Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27
* 
Та ж вони лиш у споминах мріють –
Незатоплений ще рай-розмай.
Ще Славутич у власному руслі,
Ще... та вже серце стисла тужба:
Там сокирі скорилась Маруся,
Предковічна козацька верба.
Та за долю її не боюсь я,
Бо легенду ніхто не зруба! (ЛДН,50).
Поет із надвеликолузького міста Василівки Олексій Сорока у вірші «Рідний край» із жалем говорить:
Нашу Січ і Луг сховало море,
Наша слава відлетіла в сни (СічП,90)
і в той же час звертається до втрачених національних святинь як до рятівних сил, сподіваних визволителів українського народу:
Запорозька Січ – прамати рідна!
І прабатьку наш Великий Луг!
Воля духу вашого побідна
Чи звільнить коли нас від наруг? (там же,91).
Доля тих же таки святинь будила поетичну уяву, ятрила серце незабутнього Миколи Киценка – великого патріота, ініціатора й організатора запорозького меморіалу на острові Хортиці:
Хортице, Хортице, пісне кривава, гаряча!
Луже Великий, проснися, проснись!
З кров’ю і болем слава не вмерла козача –
Спалахом серця встає і буя, як колись (Наум.).
Не раз Великий Луг воскресав і перед моїми очима. Коли обсідала печаль, коли гнітила непевність, я чув його могутній шум – і ставало легше на душі. Так було мені в кінці грудня 2004-го року, коли в Києві вирував Майдан Незалежності й над Україною нависла загроза нового колоніального рабства. Тоді якось ніби мимоволі вихлюпнулося на папір оце «Великолузько – степове видиво»:
Ще плавню темінь густо облягає,
Ще спить орел у лісі над Скарбною,
А з вод бездонних озера Святого
Два вершники на берег виступають.
Під ними коні грають золотії,
У кожного при боці срібна шабля.
Від золота і срібла яскравіє
Усе великолузькеє довкілля.
У степ німотний лицарі прямують,
З’їжджають на Гайманову могилу
І там стоять незрушно на вершині,
Немов когось із ночі виглядають…
Аж раптом птах вогненний з піднебесся
Ізлинув і над ними розпростерся, –
Вони шаблі із піхов повиймали
І віддали у пазурі могутні.
Спахнув вогонь – шаблі умить злилися
У меч один злютований, двосічний,
Що засіяв ясніш од блискавиці
І задзвенів потужно-дивним дзвоном.
Прийнявши зброю, птах той стрепенувся,
Шугнув у вись і полетів стрілою
Понад Дніпром угору, десь на Київ,
А схід почав спроквола червоніти…
- То що, Богдане? Будемо вертати?
Як сонце зійде, нас назад не приймуть. –
- Та вже пора… Пора уже, Іване…
Коли б він тільки встигнув долетіти! –
Спустились вниз комонники поволі,
Вернулися до озера Святого
Й поринули в холодную пучину,
Немов би їх і не було на світі…
Образ Великого Лугу ідейно-тематично, духовно дуже значущий і для поетів української діаспори. Найпоказовішою в цьому відношенні є творчість Яра Славутича.
Гнаному сталінською деспотією херсонцеві «Великий Луг думки голубив змалку» (СлавТ,2,206). Він завжди уявляється йому як край лицарів (вірш «Січовик»; СлавТ,1,91), опора тих, кого кривдять вороги (вірш «Великий Луг»; там же,101), осередок спротиву большевицькому «московському кодлу» (вірш «1933»; там же,650) і символ помсти кровожерливому Кремлю (вірш «Дев’ята книга, дев’ятий круг…»; там же,542). Знищення козацької палестини викликало праведний гнів поета:
Клекотить запорозький мій дух – 
Як невгасна вулканна лава,
Бо Великий затоплено Луг,
Бо в журбі береги Січеслава (СлавТ,1,26).
Апофеозом козацько-великолузької героїки звучать слова із вірша Ольги Лубської «Хвала лицарям!»:
Хвала вам, лицарі, що за моря ходили!
Хвала вам, лицарі, що гнали списом орди!
Хвала вам, що браталися з Великим Лугом!
Хвала тобі, мій краю гордий!
(див. ж. «Визвольний шлях», 1975, №5,с.515)
Національне відродження кінця минулого століття сприяло появі багатьох авторських патріотичних пісень, серед яких значну частину становили твори на історичну, зокрема козацьку тематику. В них, як правило, згадувався Великий Луг. Мабуть, найхарактернішими в цьому відношенні є пісні «Запорозька похідна» (слова Степана Литвина, музика Юрія Рожкова) та «Гей шуми, Великий Луже» (слова Петра Ребра, музика Євгена Пасічника). Слова з першої:
У похід далекий сурми засурмили,
Над Великим Лугом хмариться блакить.
