Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27
Великолузькі угіддя являли собою ідеальні місця для мисливства. В кінці літа й восени тут полювали на водоплавну птицю (здебільшого диких качок), а взимку – на хутрового звіра (зайців і лисиць).
Місцеві мисливці-одинаки ніколи не зазіхали на багату здобич. Вони обмежувалися одним-двома пострілами і відразу ж несли свіжий трофей додому для приготування з нього смачної страви. Зовсім по-іншому вели себе приїжджі полювачі. Вони прибували у вихідні дні зазвичай великими групами із Запоріжжя, Мелітополя, Дніпропетровська, Токмака та інших міст на вантажівках, спеціально екіпіровані з ніг до голови і маючи добрячий запас горілки. Вбивали ці «любітєлі пострєлять» усе підряд: від жаб у болотах до ґав на деревах. Це була для нашого Лугу справжня кара Господня! Навтішавшись безладною і безглуздою стріляниною, городська «мисливська» орда починала пиячити, а напившись до чортиків, зчиняла неймовірний гамір, качалась у траві і невдовзі покотом засинала. Виспавшись досхочу та похмелившись, горе-полювальники залазили у вантажівки й забиралися геть… Ми, дітлахи надвеликолузьких сіл, сприймали такі нашестя з острахом, інстинктивно відчуваючи, що вони є передвісниками якогось лиха, якоїсь близької катастрофи…
Важливою галуззю господарювання моїх земляків у Великому Лузі було тваринництво.
На близьких від слобід лиманах, озерах і протоках поряд із диким птаством плавали табуни свійських качок і гусей. Гладкі качки рано-вранці, виходячи із дворів, голосно кахкали і перевальцем поспішали до води, гуси ж, так само голосно ґелґочучи, доходили тільки до круч або пагорбів, а звідти вже знімалися і зграями летіли у плавню. Надвечір усі пташині ватаги самі поверталися додому, галасливо сповіщаючи господарів про своє прибуття. До речі, щойно згадувані приїжджі з міст мисливці чи то здуру, чи то з п’яних очей часто замість диких качок і гусей убивали свійських. Якщо злочин помічався, тоді городському стрільцеві-молодцеві було непереливки: яка-небудь баба Горпина або тітка Параска так його, сердешного, хрестила й періщила, що він, мабуть, і десятому заказував не їздити у плавні «на охоту».
Велике привілля у плавнях було всякій скотині. Від того часу, як відбувала вода й до пізньої осені, на грядах і прибережних луках паслися незліченні череди колгоспної і громадської худоби. Корови доїлися тричі на день (вранці й увечері вдома, а в обідню пору на тирлі) і щоразу давали по відру чи й більше молока – така була багата й поживна паша.
Я дуже любив слухати, як літнього тихого надвечір’я пастухи скликали ріжками череди, щоб гнати їх додому. Коровки й телята відгукувалися на ті заклики радісним муканням та меканням, гуртувалися й підтюпцем вирушали у слободу. Тут біля кожних воріт на свою Зірку або Мартусю вже чекала господиня. Пахло молоком, луговими травами і пилом сільської вулиці. Віяло якимось спокоєм, прадавнім (може, ще скіфським) добробутом і невибагливим щастям. Зустрічалися після цілоденної розлуки натруджена людина й повна щедрості тварина. Справджувалася гармонія життя, заповідана Богом…
Випасів у плавнях вистачало не тільки для місцевої рогатої худоби. В засушливі літа до Великого Лугу зганяли колгоспні та радгоспні стада корів із усієї південної України і навіть із Молдови. Коли навколишні степи вигорали від спеки, тоді тут рятувалися й отари овець та кіз.
Досхочу було поживи у Великому Лузі і для свиней. Вони завзято рилися в болотах, по берегах бакаїв і озер, шукаючи водяні горіхи, молюсків і всіляке коріння. Вибарложені в чорну муляку, вони скидалися на своїх диких родичів. Іноді дехто свійського кабана сприймав, було, за сікача і тікав від нього куди очі дивляться. З такого страхополоха потім довго сміялися.

