Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Лимани Больбатівський і Грузький на лівому березі Кінської навпроти села Єлизаветівки сполучалися між собою протокою Підпі/льною. У джерелах: Подпильная (ЗОТ,т.3,494). Назва від словосполучення «під полем» (протока омивала лівий польовий берег Великого Лугу).
Протокою Блискаві/вщиною з’єднувалося кілька озер та бакаїв на Царицинкутських луках (проти нинішнього села Приморського). Назва її від прізвища запорозького нащадка Блискавки (прізвище), який над протокою косив сіно й мав рибальський стан.
Ціла низка проток виходила із Скарбної і, прямуючи на південь паралельно одна одній, впадала в лиман Великі Води. Серед них варто відзначити Те/мну і Скарбну/ Колоті/вську. Вони були найповноводнішими.
Темна відома ще і як Темні Води. За джерелами: Темная (ЯВ,180; МС,87), Темни Воды (НП,85), Темна (КВЛ,96; ЛВ,567; СНР,17; СГУ,557). Протока мала довжину близько 20-и кілометрів. Андріан Кащенко вважав її ділянкою Скарбної (КВЛ,7). Названа за відтінком води. В часи Нової Січі у верхів’ї Темної запорожці тримали свою прикордонну сторожу (ЯІ,т.1,234). Після зруйнування Січі на берегах протоки, за переказами, жило багато літніх козаків, зокрема й Занудько, який займався пасічництвом (НП,85).
Скарбна/ Колоті/вська називалася ще й просто Колотівською або Колоті/вським (очевидно, відантропонімічне утворення). В джерелах: Колотовське (ЛВ,568), Скарбная Колотовская (ЯВ,182; МС,87), Скарбна Колотівська (КВЛ,95), Скарбна-Колотівська (СГУ,505). Цю протоку можна, звичайно, вважати й нижньою ділянкою Скарбної.
У гідросистемі Великого Лугу помітне місце займали лимани, тобто великі затоки в гирлах річок або великі озера побіч протічних вод. Їх нараховувалося понад 60.
Ті лимани, що так чи інакше пов’язувалися з Кінською, знаходилися на південному прибережжі лугової долини. Це такі водойми, як-от: Кушугумський, Дурний, Скелюватий, Крутуватий, Найдівський, Полковський, Попик, Сухий, Больбатівський, Грузький і Кузьминський. Під правим берегом Великого Лугу знаходилися лимани Червоногригорівський, Новопавлівський, Сулицький, Чортомлицький і Ревин. У кінці Базавлугу, в гирлі ріки Базавлука розливався лиман Великі Води. Майже всі інші гідрооб’єкти цього типу ховалися в товщі Кінських, Малих і Базавлуцьких плавнів, причому серед них було по декілька однойменних, наприклад: Великих – три, Грузьких – два і т.п.
Немає можливості (та, мабуть, і потреби) характеризувати кожен із великолузьких лиманів. Скажу дещо тільки про найзначніші з них (за розміром і роллю в гідросистемі).
Скелюва/тий лиман знаходився на правому березі Кінської між протоками Кушугумом і Клокункою в Скелянських плавнях. У джерелах: Скелеватый (ЯВ,192), Скелюватий (КВЛ,70). Назва мотивована тим, що на берегах водойми були виходи скельних порід. Відомий ще й під назвами Скельський та Скелянський. Сполучався протоками з Клокункою.
По/пик розливався між Кінською та її рукавом Сомиком на Балчанських луках. З’єднувався невеликими протоками з лиманом Сухим і Кінською. За місцевим переказом, одного разу в день Водохреща тут утопився піп (попик, бо був малим на зріст) – звідси й назва.
Кузьми/нський лиман на лівому березі Кінської між селами Єлизаветівкою та Благовіщенкою. Названий за іменем народного месника Кузьми, що колись переховувався із своїми гайдамаками у сусідньому лісі. Про цього чоловіка мною в різний час записано кілька переказів від жителів сіл Балок і Єлизаветівки (див.: ЧС,390-392). З Кінською цей лиман сполучався вузькою протокою Рівчаком.
Червоногриго/рівський лиман був під правим (північним) берегом Великого Лугу біля села Червоногригорівки (звідси й назва). Серед місцевого населення більше відомий як Красногригорівський, а в історичній літературі – як Чернишівський (за колишньою назвою Червоногригорівки Чернишівка) (див.: КВЛ,41; КГН,154; ЯІ,т.1,74). Із заходу омивав остів Томаківку. Один із найбільших лиманів у Томаківських плавнях. Через протоку Ревун приймав річку Томаківку. Із Дніпром поєднувався рукавом Річищем.
Чортомли/цький лиман біля села Капулівки. В нього впадала річка Чортомлик (звідси й назва), а також із північного сходу вливалися протоки Лапинка, Скарбна/ й Павлюк. На його середині був колись острів Базавлуцький, де в кінці 16-го – на початку 17-го століття стояла Базавлуцька Січ.
Лиман Васю/ринський знаходився в Базавлузі на лівому березі протоки Темної. Сполучався з цією протокою вузьким рівчаком. Дмитро Яворницький уважав його не лиманом, а озером (Васюрине озеро; див.: ЯВ,193). Назва пов’язана, очевидно, з однойменним курінем Коша Запорозької Січі.
У південно-західному кутку Базавлугу розливався найбільший із усіх великолузьких лиманів, який називався Вели/кі Во/ди. За Дмитром Яворницьким, він мав 6 із половиною верст довжини, 50 сажнів ширини і 2 аршини середньої глибини (ЯВ,193), а за Андріаном Кащенком – 11 верст довжини і 2 версти ширини (КВЛ,95). Збирав до себе майже всі протоки Базавлугу й приймав ріку Базавлук. У джерелах: Велика Вода (ЛВ,567), Велики Воды (КЗ), Wielesky Woda (БОУ,45,161-162), Базавлуцький (КО,57).
Великий Луг не можна уявити без озер. Їх нараховувалося тут кілька сотень. Багато було однойменних, наприклад, Великих – 4, Вербових – 3, Глибоких – 4, Глухих – 2, Грузьких – 4, Дідових – 3, Довгих – 11, Домах – 6, Закітніх – 10, Кривих – 11, Круглих – 10, Крутих – 3, Лозуватих – 13, Лукнуватих – 6, Оріхових – 9, Піскуватих – 15, Плоских – 10, Розсох – 5, Хрещатих – 4, Широких – 3, Ямуватих – 5 (звичайно, це за моїми приблизними підрахунками).
Ясна річ, численні великолузькі озера мали різні розміри, різну глибину й різні обриси берегової лінії. Значна частина цих водойм улітку й восени пересихала, а разом із ними пересихали й протоки, що сполучали їх між собою та з’єднували з великими течіями (Дніпра, Кінської, Базавлука). Були й такі, з дна яких били потужні джерела. Ці озера, природно, ніколи не пересихали, а вода в них була завжди свіжою, чистою і холодною.
Назви великолузьких озер мотивувалися їх розмірами (Велике, Довге, Мале, Широке), формою водної поверхні та особливостями берегової лінії (Кругле, Криве, Вилувате, Рівне, Плоске), глибиною (Глибоке, Круте, Мілке), флорою (Лепехувате, Лукнувате, Осокувате, Очеретувате, Рогозувате), фауною (Бакланове, Вовче, Гадюче, Журавлеве, Квакове, Карасювате, Свиняче), місцем знаходження (Закутне, Нижнє), відтінком води (Жовте, Красне, Темне, Чорне), іменем, прізвищем або прізвиськом людини, що мала якесь відношення до даної водойми (Бандурине, Богунове, Гапчине, Дорошеве, Жамрієве, Йосипове, Касянове, Колієве, Левкове, Лизине, Лубенцеве, Москалеве, Мусієве, Паськове, Савине, Самсичине, Соломонове, Федоришине, Цимбалове, Шахівське) й т.ін.
У різних місцях Великого Лугу були скупчення дрібних озер. Кожне з таких скупчень мало, як правило, спільну множинну назву. Приклади: Заку/тні озера (на правому березі Кінської у Знамянських плавнях), Лебеді/вські озера (біля протоки Лебедівської Плетенихи навпроти села Златополя), Паламаре/ві озера (на лівому березі протоки Кушугуму навпроти смт Малокатеринівки), Полови/цькі озера (між Кінською і лівим рукавом Дніпра Старим Дніпром західніше протоки Святої), Потюпачині озера (у Скелянських плавнях біля урочища Великих Кучугур) та ін.
З деякими озерами пов’язані цікаві легенди.
На лівому березі Кінської нижче села Іванівки було озеро Царград. Місцеве населення вимовляло Царьград, Цареград або Цаліград. За джерелами: Царьградъ (ЯВ,192), Царьград (КВЛ,74). Навесні 1974-го року в місті Запоріжжі я записав від колишнього мешканця села Балок Степана Долини про це озеро таке:
«Запорожці мали круті звичаї, через те в них на Січі й порядок був. У мирний час любили погуляти й горілки випити, але як тільки, було, затіють похід, то тоді вже ніхто про оковиту й думати не смій! Ну, звісно, знаходилися серед них окремі одчаяки, що наважувалися неписаний закон переступить. То їх товариство нещадно карало. Наші діди все, було, розказують ось про який випадок.
Зібралися козаки на турка.
- На Цареград! На Цареград веди нас, батьку! – кричать кошовому.
Посідали звечора на дуби та чайки і подалися не вниз, а вгору по Дніпру. Це, бачте, щоб обдурити ворогів. Мовляв, ждіть нас, дурні, в гирлі, а ми до вас проберемося Кінською та Бердою і завітаємо в гості з другого боку, з Азовського моря!
Не допливши трохи до Рябка, звернули в Річище, а тут уже рукою подати й до Кінської. Щоб ще зайти в Кінську, треба було перетнути широке озеро, що було колись у плавнях під іванівським берегом (недалеко від села Іванівки Кам’янсько-Дніпровського р-ну Запорізької обл. – В.Ч.).
Ну, пливуть запорожці тим озером. Ось і на світ уже почало благословлятися. Тиша кругом. Тільки чути, як весла хлюпають. Коли це раптом на одному дубові хтось як закричить:
- Цареград! Цареград! Давай на Цареград!
- Що воно за оказія? - питається отаман. - Ще татарва почує…

- Та це, батьку, якийсь, видно, гультіпака спросоння, - відказують козаки.
- А чого ж він так горлає? Чи не п’яний, бува? - знову питає кошовий.
Козаки – до крикуна, коли так: лежить між лантухами сухарів і хропе на всі заставки. Вони тоді отаманові:
- Так і є, батьку! П’яний… Несе від нього, як із пивниці. Мабуть, учора ще хильнув та й уклався, сердега. А ми й не помітили за мішками…
- От же сучий син! Беріть його, дітки, та скупайте!
Ухопили запорожці нетягу та й викинули з човна. Тільки забулькотіло.
- Оце тобі, козаче, й Цареград! Іди до раків та в них, може, й похмелишся…
Викинули та й попливли собі далі.
З того часу й почали всі звати те озеро, де п’яного сердегу втопили, Цареградом. Звали так і ми, аж поки його не залило Каховське море, що й знаку не стало» (див.: ЧС,298-300).
Той же таки Степан Долина того ж таки 1974-го року розповів мені ще про одне озеро – Ле/бедеве. Воно знаходилося на правому березі Кінської, у Балчанських плавнях. Ось ця розповідь:
«Було колись у Великому Лузі проти села Балок озеро Лебедеве: таке глибоке, що ніхто не міг дна його дістати. А вода в тому озері була якась темна, аж ворона, та холодна-холодна, як лід. І в найжаркіше літо не нагрівалася. Кажуть, на дні Лебедевого били могутні джерела, і зв’язане воно було Плетенихою з іншими озерами та лиманами.
Чого тільки не розповідали старі люди про Лебедеве. Але найчастіше – ось що…
За козаччини Великий Луг кишів запорожцями. Тут вони ловили рибу, пасічникували, косили сіно, випасали скотину. Знали найпотаємніші куточки й урочища плавнів. Як обступило Січ Катеринине військо, як побачили небораки, що їхній волі пани пастку приготували, то заходилися тихцем громадській скарб ховати.
Темно-темної ночі лише їм відомими стежками винесли козаки із Січі багато золота, срібла та всяких інших коштовностей. Позашивали все те добро у просмолені мішки і волячі шкури, поскладали на дуб, – це в них так великий човен називався, – і тихенько попливли в плавні. Стерновим був старий отаман і характерник Лебідь, а на веслах молоді відчаяки сиділи.
Добралися запорожці до нашого озера. Тут Лебідь наказав зупинити човна. А як причалили до берега, він і сказав:
- Далі не попливемо, хлопці. Сховаємо скарб у цьому озері… Прив’яжіть мене, дітки, міцно до дуба й одіпхніть од берега! Тільки рук не прив’язуйте… Той не козак, у кого руки зв’язані.
Молодики хутко зробили все так, як забажав старий отаман. 
Як виплив човен на середину озера, тоді Лебідь перехрестився на схід сонця і звернувся до своїх побратимів, що лишилися в прибережних кущах, із такими словами:
- Хлопці, перекажіть кошовому, що я пильно стерегтиму наш скарб. Випливу з ним тільки тоді, коли в нашому краї всі пани й панські прихвосні пощезнуть! А до того часу ніхто мене не дістане і скарбу не візьме, бо я закляв його… Прощайте!...
Схитнувся дуб, хлюпнула вода через край – і пішов січовий скарб із своїм сторожем у чорну, холодну пучину… Відтоді буцімто й називають озеро Лебедевим, а оту протоку, якою пливли запорожці, Лебедівською Плетенихою.
Багато балчан, скелян і тарасівців утопилося в Лебедевому: хотіли золото козацьке дістати. Одного разу, ще до революції, пробували там поживитися, кажуть, два багатії з Балок. Запрягли добрячих рисаків у бричку, взяли канати, рачки, сітки і десь так опівночі, щоб ніхто не бачив, подалися до озера. Коли вже до Лебедевого залишалося їзди на заячий скік, тобто зовсім недалеко, дукам перегородила дорогу скотина. Де вона взялася і хто та куди її гнав, не відомо. Багатії думали, що переждуть, поки вона пройде, і поїдуть далі. Та куди там! Корови, бугаї, вівці, кози прямо валом валять – і все мовчки: не ревуть, не бекають, тільки сопуть якось страшно. А тоді ще де не візьмись – косяк коней! Рисаки їх як побачили – і за ними! Таскають бричку через бакаї, свинориї. Дуки ж сидять ні живі, ні мертві. Їхали-їхали, а дорозі кінця-краю не видно. Вже й світати почало. «Е-е, – думають багатії, – це нам тут погибель». Та мерщій позіскакували з воза і щодуху додому! Але диво дивне: поки добігли до слободи, в обох замість ступнів коров’ячі ратиці поробилися.
Так ніхто й не дістав запорозького добра. А вже як прогнали люди панів, тоді випірнув старий Лебідь зі своїм човном, роздав бідним коштовності й знову пішов у безодню» (див.: ЧС,297-298).
Серед безлічі озер, бакаїв і боліт між Кінською й урочищем Великими Кучугурами в південно-східному закутку Великого Лугу було озеро Івасеве. Влітку 1980-го року під час фольклорно-діалектологічної експедиції моя студентка Алла Древай записала у своєму рідному селі Верхній Криниці, що біля міста Василівки, від бабусі Ганни Лисенко таку легенду: «Розказують старі люди, що давно-давно колись у нашій слободі Верхній Криниці жив дуже жорстокий і підступний поміщик Буряк. Поїхав він одного разу в сусіднє село на ярмарок і побачив там дівчину Христю. Така вона була красива, така вже гарна – ну, прямо, як маків цвіт! Пан одразу ж накинув на неї своїм хижим оком.
Повернувся Буряк із ярмарку додому – і став сам не свій. Усе йому ввижалася і не йшла з думки та красуня. Вирішив він будь-що оволодіти дівчиною. Розпитав обережненько в людей, чия вона і де живе, а тоді взяв та й зник кудись із маєтку.
Пройшло кілька днів – коли це з’являється пан у свою слободу з Христею. Украв дівчину, силоміць узяв, окаянний!...
А в тієї Христі та був, виявляється, коханий хлопець по імені Івась. Любилися молодята, як голуб з голубкою... Тяжко засмутився парубок, коли дізнався, що його мила ні з того, ні з цього кудись пропала. Довго він шукав її, аж поки не почув, що вона в Буряка живе полонянкою.
От прийшов якось Івась у Верхню Криницю, прикинувся заробітчанином і найнявся до пана в слуги. Пожив у маєтку тижнів там кілька, придивився до всього, а тоді однієї ночі проник до Буряка в покої, забрав свою кохану й подався з нею чимдуж у степ.
Як дізнався Буряк, що Христя та Івась утекли, зібрав усіх своїх вірних слуг із собаками та й кинувся оскаженілий на пошуки. Наздогнали втікачів у таврійському безлюдді десь аж під Оріховим (Оріхів – тепер районний центр Запорізької обл. на ріці Кінській).
Схопили панські посіпаки молодят, закували їх у кайдани і привезли до Верхньої Криниці. Івася страшно побили, а Христі Буряк при всіх дворових пустив стрілу в серце.
Довго лежав Івась непритомним. А як оклигав, заплакав гірко, узяв на руки мертву кохану і пішов світ за очі. Та вже аж через тиждень витягли їх рибалки неводом із одного озера у Великому Лузі. Насилу роз’єднали тіла утоплеників: так міцно обіймав Івась свою милу перед смертю...
З того часу, кажуть, і озеро, в якому знайшли нещасних, почали звати Івасевим (див.: ЧС,300-301).
Річки й протоки Великого Лугу нерідко вдавалися в берег і утворювали затоки (бухти). Найбільше заток мала, здається, Кінська. Ось деякі з них:
Грузька/, що знаходилася недалеко від східного берега Великого Лугу проти села Верхньої Криниці, на Поповських луках; названа за характером дна;
Свята/, що знаходилася на лівобережжі Кінської трохи нижче Грузької; назва пов’язана з тим, що тут на Водохреще святили воду;
Вели/кий Заті/н – правобережна затока на межі Балчанських і Златопільських плавнів; названа в противагу Малому Затону (озеру, що знаходилося вище на правому березі Кінської); друга частина назви Затін походить від «затон», тобто «місце, затоплене водою річки, озера, що розлилися, або спокійна, тиха затока річки, озера» (СУМ,т.III,355);
Сакви/ – на лівобережжі проти села Балок, вище ділянки Карандашевої; назва мотивована формою гідрооб’єкта (затока нагадувала сакви, тобто «дві з’єднані одним полотнищем торби, які перекидають через плече» – див.: СУМ,т.9,16);
Кравчи/ха – на правобережжі при впадінні Кінської в Дніпро біля урочища Кам’янських Кучугур; значиться на одному з планів початку 19-го століття (ГКГ,35); назва, очевидно, відантропонімічного походження;
Кам’яни/й Зато/н – у районі злиття Кінської з Дніпром вище міста Кам’янки-Дніпровської; входила майже на два кілометри в піски урочища Кам’янські Кучугури; спочатку вузька, а чим далі на схід, тим ширша (від 400 до 600 метрів); мала кам’яні (гранітні) береги, звідси й перша частина назви; у джерелах: Каменной Затонъ (карта Івана Ісленьєва 1779-го року – див. додатки до ЯВ), Каменный-Затонъ (ПКБ,386), Камінний Затон (СК,42); в місцевому говірковому мовленні зустрічається Кам’яни/й Заті/н (старше покоління);
Карайдуби/на – на лівобережжі ділянки Знам’янської Кінської поруч із однойменним урочищем; у джерелах Карайдубина (МП,102).
На лівому березі дніпрового рукава Річища недалеко від села Доброї Надії розливалася затока Усту/п (назва походить від «уступ», тобто «виступ або виїмка в чому-небудь, що нагадує східець» – див.: СУМ,т.X,502).
Побіч Кушугуму були затоки Би/стрик (на правому березі проти смт Кушугуму; назва від характеру течії, коли затока заливалася в повінь), Мали/й Кушугу/м (на лівому березі протоки поблизу південної околиці смт Балабиного) та Французька (в народі – Хранцузька; на правому березі Кушугуму проти залізничної зупинки Платформа 1117-го кілометра; назва нібито від прізвиська Француз; після затоплення плавнів перетворилася на протоку чи рукав Кушугуму).
В історії Великого Лугу досить відома правобережна затока протоки Підпільної Ківш. До неї тулилася західна частина Нової (Покровської) Січі. Служила гаванню для козацьких, а також іноземних суден, зокрема турецьких і грецьких, що прибували на Запорожжя з найрізноманітнішим крамом (КВЛ,92). У післякозацькі часи називалася ще й Усту/пом (обидві назви за формою об’єкта).
Спираючись на наявні в мене джерела та виходячи із власних спостережень, я нарахував у колишньому Великому Лузі понад сотню островів (брались до уваги тільки власне острови, тобто ті площі суші, які омивалися з усіх боків постійно, і не враховувалися ті лугові ділянки-сегменти, що розокремлювалися тимчасово, наприклад, під час повені). Переважна їх більшість знаходилася на Дніпрі та його рукавах.
З огляду на деякі об’єктивні причини про ті чи інші великолузькі острови, зокрема дніпровські, говорити щось абсолютно точне інколи не так-то легко. Дмитро Яворницький із цього приводу слушно зауважив: «Особливі труднощі складало зібрати назви островів (у Великому Лузі – В.Ч.) і прикласти їх до теперішніх (кінець 19-го ст. – В.Ч.) найменувань; труднощі ці залежать часто від зникнення деяких старих островів і появи замість них нових, частково від зміни їх величини й обрисів, а частково від різних найменувань, що існують для одного й того ж острова» (ЯВ, Передмова). І все ж спробую охарактеризувати принаймні найбільші великолузькі острови. Передусім – про ті, що були по Дніпру (називатиму їх у порядку за течією ріки). Отже:
Бі/лий – нижче села Розумівки; був майже увесь покритий світлим (білим) піском, від чого й назва. Це, мабуть, той острів, що в джерелах кінця 17-го століття фіксується як Білій (ЛВ,564). Відомий ще й під назвою Біля/й. На сьогодні збереглася тільки невелика його частина.
Канівськи/й – проти урочища Канівського, звідси й назва. Відомий також як Канівці/в. На атласі Дніпра 1786-го року позначений як такий, що має одну версту довжини і 150 сажнів ширини (ЯВ,95), У джерелах: Коневской (АРД). Зберігся частково.
Ви/щий Про/серед – проти старого запорозького урочища Крутого Яру, тому іменувався ще й Крутоя/рським. На атласі 1786-го року Вышней Просередъ (АРД). Мав одну версту 100 сажнів довжини та 20 сажнів ширини. Був покритий лісом і трьома озерами (ЯВ,95). Називався Просередом, бо являв собою піщану косу посередині Дніпра (див.: СГ,т.3,478), а Вищим – на противагу сусідньому Нижчому Просереду. На сьогодні збереглися тільки невеличкі клаптики острова.
Пуши/нний острів проти балки Пушинної (від цього й назва), трохи вище села Червонодніпровки. За даними Дмитра Яворницького, в кінці 18-го століття мав 2 версти 200 сажнів довжини й одну версту ширини (ЯВ,96). Протоками був розділений на три частини (менші острови): Вищезало/му, Про/серед і Хвості/в. Назва першої від урочища Зало/мів, що було навпроти на правому березі Дніпра; другої – тому, що знаходилася посередині; третьої – тому, що в кінці (у хвості) Пушинного. Тепер увесь зник під водою.
Вели/кий – під лівим берегом Дніпра, якраз навпроти того місця, де відокремлюється протока Тарас. На одному з планів 18-го століття (1786р.) позначений як такий, що мав одну версту довжини і близько 200 сажнів ширини, лісистий (ЯВ,96). У джерелах: Великій (АРД). Названий за розміром. Тепер затоплений.
Тара/сівський – утворився в 50-х роках 19-го століття (ЯЗО,226) навпроти виходу з Дніпра протоки Нажо/ри. За джерелами: Тарасовскій (ЯВ,97). Назва належить до місцевого топонімічного комплексу, пов’язаного з іменем запорожця Тараса. Тепер під водою Каховського водоймища.
Черниші/вський – проти села Чернишівки (Червоногригорівки). Відомий також як Черниші/в. Назва пов’язана з прізвищем запорожця Черниша. Дмитро Яворницький засвідчує, що острів іменувався ще й Прорізни/м (ЯВ,104) від того, що Дніпро прорізав тут (збоку) нове русло, яким і відокремив острів від материка. Тепер затоплений.
Орлі/в – навпроти міста Нікополя. Мав форму майже правильного кола з діаметром близько двох кілометрів. Омивався з півночі й заходу рукавом Дніпра Орловою, а зі сходу й півдня – основним потоком Дніпра (Старим Дніпром). За джерелами: Орлова, Орлів (КВЛ,46047,49), Орловый (НП,34), Орловъ (ЯВ,104). Всі ці топонімічні варіанти від того, що на острові з давніх часів росла старезна груша, а на ній постійно гніздилися орли. Відомі й інші назви острова. Так, на плані Дніпра 1776-го року він показаний як Стукаловъ, а в атласі 1786-го року – вже як Третьяковъ (ЯВ,104). Очевидно, обидві ці назви походять від козацьких прізвищ або прізвиськ (Стукало, Третяк). За переказами, на Орловому був кіш січових рибалок (НП,34). Зараз острів під водою.