Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27
- Доки, - кажуть, - без світла сидіть? Украдемо в нечистого вогонь і на весь світ багаття розпалимо, щоб видно було. Набридло в темноті гратися…
Та не так-то просто було той вогник украсти. Що наблизяться діти до нього, а він шасть – і вже ген далі горить. Отак манив диявол хлопців, поки вони в його яму не попадали! Попадали і пішли блукать темними норами. Блукали-блукали, коли це враз стало їм так видно, як удень. Дивляться: аж ув одній заглибині сонце лежить за гратами, а на тих гратах три здоровенні замки висять. Ну, хлопці, недовго думаючи, розбили замки камінням і випустили сонце з неволі. Поки там сатана манив своїм каганцем на гору інших людей, найшло воно вихід, вилинуло з прірви й дітей на собі винесло.
Знову день повернувся на землю. Пораділи люди, птахи й звірі. А нечиста сила провалилася зозла в чорну яму і згинула на віки вічні» (див. ЧС,68-69).
Кілометрів за 8 – 9 від Лисої гори з південного степу до Великого лугу виходила (тепер виходить до Каховського водоймища) балка Скеля/нська. Назва мотивована тим, що топооб’єкт знаходиться біля села Скельок. Гирло балки дуже розмите й подалося на десятки метрів угору.
За Скелянською майже паралельно одна одній у районі Скельок у великолузьку долину входили балки Мала/, Хомина/ та Дашівська/. Перша названа за розміром; друга – за ім’ям (Хома) і третя – за прізвищем (Дашівськи/й) тутешніх мешканців. На сьогодні від них залишилися тільки невеликі горішні ділянки, нижні ж частини з гирлами розмиті.
На східній околиці набережного села Мая/чки знаходиться гирло (тепер сильно розмите) довгої (близько 10 км.) балки Маяча/нської. Іде вона з півдня, дуже глибока, заросла чагарями (особливо в горішній частині). В давнину по ній текла річка Маячка і її саму називали Маячкою (див. ЛВ,564; ЗОТ,т.3,580; КВЛ,56).
У сусідньому набережному селі Златополі (чи Золотополі) до великолузької долини виходить балка Каменоло/мня. Довжина близько кілометра. На схилах добували камінь-черепашник – від того й назва.
Між м. Дніпрорудним і селом Балками з південно-східного степу в лугову долину виходила (тепер виходить до водоймища) довга (кілометрів 12 – 15) і глибока балка Па/влівська. В її гирлі розташований східний куток Балок, а колись тут було окреме село Па/влівка (звідси й назва топооб’єкта). Схили і дно балки зазнали значних змін під час будівництва Дніпрорудного. Відома ще й під назвою Кам’яна/ (в минулому тут були каменоломні). Не виключено, що й по ній кілька століть тому текла відома з історичних джерел річка Аталикова.
Західний куток села Балок Велички/ від кутка Говорухі/в відділяє балка Велича/нська, або Кочержина/ (в її верхів’ї був сад якогось Кочерги/). Коротка (з півкілометра), але глибока. По дну тече однойменна річечка, що тепер упадає в Каховське водоймище, а до затоплення плавнів упадала в сагу Зали/ву.
На південно-західній околиці колишнього села Єлизаветівки до Великого Лугу виходила балка Крини/ця, що була продовженням Больбатівського яру. Довжина – близько півкілометра. Під лівим (південним) схилом у ній була криниця з дуже доброю водою – від того й назва. Тепер балка майже цілком затоплена, а яр заріс непролазними чагарями.
Трохи нижче гирла Криниці було гирло балки Черво/ної, яка починалася яром (глинищем) недалеко від могили Розкопаної, знесеної археологами 1972-го року, і тяглася з кілометр до великолузького берега, а точніше – до набережного урочища Виноку/рні. Розлога і не дуже глибока, з цілинною трав’яною рослинністю на червонуватих (звідси й назва) глиняних схилах. Тепер її гирло, як і урочище Виноку/рня, розмите.
Десь приблизно за кілометр від гирла Червоної балки до Каховського водоймища виходить із півдня досить довгий і глибокий Лиси/чий (або Лиси/чачий) яр. Названий так через те, що в ньому водилися лисиці. Колись цим яром до протоки Підпільної стікали весняні й дощові води з усіх горішніх навколишніх полів. Нижня ділянка яру тепер затоплена, а її стрімкі боки дуже розмиті.
