Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя
| Вид материала | Документы |
- Ключове питання: ІІ. Мета І завдання проекту, 156.24kb.
- Законодавство України не стоїть осторонь цих питань І по-своєму регулює їх із додержанням, 49.69kb.
- Роботи вчителя фізики по активізації, 137.63kb.
- «Скажи мені-і я забуду, Покажи мені -І я запитаю Дай мені діяти самому І я навчуся», 817.59kb.
- Інноваційна діяльність професійно-технічних навчальних закладів у системі охорони праці, 157.98kb.
- Дослідження рейтингу вищих навчальних закладів україни – 2005 Ольга Балакірєва, 561.68kb.
- Дослідження рейтингу вищих навчальних закладів україни – 2005 «софія київська» Ольга, 560.99kb.
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 696.36kb.
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 784.59kb.
- Запишіть загальний вигляд підпрограми функції. Чим відрізняються процедури від функцій?, 86.32kb.
Цікаві подробиці з історії Єлизаветівки (Больбатови) та сусідніх надвеликолузьких сіл я записав восени 1962-го року від старого Трохима Бондаренка, який мешкав тоді вже в Кушугумі, як і мої батьки. Ось його розповідь:
«Діди наші розказували, що Балки були колись вільним селом, а Больбатова – панським. Больбатівці працювали на пана Іваненка, який жив у Благовіщенці. Там була його економія. А як одмінили кріпацтво, пан переселив Больбатову поближче до Балок, де гуляли неудобні землі над кручами.
Між Прихожанкою і новою слободою (у глибоких балках і на їх схилах – В.Ч.) був панський сад. Боже, що там тільки не росло! Дерев фруктових – яких ти хочеш! Винограду, квітів! Криниці були, альтанки, штучні озера з лебедями, ставки... А дороги і стежки всі посипані жовтим піском. Чистота, порядок кругом! Та що там казать... Садівником був грек, його Іваненко закли/кав аж із-за границі.
Пан дружив із Фальц-Фейном (сусіднім поміщиком, власником Асканії-Нової – В.Ч.), а зятем у нього був барон Врангель. Ця компанія часто приїздила погулять у сад. Було, їдуть шестериком, а ми, больбатівська малеча, зустрічаємо їх біля винокурні (західний кінець Єлизаветівки – В.Ч.). То пани, а особливо панянки, як побачать нас, так зараз і кидають нам копійки. А ми тоді збираємо гроші в піску, а вони сміються та ще кидають.
Балакали люди, що в саду була криниця із чудодійною водою. Од тієї води стара людина робилась молодою і ніколи не хворіла. Мабуть, воно правда, бо щодня із економії приїжджала в сад водовозка.
Іваненко був багатий панюга, мав тисячі десятин степу і плавнів. А в самій економії такого було понабудовувано! І склади, і льохи, і всякі флігелі, і паровий млин, і псарня... Та куди там! Уже за моєї пам’яти все те добро пощезло, звели його люди нанівець...
Діло йшло до революції, народ заворушився. З’явилися большовики, якісь комітетчики. Особливо багато їх було в Балках. Ну, зібрались вони одного разу і пішли до Іваненка. Він, кажуть, прийняв їх дуже чемно, посадив за стіл, напоїв добрим вином, нагодував, а тоді й питає:
- Чого ви, хлопці, до мене прийшли?
- Та ми, -кажуть, – прийшли до вас, пане, щоб землю забрать і всі ваші маєтки...
- Гаразд, – каже Іваненко. – Беріть... Тільки що ви будете з тим усім робить?
- Як – що?! Роздамо людям і будемо хазяїнувать.
Посміхнувся пан і промовив:
- Ех, хлопці, ви, хлопці... Не будете хазяїнувать. Настануть нові пани, од яких вам і світ білий потемніє.
- Побачимо, – сказали непрохані гості та й пішли собі геть. А Іваненко вскорости з усією родиною подався у Францію – та тільки його й бачили!
Аж тут революція, потім громадянська війна! Розбили, розорили панову економію дощенту. Кажуть, багато красноармєйців і місцевих дядьків у винних погребах потопилося. Попроштрикували багнетами бочки, понапивалися та так у вино й попадали... А сад у Больбатові теж почали тоді плюндрувати і закінчили вже в останню війну – оце, що з германцем була.