Гей, сідлаймо коней, козаченьки милі,
Гей, ходімо, браття, волю боронить!
(див. ж. «Бористен», 1999, №10, с.19)
Друга ж починається так:
Гей, шуми, Великий Луже!
Мати-Хортице, співай!
Запорожців плем’я дуже
Повернулось в рідний край (РебКЖ,7).
До речі, ця Реброва пісня 1993-го року завоювала Гран-прі на міжнародному фестивалі «Доля» (м. Чернівці) й 1-ше місце – на Всеукраїнському фестивалі «Пісенний вернісаж» (м. Київ, 1994р.).

 

Протоки в колишньому Великому Лузі (В.Ч.)

Краса, історія Великого Лугу захоплювала майстрів українського образотворчого мистецтва. Фрагменти плавневих і прибережних урочищ упізнаємо на віньєтках, які вміщені в альбомі Д.Яворницького «З української старовини» (див. УС,11,228,229,237,270,272). Лісистий куток біля Капулівки бачимо на відомій картині Олександра Мурашка «Похорон кошового» (1900р.), де показано останню путь Івана Сірка. Велич рідної природи добре показав Сергій Васильківський на картині «Дніпровські плавні» (1896р.). Цілу низку картин із великолуцькими краєвидами я бачив під час своєї діалектологічної експедиції восени 1963-го року у світлицях жителів сіл Благовіщенки, Балок, Златополя, Скельок, Приморського та Верхньої Криниці. Ці твори були виконані місцевими художниками-самоуками і, безперечно, становили неабияку культурну цінність.
Коли захо/дилося на боротьбу з ворогами, українці надиха/лися героїкою і славою Великого Лугу. Так було в 20-х роках минулого століття на заході нашої Батьківщини. Тоді польсько-шляхетські власті вдалися до відвертої дискримінації учасників національно-визвольного і культурно-просвітницького руху в Галичині. Одним із проявів цієї дискримінації стала заборона діяльності патріотичної громадської організації «Січ». У відповідь галичани 1924-го року створили організацію «Луг». Вона була такого ж політичного прямування, як і заборонена поляками «Січ», але прикривалася назвою «Добровільне Спортивно-Пожежне Товариство».
Чимало зусиль до створення західноукраїнських «Лугів» доклав доктор права Роман Дашкевич. Керівний центр усіх «лугових» осередків знаходився у Львові й називався «Великим Лугом». Відбувалися щорічні збори луговиків, велася активна робота на місцях із патріотичного виховання молоді та з пробудження в населення історичної пам’яті й національної самосвідомості. Видавався місячник «Вісти з Лугу» (1926 – 1939), редакторами якого в різний час були Р.Дашкевич, Ф.Федорчак та А.Курдидик. Ліквідував галицькі «Луги» й репресував більшість їхніх членів (а таких членів налічувалося біля 50 тисяч) московсько-сталінський окупаційний режим у 1939-ому році. А 1990-го року, перед здобуттям Україною незалежності, в зв’язку зі святкуванням 500-ліття запорозького козацтва «Луги» почали відроджуватися, зокрема на Івано-Франківщині (Мороз.,120-125).
Назва «Великий Луг» (або просто «Луг») із соціолінгвальних причин набула виняткової популярності серед нашого народу. Можна твердити, що вона символізувалася, навіть естетизувалася й увійшла до експресивно-стилістичних засобів української мови. Її виражально-зображальні якості з особливою силою виявляються в текстах, де йдеться про долю України і духовність українців. Візьмімо для прикладу «Молитву до мови» Катерини Мотрич. Звертаючись до Рідного Слова, авторка благає: «...Прости цю велестражденну землю (Україну – В.Ч.), на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп’янілі від крові ангели його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять наші молоді трави...» (цитую за РУС,с.9).
1992-го року в Запоріжжі виданий поетичний альманах «Великий Луг». Називаючи видання, редколегія і його упорядник Петро Ребро, без сумніву, керувалися високопатріотичними мотивами і зважали на соціально-історичну вагомість відомого топоніма. У передмові до видання говориться: «Луг та ще й Великий – що це за дивовижа? – може запитати сучасний молодий читач. Невже йдеться про шматок правого берега Дніпра (кілька кілометрів вище м.Запоріжжя – В.Ч.), густо нашпигований грядками цибулі та полуниці і захищений такими-сякими спорудами, що гордо йменуються «дачами»? Ні, звичайно. Мова йде про знамениті Дніпровські плавні («Великий Луг» - їхня історична назва), які були відомі ще стародавнім грекам. Останні достоту обожнювали цей чарівний куточок землі. В їхньому уявленні Великий Луг (вони називали його Гілеєю) був пристанищем німф і муз, тобто своєрідним Парнасом. Десь півтисячоліття тому Великий Луг облюбували запорозькі козаки. Можна сказати, що саме тут виколисувалася нетлінна слава наших героїчних предків. Не випадково Т.Шевченко називав Великий Луг «славним батьком Запорозьким».