Кілометрів зо два від виходу Лисичого яру, якраз напроти лиману Кузьминського, знаходилося прибережне урочище Пошто/ве. Тепер воно під водою. Серед жителів Балок, Єлизаветівки та інших надвеликолузьких сіл про нього побутують цікаві перекази. Два із них мені вдалося записати.
Ось що розповів 1958-го року в селі Балках дідусь по матері Федір Сергійович Малиш: «Колись, іще за кріпацтва, у лісі між Больбатовою (тобто Єлизаветівкою – В.Ч.) і Благовіщенкою орудував із своєю ватагою бунтар Кузьма. Від нього ото й лиман, що Каховське море затопило під Рогом, називався Кузьминським. То розказують, що Кузьмині товариші бідних людей не займали, а багатим спуску не давали. Кузьма дуже не любив панів, бо й сам був кріпаком у пана Іваненка. Одного разу пан за щось надумав його побити різками, а він од когось дізнався про панів намір – і вночі втік до лісу. Та й організував там собі ватагу.
Так ото виходять, було, братчики на дорогу, вткнуть у землю тичку, а біля неї рушник простелять і ждуть. Цю їхню витівку вже всі знали, а особливо – чумаки. Було, як доїжджають до тички, то зараз же чумацький отаман поклониться їй, а на рушник покладе солі й усяких харчів – та й веде свою валку далі. А коли ж їдуть нові, недосвідчені чумаки і не знають цього закону, та не вклоняться і не дадуть нічого, то Кузьма їх так провчить, що вдруге все як слід зроблять. А панів – хоч кланялись, хоч ні – усіх Кузьма оббирав і пускав голими пішки.
Аж ось одного разу їхав тою дорогою царський гонець в економію пана Іваненка. Їхав на коні й при зброї. Доїжджає до тички з рушником, зупинився і каже:
- Що воно за оказія? - І хотів їхать далі. Коли як вискочать хлопці з-за кущів – та до нього! А гонець вийняв пістоль і почав стріляти. Та де йому проти ватаги?!
Стягли гінця з сідла, обшукали і знайшли пакет із царськими печатками. Тільки хотіли той пакет розпечатувати, а гонець як вирветься – і давай тікать. То його і пристрелили.
Розірвали пакет – а там лист губернатора до пана Іваненка. Пише губернатор, що скоро прийде в Благовіщенську плавню військо, виловить бунтарів і їхнього отамана схопить.
Прочитали Кузьмині хлопці, засміялися, а тоді зібралися і кудись в інші місця перекочували, щоб військо їх не знайшло» (див. ЧС,390-391).
Значно довший і драматичніший переказ про Поштове я записав узимку 1981-го року в селищі Кушугумі від уродженця Єлизаветівки Трохима Івановича Бондаренка. Оповідач товаришував із моїм батьком, часто бував у нас вдома (особливо довгими зимовими і гарними весняними вечорами), мав явний дар переказування минувшини, тому мені було легко й приємно спілкуватися з ним та записувати все, що збереглося в його старечій пам’яті (йому йшов тоді восьмий десяток). Розповів дід Трохим, окрім іншого, й таке:
«Було, як ідеш колись – ще до затоплення наших плавнів – низовою дорогою з Больбатової на хутір Червоне Побережжя, то десь на півдорозі минаєш урочище Поштове. Це якраз там, де тепер перша водокачка Північно-Рогачицької зрошувальної системи стоїть. Так ось що старі люди про те урочище розказують...
Давним-давно колись проходив тут битий шлях із Криму до Нікопольської переправи, а на північ від того шляху, понад річкою Кінською і широкими лиманами, стояв дрімучий ліс. І жив у тому лісі зі своїми товаришами мужній бунтар по імені Кузьма. Всі навколишні поміщики боялися того лісового чоловіка, як вогню. А найдужче боявся його благовіщенський пан Іваненко.
Були в Кузьми з Іваненком особливі рахунки, бо з панської ласки він ще юнаком аж на сибірську каторгу потрапив. Багато років мучився кріпак у Сибіру, а тоді втік якось, повернувся в рідний край, зібрав собі, як той Кармелюк, ватагу покривджених панами відчаяк і став мстити за народні сльози.