Правду казав Іваненко: не похазяїнували на його землі комітетчики, бо їх майже всіх Сталін перестріляв. І нові пани прийшли та такого натворили, що хай Господь милує!» (див. ЧС,426-427).
Єлизаветівці переконані, що всі лиха, які звалилися на їхні голови в 20-му столітті, – то кара Божа за тяжкий гріх, учинений нерозумними земляками під час створення колгоспу. Про це я дізнався від батька ще малим хлопчиком, а років із десять тому записав його розповідь для своєї нової збірки легенд і переказів Нижньої Наддніпрянщини «Січова скарбниця». Подаю цю розповідь:
«У старому панському саду, що оце за Больбатовою, на схилі однієї з балок ріс колись могутній берест. Він був такий високий, що видно було аж у Балках його вершок, а такий товстий, що й п’ять чоловік би його не обняло! Ніхто не пам’ятав, коли й ким той берест посаджений. А може, він і сам по собі виріс...
На бересті, аж на самому вершечку, з незапам’ятних часів гніздилася пара во/ронів. Я ще добре замітю, як вони все, було, кружляють над садом та кричать: кар-р-р!... кар-р-р!...
Старі діди часто приказували дітям, щоб не тривожили птахів і, не дай Боже, щоб не здумали драть їхні крашанки чи гніздо руйнувать. Казали, що покривджені во/рони можуть наслати лихо на людей. Больбатівці вірили в це і свято шанували дерево та його господарів, аж поки не настали совєцька власть і колгоспи.
Отож як організували артіль, почали дядьки потихеньку панський сад вирубувать. Дійшла черга й до береста. Пиляли вже його, пиляли, рубали вже його, рубали – і тільки на десятий день повалили! І во/рони весь час, поки нищили дерево, літали над ним у розпачі й голосно клекотіли. А як розпластався берест на землі й випали з гнізда воронята, птахи так уже кричали, мовби плакали! То падали каменем униз, то зринали вгору – побивалися за дітками...
Пропав берест, пропали і пташенята. А во/рони ще довго-довго (може, більше місяця) кружляли над балкою та сумно і страшно кричали, а тоді взяли і кудись полетіли. Полетіли вони кудись, а на больбатівців лихо за лихом почало накочуваться... Е-е-е, та що там казать! Голод тридцять третього году, війна, голод сорок сьомого, а тоді ще де не взялась і Каховка! Вигублено плавні, зруйновано старі кладовища, і самої Больбатови не стало. Розлетілись наші люди хто куди попав. Нема тепер ні саду, ні слободи/, нічого нема... Одні урвища та бур’яни кругом.
Правду казали діди: «Не чіпайте во/ронів на бересті, бо буде вам лихо!» Так воно по-їхньому й вийшло» (ЧС,438).
Благовіщенка – село Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області нижче Плетеницького Рогу. Колись було розташоване над рікою Кінською, а тепер – над самим Каховським водоймищем. Північна, нижня частина села затоплена. Засноване в кінці 18-го століття на місці запорозьких зимівників. Щодо його дозаселення в той період існують різні дані. Так, К.Вернер і С.Харизоменов кажуть, що Благовіщенка була заселена кріпаками з села Гостролутця Козелецького повіту Чернігівської губернії (Сб.,ч.2,26) (тепер це село Гостролуччя Баришівського району Київської області), а Віктор Фоменко твердить, що першими поселенцями тут були кріпаки із села Озерян теперішнього Бобровицького району Чернігівської області (ФН,24).
Заселив Благовіщенку поміщик Лєонов, якому тутешні запорозькі займища з 12-ма тисячами десятин Великого Лугу дісталися після зруйнування Січі як «ранговая дача». 1813-го року маєток був проданий іншому поміщикові – Іваненку, за прізвищем якого село й досі має неофіційну назву – Іваненкова. Офіційну ж назву воно одержало від храмового свята Благовіщення. З 1831-го року переведене в розряд містечок.