І ось Великого Лугу не стало: його знищила «цивілізація». Точніше – він став однією з численних жертв «геніального» сталінського плану «перетворення природи». Понад сорок років тому у зв’язку з будівництвом Каховської ГЕС дніпровські плавні були вирубані, і тисячі, якщо не мільйони, гектарів найродючішого українського чорнозему стали дном велетенського водоймища, яке дехто величає морем...
Але Великий Луг живе – як символ щедрот отчої землі, як дух вольності, як наша історична пам’ять. І як джерело наснаги. Тож і не дивно, що запорізькі поети назвали свій колективний збірник «Великим Лугом». У дні святкування 500-річчя Запорозької Січі хай це буде нашою скромною даниною пам’яті достославним предкам, а сучасникам – зайвим нагадуванням, що «ми, браття, козацького роду».
Так, Великий Луг живе! Він світить нам ясними очима-озерами із мороку передчасся, він шумить нам п’янкими вітрами із трипільсько-скитських тисячоліть, він озивається до нас легендами із козацьких віків... Удивляймося в ті очі – і побачимо свої першосліди на Землі! Услухаймося в той шум – і почуємо голос своєї Долі! Вникаймо розумом у ті легенди – і дізна/ємось, чиї ми
нащадки!...
Сон – видиво (Замість післямови)
Довго я писав цю книжку (аж цілих п’ять років!) і, пишучи, багато чого пережив та передумав. А покійний Великий Луг, – чарівний світ мого дитинства, мій назавжди втрачений рай, – не давав мені душевного спокою ні вдень, ані вночі. Особливо – вночі! Не встигав я зімкнути повіки, як він огортав мене своїм ніжним зелом, омивав своїми чистими водами і шумів мені якимось дивно-нетутешнім шумом. Коли ж останній розділ роботи був дописаний, мені привидівся сон, що його ніколи не забуду.
Приснилося, ніби стою я самотою на острові (по всьому знати, на Томаківці) в передранішній час. Навкруги Каховське «море», а над ним туман, туман... Аж раптом із того туману почали проступати людські постаті. Їх багато-багато! Бредуть вони до мене з півдня, звідти, де моя рідна Єлизаветівка, де Балки, Златопіль, Благовіщенка й Іванівка. Бредуть по коліна в каламутно-туманній воді тихо, без плескоту, і всі в білому одязі, з непокритими головами.
Наближаються, наближаються... Ось уже ясно бачу переднього: високий старець із довгим костуром, сива борода й сиві вуса його спадають аж до води. А це вже починаю розрізняти й пізнавати отих, що бредуть за ним. То мої прадіди Захар і Сергій, діди Яків і Федір, бабусі Пріська й Фанасія, тато й мама, дядьки Петро, Михайло, Григорій і Микола, тітки Лисовета, Марія, Палажка, Пріська, Ольга та Оксана, а за ними велелюддя – не злічити!
Підійшли до острова і нараз зупинилися. Я спочатку збентеживсь, а тоді осмілів та й питаю проводаря:
- Хто ти, старче?
- Синку, я з прадавньої милої нашої Оратанії, а ті, що за мною, – зі Скитії, Сарматії, Антії і нещасної України. Це ж увесь рід твій.
- А чому і як ви прийшли сюди? Ви ж мертві!...
- Ми воскресли, синку, з Божої ласки і прийшли сюди, щоб сказати тобі: святу справу ти звершив, ти врятував пам’ять про нас і наш Великий Луг, занапащений сатаною...
Я хотів іще про щось запитати старця, але він ураз зник, а з ним розтанули в тумані й ті образи, що були позад нього. Я метнувся вперед, а попереду – глибока круча! Повернувся обличчям на північ, а там за протокою, на степовому березі – теж якісь фігури. Кинувся у їхній бік і побачив преславне товариство. Тут у задумі гуртом стояли князь Святослав, Байда-Вишневецький, Сагайдачний Петро, Хмельницький Богдан, Сірко Іван, Мазепа Іван, Гордієнко Кость, Калнишевський Петро, Шевченко Тарас, Гоголь Микола, Яворницький Дмитро, Лисенко Микола, Новицький Яків, Кащенко Андріан, Гончар Олесь і Киценко Микола. Хто з них войовник – той при ясній зброї, а хто ні - той із великою золотою книгою в руках. Сумно дивилися вони на мутнохвилля і ніби чогось шукали поглядом у туманій далечині...
А тим часом на сході, десь за Кучугурами, зарожевів, запалав обрій – і товариство знебулося, пропало. Страшно, тоскно мені стало серед водяної пустелі. Я щосили заволав у безвість – і проснувся...

2001 – 2006 рр.