Далеко пішла слава про Кузьму та його хлопців. Бідні люди за них Богу молилися, а багаті – проклинали. Знали про месників і чумаки, які тут щороку в Крим і з Криму проходили. Як поверталися, було, чумацькі валки додому, то обов’язково зупинялися біля Кузьминого знамена. Знамено – це така висока дерев’яна тичка з прив’язаним угорі кінським хвостом: щось на зразок запорозького бунчука. Виставляв його Кузьма посеред шляху, а біля нього простилав широкий полотняний рушник. Чумаки добре розуміли, що все те означає, і з кожного воза сипали на рушник по жмені солі. А тоді вже рушали далі.
Одного разу поставили братчики знамено, засіли при дорозі в лозах та й ждуть чумаків, що от-от мали показатися з боку Гайманової могили (оповідач має на увазі всесвітньовідомий степовий курган із скіфським царським похованням, відкритим археологами 1969-го року – В.Ч.). Коли це бачать: якась карета вигулькнула і швидко до них наближається. Насторожилися хлопці: якщо пан, то провчити треба!
Карета – все ближче й ближче… Дивляться Кузьмині товариші: ні, це не пан… А хто ж?
Під’їхав незнайомець до знамена, зупинився та й каже сам собі:
- Що воно за чортовиння?...
- Ні, добродію, це не чортовиння!... Це знамено отамана Кузьми! – голосно промовив один із братчиків, вискочивши на дорогу і вхопивши коня за поводи.
- Чого тобі треба, голодранцю?! Що ти за чоловік? Геть з дороги! Губернаторська пошта їде! – сердито закричав подорожній.
- А-а… губернаторська пошта?... – обізвався з кущів Кузьма. – Ну, то це вона нам призначена…
Схопили хлопці переляканого на смерть поштаря, відібрали в нього грамоту з печатками і подали її отаманові. Той обережно розгорнув, щоб печатки не попсувати, прочитав (читати на каторзі навчився), а тоді як гукне:
- Хлопці, братчики мої! Воля! Царський указ про скасування кріпаччини!...
- Та невже?! Оце так-так! – загомоніли Кузьмині товариші, втираючи сльози від радості. Зрадів навіть отетерілий поштар та й каже:
- Ну, то давайте я цей указ панові Іваненку мерщій повезу!
- Е, ні, чоловіче добрий! Повезу панові цю грамоту я… Ану знімай свій мундир, а тобі мої хлопці якусь лахманину позичать. Зачекай мене, я не забарюся. Вчасно в свою губернію повернешся, - відповів Кузьма.
Переодягся отаман у казенний мундир, сховав за пояс пістоля, наказав своїм побратимам що треба і подався поштовою каретою до Іваненка в маєток. Приїхав, знайшов пана в покоях, віддав йому грамоту та й каже:
- Пан губернатор звеліли негайно мужикам прочитати.
- Добре, - каже поміщик, - прочитаю… Можеш, голубчику, не турбуватися і спокійно повертатися в губернію.
- Ні, проклятий мучителю! Знаю я тебе… Заховаєш грамоту, мовби й не було її. Скликай людей і читай зараз же, бо тут тобі й амінь! – прошепотів Кузьма Іваненкові грізно на вухо і показав оком на пістоля під полою.
Здогадався пан, хто перед ним. Звелів усіх кріпаків своїх скликати й прочитати їм царський указ. А як прочитали, Кузьма миттю вскочив у карету – та тільки його й бачили! Оговтався пан і його посіпаки, та вже було пізно… З того дня і пропала кріпаччина в нашому краї.
Ото такий був, розказують, Кузьма. Яка його подальша доля, ніхто не знає… Бідні люди ще довго згадували свого оборонця і найбільший лиман у благовіщенських плавнях назвали Кузьминським, а те місце, де поштаря було затримано, – Поштовим» (див. ЧС,391-393).
Від урочища Поштового лівий берег Великого Лугу починає поступово повертати на північний захід, а кілометрів через два звертає на північ у напрямку до Плетеницького рогу. Саме на цьому (останньому) повороті було гирло неглибокої, але широкої балки Кузьмино/ї, названої по імені того ж таки ватага Кузьми. До затоплення плавнів у цьому гирлі тулився невеличкий хутір. Тепер тут затока Каховського водоймища, улюблене місце рибалок. Балка була відома ще й під назвою Хуторя/нська.
