Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27
Через В.Л. із переправою Микитин Ріг – Кам’яний Затон пролягав Кримський шлях, а по всьому східному березі тягся Чумацький шлях (відгалуження Муравського шляху). Крім того, товщу плавнів від Микитиного Рогу до р.Янчокрака перетинав Битий шлях (функціонував улітку й восени). Усі ці транспортні артерії давали змогу Кошеві контролювати торгівлю й інші зносини Гетьманщини, Польщі, Московії та Литви з Кримським ханством, забезпечували його власний зв’язок із навколишнім світом.
У В.Л. запорожці займалися життєво необхідними промислами: рибальством, бортництвом, скотарством, мисливством. На високих грядах, на Кучугурах, побіля старих городищ було безліч козацьких зимівників та заводів, що заготовляли різний провіант (здебільшого в’ялену рибу) на замовлення Коша. Зимівники й заводи були й по берегах В.Л. На їх місцях згодом виникли такі слободи, як Балабине-Петровське, Кушугумівка, Краснокутівка, Розумівка, Біленьке, Вищетарасівка, Гологрушівка, Капулівка, Осокорівка та ін. На всю Європу славився кінський завод часів Нової Січі, який знаходився на місці сучасного с.Григорівки Запорізького р-ну Запорізької обл. (при вході р.Кінської у В.Л.).
До природних багатств В.Л. запорожці ставилися бережливо, по-господарському. Тих, хто нівечив ліси, пасовиська, по-варварському виловлював рибу й полював на звірів та птахів, – суворо карали. Січовиків дуже обурювала поведінка московських фортечних гарнізонів (70-і рр.. 18 ст.), які знищували діброви по берегах Дніпра, Кушугума і Кінської, запаскуджували озера нижче о.Хортиці, випалювали великолузькі сінокоси. Кошовий П.Кальнишевський з цього приводу неодноразово скаржився в сенат і цариці, але на його скарги ніхто не зважав. Після скасування Запорозької Січі в 1775 угіддя В.Л. були роздані царицею Катериною II російським князям, графам і генералам: Потьомкіну, Попову, Розумовському, Каменському, Толстому, Чернишову та ін. За короткий час у володіннях цих вельмож колишні козацькі займанщини були сплюндровані й занапащені. Особливо постраждали лісові масиви плавнів.
Запорозькі козацькі сліди простежуються в топоніміці В.Л.: протоки Мокра Шабельна, Павлюк, Сисина, Скарбна, Тарас, Шавулиха, Шахова; озера Богунові, Канциберівське, Савине, Цареград, Шахівське; острови Варавин, Козацький,Січ, Скалозубів, Сулими; урочища Сірківка, Паліївщина, Тарасове Гульбище; плавня Хмельницька і т.д. Пам’ять про В.Л. як пристанище запорожців зберігається у багатьох легендах і переказах, записаних протягом 19 – 20 ст. О.Стороженком, Я.Новицьким, Д.Яворницьким та ін. у селах і містах Нижньої Наддніпрянщини.
В.Л. Запорозький як соціально-історичний і природний феномен справив значний вплив на духовність українського народу. Він оспіваний у піснях і думах, про нього згадується в прислів’ях і приказках, його описано в художніх творах і зображено на картинах. А головне – він став символом лицарської звитяги, символом військової слави, волі й незалежності України. В.Л. був затоплений водами Каховського водосховища протягом 1956 – 1957.
Затоплення В.Л. було, окрім усього іншого, свідомою акцією імперського тоталітарного режиму, спрямованого проти історичної пам’ятки українців. На дні Каховського водосховища опинився цілий материк вітчизняної і світової цивілізації» (УКЕ,59-61).
Щодо письменників, то їх Великий Луг цікавив головним чином як регіон визначних історичних подій і як унікальна перлина української нижньонаддніпрянської природи.