По багатьох надвеликолузьких селах віддавна побутував звичай загонити свиней у плавневі нетрі. В нашій Єлизаветівці, зокрема, це робилося так: на початку літа свиню з поросятами перевозили човном через Кінську і гнали її в товщу Лугу (до якого-небудь далекого озера чи болота); на березі залишали її з виводком напризволяще, а самі ховалися у такому місці, щоб можна було спостерігати за тваринами; сиділи в схованці до вечора, поки льоха не облюбує собі й дітям затишного лігва; як тільки свині отаборилися, можна було їх покидати з певністю, що й через півроку вони будуть знаходитися в цьому ж місці. Пізньої осені, вже за перших морозів, господар виганяв своїх свиней із плавні додому. Любо було дивитися, як замість маленьких колись поросяток побіч матері тепер трюхикали вгодовані, здоровенні кабани й молоді свиноматки.

Великий Луг годував худобу і взимку. Годував запашним, м’яким і цілющим сіном. Його всім вистачало: і колгоспній ненажерливій рогатій ораві, і лагідним домашнім коровкам, вівцям та козам.
Сінокоси були першокласні. Вони займали великі площі на грядах і малі ділянки – на галявинах у лісі та на шпиля/х (півостровах) довкола озер і лиманів. У старі часи, як розповідав мені дідусь, ці угіддя належали великим землевласникам та місцевим сільським громадам. Тоді не було проблем із їх розподілом. А коли настали колгоспи і радгоспи, ситуація різко змінилася. Щоб дістати ділянку для заготівлі сіна приватній худобині, господар мусив кланятися колгоспному голові і задобряти дрібніше совєцьке начальство.
Межування сінокісних наділів проводилося шляхом жеребкування. Після розподілу межувальники (діди й дядьки) розстеляли на траві довгі чисті рушники, розкладали на них усякий харч (найчастіше сало, цибулю, в’ялену рибу й варену картоплю «в кожушках»), діставали домашню горілку та сідали випити по чарчині й закусити чим Бог послав, щоб добре косилося і щоб сіно гарно висушилося, а не згнило під дощем. Усією цією учтою керував отаман – найстарший із присутніх косар. Такі церемонії я спостерігав ще в кінці 40-х років минулого століття. Коли ж на початку 50-х років влада заходилася «укрупнювати» колгоспи й посилювати контроль за приватною господарською діяльністю колгоспників-кріпаків, їх (церемоній) не стало. Щоб накосити сіна в ті роки, а тим більше – щоб його висушити й вивезти з плавнів, треба було обдурити не одного об’їждчика – наглядача.
І все ж, як би там не було, а мені великолузькі сінокоси згадуються з ностальгією. Згадуються, головне, не тим, кому вони належали і як за них змагалися, а тим, як вони міняли, прикрашали плавневе довкілля. Коли глянеш, було, на сіножаті з високого берега, душу охоплювала якась умиротвореність, радість за людську працю і Божу щедрість. Куди не кинь оком, скрізь по луках стоять, немов прадавні богатирські шоломи, високі копиці, а між ними зеленіє-яриться отава. Пригасаюче сонце пізнього літа досушує останні покоси – і від них пахне медом, вітрами й умерлими квітами, віє тугою за минулим буянням весни. І досі перед моїм зором стоїть ця чарівна картина, і досі я вчуваю ті щемливі запахи рідної землі, і досі тужу за втраченою навіки красою…
Після рибальства найприбутковішою галуззю господарювання моїх краян у Великому Лузі було городництво. Наносні ґрунти самі просилися до обробітку. Надзвичайно багаті на різні поживні речовини біологічного походження, вони своєю родючістю, думаю, не поступалися ґрунтам нільської дельти, про які знаємо з історії Стародавнього Єгипту. Мій родич, потомственний пасічник і рибалка дід Зінько Костюк, казав було: «Та тут така земля, що хоч бери ніж та на хліб замість масла намазуй!»