Понад лівим берегом ріки Кінської від села Іванівки до села Водяного тяглися Во/дянські Кучугу/ри – дюнні піски довжиною 18, а шириною від 1 до 5 кілометрів. Тепер на них збудовані місто Енергодар і Запорізькі АЕС та ДРЕС, унаслідок чого природний стан урочища повністю втрачено. В різний час ця місцевість називалася по-різному, про що свідчать джерела. Так, Е.Лясота, який побував тут улітку 1594-го року, називає її Товстими Пісками (див. МИЮР,184); в Самовидця (1687 рік) – це «Торскіе Піски, недалеко от Січи» (ЛС,143). Археолог Борис Граков, який у середині минулого століття досліджував Кам’янське городище та його околиці, поряд із назвою Водянські Кучугури вживав ще й назви Поді/вські Кучугу/ри і Поді/льські Кучугу/ри (див. ГКГ,162). Означення «подівські» чи «подільські» від того, що піски вкривали північний куток т.зв. Кам’янського Поду (Подолу). Урочище відоме в історії тим, що в червні 1687-го року тут урятувалося від безводдя й голоду з’єднане російсько-українське військо, яке під командуванням В.Голіцина та І.Самойловича ішло на Крим (ЯІ,т.3,18-22).
Нижче села Водяного, там, де лівий берег Великого Лугу і Дніпро повертали на південь, було урочище Кам’яни/й Зато/н. Називалося за однойменною затокою. В джерелах: Кам’яний Затон (ЛВ,277,340,390,458; ЯІ,т.1,83-84), Камьяний Затон (КВЛ,57). Знане як місце переправи запорожців із Січі на татарський бік, а також як пункт відпочинку й базування українських та російських військ під час кримських і турецьких походів у 17 – 18 століттях (див. ЛВ,340). Влітку 1692-го року з ініціативи гетьмана Петрика (Петра Іваненка) тут була укладена угода про мир між запорожцями і Кримським ханством, спрямована проти Московії. Здавна через Кам’яний Затон проходив чумацький шлях, контрольований січовиками. Тепер урочище затоплене.
На схід і на південь від Кам’яного Затону лежали прибережні дюнні піски, які називалися Ка/м’янськими Кучугурами. Піски вкривали територію, на якій свого часу знаходилася більша частина Ка/м’янського городища та військове укріплення 17 – 18 століть Кам’яний Затон. Тепер незатопленою лишився тільки невеличкий північно-західний її куток. Запорожці називали цю місцевість урочищем Святи/м. На одному з планів нижньої течії Дніпра середини 18-го ст. вона позначена як «У. Пещаныя кучугуры, а по-Запорожски Святое» (див. ГКГ,34). 1916-го року урочище відвідав Андріан Кащенко, після чого писав: «...оглядаючи Кам’яний Затон, я ледве зміг вже розпізнати кріпость..., настільки вали її засипані пісками» (КВЛ,58). Щодо назви Ка/м’янські Кучугури, то мотивація її цілком зрозуміла, а ось чому козаки іменували урочище Святим, сказати важко.
За селом Великою Знам’янкою, що широко розкинулося між Білозерським лиманом і Каховським водоймищем, тягнеться зі східного степу (кілометрів із десять) до берега балка Мама/йка. Колись по ній текла однойменна річка. В джерелах: Мамайка (КВЛ,58). Назву балки, як і цілого тутешнього топонімічного комплексу, пов’язують з іменем татарського хана Мамая.
