Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27
Другий розділ Кащенкового нарису – це розповідь з історичними, етнографічними та топографічними подробицями про більш-менш значущі (прикметні) об’єкти, що знаходилися на правому й лівому березі великолузької долини, а особливо ті, які пов’язані з козацькою минувшиною. Найбільше уваги тут приділено, звичайно, тим урочищам, де колись розташовувалися Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Базавлуцька й Нова Січі (див. КВЛ,42-49).
Цікаві в історичному та природознавчому планах об’єкти, що знаходилися серед великолузьких плавнів, коротко описані Кащенком у третьому розділі його праці, причому розповідь про них кілька разів підкріплюється посиланнями на фольклорно-етнографічні матеріали Якова Новицького (див. КВЛ,58-76).
Останній, четвертий розділ Кащенкового твору присвячений базавлузькій частині Великого Лугу. В ньому важливі не стільки природознавчі відомості, як викладки про історичні події, пов’язані з тутешніми плавневими урочищами (див. КВЛ,76-100).
В 90-х роках 19-го століття з Великим Лугом знайомився український історик і статистик Левко Падалка. Свої спостереження він використав у статтях «Кам’яний Затон і Білозерське городище на Дніпрі» (1891) та «Над Великим Лугом дніпровським» (1897). У першій подані опис та історія важливих археологічних об’єктів на східному березі Базавлугу (ПКБ,384-390), а в другій – розповідь про місця Микитинської, Чортомлицької, Базавлуцької й Нової Січей, про озера, острови й протоки, які знаходилися поблизу цих Січей, а також про ріки Чортомлик і Базавлук (ПВЛ,300-315).
Заохочений Миколою Костомаровим, а згодом і Дмитром Яворницьким, із залишками запорозьких святинь знайомився видатний художник Ілля Рєпін (між іншим, нащадок якогось козака Ріпи). Влітку 1880-го року разом зі своїм п’ятнадцятирічним учнем Валєнтіном Сєровим він побував у Нікополі, Покровському, Грушівці й Капулівці, а також в урочищах Базавлугу. Тутешня мальовнича природа надихнула Іллю Юхимовича на створення картини «Плавні проти Нікополя», а його молодого друга – на малюнок «Дніпро біля Нікополя». Та головне, що ця подорож полегшила роботу Рєпіна над славнозвісним полотном «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1891).
На початку 20-го століття, з піднесенням культурно-національного відродження, багато українських учених, громадських і культурних діячів узялися було за написання й видання науково-популярних брошур для народу. Зміст цих творів був різний. Звичайна річ, серед них знаходимо й такі, що висвітлювали історію запорозького козацтва, а разом із тим не минали й теми Великого Лугу. Так, приміром, 1907-го року в Одесі побачила світ брошура Михайла Комара(Комарова) «Запорозькі вольності». Про дніпровські плавні побіля колишніх Січей у ній ось яка згадка: «Коло самої Січі на велику просторінь простягався Великий Луг – так звали плавні, а разом і ліс великий, де в озерах і бакаях риби, а в лісі і плавнях звіря і птиці – аж кишіло. То ж і не диво, що запорожці звали Січ – матір’ю, а Великий Луг – батьком. «Січ – мати, а Великий Луг – батько!» – казали вони» (КЗВ,15). Для прикладу можна взяти ще й видану 1909-го року київською «Просвітою» книжечку Марії Загірньої (дружини Бориса Грінченка) «Гетьман Петро Сагайдачний». Тут Великому Лугові присвячено теж кілька рядків: «Запорозька Січ, або Запорозький Кіш, був тоді (в часи Сагайдачного – В.Ч.) на острові Базавлуці, між Дніпром і Чортомлицькою протокою. Добре місце вибрали козаки задля свого гнізда. Сухопуттю туди не можна було ніякому військові добратися, бо з татарського боку була степова річка Конка та Великий Луг – страшне болото; Дніпром же теж ні польське, ні московське, ні турецьке військо не могло припливти, бо вгорі були пороги, через які вміли плавати тільки запорожці; а знизу дніпрові плавні, порослі височенним очеретом. Кажуть, що колись турки погналися галерами за козацькими човнами та й заблукалися в плавнях поміж очеретами, і багато їх тоді козаки потопили. То вже й не важилися більше потикатися в Дніпро» (Заг.,11).