Під городи використовували площі попід берегами (попід кручами), на низьких грядах і на поло/ях. У глибині плавнів ділянки бралися селянами самочинно або з дозволу лісників, а в прибережних місцях, де були в основному колгоспні грядки, їх (ділянки) нарізали за постановою правління артілі. Звичайно, щороку один і той же двір отримував чи займав ділянку під город у різних кутках Великого Лугу. За моєї пам’яті наша родина, приміром, мала наділки понад протокою Підпі/льною, біля лиману Больбаті/вського, на полоях за Кінською поблизу протоки Закопайчихи, в урочищі Великі Кучугури і в Кушугумських плавнях.
Садили на городах картоплю, капусту, перець, буряки, моркву, огірки, помідори, сині баклажани й обов’язково квіти (гвоздики, чорнобривці і нечесану ба/риню). Все родило дуже добре. Голови капусти досягали вагою десяти – дванадцяти кілограмів, буряки п’яти – шести, а помідори й бульби картоплі нерідко важили по кілограму.
Зібрану городину колгоспи здавали за мізерну плату на т.зв. перева/лки, а звідти її відправляли кудись у міста напіголодним «строїтєлям комунізма» і їхнім «партійним» начальникам. Індивідуальні ж господарі вирощене самі споживали, заготовляли на зиму, а надлишок продавали. Їздили торгувати у далекі степові села, де люди зроду таких дорідних овочів не бачили.
Мало того, що Великий Луг сповнював житло наддніпрянців усяким їстівним припасом, він ще й обігрівав та захищав його під час негоди. В мешканців Надвеликолужжя ніколи не було проблем із паливом: дров, хмизу, батлами/ (залишків болотяного сухостою) до берегів повінь наносила щовесни стільки, що цього добра вистачало не на один сезон. Майже всі хати в тутешніх селах були вкриті осокою, рогозом або очеретом. Така покрівля зберігалася дуже довго й добре захищала помешкання від дощу, палючого сонця й зимового холоду. А виплетені з товстої лози високі лі/си обгороджували цілі обійстя й не давали шкодити на присадибних ділянках блудящій скотині та шукачам легкого роздобутку.
Значна частина хатньо-побутового й господарського начиння в моїх земляків теж була з походження великолузькою: ложки, ополоники, корячки, стя/бла, діжки, шаплики, вагани, корзини, ослони, стільці, столи, скрині і т.п. – все це виготовлялося з плавневої деревини. А ще ж із рогозу та ситнягу плелися різні кошики, мішки та ма/тки, якими запинали вікна і двері від вітру й морозу.
У прибережних мілких водоймах із давніх-давен мочили коноплі й вибілювали полотно. Востаннє за цим заняттям своїх літніх односельців я бачив років шістдесят тому. Було цікаво спостерігати, як полотняні доріжки, висихаючи на сонці, яскраво біліли на зеленій мураві, простелялися довгими рушниками і ніби ждали, щоб сам Господь поклав на них небесні дари...
Живучи біля багатого природними скарбами Великого Лугу, мешканці прибережних сіл менше страждали від кліматичних і соціально-економічних напастей, аніж населення сусідніх степових слобід. Це видно хоча б із того, як місцева людність легше перебула голоди 1932 – 1933-го та 1946 – 1947-го років.
За спогадами батька, штучно створений сталінськими опричниками голод 1932 – 1933-го років був дуже страшний. У глухих таврійських селах живих тоді майже нікого не залишилось, а в надвеликолузьких – жертв було значно менше. Багатьох урятувала плавня. І не тільки своєю живністю і своїми плодами, а й своїми комунікаційними можливостями. Річ у тім, що під кінець лихоліття на залізничні станції окру/ги почали надходити вантажі гуманітарної допомоги з-за кордону, зокрема зі Сполучених Штатів Америки. В далекі степові населені пункти доставляти їх було важко (нічим і нікому), а в надвеликолузькі легше: тут пригодилися рибальські човни, плавбі якими сприяла весняна повінь 1933-го року.