На 1865 рік у Благовіщенці мешкало 1029 душ (ТГС,66), під кінець 80-х років 19-го століття – 1901 (Сб.,ч.1,42), на початку 2-ої половини 20-го століття – 3619 (ІМСЗ,372), а тепер – близько трьох тисяч чоловік.
Восени 1963-го року, досліджуючи говірку Благовіщенки, я записав від тамтешніх дідів Тимофія Буценка та Луки Стадника три легенди, які згодом опублікував у газетах і фольклорних збірках (див.ЧС,295-296,328-390). З особливою повагою й досі згадую Т.Буценка, в якого довелось тоді квартирувати. Це був народний поет, романтична душа, великий український патріот. Він читав мені свої вірші про Запорозьку Січ, козаків, Дніпро, вигублений Великий Луг і Тараса Шевченка. Згодом, ставши немічним, він перебрався до дочки в Запоріжжя і тут помер, сердега, десь у кінці 60-х років. Яка доля його творів, не знаю. Довідавшись, що мене переслідує КГБ, донька небіжчика відмовилася передати їх мені в 1968-ому році. Жаль, якщо вони пропали.
Соціальні негаразди сучасної Благовіщенки (п’янство, злодійство і т.п.) зумовлені й підтримуються близькістю різноплемінного Енергодара, де панує московство в усіх сферах громадського життя, зокрема в освіті й вихованні.
Іванівка – село Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області на березі Каховського водоймища нижче Благовіщенки. Офіційне заснування припадає на 80-і роки 18-го століття. До цього тут були козацькі зимівники. З самого початку виникнення – «ранговая дача» поміщика Івана Сінєльнікова. В 1797-ому році перейшло у власність поміщика Іваненка. До цього називалося Синельниковим (за прізвищем володаря), а після – Іванівкою. Місцеві жителі похилого віку та такі ж мешканці навколишніх сіл ще й досі зрідка замість Іванівка вживають Синільникове або Синільникова. В джерелах: Ивановское (ЯЗ,ч.1,280), Іванівське (КВЛ,56). Під кінець 60-х років 20-го століття у селі мешкало 2687 душ (ІМСЗ,372), а тепер – близько двох тисяч, чимало з яких працює в сусідньому Енергодарі, а інші займаються переважно городництвом і рибальством. Частина Іванівки (та, що знаходилася біля ріки Кінської) затоплена.
Енергодар – місто обласного підпорядкування Запорізької області нижче села Іванівки, в районі Водянських Кучугур. Засноване 1970-го року в зв’язку з будівництвом тут Запорізьких ДРЕС та АЕС. Ув основі назви поняття «дарувати енергію». Виникнення міста й побудова електростанцій були останніми з подій, які остаточно знищили Великий Луг і зруйнували одвічну збалансованість природних сил на Нижній Наддніпрянщині. В жодному з довідкових чи енциклопедичних видань досі не подавалися відомості про кількість мешканців міста (очевидно, з соціально-політичних міркувань). Щодо етнічного складу цих мешканців, то можна й без довідників визначити його як різнорідний (звичайно, переважають українці) і дуже змосковщений. Досить активними є мігранти з різних куточків колишнього Совєцького Союзу. Своєю поведінкою і мораллю вони негативно впливають на корінну людність, особливо на молодь сусідніх сіл. Регулярні викиди диму й радіації зробили місцевість навколо Енергодара екологічно небезпечною.
Во/дяне – село Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області, яке тепер фактично злилося з містом Кам’янкою-Дніпровською. Офіційно веде свій початок від 1783-го року, коли сюди прибула велика група переселенців із села Водяної Балки Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва (звідси й назва нової слободи). А до цього тут (на березі Великого Лугу) існувало кілька хуторів, по яких жили колишні запорожці та втікачі-кріпаки з північноукраїнських губерній. У 19-ому столітті село, будучи казенним, швидко розросталося: в середині століття у ньому мешкало понад 3 тисячі, а 1884-го року – вже 5046 душ (ІМСЗ,353-354). Перед Першою світовою війною в селі нараховувалося близько десяти тисяч жителів (там же, 355). В період московсько-большевицького режиму через війни та голод водянців, за даними кінця 60-х років минулого століття, зменшилося майже на три тисячі чоловік (див. ІМСЗ,353). Затиснуте між двома містами (Енергодаром і Кам’янкою-Дніпровською), Водяне поступово втрачає свою українськість і дуже потерпає від усякого мігрантського наброду, а також від руйнівної сили Каховського водоймища. Про Великий Луг і Кінську тут згадують із ностальгією.
Кам’янка-Дніпровська – місто, районний центр Запорізької області, розташоване на місці колишньої столиці Скитії (Кам’янського городища). Засноване (офіційно) 1784-го року, до цього являло собою невеличке запорозьке поселення Кам’яне, що було поруч із залишками колишнього військового укріплення Кам’яного Затону. До запорожців Потьомкін підселив велику групу московитів-старообрядців, які не прижилися в селі Знам’янці на Єлисаветградщині (тепер Кіровоградська область). Нове село назвали також Знам’янкою, а 1793-го року на противагу сусідній Великій Знам’янці – Малою Знам’янкою.
За давньою козацько-чумацькою традицією в місцевому усному мовленні поселення завжди іменувалося (і тепер іменується) Кам’янкою. 1923-го року ця назва стала й офіційною (з утворенням Кам’янського району Запорізької округи). В 1934-ому році Кам’янку віднесено до розряду селищ міського типу й перейменовано у Кам’янку-на-Дніпрі, а в 1944-ому – в Кам’янку-Дніпровську. 1957-го року селище одержало статус міста районного підпорядкування.
У джерелах теперішня Кам’янка-Дніпровська називається по-різному, а саме: Камяное, Крымская Камянка (СП,67), Камьянка, Мала Знамьянка (КВЛ,57), Каменка (НП,35), Кам’янка-Дніпровська, Камянка, Мала Знам’янка, Кам’янка-на-Дніпрі (ЯТС,69), Кам’янка-Дніпровська, Кримський Базар, Кримська Кам’янка, Кам’янка-на-Дніпрі, Кам’янський Затін, Кам’янський Перевіз (КІМ,61), Кам’яний Базар (АК,82).
Вигідне географічне положення (недалекий вихід у море Дніпром) та багаті навколишні угіддя (Великий Луг, родючі землі Кам’янського Поду) сприяли інтенсивному дозаселенню Кам’янки-Дніпровської упродовж усього 19-го і 20-го століть. У 1861-ому році тут мешкало 2700, у 1884-ому 6176, напередодні 1-ої Світової війни – 11174, а під кінець 60-х років 20-го століття – 15300 чоловік (ІМСЗ,322,323,324,321).
У мовному, побутовому й звичаєвому відношеннях населення Кам’янки-Дніпровської дуже змосковщене й займається в основному торгівлею. Доля козацького Запорожжя й Великого Лугу його майже не обходить. У громадсько-політичному житті тут задає тон московсько-шовіністичний, українофобський елемент.
Велика Знам’янка – село Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області, розташоване на півострові між Каховським водоймищем і Білозерським лиманом, а також понад теперішніми берегами гирла річки Білозерки. Засноване державними селянами із Стародубського повіту Чернігівської губернії в 1780-ому році. Дещо пізніше (1785 – 1786 роки) тут поселилося ще кілька сімей запорожців, які повернулися із-за Дунаю, та чимало вихідців із сіл Старої Знам’янки Дмитрівського повіту Херсонської губернії і Знам’янки Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва. Від тих місць, звідки прибула більшість переселенців, нове село й дістало назву. Як і сусідня Мала Знам’янка (Кам’янка), воно швидко зростало: 1848-го року тут нараховувалося 1877, 1858-го – понад 5 тисяч, а в 1884-ому – близько 11-и тисяч душ (ІМСЗ,343). Прикметно, що на початку 70-х років минулого століття у Великій Знам’янці мешкало, як і 1884-го року, 11 тисяч душ (ІМСЗ,342). Виходить, що майже за сто років у селі не було приросту мешканців. Звичайно, це не так. Приріст був, але він нівелювався голодоморами, війнами та репресіями сталінського режиму. Сьогоднішня Велика Знам’янка поділяється на три кутки: Знам’янку, Іллінку та Олексіївку (два останні названі за іменем першопоселенців).
Район Великої Знам’янки здавна був предметом пильної уваги запорожців, оскільки тут знаходилася переправа через річку Білозерку по дорозі на Крим і з Криму, а поряд, у Великому Лузі (Базавлузі), випасалися табуни січових коней. Серед козаків побутував переказ, що нібито біля лиману, недалеко від гори Мамайсурки, в старі часи стояло генуезьке місто-укріплення Білозерка, зруйноване татарами (КВЛ,58).
Великознам’янці старшого покоління добре пам’ятають Базавлуг і в більшості свідомі своєї національної приналежності. До мігрантів-московитів ставляться, як правило, неприхильно.
Бережанка – село Верхньорогачинського району Херсонської області, підпорядковане Новознам’янській сільраді. Розташоване на самому березі Каховського водоймища, тому й дістало таку назву. Донедавна називалося Карайдубиною за однойменним урочищем. Засноване в кінці 18-го століття. Належало баронові Штігліцу. В джерелах: Карай-Дубина (КВЛ,80), Карайдубина (ІМСХ,288), Бережанка (КХО). Колись прилягало до лівого берега Кінської в мальовничому місці Базавлугу. Тепер має не дуже привабливий вигляд і потерпає від тих же соціальних негараздів, що й усі наші села. Живе в ньому сьогодні не більше трьохсот душ.
Ушкалка – село Верхньорогачинського району Херсонської області. Засноване 1792-го року. До реформи 1861-го року було власністю великого князя Міхаіла Романова, а раніше – барона Штігліца. Перші поселенці з Полтавської та Чернігівської губерній. Назване за однойменною річкою, що протікала поряд. Нижня половина села, що була під горою, затоплена. Сьогодні тут мешкає близько тисячі душ, а сорок років тому мешкало 1420 душ (ІМСХ,299).
Бабине – село Верхньорогачинського району Херсонської області, підпорядковане Ушкальській сільраді. З утворенням Каховського водоймища нижні вулиці затоплені. Засноване в кінці 18-го століття. Було власністю тих же московських поміщиків, що й сусідня Ушкалка. Місцеві жителі й жителі навколишніх сіл вимовляють, крім офіційної назви Ба/бине, ще й Бабине/, Ба/бина, Бабина/ та зрідка Бабино/. Розташоване по обох схилах гирла балки Бабиної (звідси, певно, й назва). Малолюдне, а до затоплення Базавлугу тут мешкало більше 2000 душ. Дуже постраждало від воєн, голодоморів та Каховського «моря». Населення займається здебільшого садівництвом, городництвом і рибальством.
Підсумовуючи все сказане в останніх трьох розділах цієї книжки, хочу наголосити на таких моментах:
1.Не підлягає ніякому сумніву той факт, що Великий Луг, як і вся Нижня Наддніпрянщина, – це предковічна українська земля, це південний форпост українства, без якого нам би був закритий вихід у Чорне море, а відтак – і в цивілізований світ.
2.Виключно важливу роль Нижньої Наддніпрянщини загалом і Великого Лугу зокрема в житті України завжди добре розуміли й тепер розуміють наші недруги, тому вони хижо зазіхали й зазіхають на цю святу українську землю, вдаючись до насилля, брехні і крутійства. Не забуваймо ніколи того, що заповідали нам мудрі предки у «Велесовій книзі»:
Мусимо битися і життя покласти за землю нашу,
А та простяглася бо од нас до полян і дреговичів;
І руси сягають аж до моря... (СВК,106).
3.Хоч які були в надвеликолузькому регіоні міжетнічні зіткнення, у них щоразу перемагав корінний, український елемент. Перемагав своїм нездоланним патріотизмом, працелюбністю й унікальним творчим генієм. Найзапекліших ворогів, найзажерливіших загарбників-окупантів він обеззброював своєю великодушністю і моральною чистотою.
4.В один із найнебезпечніших періодів нашої історії Великий Луг дав притулок запорозьким лицарям, які захистили і врятували Україну від чужинської неволі.
5.Протягом століть Великий Луг притягував до себе з усіх кінців нашої Вітчизни волелюбних, національно свідомих, хоробрих і шляхетних людей, сприяючи духовній консолідації українського народу та утвердженню ідеї української соборної державності.
Зачаровані несказанною красою
У Великому Лузі побувало багато відомих людей: мандрівників, державних і церковних діячів, істориків, краєзнавців, фольклористів, письменників і художників. Одні з них просто насолоджувалися несказанною красою природи та й годі, а інші передали свої враження в подорожніх нотатках, у наукових, науково-популярних, мемуарних, художніх і мистецьких творах. Крім самовидців, є й такі видатні особи, які ніколи не бачили Великого Лугу, але писали і пишуть про нього. Це вони робили й роблять з уяви, користуючись свідченнями найрізноманітніших джерел, що стосуються минулого Нижньої Наддніпрянщини.
Я вже говорив у попередніх розділах про перебування в великолузьких плавнях «батька історії» Геродота, київського князя Святослава й інших наших князів, австрійського дипломата Еріха Лясоти, а також про те, що/ писав про плавневу місцевість нижче острова Хортиці французький інженер Гійом Левассер де Боплан, тому, щоб не повторюватися, пропускаю ці імена й звертаюся до імен наступних знатних відвідувачів та описовців Великого Лугу.
1594-го року в Базавлуцькій Січі двічі побував австрійський дипломат, польський шляхтич за походженням Станіслав Хлопицький: перший раз узимку за дорученням цісаря Рудольфа II з метою вербування запорожців у похід проти турків і вдруге влітку, супроводжуючи посольство на чолі з Еріхом Лясотою. Цікаво, що цей шляхтич перед європейськими можновладцями видавав себе за колишнього старшину реєстрового козацького війська. Перебуваючи в Січі, Хлопицький цікавився її околицями, відзначив досить вдале в стратегічному відношенні розташування великолузького військового укріплення.
Про запорозькі осідки (острів Хортицю, дніпровські плавні) згадує у своїй праці «Опис Європейської Сарматії» (Краків,1611) італійсько-польський історик Алессандро Гваньїні.
Запорозькі Вольності описав італійський дипломат, посол Венеції до Богдана Хмельницького Альберто Віміна в «Реляції про походження і звичаї козаків...» (опублікована 1890-го року у Феррарі). Січ він називає «укріпленим островом на Бористені» (тобто у Великому Лузі) й зазначає, що саме звідси почалася очолена славетним гетьманом Визвольна війна українського народу проти польського панування.
У книзі італійського історика 17-го століття Д.Дзіліоло «Про достопам’ятні події наших часів» (1642) розповідається, крім усього іншого, про козацько-селянські повстання в Україні з 1592-го по 1638 рік і при цьому згадуються запорозькі осідки у Великому Лузі, зокрема на острові Томаківці та на інших островах Дніпра (Нал.,173-174).
Докладніші й конкретніші відомості про Великий Луг подав французький мандрівник і хроніст 17-го століття П’єр Шевальє, який, між іншим, брав участь у вербуванні запорожців на королівську військову службу й воював разом із ними проти іспанців на півночі Франції (1645 рік, облога Дюнкерка). Так ось, він 1663-го року видав у Парижі працю «Історія війни козаків проти Польщі» (перевидана українською мовою в Києві 1993-го року), де говориться: «За порогами Борисфена є багато островів. Серед них нижче гирла річки Чортомлик височить один, оточений понад десятьма тисячами інших малих островів; на деяких з них сухий ґрунт, а на інших – болотяний; всі вони заросли очеретом – ось чому не можна виразно розпізнати протоків, які їх поділяють. Саме в цьому лабіринті козаки мають пристанище, яке вони називають військовою скарбницею, тобто по-французькому tresor de Larmee, де вони ховають усю здобич, що привозять зі своїх походів на Чорне море; доступ до цього місця такий утруднений і небезпечний, що численні турецькі галери, які гналися туди за козаками, там і загинули. Саме на цьому місці збираються козаки, щоб іти в похід» (ШІ,32-33).