було тоді, коли Луг іще жив і плавні красувалися під сонцем на повну силу?! Який краєвид відкривався із цього святого місця?! Дякую Богові за те, що Він упокоїв моїх рідних саме тут! Над їхнім тихим спочинком витають слава і печаль нашого народу-лицаря, народу-страждальця. Їм, нащадкам запорожців, і Великому Лугові Запорозькому вічная пам’ять!...
Високий береговий пагорб, що тягнеться від південної околиці селища Кушугума (Осетрівки) до гирла балки Сухої (з кілометр), звався колись Шпиль-горою. Тепер про цю назву забули, а сам пагорб у 50 – 60-і роки минулого століття розрили бульдозерами та вибухівками, щоб добути тут камінь-черепашник. Сьогодні по всій цій сплюндрованій місцині туляться т.зв. «дачі», які час від часу сповзають із деревами й халабудами вниз, до залізничної колії, бо знаходяться ж на відвалах і штучних насипах. Власниками цього непевного добра є службовці м. Запоріжжя. Назва урочища пов’язана зі словом «шпиль» у значенні «горб» (СУМ,т.XI,521).
28 грудня 1885-го року Яків Новицький записав про Шпиль-гору в селі Кушугумівці (тепер селище Кушугум) від діда Оксентія Федоровича Орла такий переказ: «Од слободи Кушугумівки аж до Сухої балки потяглась Шпиль-гора. Розказували старі люди, що як задумав Потьомка зігнать запорожців, вислав генерала з військом на Шпиль-гору і давай подихать з холостих пушок в Кучугури (ідеться про урочище Великі Кучугури посеред плавнів – В.Ч.). Там, кажуть, їх був стан. Запорожці посідлали коней і всі сорок тисяч вискочили з Великого Лугу. Кожда тисяча стала особо, а попереду ва/таги так і заграли кіньми. Генерал обвів військо очима і каже: «Ну, братці, збирайте своє добро та виходьте на Дністрові лимани, бо тут будуть селиться слободи». Повісили запорожці голови та й подалися до куренів… «Бодай, - кажуть, - Потьомко, твої діти стіко заслужили, як ми у тебе!» Запорожці, кажуть, як виходили з Великого Лугу, то прощались: «Прощай, батьку Великий Луже! Не звели ми тебе, - не зведе ніхто, поки світ сонця!» Так думали запорожці, та не по-їхньому вийшло: земля пішла в поділ, і за старих панів ліс держався, а як настали молоді – все вирубали, все пішло димом. У інших панських плавнях по десять год і більше риндували (орендували – В.Ч.) ліс євреї і палили на вугілля, а тепер од того лісу і сліду не осталось: все попсовано та сплюндровано» (НП,58-59).
В середині 50-х років минулого століття, живучи в Кушугумі, я часто бував на Шпиль-горі і звідти милувався великолузькими обширами, а потім і спостерігав, як по-варварському нищилися плавні. Та про це розповім згодом…
Балка Суха/ (це вже друга з такою назвою на лівобережжі Великого Лугу), гирло якої знаходиться біля південного кінця Шпиль-гори, тягнеться зі східного степу кілометрів 10 – 12; за джерелами: Суха (КВЛ,54). Назва мотивується сухістю дна. До початку 60-х років минулого століття мала живописні схили й багату (цілинну) степову рослинність. Крім того, по ній були непролазні терники й у деяких місцях (особливо в нижній частині, ближче до гирла) росли розкішні вікові верби. За хрущовських часів схили балки розорали й пустили під колгоспні угіддя, а дещо пізніше – під т.зв. «дачі» городян м.Запоріжжя. Красуні-верби ж спиляли, а їх пні вирвали з корінням бульдозерами. Після такого нищення весняні й дощові води стали розмивати балку і виносити землю в Каховське водосховище, замулюючи його берег на сотні метрів.
Село Примо/рське розділяє на дві частини розлога й глибока балка Снігова/, що тягнеться зі сходу кілометрів п’ять і виходить тепер до затоки, яка утворилася після затоплення Великого Лугу між селом і залізничним насипом. Узимку по цій балці бувають великі снігові замети – звідси й назва.
Південну частину села Приморського відділяє балка Буго/рська. Вона не дуже довга, розлога. Тепер виходить до Каховського водоймища якраз біля зупинки електропоїздів «Платформа 1132-го кілометра». Тягнеться зі сходу між буграми (від того й назва). По дну тече невеличкий потічок.
Між селами Приморським та Плавнями до Великого Лугу знову ж таки зі сходу виходила (сьогодні виходить до Каховського водоймища) ще одна балка Суха/. Її довжина – близько 15-и кілометрів. У гирлі тепер широка затока, яку перетинає залізниця. Мотивація назви така ж, як і в попередніх випадках із балками Сухими. Відома ще і як Сухоіва/нівська (по ній кілометрів за три – чотири від гирла розташоване селище Степногірськ, що донедавна називалося Сухоіванівкою).

Зі східного степу між селом Верхньою Криницею та річкою Карачокра/ком у долину Великого Лугу входила (тепер виходить до Каховського водоймища) балка Крини/чна. Довжина – понад 7 км. Як свідчать джерела середини 19-го ст., колись по ній текла річка Криничувата (ЗОТ,т.3,494). Названа від того, що в ній було багато криниць. І річка, і криниці вже давно висохли.
На північно-західній околиці міста Василівки поряд із річкою Бурчаком у Великий Луг виходила балка Васи/лівська. Тепер вона виходить до затоки Каховського водоймища. У джерелах: Васильевская (ОК,58). Місцеве населення називає її ще й Скотува/тою, бо в ній пасли і через неї переганяли скотину на пашу в плавні.
Зараз же за балкою Василівською, там, де лівий берег Великого Лугу (Каховського водоймища) повертав (повертає) із південного напрямку на захід, височить гора Ли/са (це вже третя!). мотивація назви (відсутність рослинності на вершині) давня, бо тепер по горі ростуть різні кущі та дерева, насаджені переважно в 50 – 60-х роках минулого століття місцевим лісництвом. Серед мешканців навколишніх сіл про це місце побутують різні легенди. Одну з них я записав навесні 1962-го року в селі Царицинкуті (сьогодні Приморське) від Івана Скрипника. Ось вона: «Колись на Лису гору, що ото біля Василівки, ні одна жива душа не потикалася. Боялись туди ходити, бо якраз посередині гори була бездонна прірва. І жила там, казали, якась нечиста сила.
Чим тільки не манив диявол до себе людей, але все марно. І вирішив він тоді велике зло їм причинити: сховать у темну яму сонце, щоб вічна ніч на землі настала і щоб люди посліпли.
Одного разу нечистий так і зробив. Як тільки сонце скотилося до заходу, він ухопив його і в своє лігво потяг. Ждуть-пождуть люди сонця, а воно не сходить. Така ніч настала, що за крок нічого не видно. Коли це блись – і загорівся на Лисій горі вогник!
- То сатана знак подає, то він манить, - казали старі діди. - Не йдіть туди ніхто, а особливо грішні, бо лихо вам буде.
А дітвора тієї поради не послухала. Не було на них ніякого гріха, нічого вони не боялися. Зібралося хлопчаків із десяток і подалися потай од батьків на гору.