Мій тато (у той час двадцятилітній парубок) разом зі своїми товаришами Олексою Худолієм і Семеном Шевченком, за дорученням колгоспного правління, навесні 33-го переправляли зі станції Попове до Єлизаветівки великим каюком належну нашій голодуючій громаді пайку американського суржику (кукурудзи, перемішаної із пшеницею). Плавали туди й сюди Кінською, а як стала велика вода, то навпростець. Дякуючи цій заокеанській допомозі й зусиллям трьох невтомних хлопців єлизаветівці вимерли не всі. Таким же чином від голодної смерті врятувалося тоді й багато жителів Балок, Павлівки, Зла/тополя, Мая/чки, Скельок, Благовіщенки, Іванівки та інших прибережних сіл.
Голод 1946 – 1947-го років я пережив уже сам. Бачив пухлих і конаючих людей. Бачив, як мої охлялі, немічні краяни рятувалися у Великому Лузі: крім риби, їли пацюків, яйця качок і крячків, щавель, плавневу цибулю, рогіз, коріння рожі та ін. Коли ж у полях стали влітку 47-го дозрівати злаки, перейшли на колоски. Їх м’яли, видмухували остюки і їли зерно, а потім страшенно мучилися від болю в животі. Дехто і вмирав після такої їжі: розбухле сире зерно псувало кишечник.
Великий Луг міг не тільки нагодувати людину, а й захистити її від усякого лиха, а найбільше – від ворога. Це розуміли всі, хто побував на його берегах в різні історичні епохи, – від наших первісних предків до учасників Другої світової війни. Цікаво, що в плавневі хащі не проникали навіть страшні заразливі хвороби. Відомо, наприклад, що коли 1760-го року на Запорожжі лютувала епідемія чуми, Кіш розпорядився вивезти учнів Січової школи на один із глухих великолузьких островів і таким чином уберіг дітей від смерті (див. АК,57).
Відтоді, як Великий Луг покинули запорожці, в ньому майже півтора століття знаходили пристанище бурлаки, гайдамаки, бунтарі-месники зі своїми ватагами та інші шукачі правди. Під час громадянської війни (1918 – 1920 рр.) у плавнях (зокрема, в Кушугумських) базувалися кінні загони антибольшевицьких повстанців. Тоді ж у великолузьких хащах, як розповідав мені рідний брат мого дідуся по матері Федора Василь Малиш, переховувалося чимало всякого люду, що тікав то від врангелівців, то від махновців, то від червоних (влада в той період мінялася у нашому краї по кілька разів на день).
За розповідями місцевих старожилів, на початку серпня 1941-го року, коли, відступаючи, червоні підірвали Дніпрогес, Великий Луг зазнав страшного спустошення. Вода з верхнього водосховища хлинула через широкі пробоїни в греблі і могутнім потоком, змітаючи все, що було на її шляху, швидко затопила плавні. До східних і південних берегів лугової долини несло вирвані з корінням дерева, рибальські курені, човни, вулики, трупи тварин і людей та багато чого іншого. Коли ж повінь спала, природа невдовзі залікувала сліди руйновища, і люди знову потяглися в пущі, але тепер уже не як добувачі засобів на існування, а як утікачі від окупантів.
Військові комісаріати надвеликолузьких районів не встигли (чи не зуміли) вчасно мобілізувати всіх чоловіків призовного віку, і ті подалися від ворога в плавні. На кінець 1942-го року таких перехованців у Великому Лузі зібралося кілька тисяч. Це була неорганізована, напівголодна маса фізично здорових молодих людей, із яких можна було б сформувати цілу дивізію. Ситуація стала відомою совєцькому командуванню, і воно протягом літа – осені 1943-го року висадило тут на парашутах три диверсійно-організаторські групи. Кадрові військові й чекісти так-сяк управилися зі своїм завданням, унаслідок чого в Скелянських, Балчанських, Благовіщенських і Кам’янських плавнях з’явилися партизанські загони. Через погану озброєність (рушниці й набої їм скидали з літаків) ці загони серйозної шкоди окупантам завдати не могли, одначе німці їх боялися і тому в глибину Лугу не потикались (див. ЗОВ,83,197,203-205).