На нижньому (лівому) березі затоки, що утворилася в гирлі Мамайки височить гора Мамайсу/рка. Над рівнем моря вона здіймається на 79 метрів. Місцеве населення називає гору здебільшого Мама/євою горою або Мама/євою Моги/лою. У джерелах: Мамаєва-Гора, Мамай-Даг (СП,68), Мамай-Сурка (ПВЛ,311), Мамай Сурка (КВЛ,58,77), Мама-сура (ГКГ,34). Перша частина назви, без сумніву, відантропонімічного походження. Що ж до походження й значення другої частини («сурка», «сура»), то тут не все ясно. Краєзнавець Віктор Фоменко вважав, що вона походить від тюркського слова «сур», яке означає «міська стіна», «мур» (ФН,55). Але, на мою думку, її краще було б виводити від тюркізму «саур» у значенні «округла вершина» (ГУ,169) або «спина і холка, круп коня» (СР,т.IV,ч.1,236). Коли дивитися на гору звіддалік, то помітно, що вона, дійсно, має округлості й нагадує спину коня. Очевидно, первісною формою (в мові кочівників-тюрків) топоніма була Мамайсаур. Згодом (у мові українців) ця форма поступово набрала інтерферентних ознак: зникнення роззіву (Мамайсур), заміна чоловічого роду на жіночий (бо ж «гора», «могила») та в зв’язку з цим набуття закінчення -а (Мамайсура) й нарешті суфіксація (Мамай-сурка). Вчені-археологи вважають, що в 4 – 2-ому століттях до нашої ери гора була частиною скіфської столиці, а на ній самій містилося головне скіфське святилище. Є загроза зруйнування Мамайсурки, оскільки її голова (західний бік) постійно підмивається й осувається на дно водосховища.
Біля підніжжя Мамайсурки – однойменне урочище. За переказом, записаним улітку 1901-го року Я.Новицьким у селі Покровському Катеринославського повіту, тут жив колись хан Мамай, із яким змагався кошовий Іван Сірко (див. НП,72). В джерелах урочище називається так: Мамай-сур (ФН,55), Мамай-Сурка (НП,72), Мамайгора (СНР,79), Мамай-Гора (ШІС,4), Мамай-гора (АВ,25,37).
Нижче Мамайсурки, біля села Бережанки, знаходиться ще одне цікаве урочище – Карайдуби/на. В джерелах: Карай (ЯВ,168), Карай-Тебен (ЯІ,т.1,99), Карай-тебен (ЯІ,т.2,48), Каратебен (ЯІ,т.3,23,360), Карай-Дубина (НП,72), Карай Дубина (КВЛ,77). На одному з планів Дніпра середини 18-го століття – Карайтебень (див. ГКГ,34). Щодо походження назви є різні думки. Так, Д.Яворницький вважав, що в основі першої частини топоніма лежить татарське слово «кара», тобто «чорний». В.Фоменко виводив його із тюркізму «каратабен», який, мовляв, складається із двох слів: «кара» («суша» або «земля») і «табан» («плоский» чи «рівний») (ВНП). О.Стрижак припускає, що назва Карайдубина походить від тюркських слів «кир» або «кира» («гора», «сопка») і «табен» або «табан» («підошва», «нижня частина чого-небудь», «заливне місце») (СНР,42). Останнє припущення найбільш вірогідне. За ним зміст топоніма можна витлумачувати як «підвищення з підніжжям, що заливається водою». При цьому слід додати, що перехід тюркського Киратабен чи Карайтабан (Карайтебень) в українське Карайдубина відбувся внаслідок т.зв. народного етимологізування.
В історії Запорожжя урочище відоме тим, що саме тут, як правило, відбувався обмін полоненими між татарами і козаками (ЯІ,т.2,48). У серпні-вересні 1661-го року воно було місцем розташування військового табору кошового отамана Івана Брюховецького (ЯІ,т.2,204-205). В липні 1687-го року біля урочища об’єднані українсько-російські війська під проводом кошового Филона Лихопія та воєводи Григорія Косагова здобули важливу перемогу над турками (ЯІ,т.3,23). За народними переказами, «біля Карай-Дубини був перевіз, були і броди козацькі, де з турецького берега переганяли коней цілими табунами» (ЧС,203). Тепер урочище затоплене.
На сході урочище Карайдубина закінчувалося береговим підвищенням (горою) Карайтебе/нь. Із джерел воно відоме як Карайтабень (ЛВ,569) і Карай Дубина (КВЛ,80). Тепер майже повністю розмите.
Останнім із більш-менш значних топооб’єктів лівого надбережжя Великого Лугу можна вважати балку Ку/цу, що виходить зі східного степу в селі Бабиному. В джерелах: Куцая (ЯВ,210). Названа балка за розміром (коротка, куца). Після знищення плавнів стала ще коротшою (гирло розмите й затоплене).
Географія Великого Лугу була б неповною, якби я нічого не сказав про характер його берегів. Отже – про береги.