Варті уваги слова про Великий Луг і маловідомого українського історика кінця 19-го – початку 20-го століття П.Заболотського, сказані ним у нарисі «Найстаріший запорозький повіт» (Ніжин,1903). Говорячи про природу Олександрівського повіту Катеринославської губернії, він описує плавні нижче острова Хортиці і при цьому зауважує: «Найзнаменитішою з таких плавнів є утворений Дніпром та його притокою Кінською «батько Великий Луг», який являє собою рід острова, що тягнеться на протязі 40 верст (?!) і котрий завдяки своїй родючості, багатству лісу й трави, а також завдяки своїй недоступності відіграв важливу роль житниці й головного притулку запорозького козацтва...» (Заб.,2).
Кілька проникливих слів про Великий Луг знаходимо в першій українській «Історії України-Руси» (Петербург, 1908), написаній славнозвісним нашим етнографом, композитором й істориком Миколою Аркасом. У розділі «Князь Дмитро Вишневецький-Байда», описуючи Запорожжя, автор говорить: «На лівім березі (нижнього Дніпра – В.Ч.) простяглася велика низина з плавнями, очеретами; прозивалася вона «Великий Луг»; його дуже почитувало і любило запорозьке товариство, взиваючи його у піснях своїх батьком: «Гей Січ – мати, а Великий Луг – батько» (АІУ,128).
Про нижньонаддніпрянські плавні як пристанище запорожців і місцезнаходження їхніх Січей неодноразово згадує найвидатніший вітчизняний історик Михайло Гру-шевський у багатотомній «Історії України-Руси» (Київ – Львів,1898–1937) та в популярній «Ілюстрованій історії Ук-раїни» (Київ - Львів,1913) (див.Груш.,т.7,139,280,293;ГІУ,179,244).
Знову ж таки у зв’язку з добою козаччини про великолузькі обшири пишуть автори «Історії українського війська» (Іван Крип’якевич та Богдан Гнатевич), виданій 1936-го року у Львові. Говорячи про початки Січі, вони подають таке: «Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли козаки опанували простори нижче Дніпрових порогів, т.зв. Низ або Запорожжя. Дніпро плив тут низовиною, розли-вався широко, ділився на багато річищ і рукавів і творив безліч великих та малих островів. На цих островах козаки знаходили для себе безпечний захист від татар, бо доступ був тяжкий, найти дорогу серед лабіринту річок було нелегко. Деякі острови заросли лісом, можна було найти добре місце оселитися, до того ж було досить звірини та риби. Козаки пробували тут не тільки в літі, але частина з них залишалася тут на зиму, живучи по землянках та зимовниках» (ІУВ,т.1,171).
У 1909-ому році місцями запорозької слави подорожував видатний історик і громадський діяч, а згодом міністр Української Народної Республіки Дмитро Дорошенко. Про цю подорож він розповів у своїх спогадах, які вийшли окремою книжкою 1949-го року в місті Вінніпезі (Канада). Є тут кілька рядків і про Великий Луг: «Місто Олександрівськ лежить при самому початку плавнів, тобто лабіринту протоків, озер, малих островків, що його запорожці називали Великим Лугом, де вони полювали на дичину, ловили рибу і могли легко заховатись від ворога, бо все поросло в плавнях дрібним лісом, а вода очеретом і комишами. В пісні співалося: «Ой, Січ – мати, а Великий Луг – батько» (Дор.,94-95).
Як особливий об’єкт нижньонаддніпрянської природи Великий Луг згадується в «Географії України» (Детройт – США, 1953) діаспорного географа й педагога Мирона Дольницького: «За Вовчим Горлом Дніпро виходить вже на низину, де широко розливається (до 1200 м. широко) по заболоченій долині, порослій болотяною рослинністю, очеретом, а місцями теж вербою та лозиною. Це Дніпрові плавні, якими ріка ділиться на безліч рукавів. Тут і лежить отой Великий Луг, в якому збирались звичайно козаки, заки вирушали у свої славні походи» (Дол.,41-42).
Інший дослідник із діаспори, К.Стрижак, у розвідці «По слідах Геродота» характеризує Великий Луг, дошу-куючись легендарної ріки Героса. Він каже: «Річки Герос, яка відходить від Дніпра і впадає в Гіпакаріс, насправді нема, але ще донедавна існував Великий Луг увесь поріза-ний рукавами Дніпра. Чи не тому й сказано, що Скитія має річок, як каналів у Єгипті?! Між тими рукавами цілком легко можна було розгубитися; вони численні, течуть у різних напрямках, що збивало з пантелику навіть правдивих степовиків-татарів, а тому Великий Луг запорожцям було досить легко оборонити... Згадані рукави обпливає річка Конка, і власне вона може бути Геросом, хоч і не витікає з Дніпра, а пов’язана з ним багатьма рукавами» (Стриж.,72).
Цілий ряд топооб’єктів Великого Лугу, зокрема острови Томаківку і Базавлук, протоки Скарбну і Підпільну, річку Чортомлик та плавневий масив Військову Скарбницю описує в праці «Запорозьке козацтво» (Київ, 1994) відомий український історик Володимир Голобуцький (див. Гол., 124-125,165-166).
Про Великий Луг як пристанище для втікачів від панської неволі в кінці 18-го століття дізнаємося із монографії московської дослідниці Єлєни Дружініної «Пів-денна Україна в період кризи феодалізму. 1825 – 1860рр.» (Москва, 1981) (див. Друж., 51).
Деякі урочища Великого Лугу в зв’язку з історією дипломатичної місії Е.Лясоти 1594-го року на Січ згадує авторитетний польський учений Збігнєв Вуйцік у книзі «Дикі поля у вогні» (Варшава, 1961) (див. ВДП,49).
Коротко, в традиційному популярному стилі про Великий Луг у нарисі «Слідами славних запорозьких козаків» розповідає українська дитяча письменниця з Німеччини Таня Гук (ГВМ,63-66).
Як одна з українських національних святинь, поруч із островом Хортицею, Великий Луг постає в наукових і науково-популярних творах моєї доброї знайомої, небіжчиці (померла 2000-го року) Олени Апанович. Після захисту кандидатської дисертації (1950), присвяченої участі Війська Запорозького в московсько-турецькій війні 1768 – 1774-го років, Олена Михайлівна взяла участь в археологічних дослідженнях на місцях Січей, які мали бути затоплені Каховським водоймищем. Вона милувалася великолузькою природою, часто бувала в плавнях, ходила по козацьких урочищах Базавлугу, щоб згодом про все бачене й передумане тут розповісти у своїх книгах. Уже в першій із цих книг під назвою «Історичні місця подій Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр.» (1954) молода дослідниця чимало уваги приділила острову Томаківці, Микитиному Рогу, протокам Підпільній, Орловій, Лапинці, Скарбній, Павлюку, Бейкушу та Гнилуші, річці Чортомликові, селам Городищу й Капулівці, а також місту Нікополю (див. АИМ, 5-10, 82-86).
Відомості про Великий Луг (подекуди фрагментарні, а подекуди й розлогі) містяться і в таких працях Олени Апанович, як-от: «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії» (див. АЗС,8), «Розповіді про запорозьких козаків» (див. АР,307) та «Чортомлицька Січ» (див. АЧС,6-7). Уривок із останньої видається найпоказовішим. Ось він: «До Чортомлицької Січі належав Великий Луг – низинна, почасти багниста місцевість завширшки від 3 до 25 км, що простяглася на сотню кілометрів від острова Хортиці вздовж Дніпра. Великий Луг займав понад мільйон десятин. Щороку у весняну повінь він, крім підвищених місцевостей, заливався водою. Після повені лишався шар мулу з корисними мікроелементами, що робило цю землю надзвичайно родючою. Великий Луг був суціль укритий лісом, буйнотрав’ям, високими очеретами, порізаний протоками, озерами, лиманами. Щовесни по річках ішла на нерест риба. Було її дуже багато. Ловилася велетенська білуга, осетр, севрюга, стерлядь тощо. Різноманітний був також тваринний світ, водилися навіть олені і тарпани (дикі коні). Привільно гніздилося птаство: морські чайки, лебеді, білі чаплі, яструби, велетні орли та ще безліч великих і малих птахів. У дуплах дерев жили бджоли. Вони давали стільки меду, що його щодня вживали запорожці як приправу до соломахи й вивозили на продаж. Січ харчувалася рибою й дичиною, добутими у Великому Лузі.
Недоступні для татарської кінноти пущі, протоки, безліч річок, озер, боліт Великого Лугу захищали козаків від татар, які завжди його оминали. Навіть під час наступу татар запорожці могли переховуватися в криївках.
Великий Луг мав виняткове значення для господарства запорозьких козаків. Він був джерелом їхнього життя, їхніх заробітків. Крім того, він відігравав особливу роль у духовному житті козацтва».
Чимало цікавого про Великий луг можна дізнатися, прочитавши книжку Анатолія Бойка «Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття» (див. БЗЗ). Автор використав численні архівні документи й переконливо довів, що великолузькі плавні за часів козаччини були не тільки життєвим пристанищем для запорожців (наприклад, у 1775-ому році тут нараховувалося 600 козацьких зимівників), а й «постійно діючою економічною системою», «економічною основою Запорожжя», місцем інтенсивного фермерського господарювання вільних виробників. Демократизм Січі злив московських загарбників, а її багатства (в тому числі й ті, що здобувалися у Великому Лузі) розпалювали їх захланність. Із притаманною великодержавним деспотам безсоромною відвертістю в цьому призналася цариця-розпусниця Єкатєріна Вторая. У шостому пункті її горезвісного «маніфесту» про знищення Запорозької Січі було сказано: «Заводя собственное хлебопашество, расторгали они (запорожці –В.Ч.) тем самое основание зависимости их от престола нашего и помышляли конечно составить из себя посреди отечества область совершенно независимую (розбивка моя – В.Ч.) под собственным своим неистовым управлением» (БЗЗ,9).
Про Великий Луг маємо й краєзнавчі публікації.
26-го березня 1989-го року в газеті «Запорізька прав-да» з’явилася стаття Анатолія Сокура «Батько запорозький». Автор популярно розповів про географію, історію і природу колишнього Великого Лугу, приділивши найбільше уваги перебуванню в цій місцевості запорозьких козаків (див. СБ).

Того ж таки 1989-го року дніпропетровське видавництво «Промінь» випустило в світ збірку краєзнавчих нарисів «Тії слави козацької повік не забудем…». Прямий стосунок до моєї теми має уміщений тут твір Юрія Мицика «Запорозька Січ». Подаючи історію Томаківської, Микитинської, Базавлуцької, Чортомлицької та Нової (Покровської) Січей, нарисовець описує праве надвеликолузьке узбережжя й окремі плавневі топооб’єкти від гирла Томаківки до гирла Базавлука (див. Миц.,19-62).
Власне великолузькі й надвеликолузькі берегові урочища як місця археологічних досліджень популярно охарактеризовані в брошурі С.Шевчука «З історії вивчення старожитностей на Запоріжжі (XVI – друга половина 
XIX ст.)» (ШІС).
Із коротким нарисом «Великий Луг Запорозький» у краєзнавчому виданні «Народна пам’ять про козацтво», випущеному до 500-ліття Запорожжя, виступив Арнольд Сокульський. Посилаючись на мемуари Еріха Лясоти, Гійома Левассера де Боплана, Семена Мишецького, на праці Аполлона Скальковського і Дмитра Яворницького, а також на фольклорно-етнографічні записи Якова Новицького, автор окреслює територію Великого Лугу, говорить про природні багатства нижньонаддніпрянських плавнів і про ту роль, яку вони відіграли в історії козацтва (див. Сок.).
1995-го року запорізька обласна «Просвіта» і запорізький науковий центр «Народний дім» видали 1-ий випуск краєзнавчого щорічника «Запорозька старовина», де знаходимо статтю вже згадуваного Анатолія Сокура «Січ – мати, а Великий Луг – батько…» та статтю Павла Богуша «Микитинська Січ і початок Визвольної війни українського народу». В першій, яка має підзаголовок «Нотатки краєзнавця», по суті повторюється те, що було сказано колись у газетній публікації (див. СЗС), у другій же містяться деякі відомості про великолузьку територію, прилеглу до Микитиного Рогу» (див. БЗС).
У згаданих публікаціях краєзнавців дані про Великий Луг цілком достатні (звичайно, якщо зважити на характер цих публікацій). А ось чи є вони такими ж у наших універсальних наукових довідниках? Виявляється – ні. Приміром, «Українська радянська енциклопедія» повідомляє таке: «Великий Луг – історична назва в 16 – 18ст. дніпровських плавнів, що знаходилися нижче від порогів. Див. також Запорозька Січ» (див. УРЕ, 1960,т.2,с.277). Майже слово в слово це повідомлення передають «Радянська енциклопедія історії України» (див. РЕІУ, 1969,т.1,с.258) та «Український радянський енциклопедичний словник» (див. УРЕС, 1986,т.1,с.264).
Автори й редактори щойно названих трьох «підсовєцьких» енциклопедій недолуго обманюють читача, коли кінцевим зауваженням «Див. також Запорозька Січ» нібито обіцяють удокладнити інформацію про Великий Луг в іншій статті. Насправді ж, у цій статті («Запорозька Січ») Великий Луг і не згадується (див. УРЕ,т.5,с.181-186 та РЕІУ,т.2,с.189-195). Граничне малослів’я і маніпуляція з відсиланням до інших статей у даному випадку мені добре зрозумілі. Розлогі викладки (географічні, історичні, етнографічні, соціально-економічні, фольклористичні) про Великий Луг неодмінно ви/кликали б у користувача енциклопедіями цілу низку небажаних для тодішнього московського колоніального режиму запитань. Наприклад: коли, ким і чому Великий Луг був знищений?; які історичні цінності опинилися на дні Каховського водоймища?; до чого призвело затоплення плавнів?; чому безоглядно, по-варварському сплюндровано те, що віками становило собою пристанище української свободи, те, що так задушевно опоетизоване у фольклорі?
А тепер подивимося, що пишуть про предмет нашої розмови енциклопедисти, незашорені антиукраїнською ідеологією. Ще до того, як запорозькі урочища покрило каховське мутнохвилля, видана у Мюнхені (ФРН) старанням Володимира Кубійовича «Енциклопедія українознавства» подала таке: «Великий Луг, комплекс Дніпрових плавнів на лівому березі Дніпра нижче о.Хортиці (тепер також Дніпрогесу), між Дніпром і його допливом р.Конкою, шир. найбільше 20, довж. до 60 км, простір понад 400 км2. Вузька (шир. 3 км) смуга плавнів проти м.Никополя відділяє В.Л. від плавнів Базавлука, положених 20 км нижче В.Л. на правому березі Дніпра. В.Л. і плавні Базавлука вкриті листяним лісом (дуб, осика, верба), тростиною й рогозою, заливними луками, перетятими водними протоками, озерами й болотами. За старих часів В.Л. мав багатий тваринний світ: олені, вепри, зайці, лисиці, борсуки, куниці, вовки (раніше й дикі коні – тарпани), велика кількість риби й раків. На території В.Л. і плавнів Базавлука або в їх безпосередньому сусідстві містилася Запор. Січ від 16 в. до 1775 р., тут знаходили захист від ворогів, полювали й рибалили запор. козаки. В.Л. був символом безпеки й вільності; в піснях його називали «Великий Луг – батько» (ЕУ, 1955,т.1,с.222).
Я добре знав про інформаційну неповноту енциклопедичних статей, присвячених Великому Лугові (ця неповнота була зумовлена як суб’єктивними, так і об’єктивними причинами), тому, коли керівник редколегії малої енциклопедії «Українське козацтво» професор Федір Турченко навесні 2001-го року запропонував мені написати для цього видання відповідну статтю, з радістю погодився виконати замовлення. І спеціальна, і моральна підготовка до такої роботи в мене вже була: 1999-го року я видав історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький», за який був удостоєний премії імені Дмитра Яворницького.
Оскільки енциклопедія «Українське козацтво» вже стала раритетом (наклад 3000 примірників) і виданням, фактично недоступним для пересічного читача (висока ціна), наводжу свою статтю живцем:
«Великий Луг – комплекс плавнів у долині Дніпра, від о.Хортиці до о.Скалозубового. Довжина (якщо міряти по річищу Дніпра) – близько 110, ширина – від 3 до 20 км, площа – понад 1000 км2. Складався із двох масивів: Кінських плавнів (від о.Хортиці до Микитиного Рогу і Кам’яного Затону) та Базавлугу (від Микитиного Рогу і Кам’яного Затону до о.Скалозубового).
Основу гідросистеми В.Л. становили ріки Дніпро, Кінська та Базавлук, що з’єднувалися між собою численними протоками. Найзначніші з цих проток: Кушугум, Клокунка, Лозуватка, Рогова Плетениха, Тарас, Лапинка, Павлюк, Скарбна. Підпільна. Між густих чагарів, на заливних луках було безліч боліт, бакаїв, озер і лиманів. Із озер за величиною особливо виділялися Довге, Криве, Хрящувате, Сильчине, Цареград, Лебедеві, Закітне і Домаха, а з лиманів – Кушугумський, Скелюватий, Грузький, Кузьминський, Великий, Ревин та Великі Води. Щороку у квітні – травні весь В.Л., за винятком його північно-східного закутка, затоплювався повінню; в середині червня вода починала спадати.
За козацьких часів В.Л. мав дуже багатий рослинний і тваринний світ. Тут росли верба, дуб, осика, дика груша, лоза; береги проток, озер і лиманів заростали очеретом, рогозом, осокою, кугою та оситнягом; гряди й луки вкривалися високими травами. В лісових пущах і чагарях водилися вовки, лисиці, дикі кози, вепри, тарпани, олені, зайці, борсуки, куниці. Протоки, озера й лимани кишіли рибою (осетер, щука, короп, лин, карась, окунь, сом, тараня, в’юн, краснопірка) та раками. По всій долині розкошувало птаство: орли, лебеді, баклани, пелікани, чаплі, дикі голуби, зозулі, пугачі.
В.Л. та його мальовничі околиці здавна привертали увагу людей. Назва Великий Луг за Кінськими плавнями та Базавлугом закріпилася в добу козаччини (16 – 18 ст.). ЇЇ фіксує під 1687 Літопис Самовидця. Протягом віків у великолузькому регіоні тимчасово побували представники різних народів, племен і цивілізацій (скіфи, сармати, готи, перси, стародавні греки, печеніги, половці, татари, монголи, турки, італійці), але в усі відомі нам історичні періоди ця земля вважалася слов’янською, або ж українською.
Найяскравішими сторінками історії В.Л. є сторінки, пов’язані з козацьким Запорожжям. Цей зв’язок настільки міцний, що з деякого часу Кінські та Базавлузькі плавні стали йменуватися не просто Великим Лугом, а Великим Лугом Запорозьким. Вказівка на дніпровські луги була навіть у титулі Війська Запорозького Низового, яким звичайно закінчувалися різні листи й грамоти, що виходили з Коша: «Військо Запорозьке, дніпровське, кошове, верхове, низове і будучеє на лугах, на полях, на полянах і на всіх урочищах дніпровських і польових, і морських». Запорожці називали В.Л. своїм батьком. Він мав для них винятково важливе військово-стратегічне й господарсько-економічне значення. На його правому березі в різний час стояли Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Нова та Базавлуцька Січі. А.Кащенко припускав, що найдавніша Січ була не на о.Томаківці, а в товщі В.Л. на Великому Городищі, яке знаходилося кілометрів за 5 від Дніпра майже навпроти теперішнього с.Біленького Запорізького р-ну Запорізької обл.. Ця Січ могла існувати з поч.. 16 ст. до 1552. Від 1557 до 1575 тимчасові оборонні укріплення козаків знаходилися також на островах Скалозубовому й Сулими, на лівому березі протоки Підпільної проти с.Покровського і біля оз.Радут. Особлива роль відводилась Військовій Скарбниці – у північно-східному кутку Базавлугу між протоками Підпільною та Скарбною, де в таємних місцях зберігалися січовий скарб і гармати та де стояли бойові судна – чайки. По всьому В.Л. росли т.зв. баштові дерева (переважно вікові дуби), на верхах яких були влаштовані сторожові пункти із сигнальними засобами.