Наскільки мені відомо, першим із наших майстрів художнього слова про великолузьку місцевість згадав Микола Гоголь. Готуючись до написання «Історії Малоросії», він 1833-го року збирає найрізноманітніші матеріали-джерела до своєї майбутньої праці. Коли прочитав «Опис України» Боплана, то занотував таке: «Великий острів і побіля нього десятки тисяч островів, які служили скарбницями для козаків. У військовій скарбниці ділили вони свою здобич» (ГТ,82). Ясно, що письменник мав на увазі Великий Луг і планував відзначити його роль у житті Запорожжя. На жаль робота над «Історією Малоросії» була незавершена, але зібрані до неї матеріали не пропали марно, їх Микола Васильович використав наступного, 1834-го, року для написання повісті «Тарас Бульба». В цьому творі читаємо: «Відразу ж подалися кілька чоловік (запорожців – В.Ч.) на протилежний (лівий – В.Ч.) берег Дніпра, у військову скарбницю, де, в недоступних тайниках, під водою і в очеретах, ховалася військова казна і частина добутої у супротивника зброї» (Гог.,64).
1843-го року побачив світ роман Євгена Гребінки «Чайковський». Ряд подій, зображених у ньому, відбувається в Січі й прилеглих до неї плавнях, а 10-й розділ першої частини твору починається так: «В часи Запорожжя Великий Луг (тобто болотисті острови й низинні місця дніпровського берега) був покритий дрімучим лісом; із цього лісу козаки будували великі однощоглові гребні човни, які вміщували в собі до сотні чоловік, і, на подив мореплавців, безпечно перепливали на них Чорне море, несподівано з’являючись навіть у Малій Азії...» (Греб.,119).
Шість разів згадав Великий Луг у своїх поетичних творах Тарас Шевченко(докладніше про це розповім ув одному з подальших розділів). А ось чи був Кобзар у наших плавнях? Подорожуючи влітку 1843-го року Україною, поет десь на початку серпня дістався Олександрівська (тепер Запоріжжя) і відвідав острів Хортицю. Про це він згодом, 26 листопада 1844-го року, повідомляв у листі Якову Кухаренкові: «Був я уторік на Україні – був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був...» (Шевч.,т.6,с.34). Не віриться, що, забившись у таку далеку дорогу й маючи такі високопатріотичні, козакофільські почування, Тарас Григорович із Хортиці не подався далі по запорозьких урочищах і не побував у славному Великому Лузі. Тепер уже достеменно відомо, що Шевченко саме так і вчинив. Як дослідив Микола Ткаченко (див. Ткач.,56), з Хортиці поет продовжив подоріж до села Покровського, де знаходилася колись остання, Нова Запорозька Січ. Тут він оглянув руїни козацького гнізда й змалював Покровську січову церкву. Висліди Ткаченка підтверджує нікопольський краєзнавець, небіжчик Павло Богуш (див. Богуш,173-178), висловлюючи при цьому здогади, що Кобзар міг тоді ж побувати в селах Голій Грушівці (місці смерті Івана Сірка) й Капулівці, на острові Томаківці та на Микитиному Розі. З названих пунктів Шевченко, ясна річ, мав можливість не тільки споглядати Великий Луг, а й заходити в його нетрі.
Говорячи про Шевченкові відвідини запорозьких урочищ та про неодноразове згадування Великого Лугу у творах поета, хочу відзначити два цікаві факти. Перший: академічний «Шевченківський словник» видання 1976-го – 1977-го років (двотомник) статті про Великий Луг не подає. Другий: у коментарях до підсовєцьких видань творів Кобзаря вказується на Великий Луг лише як на місцевість, де «запорожці займалися мисливством» (Шевч.,т.1,с.438; т.2,с.465), та як на регіон, «де існували козацькі поселення» (ШТ,т.2,с.510). Очевидно, укладачам й упорядникам пойменованих видань невільно було популяризувати нашу національну святиню, тим більше, що її вже сплюндрували й затопили з московської ласки «перетворювачі природи».
Небагатослівні, але дуже виразні картини Великого Лугу та його урочищ подав Данило Мордовець у поемі «Козаки і море» (написана 1854-го року). Читаєш і ніби бачиш, як запорожці зустрічають у Січі своїх побратимів із морського походу та як реагує великолузьке довкілля на радість тієї зустрічі:
Ревуть невгаваючи гармати з гарматами:
Ото ж то і гомін той Дніпром розлягається,
Ото й орли сизії по гаю жахаються,
Того кібець-постільга у лози ховається,
Там соколи, яструби од гнізд піднімаються,
Зозуля-вороженька в кущі забирається...
(МТ,515).
А перед Січчю Скарбниця – та ще й яка! «Очерет, хоч тобі хату роби» (там же,511).
У романі «Сагайдачний» (1882) того ж самого автора прилеглі до Січі великолузькі місця змальовані ще колоритніше: «Запорозька Січ знаходилася в той час (початок 17-го століття – В.Ч.) на острові Базавлузі, який утворювався одним із дніпровських рукавів, Чортомлицьким, або, за висловом самих запорожців, «кіш» їхній «мешкав коло Чортомлицького Дніприща...». Незвичайне видовище являли собою берег і рукав Дніпра в тому місці, де знаходилася Січ. Увесь рукав із широкими і глибокими затоками й особливо берег були покриті човнами, чайками, дубами та байдаками всякої величини, але найбільше виднілося похідних або морських чайок. Цілі десятки їх були витягнуті на берег, перевернуті догори дном і сушилися на сонці, смолилися або переконопачувалися паклею. Дим і запах від смоли, що кипіла, стояв над усією цією половиною острова неймовірний: диміли й чаділи десятки величезних «казанів» – котлів зі смолою… А там, поблизу, в лузі, чулося іржання кінських табунів, ревіння скотини, якісь ріжкові чи сопілкові звуки – це пастухи запорозьких черід із нудьги награвали на «сопілках» та на «рожках», останні звуки були особливо, надзвичайно мелодійні» (МТ,294-296).
Великий Луг під час весняної повені змальований у романі-трилогії Михайла Старицького «Богдан Хмельницький» (1895 – 1897): «Морем розлився Дніпро і нестримно несе свої мутні води; крутиться виром побіля круч, ріже піщані береги, кидається боковою хвилею на затоплені острови і мчить бурхливо серединою. На величезному водному просторі мережаться то тут, то там вершечки верб та осик; у деяких місцях низький верболіз і червоно-синя таволга, уквітчані смарагдовою зеленню, коливаються хвилями, ніби засіяні на воді ниви; зрідка, поодинці, похмуро стирчить із води своєю оголеною чуприною або дуб, або явір, а там далі – синь розлитих вод зливається з туманною долиною. Тільки правого, вищого, берега не здолати Дніпру, що розгулявся; обвив, буйний, численні острови своїми пінявими хвилями, та не подужає гранітних брил: гордо вони виставили свої кам’яні груди проти бистрини і захищають улюбленців своїх, козаків-запорожців. Давно вже поселилися ті на цих диких гніздах орлиних й оживили молодецтвом глухомань…» (Стар.,250-251).
Тричі протягом 1890-го – 1896-го років по Дніпру подорожував завзятий українофіл, палкий шанувальник Т.Шевченка, нобелівський лауреат Іван Бунін. Враження від цих подорожей лягли в основу його автобіографічних оповідань «Козацьким ходом» і «Лірник Родіон». Природна річ, є у названих творах і такі рядки, що стосуються Великого Лугу. Зокрема в першому з оповідань письменник говорить: «Там, за Хортицею, починалася Велика Дніпровська Плавня, де Дніпро розливається неоглядними озерами і весь усіяний тисячами островів у гаях, верболозах та очеретах. Там, біля Плавні, по лівий бік ріки, розстилається Великий Дніпровський Луг, царство зелених, соковитих гряд, боліт і річок – край, славний із давнини багатством і родючістю своїх земель та кривавими чварами за ці землі» (Бун.,т.2,с.423).
Відстань від Хортиці до Нікополя пароплав, на якому плив Бунін, долав уночі «серед неозорих зарослів очерету та повноводних затонів» (Бун.,т.3,с.406). Подорожній не спав, а стояв на палубі й милувався Великим Лугом. Пізніше він про бачене цієї ночі напише: «Тьмяно золотилися під місяцем далекі хащі чорного очерету. Широкий золотий стовп опускався в дзеркальну глибину поміж ними… Тягло то теплом, то вологістю… – весною, плавнями. Тільки великі променисті зірки лишилися в небі…» (там же,с.411).
Влітку 1903-го року тим же «козацьким ходом», що й Іван Бунін, плив Михайло Коцюбинський. Про це дізнаємося зі спогадів Миколи Чернявського: «Повесні 1903 року я переїхав до Херсона, а в кінці літа того ж року туди завітав у земській справі Коцюбинський. Приїхав він з Полтави, з свята Котляревського, з приводу постановки йому в Полтаві пам’ятника. Плив од Олександрівського до Херсона по Дніпру. Зустрів я його на пристані – жвавого, підвищено настроєного…» (Черн.,505). Для дорогого гостя десь на другий день господар улаштував у невеликій компанії прогулянку човном по Славутичу, Перебойні та Кінській. «Любувався Михайло Михайлович, – згадує Чернявський, – вродливими водяними картинами, зеленими плавнями, похилими вербами, що приглядаються в прозірні дзеркала на свою вроду» (там же,506). Якщо плавні неподалік Дніпрового гирла справили таке гарне враження на Коцюбинського, то що вже тоді казати про плавні Великого Лугу! Без сумніву, пропливаючи ними, великий естет веселив душу чарівною красою, і, може, саме тому він зійшов на херсонський берег таким «жвавим, підвищено настроєним».
Із українських письменників темі Великого Лугу найбільше уваги приділив Андріан Кащенко. Я вже говорив про його науково-популярний нарис «Великий Луг Запорозький», а тепер відзначу повість «Зруйноване гніздо» (1914) та історичні оповідання «Гетьманське урочище» (1911), «З Дніпра на Дунай» (1914) і «Над Кодацьким порогом» (1917). У цих творах Кінські й Базавлузькі плавні зображені як найчарівніші, найбагатші і найважливіші в стратегічному відношенні обшири Запорозьких Вольностей. Не можу утриматися, щоб не навести для ілюстрації деякі, на мій погляд, найпоказовіші Кащенкові описи. Ось вони:
«Коли запорожці рушили від свого рідного гнізда, від своєї неньки Січі, блакитне небо на сході було вже червоне від ранкового проміння сонця. Рухлива пелена повноводної річки Сисиної, оточена зеленою пущею плавні, скидалася тепер на рожевий килим, розгорнутий серед зеленої левади. Краєвид був чарівний, мов талановито намальована картина; проте, запорожці не любували на красу й величність Божого світу, – всі думки їх линули туди, куди дивилися їхні сумні очі: назад, де лишилася їхня душа, ненька Січ. Усім бажалося побачити ще раз хоч які-небудь ознаки рідного гнізда… І от, неначе почуваючи ті бажання, коли човни повернули за ріг Сисиної, в далечині, над вербами, засяяв золотий хрест січової церкви, посилаючи запорожцям останнє привітання… Поперед байдаками піднімалися з островів великі зграї диких гусей, качок та лебедів. Незграбні дзьобаті баби неохоче кидали своє рибальство й, важко піднімаючись з піскуватих берегів, одлітали набік од козацького шляху, а понад байдаками й позад їх цілими хмарами крутилися й скиглили чайки» (Кащ.,406-407).
«Козацькі чайки рушили од Січі й розбіглися од Микитиного Рогу аж до плавні, вкривши широкий Дніпро червоними запорозькими жупанами. Увесь день пливли козаки поміж зеленими плавнями, втішаючись веселою красою рідної річки. Обабіч козаків, берегами верби та явори купали в Дніпрі свої гнучкі та зелені віти; протоками коливалися од вітру та шелестіли очерети; по озерах табуни лебедів ячали та дикі гуси герготали; у гущавині плавні співоче птаство піснями захо/дилося, горлиці буркотіли та зозулі віщували; незграбні ж білі баби всі коси дніпрові обсіли, жовтий пісок своїм білим пір’ям, мов снігом, припорошили… Дивляться запорожці на свій рідний Великий Луг – не надивляться, слухають – не наслухаються…» (там же,583).
У багатьох місцях Кащенкових творів перед читачем, як на високомистецьких полотнах, постають ріки Базавлук, Кам’янка і Чортомлик, протоки Павлюк, Лапинка, Підпільна, Сисина і Скарбна, лиман Великі Води, Микитин Ріг, Капулівка та інші великолузькі й надвеликолузькі географічні об’єкти (див. Кащ., 389, 391, 395, 408, 426, 431, 452, 474-475; КО, 24, 457).
В кінці 20-х років минулого століття, готуючись до написання роману «Людолови», на січових місцях, зокрема й у Великому Лузі, побувала відома українська письменниця Зінаїда Тулуб. Побачене тут допомогло їй реалістично відтворити топографію Базавлуцької Січі й змалювати прилеглу до цієї козацької твердині великолузьку територію: «За часів Сагайдачного Січ була розташована при Чортомлицькому Дніприщі – на острові Базавлуку. Це був сухий, пагористий острів. Весняна повідь ніколи не затоплювала його. Густі плавні оточували його гущавиною очеретів, трав і навіть лісів. І не раз гинули тут турецькі галери, заплутавшись серед островів, під влучним огнем запорозького війська. Цей лабіринт нижче від острова Базавлука називався військовою скарбницею, бо козаки ховали там гармати, гроші й скарби, відібрані у турків. Кожен мав свій окремий тайник… Сама Січ розташовувалася на горішній частині острова і була оточена валом та глибоким ровом. На валах стояли гармати і гаківниці, щоб відбивати наглі напади ворогів… І з усіх боків огортала Січ гладінь ріки та зелена драговина островів» (ТЛ,т.1,с.399-402).
Ще будучи студентом Запорізького педагогічного інституту, влітку 1939-го року Великий Луг, зокрема його північно-східний закуток, відвідав Яр Славутич – тепер усіма знаний учений і поет, який мешкає в Канаді. Спогади про ці відвідини він умістив згодом у книжці «Місцями запорозькими», що витримала п’ять видань (Буенос-Айрес, 1957; Едмонтон, 1963 і 1985; Львів, 1991 та Запоріжжя, 2002). Один із розділів Славутичевих споминів так і називається: «Великий Луг». Автор розповідає, як він, подорожуючи козацькими урочищами, дістався поїздом із Запоріжжя до станції Кушугум і звідси помандрував у плавні. «От і невелика річка Кушугум (насправді – протока, В.Ч.), за нею починається Великий Луг, що його величали козаки Батьком, а Січ, яку кілька разів переносили з одного місця на інше, – Матір’ю. Перебрівши Кушугум, я опинився в густих хащах верболозу та очерету, де різноголосо переливалися пташині хори. Довкола приглядаючись, я милувався, як повільно клониться під легким вітерцем очерет, наче заколисує спогади про давнє минуле України», – так починає свою розповідь Яр і далі продовжує змальовувати красу довкілля. Воно виклика/ло в молодого Славутича різні рефлексії та асоціації. Для прикладу: «Раптом злетіла чайка, жалібно, як у Мазепиній пісні «Ой горе тій чайці», кигикнула і повагом попливла в прозорому повітрі. Ще тяжче стало на душі. За ким вона плаче, жалібниця? Може, за тими, хто колись козакував тут, набуваючи слави гучної? І здалося на мить: розгортаючи стіну верболозу, виходить чорновусий запорожець, при боці шабля, за червоним поясом куций самопал, на поголеній голові – смолянистий оселедець» (Слав.,6-7). Враження від Великого Лугу юний мандрівник зберіг на все життя. Вони його бентежать і дотепер та часто надихають на творення високохудожніх поезій (про це скажу пізніше).

З Великим Лугом пов’язані життя і творчість Олександ-ра Довженка, причому цей зв’язок, як і все в долі геніального митця, є трагічним. Виконуючи «соціальне замовлення» тоталітарного режиму, Довженко – совєцький письменник і кінорежисер пише «Поему про море» (1956) і готується поставити за цим твором фільм, захоплюється «сталінським планом перетворення природи», зокрема й затопленням Великого Лугу, а Довженко – український патріот водночас тяжко страждає, бачачи варварство, сваволю руйначів і сатанинський шабаш «космополітів» на нашій землі. Про трагічну, мученицьку роздвоєність митцевої душі, про борсання його сумління в тенетах комуністичної примари свідчать записи в нотатниках і в щоденнику Довженка. В одних місцях читаємо таке:
«Щезне з лиця землі запорозький Великий Луг. Вже інша, нова краса хвилюватиме серця і думки народу. І тільки в казках уже розкажуть дітям і онукам старі люди про красу і велич всього, що пішло під воду в ім'я всенародного прогресу, бо так повеліла історія нашого розвитку» (ДТ,123).
«У Нікополі, зійшовши на дамбу, я побачив море нове, наше, радянське, безкрає, яскраво-блакитне. Враження величезне. Се було справжнє море. Щось вражаюче, несподіване, драматичне і щось справді величне… Від далекого блакитного обрію до самих ніг розкинулось море, широке, чисте, нове… Море вимагає нової естетики. Воно само вже нова естетика. Воно не приймає солом’яної старої стріхи, убогості, сірості. Неодмінно треба підняти в пресі проблему перетворення країни по периметру Каховського, Кременчуцького, Дніпродзержинського і Канівського морів» (там же,173-174).
А в інших місцях знаходимо супротивні мотиви:
«Не вірять, не вірять люди, не хочуть вірити, уявити собі не можуть, щоб цілий прекрасний світ їх був залитий, зник під водою» (ДТ,118-119);
«- Тут буде наше море. І ми втопимо в ньому свій жаль і жалкування.

1.       І минулу славу?...» (там же,128);

«- Під воду піде весь Великий Луг, всі плавні, всі ліси, всі розкоші й краса, в яких купалися й кохалися ми і предки наші, де складала юність наші пісні колись і думи. Щезає все, і буде тут море… Десять тисяч дворів наших щезне під водами моря» (там же,127);
«Я думав влітку ще в Москві, і особливо тут, в Каховці, і головним чином у Грушівському Куті, а також пропливаючи пароплавом по Дніпру:
Чи се все так?... Адже людство вступило в нову енергетичну еру! І яку! Оволодівання термоядерною енергією робить нас всемогутніми володарями всієї Сонячної системи, а не лише Землі! Навіщо ж сі складні архаїчні, божевільно дорогі гідроелектрогіганти на прекрасних ріках? Ці затоплення міст і сіл?» (там же,277-278).
Збираючи натуру для свого майбутнього фільму, Довженко восени 1952-го року зупинявся в Нікополі, Новопавлівці, Городищі, Капулівці і Покровському, а також знайомився із тутешніми плавнями. Його записи про всі ці місця дуже колоритні:
«Чарівна набережна. Такої краси, може, й нема другої на Дніпрі. Все піде під воду...» (це про Нікополь; ДТ,118);
«...Село Городище, біля якого на острові (Томаківці – В.Ч.), оточена двома невеликими річками, що впадають у Дніпро (протокою Ревуном і рукавом Дніпра Річищем – В.Ч.), стояла колись Запорозька Січ... Який величний острів одкривсь передо мною з великою горою! А на горі ряди тополь, оріхів грецьких і сто тридцять га розкішного саду і винограду. Од виноградинка до Дніпра одкривається величний героїчний простір, панорама лісів. Далеко, десь до самого обрію, простяглися плавні, укриті великими прекрасними лісами. Дуби, в’язи, верби, тополі, весь простір, куди не гляне око, направо і ліворуч, – все урочисте, написане могутнім мужнім майстром, з безоднею лірики, мужньої і прекрасної. Річки чисті, принадні, з піщаними берегами, з дубами по обох берегах, що розкинулись сінокосами. Скільки краси! І я глибоко щось відчув і зрозумів з далекого минулого. Чому саме прозвали її Січ – мати і Великий Луг – батько, що привертало серця воїнів, що імпонувало їх мужнім, щедрим, поетичним, войовничим душам або що створювало оту душу, ту національну психіку (підкреслення моє – В.Ч.) минулого за всіма законами впливу на людину зовнішнього оточення. Ніколи не забуду оцю гору з садом. Ще раз приїду на неї весною, коли цвістиме сад. Скоро, скоро сховається все під воду навіки» (там же, 122-123);
«Село прекрасне. Одно з найкращих сіл, які я бачив на Вкраїні взагалі. П’ятсот дворів, себто майже його половина, піде під воду» (це про Покровське; там же,125);