Відразу ж мушу зауважити, що треба розрізняти береги власне великолузькі (старі) й береги Каховського водоймища на великолузькій ділянці. Якщо вигляд перших мінявся упродовж тисячоліть повільно, і то головним чином під упливом щорічних весняних паводків, то другі міняються дуже швидко. Від часу затоплення плавнів вони й досі остаточно не сформувалися й не окреслилися.
Власне великолузькі (старі) береги відзначалися меншою крутизною. Кручі, урвища та яри були тільки на їх окремих відрізках. Тепер же кручі обступили водосховище майже з усіх боків.
До затоплення плавнів найпомітнішими були кручі південного берега, що тяглися з невеликими перервами від Лисої гори й аж до села Благовіщенки. Їх ділянки мали свої назви: Скеля/нські, Маяча/нські, Зла/топільські, Полко/вські, Велича/нські, Больбаті/вські, Прихожа/нські та Хуторя/нські кручі. На північному (правому) березі кручі височіли лише в окремих місцях, наприклад, біля урочища Тарасового Гульбища, біля сіл Доброї Надії, Новопавлівки та біля Нікополя. Та, що біля Доброї Надії, зветься Анто/новою. Її назву пояснює такий переказ:
«Жив колись, кажуть, у нашому селі глухонімий чоловік Антон. А в нього була жінка, ну й завела та жінка собі коханця. Діло повернулося так, що молодиця і її полюбовник вирішили спекатися Антона, звести його з світу.
Недалеко від слободи тяглася до Великого Лугу глибока балка (оповідач має на увазі вже згадувану балку Березувату – В.Ч.), а в тій балці росли дикі груші. Ну, от жінка одного разу увечері й показує Антонові на мигах, щоб брав мішки та йшов із нею в балку по кислички. А з коханцем, окаянна, домовилася, щоб він чекав їх у засідці біля високої кручі.
Іде, значить, жінка з глухонімим, і тільки наблизились вони до засідки – вона як крикне:
- Бий, поки не обернувся!
Полюбовник і вдарив Антона по голові дрючком – та так, що той, сердега, одразу ж і Богові душу віддав. Узяли тоді вони його і кинули з кручі в рівчак та там і присипали глиною.
Через день-два після того жінка почала бідкатись, людям скаржитися, що десь її чоловік пропав, довго додому не приходить. Люди ж знали, що вона гуляє, і запідозрили неладне. Наїхали з губернії стражники, стали шукати Антона. Жінка перелякалася, побігла до брата і все чисто йому розказала. Ну, а брат, звісно, заявив на неї і на її полюбовника Лимаренка. Пов’язали стражники руки убивцям і погнали їх пішки в Катеринослав.
Кажуть, що Лимаренко не видержав допиту і помер у тюрмі, а невірну жінку повезли в Сибір на каторгу. А кручу, де коханці згубили невинну душу, з того часу наші селяни так і називають Антоновою» (див. ЧС,326).
Висота великолузьких круч була в різних місцях різною: від 3 – 5-и до 15 – 20-и метрів. Залежала вона від рельєфу берегової лінії.
Та чи інша ділянка круч, як правило, відмежовувалася яром. До найбільших (найкрутіших і найдовших) ярів можна віднести вже згадуваний Лиси/чий (Лиси/чачий), а також Крути/й і Атали/ковий (нижче гирла Маячанської балки), Балча/нський (у селі Балках), Широча/нський (у тому ж селі), Щурівський (у селі Єлизаветівці) та деякі інші.
У кожному населеному пункті, що розташований на високому березі, був один або й кілька узвозів – крутих підйомів для виїзду транспорту чи для виходу людей із Великого Лугу. Так, скажімо, в селі Біленькому були Бра/жин (поруч жив Брага) і Кам’яни/й (вимощений камінням) узвози, на Ребровому хуторі (нижче урочища Поштового) знаходився узвіз Ребрів, у селі Балках піднімалися Велича/нський і Полко/вський, у селі Єлизаветівці – Щурі/вський, Артемі/вський та Больбаті/вський узвози, в селі Новопавлівці – Мики/тин узвіз.
Там, де материкова суша входила у великолузьку котловину гострим виступом, утворювався мис, а по-тутешньому – ріг або кут. До затоплення плавнів найзначнішими мисами (рогами, кутами) правого берега були: