Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   27
В кінці 19-го – на початку 20-го століття в Балабиному неодноразово бував із дослідницькою метою Яків Новицький. Він записав тут не один десяток легенд та переказів, зокрема про запорозькі скарби. Наводжу найхарактерніший із тих записів: «Давно колись край слободи Балабиної, над плавнею, жив запорожець – химородник (характерник, чаклун – В.Ч.). Чоловік був одинокий, старий, а грошей багато. Пішов він у ліс (у Великий Луг – В.Ч.), викопав під грушею ямку, поставив казанок з грішми та й каже:
- Чортові казанок, а чоловікові, що в лісі, – гроші!
А в того чоловіка, що жив у лісі, було допропасти дітей – і більше нічого. Живе убогий і не знає, що йому гроші відказані.
Умер химородник. Проти Великодня опівночі приходе чорт і стука у вікно:
- Візьми, – каже, – гроші, бо мені казанок треба!
Чоловік проснувся, глянув – аж у вікні щось світе очима!
- Іди, чоловіче, звідки прийшов, я з тобою не знаюсь! – каже він.
Чорт розсердився, брязнув ті гроші на призьбу і подався з казанком.
Вранці вийшов убогий надвір, аж у нього по всій призьбі червінці… Він забрав їх і з того часу розбагатів (НК,16).
Кушугум – селище міського типу Запорізького району Запорізької області на згористому східному березі однойменної протоки (її ділянки Великого Кушугуму). За даними кінця 60-их років минулого століття, в ньому мешкало 8700 чоловіків; тепер же мешкає близько семи тисяч. Засноване 1770-го року на місці запорозьких зимівників і спочатку називалося Кушугумівкою. 1777-го року подароване царицею князеві Потьомкіну й закріпачене. З 1780-го року перейшло у власність небоги князя графині Катерини Скавронської-Енгельгард і було перейменоване на Велику Катеринівку (в противагу сусідній слободі цієї ж володарки Малій Катеринівці). Під цією офіційною назвою проіснувало до 1920-го року, потім стало іменуватися знову Кушугумівкою, а по Другій світовій війні – Кушугумом. У живому народному мовленні й досі зберігаються (в представників старшого корінного покоління) стара назва Кушугумівка та її варіант Кушумівка.

Як свідчать історичні документи, закріпачені козаки-кушугумівці та їх родини не змирилися зі своїм становищем і впродовж багатьох років бунтували. 1839-го року вони відрядили своїх послів Панаса Грицая та Семена Прудника до отамана Азовського Козацького Війська Йосипа Гладкого з проханням прийняти всю їхню громаду під його руку. Коли ж отаман відмовив зі зрозумілих причин, бунтарі були жорстоко покарані, а їх село продали новому поміщикові (Скавронська померла – В.Ч.) – тодішньому міністрові фінансів московської імперії графові Канкрину (НІ,31). Про цей період у житті Кушугумівки 5-го грудня 1887-го року 88-літній Микита Джигир (місцевий) розповів Якову Новицькому таке:
«Після запорожців Великий Луг і степ достались графині Шкавронськой (оповідач помиляється; Скавронська успадкувала козацькі займища дещо згодом, від Потьомкіна – В.Ч.), Балабіну, Попову й іншим панам. Де живемо ми, – ця плавня і степ були Шкавронськой. Степу було стіко, що за літній день конем не об’їдеш. І степ усе цілинний: одна тирса сивіла, як дим, та ще де-не-де кущі терну. Сказано, дикий степ…
Добра була графиня Шкавронська! В Великому Лузі при ній доживали віку запорожці вольно. Оце займе козак яке схоче озеро, стіко схоче лісу, сінокосу і владіє – це його поділок. За поділки тоді платили пусті гроші. Поділки ще й тепер прозвища мають запорозькі: де який жив, того й урочище. Діти запорожців не минули панщини. За Шкавронськой і панщина була не страшна: робили їй, робили собі й були багаті. Шкавронська вийшла заміж за графа Лита (оповідач має на увазі італійського багатія Джуліо Помпео Літта – В.Ч.); вона була якась родичка Потьомці. Оце, було, як ідуть її підводи через Кічкас, то лоцмани і кричать: «Царські підводи! Царські підводи! Давайте скоріше порони!» Ці підводи узнавали по волах: сірі, здорові та круторогі…
У графа Лита дітей не було, а як умерла графиня (в 1829-ому році – В.Ч.), а потім і він (у 1839-ому році – В.Ч.), то людям доводилось буть вольними. Коли це десь у Вентелії (Італії – В.Ч.) чи що найшовся наслідник. Вони почали бунтуваться, почали переходить із сімействами в Комишоваху (село над річкою Кінською кілометрів за двадцять на схід від Кушугумівки – В.Ч.) й інші вольні слободи, а деякі посилали полномочних до кошового Гладкого, щоб прийняв у запорозькі козаки. Гладкий одказав. Управителем був тоді пан Литовський. Давай він писать у Петенбурх, що люди бунтуються, що не вірують у Бога і не мають ікон… Як понаїжджало суддів, як почали перебирать!... Досталось тоді винуватому і правому, досталось і лозі (тобто били бунтарів різками – В.Ч.). Потім із Петенбурха як понасилали тих ікон, так не знали, де їх і чіплять…
Оттаке-то, чуєте, було колись. Дещо мені розказувала покійна мати, – вона була запорозького роду, – дещо я бачив і сам на своєму віку» (НП,54-55).
Пам’ять про Запорозьку Січ і колишню волю довгий час жила в душах кушугумівців. Вони зберегли багато легенд та переказів про козаччину, Великий Луг, славних запорозьких ватажків. Частину цих уснопоетичних творів записав у Кушугумівці наприкінці 19-го – на початку 20-го століття Яків Новицький (див. НП,45-55, 58-59,60, 62-64, 102; НК,6-7, 10, 11-12, 67-68, 69-70).
Козацький дух піднімав кушугумців на боротьбу не тільки проти царських посіпак, а й проти московсько-большевицьких зайд. Мало кому тепер відомо (а я це знаю напевно), що в плавнях Великого Лугу, між Дніпром і протокою Кушугумом, протягом 1918-го – 1921-го років діяли антисовєцькі партизанські загони, основу яких складали чоловіки з Кушугумівки. З цими загонами мусили рахуватися червоні комісари, посилаючи на їх приборкування значні військові сили. Іменем ватажка карателів Анголенка й досі називається одна з вулиць Запоріжжя.
У теперішньому Кушугумі мешкає чимало запорозьких нащадків, про що свідчать їхні козацькі прізвища: Чорновіл, Берестенко, Самарський, Явися, Бали/ка, Діденко, Рогоза, Забийворота, Миргородський, Запа/ра, Буря, Середа, Конашевич, Прилипко, Чорний, Ренґач, Біловоденко та ін.
Протягом 50-х років минулого століття Кушугум дуже розрісся за рахунок переселенців з різних надвеликолузьких сіл, особливо тих, які підлягали затопленню, а також за рахунок численних утікачів із колгоспного «раю», котрі шукали осідку поблизу Запоріжжя, щоб легше прожити. Це все була українська (українськомовна) людність, але згодом сюди валом повалили вихідці з Московщини (переважно відставні військові та всяке «перекотиполе» з Сибіру, Далекого Сходу та інших регіонів совєцької імперії). Останні виявилися нахабним, дуже агресивним, настроєним вороже до всього українського елементом. Вони почали вимагати від місцевої й обласної влади «русской школи», «русскіх дєцкіх садіков» і т.д. коли б не розвал «общєго отєчєства» ця «п’ята колона» багато б чого накоїла, хоча вона й так устигла значно вплинути на корінних жителів, а особливо – на несвідому національно молодь.
Останніми роками населення Кушугуму катастрофічно зменшується. Злидні, п’янство, безробіття, злочинність, наркоманія скошують людей щодня. Багато будинків стоять без господарів, із забитими вікнами. В усьому спостерігається безлад: страшне бездоріжжя, руїни, бур’яни. На селищному величезному цвинтарі скоро вже не буде місця для могил.
Сьогоднішній Кушугум складається із чотирьох масивів: власне Кушугуму (старої Кушугумівки), виселка Зразкового (північна, зовсім нова частина), Дубової (куток у гирлі однойменної балки) та Осетрівки (південна частина, що понад однойменною протокою). Джерелами фіксуються такі назви селища: Кушугумивка (НП,51,57), Кушугумівка (КВЛ,53), Кушугумовка (МКЄ,310; НП,56; НІ,154; ЯЗ,ч.1,268), Большая Катериновка (АП,163), Большая Екатериновка (НІ,154), Більше-Екатериновка (НП,56), Велика Катеринівка (КВЛ,53), Кушугум (КІМ,77; ЯТС,88; ФН,51-52).
Малокатеринівка – селище міського типу Запорізького району Запорізької області на східному березі Каховського водоймища (колись Великого Лугу), між балкою Сухою і рікою Кінською. Засноване 1777-го року на місці запорозьких зимівників під назвою Краснокутівка (перші хати зявилися в урочищі Красний Кут при виході Кінської в плавні – звідси й назва). Того ж року подароване царицею князеві Потьомкіну й закріпачене. 1781-го року перейшло у власність небоги князя графині Катерини Скавронської-Енгельгард і перейменоване на Малу Катеринівку (в противагу сусідній слободі цієї ж володарки Великій Катеринівці). В 1839-ому році продане графові Канкрину і з того часу неофіційно називається Канкринівкою. Теперішня офіційна назва селища Малокатеринівка утвердилася в 20 – 30-х роках минулого століття. У джерелах: Краснокутовка (МКЄ,310; НП,54; НІ,154), Красный Кутъ (ЯЗ,ч.1,269), Малая Катериновка (ПМ,42; АП,163; ЯЗ,ч.1,269), Малая-Екатериновка (НІ,154), Мала Катеринівка (КВЛ,55; ФН,54), Малоекатериновская (НІ,155), Мало-Екатериновка (НП,54), Канкриновка (КВЛ,55).
Пам’ять про козацьке Запорожжя, про славну історію краю завжди жила в серцях малокатеринівців. Від них у різний час записано цілий ряд переказів та легенд про ріку Кінську, урочище Красний Кут, Великий Луг і подвиги запорожців (див. НП,59-60;74-77; СМ,68,173,227-228).
Як і сусідній Кушугум, Малокатеринівка дуже розрослася після Другої світової війни (і з тих же самих причин). В кінці 60-х років минулого століття тут мешкало 3200 чоловік (ІМСЗ,319) тепер – близько двох з половиною тисяч, серед яких немало московськомовних мігрантів.
Приморське – село Василівського району Запорізької області, що простяглося східним берегом Каховського водоймища (колись Великого Лугу) кілометрів на десять (від ріки Кінської до балки Сухої, що перед залізничною станцією Плавнями). Засноване в 2-ій половині 18-го століття і тоді ж дістало назву Царицин Кут (я вже подавав легенду про виникнення цього топоніма; існує також думка, що перша частина назви є справді присвійним утворенням, а друга вказує на місце розташування села: на куті, тобто на мисі чи розі). У збірнику статистичних відомостей по Таврійській губернії, який уклали 1887-го року К.Вернер і С.Харизоменов (вийшов у Москві), про виникнення села говориться таке: «Судячи за розповідями селян, Царицин Кут утворився в середині минулого століття з різного роду прихідьків (козаків і втікачів, головним чином із Київської та Чернігівської губерній)… Спочатку селилися не на місці теперішньої слободи, а хуторами в 1 – 3 двори у плавнях (у Великому Лузі – В.Ч.) на високих грядах, де були під руками паша, сіно, риболовля і пасіки. Згодом же, коли виявилося, що хуторяни давали в себе притулок втікачам-бурлакам, начальство і поміщик примусили хуторян поселитися в слободі, на місці теперішнього Царициного Кута» (Сб.,ч.2,25).
Невдовзі після виникнення Царицин Кут дістався як «ранговая дача» князеві Потьомкіну й був закріпачений. Потім так само, як і Кушугум та Мала Катеринівка, перейшов у власність Скавронської і Канкрина. 1864-го року тут мешкало 1413 душ (ТГС,68). До 40-х років 20-го століття село мало ще й неофіційну назву Підстепне; в джерелах відоме під назвами Підстепна, Царицинський Кут, Саричанський Кут, Царкут та Царицинкут. У 1964-ому році перейменоване на Приморське (тобто таке, що розташоване на березі «моря»). Поділяється на кутки: Білицький, Снігове, Хутір і Царкут.
У Приморському записано кілька легенд та переказів про козаччину, Великий Луг, ріку Кінську та ін. (див. НП,26-27,64-65; СМ,14-15,223-226). За даними кінця 60-х років минулого століття, в Приморському мешкало 4850 осіб (ІМСЗ,219), а сьогодні мешкає близько чотирьох тисяч. Майже вся молодь тікає із села до Запоріжжя або до Василівки. Літні люди, особливо одинокі пенсіонери, потерпають від різних соціальних негараздів і виживають в основному завдяки рибальству та городництву.
Плавні – село Василівського району Запорізької області, підпорядковане Кам’янській сільраді. Являє собою невелике пристанційне (тут однойменна залізнична станція) поселення на пагорбі біля гирла балки Сухої. Склалося на початку 50-х років 20-го століття з кількох хуторів, що існували тут здавна. Значно розрослося після затоплення Великого лугу. Зі сходу і півдня оточене т.зв. «дачами» городян Запоріжжя та Василівки. Населене переважно різного роду московськомовними мігрантами.
Кам’янське – село Василівського району Запорізької області на східному березі Каховського водоймища (колись Великого Лугу), біля теперішнього гирла річки Янчокрака. Засноване в 90-х роках 18-го століття на місці козацького зимівника вихідцями з села Петрівки Херсонської губернії (ІМСЗ,199). Було кріпацьким. До 1945-го року називалося Янчокраком (за однойменною річкою). Розташоване на місцевості, перемежованій ярами й пагорбами з виходами каменю-черепашника (звідси й сьогоднішня назва). В джерелах: Янчокракъ (АПЗ,49), Янчекракъ (Сб.,ч.2,4), Янчакракъ (АП,164). У місцевих говірках: Я/нчикрак і Янчикра/к. У 1865-ому році в селі нараховувалося 1526 жителів (ІМСЗ,199), на початку 20-х років минулого століття – 4950 (там же,202), в кінці 60-х років того ж таки століття – 3700 (там же,198), а нині нараховується близько трьох тисяч. Через село проходить автотраса Харків – Сімферополь. Це сприяє дрібній торгівлі й зв’язку мешканців із зовнішнім світом. 1906-го року на околиці Янчокрака було розкопано кілька скитських могил і знайдено чимало золотих та срібних речей (ИАК,27-28).
Верхня Криниця – село Василівського району Запорізької області, підпорядковане Кам’янській сільраді. Розташоване на пагорбах південно-східного берега Каховського водоймища біля гирла балки Криничної. Засноване в кінці 18-го століття кріпаками єкатерининського вельможі Попова, переселеними з Чернігівщини та Полтавщини. До початку 20-х років 20-го століття називалося Поповим. Згодом змінило назву і, значно розрісшись, поділилося власне на два села: Нижню Криницю і Верхню Криницю (від того, що по балці багато криниць, а нижня й верхня – за місцем розташування на схилі балки). З 50-х років минулого століття увесь населений пункт іменується Верхньою Криницею, а в неофіційному мовленні місцевих жителів він здавна зветься ще й Поповою. Населення (близько двох із половиною тисяч душ) займається головним чином городництвом, рибальством і дрібною торгівлею в Запоріжжі та сусідній Василівці.
Василівка – місто, районний центр Запорізької області на березі південно-східної затоки Каховського водоймища (колись кутка Великого Лугу), при вході у водоймище річок Карачокрака і Бурчака. Виникло як маєток московського вельможі Васілія (звідси й назва) Попова в кінці 18-го століття. Заселене кріпаками з Чернігівщини. З 1831-го року містечко, а з 1957-го – місто. На час переходу в ранг містечка у Василівці мешкало 1900 душ (ІМСЗ,179), в 1914-ому році – 6344 (там же, 180), під кінець 60-х років минулого століття – 13 з половиною (там же, 178), а тепер – близько одинадцяти тисяч. За джерелами: Васильевка (АПЗ,49; АП,164; ЗС,ч.2,4; СВМ,321).
Тепер Василівка дуже змосковщена і є одним із оплотів колишньої запорізької компартноменклатури, яка й тепер при владі. Тут більше опікуються реставрацією поміщицького будинку, аніж українством. У всіх офіційних установах панує московська мова (звичайно, далека від літературно-нормативної), і майже всі чиновники неприхильно налаштовані до нашої державної незалежності. Про козацтво, Запорожжя, Великий Луг тут згадувати не прийнято. Задурманена комуністично-шовіністичною пропагандою й доведена до відчаю (через бідність), переважна більшість василівців утратила національно-духовні орієнтири.
Скельки – село Василівського району Запорозької області кілометрів із 12 на захід від районного центру. Засноване після скасування Запорозької Січі кріпаками, переселеними з Чернігівщини та Полтавщини. Назване так через те, що на місці його розташування є виходи скельних порід (ске/льки, як тут кажуть). Відоме і як Скелька. Поділяється на кутки: Басанька, Карнавухівка, Ладани і Собакарня. За джерелами: Скельки (ЯЗ,ч.1,267; КВЛ,56; ФН,87; ІМСЗ,219-220), Скелька (ТГС,68; АП,165; СВМ,321; ЯВ,186).
У 1865-ому році в Скельках мешкало 1583 душі (ТГС,68), у кінці 60-х років 20-го століття – 2860 (ІМСЗ,219), а тепер – близько двох тисяч. Нижні вулиці села пішли під воду, а берег колишнього Великого Лугу став урвистим і подався на південь. Щороку хвилі Каховського водоймища розмивають і ховають на дно великі площі родючих земель.
Селяни дуже потерпають не тільки від «моря», а й від соціальної невлаштованості. Молодь тікає в Запоріжжя, Василівку, Дніпрорудне й Енергодар, а літні люди зводять кінці з кінцями рибальством, городництвом та всяким дрібним промислом. Років 30 – 40 тому в Скельках ще добре пам’ятали Великий Луг та його урочища. 1963-го року я записав тут від діда Юхима Гальченка цікаву легенду про турецьку фортецю на Великих Кучугурах (див. СМ,105-107).
Маячка – село Василівського району Запорізької області, підпорядковане Скельківській сільраді. Виникло на місці татарського поселення Маяка біля гирла річки Маячки в кінці 18-го століття. Першими поселенцями були запорожці-луговики та вихідці з Полтавщини й Чернігівщини. Невдовзі після виникнення закріпачене. До 1861-го року було власністю поміщика Горнобарського. Тепер має жалюгідний вигляд. На нього постійно наступає Каховське водоймище, розмиваючи прибережні обійстя й утворюючи високі кручі. Молоді в селі майже немає. Близько сотні літніх людей ще так-сяк тримаються; коли ж їх не стане, Маячка, без сумніву, зникне.
Златопіль – село Василівського району Запорізької області, підпорядковане Скельківській сільраді. Засноване в кінці 18-го століття запорожцями-луговиками та переселенцями з різних регіонів України. Тоді ж, за сприянням Потьомкіна, було закріпачене поручиком московської армії Бродським. Від прізвища поміщика дістало другу (неофіційну) назву – Бродське. Офіційна назва являє собою складне утворення від слів «золоте» й «поле». В джерелах: Златополь (Бродських) (ТГС,68), Златопіль (КВЛ,56). Жителі навколишніх сіл уживають переважно форму Златополь, представники старшого покоління інколи вимовляють і Золотопо/ль. Із утворенням Каховського водосховища нижня частина села затоплена. Тепер над кручами туляться кілька десятків хаток, у яких живуть переважно люди похилого віку (десь із сотню). А колись тут мешкало значно більше селян (наприклад, у 1887-ому році – 465, а в 1915-ому – 776 душ; Сб.,ч.1,42; ССТ,12).
Дніпрорудне – місто районного підпорядкування Василівського району Запорізької області, засноване 1961-го року під час промислового освоєння Білозерського залізорудного родовища. До 1970-го року – селище міського типу. Розташоване на березі Каховського водоймища, праворуч від гирла балки Каменеломні. В кінці 60-х років минулого століття тут мешкало 12 з половиною тисяч чоловік, тепер мешкає близько 10-и тисяч. Населення різнолике в етнічному відношенні, хоча переважають українці. Місто погано впорядковане, із недосконалою інфраструктурою й не має перспективи розвитку.
Балки – село Василівського району Запорізької області. Засноване 1795-го року державними селянами – вихідцями з Миргородського повіту Полтавської губернії та колишніми запорожцями. 1806-го року сюди переселилося тринадцять козацьких сімей із сіл Мохнівки, Кропивни та Сергіївки Стародубського повіту Чернігівської губернії (Сб.,28). 1838-го року в селі та в прилеглих до нього хуторах мешкало 3164 душі (СВМ,320), а 1865-го у самих Балках – 2923 душі; на кінець 60-х років минулого століття населення Балок складало 6976 чоловік, а тепер складає трохи більше п’яти тисяч.
Село назване за характером рельєфу місцевості, на якій розташоване (порізана численними балками, що виходили колись у Великий Луг). Поділяється на кутки: Бенди/, Буци/, Велички/, Говоруша/ни, Голі/нка, Голопу/зи, Коче/рги, Матяші/вська, Нова Бо/льбатова, Па/влівка, Сорочки/, Ча/лівка і Широ/ка. В усіх історичних джерелах згадується тільки як Балки (АПЗ,49; АП,165; ТГС,68 та ін.).
З утворенням Каховського водоймища нижні, дуже мальовничі вулиці й левади Балок затоплені; зруйнована церква, розмиті яри, а урвисті береги інтенсивно розмиваються й змушують селян переходити на верхні вулиці.
Тепер Балки фактично з’єдналися з Дніпрорудним і перебувають під його негативним економічним та моральним впливом. Серед балчан поширилося п’янство, крадіжки, розпуста, неробство та всякі венеричні хвороби. Все це занесене сюди московськомовними мігрантами і різного роду блудягами, що прибули сюди «на всєнародниє стройкі» Дніпрорудного й Енергодара.
У вересні 1959-го року до Балок приєднана моя рідна Єлизаветівка (власне, те, що залишилося від неї – кілька хаток із 60-и). Це село було розташоване на західній околиці Балок понад Больбатівськими кручами, з обох боків однієї вулиці, яка тяглася від Щурівського яру до гирла річки (струмка) Больбатівської. Після затоплення плавнів майже повністю зруйноване. Переважна більшість жителів перебралася на верхні вулиці тих же Балок (тепер цей куток називається Новою Больбатовою), а решта розійшлися хто куди (Кушугум, Приморське, Плавні, Верхня Криниця, Балабине та ін.).
Щодо заснування Єлизаветівки є різні дані. Так, К.Вернер і С.Харизоменов твердять, що вона заселена 1839-го року кріпаками (20 родин), яких поміщик Іваненко купив у Катеринославському повіті (в якогось Трегубова) (ЗС,27).
Віктор Фоменко ж відносить виникнення села до 1778-го року (ФН,20), що дуже сумнівно, оскільки в жодному офіційному джерелі кінця 18-го – початку 19-го століття воно не згадується. За переказами місцевих старожитців, слободу заснували незадовго до реформи 1861-го року вільні переселенці з Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Так сталося, що деякі з них були відразу ж закріпачені, а решта – подалися далі в південні степи (тепер їхні нащадки живуть у селі Новоєлизаветівці Горностаївського району Херсонської області). Очевидно, так воно й було насправді, а версія про куплених кріпаків у Трегубова – це видумка поміщика Іваненка, якою він намагався прикрити свої незаконні дії (закріпачення вільних переселенців) перед державною владою (чиновниками-статистами).
В перші роки свого існування Єлизаветівка розташовувалася над кручами лівого берега Великого Лугу між річкою Больбатівською і Лисичим яром, а після скасування кріпаччини поміщик переніс її на правий берег згаданої річки, поближче до Балок, де були гірші угіддя. Місцевість, куди прийшли були перші єлизаветівці й на якій виникла перша Єлизаветівка, ще й досі називається Прихожанкою (сьогодні тут «дачі» службовців і робітників міста Дніпрорудного). Офіційна назва села зберігала пам’ять прихожан-переселенців про їх батьківщину (Єлисаветградщину). Неофіційно ж слобода називалася Бо/льбатовою (за прізвищем управителя поміщицькою економією Больбата чи Бульбата). В джерелах: Елизаветинское і Бульбатка (АП,169), Елизаветовка (Больбатово) (ТГС,66), Елизаветовка (ЗС,27), Елисаветка (ЯВ,167), Лизаветівка (КВЛ,56).