Ночами партизани обережно виходили в прибережні села до знайомих людей за харчами. Бував дехто з них і в нашій хаті. Про такі виходи хтось із місцевих лакуз доніс окупаційній владі – і вона вжила каральних заходів: жителі окремих населених пунктів (в тому числі й жителі моєї Єлизаветівки) влітку 43-го були евакуйовані есесівцями у степову глибинку. Під кінець жовтня того ж року всі великолужці повернулися з евакуації додому, а партизани з’єдналися з регулярними частинами червоної армії, що наступала.
За роки німецької окупації у Великому Лузі погинула сила наших хлопців і дядьків. Одні померли від хвороб, інших розстріляли чекісти через те, що не хотіли партизанити. Коли відкотилася війна, в різних куточках плавнів, найчастіше на високих грядах, знаходили багато безіменних поховань. Сотні вдів, матерів і наречених шукали могили своїх чоловіків, синів і наречених. Мені особливо впам’ятку, як шукала могилу сина Михайла тітка Ганна Жучиха із нашого села. Обійшла вона всі місця в Лузі, на які вказували свідки – Михайлові побратими, та так і не знайшла нічого. А потім стала щодня виходити на кручу, дивитися кудись за Дніпро і тихо-тихо плакати. Вихо/дила, дивилася, плакала – і невдовзі Богові душу віддала... Пішла на далекі райські острови, не відаючи, що мине лише якихось десять літ і могилу її сина, і місце його вічного спочинку назавжди покриє каламутна хвиля, що умре Великий Луг, а разом із ним сконає і наша мила Єлизаветівка.
Загибель Великого Лугу 
Восени 1950-го року я почав навчатися в сьомому класі Балківської середньої школи. Одного разу прийшов із гуртом своїх єлизаветівських однолітків на заняття і був здивований тим, що побачив у коридорі. На стіні, закриваючи двері до вчительської кімнати, висіла велика карта Совєцького Союзу, а на ній пришпилені три червоні стрічки! Дві довгі тяглися по обох боках Волги в напрямку від Москви до Каспійського моря, а третя, коротенька, навкоси перетинала простір між низом Волги і Доном. Що воно за оказія?!
Не встиг я оговтатися від подиву, як закалатав дзвоник (дзвонила прибиральниця), і учні поспішили з шкільного подвір’я до класів. Але дорогу їм перепинили вчителі, наказуючи зупинитися в коридорі. За кілька хвилин біля карти з’явився з довгою указкою наш директор – Георгій Павлович Кравцов. Діждався, поки школярська братія вгомониться, прокашлявся і сказав (наскільки мені пам’ятається) таке:
- Діти! Сьогодні я хочу повідомити вам дуже важливу новину. Наш мудрий вождь і вчитель товариш Сталін розробив геніальний план перетворення природи...
Ми, дітлашня, слухали Георгія Павловича, порозкривавши роти, а він піднесено, урочисто продовжував:
- Ось погляньте на карту! Бачите оці лінії? - і директор повів указкою по стрічках. - Оці дві показують, де будуть кількома рядами насаджені лісосмуги. Від Москви до Каспійського моря. Насадження не дадуть заволзьким гарячим вітрам висушувати наші чорноземи і спалювати посіви. А оця скісна лінія показує, де прориють канал від Волги до Дону. Волзька вода освіжить Азовське море, напоїть задонські степи, а по каналу попливуть кораблі... Та це ще, діти, не все! Планом товариша Сталіна передбачено великі перетворення природи і в нашому краї. Скоро розпочнеться будівництво Каховської гідроелектростанції, яка перегородить Дніпро, і на місці наших плавнів буде рукотворне море. Засвітяться лампочки Ілліча по всіх степових селах, а вода з моря потече в поля, і наші колгоспні землі так родитимуть, що ми не знатимемо, куди дівати багатющі врожаї...
Далі я не слухав Георгія Павловича. Мене приголомшило повідомлення про те, що геніальний вождь хоче затопити Великий Луг. Після уроків я йшов додому сам, без товаришів-больбатівців, і терзав душу наївно-дитячими питаннями: «Як затоплять плавні, то де ж тоді пастимуться че/реди?» «А де ж тоді бджоли діда Зінька братимуть мед?» «А де я буду вудить рибу?» «А де ж ми коситимемо сіно для Мартусі?» «А де ж ми на Трійцю наріжемо осоки й нарвемо м’яти?» Відповідей на ці питання я не знаходив і через те вперше почав сумніватися в геніальності «батька всіх племен і народів».
Незабаром надвеликолужці переконалися у справжності замірів московського диктатора і його радників. Узимку того ж таки 1950-го року почалося будівництво Каховської ГЕС, а через деякий час жителі правобережних сіл Новоолександрівки, Грушівського Кута і Грушівки (останні двоє були там, де ріка Базавлук входила в плавні), а також мешканці нижніх вулиць майже всіх інших берегових населених пунктів дістали попередження, що вони будуть виселені, а їх осідлища затопляться. За зруйнування обійстя влада видавала грошову компенсацію або новозбудоване житло й присадибну ділянку в іншому, безпечному місці. Дістали попередження і наші єлизаветівці (больбатівці).
Відчули мої односельці, як і сотні жителів інших надвеликолузьких сіл, що непереливки, та й почали розлітатися хто куди. Ранньої весни 1953-го року наша родина перебралася в приміське (біля Запоріжжя) селище Кушугум, де ще раніше знайшли притулок кілька інших єлизаветівських сімей, у тому числі й сім’я мого хрещеного батька Андрія Чорненка. Так я опинився на північно-східному березі Великого лугу і майже упродовж трьох років мав можливість бувати у Балабинських, Кушугумських і Канкринівських плавнях. Мої мандри полегшувалися тим, що мене часто брав із собою тато – водій місцевого ліспромгоспу. Його новеньким самоскидом ми обїздили десятки урочищ і господарських станів.
Планове знищення предковічних великолузьких угідь почалося наприкінці 1952-го року. Щонайперше заходилися вирубувати дерева і чагарники. В цій справі влада схитрувала. Добре знаючи (гебешні сексоти доносили справно), що місцеві мешканці вороже ставляться до ідеї затоплення плавнів, вона зігнала до берегових сіл бригади лісорубів із віддалених областей України, зокрема із карпатського регіону. Цих веселих прибульців (вони мало усвідомлювали, на яку святиню рідного народу підніматимуть сокири) мої земляки називали «гоцу/лами». Розселили їх по селянських дворах, колгоспних клубах та різних гуртожитках і звеліли чекати наказу виходити на роботу.
Наказу ждати довго не довелося – і від Бабиного до Балабиного зацюкали сокири, завищали пили! Кущі лози зникали так швидко, мовби їх косили косаркою, а вікові осокори, верби, дуби, шовковиці й дикі груші падали у траву з гучним тріском і розпачливим стогоном. Ті ж велетні, які не піддавалися сокирі або пилі, виривалися бульдозерами та потужними кранами з корінням. Значної мороки завдали «гоцулам» старі карка/си (карка/с – це дерево родини в’язових, що має дуже міцну деревину; залізне, кам’яне дерево). Вони росли на високих лівобережних грядах напроти сіл Канівського і Біленького. Під окремі з них підкладали навіть динаміт і виривали вибухом, інакше їх повалити не було змоги.
На початку березня 1953-го року, коли бісівська робота у Великому Лузі була в розпалі, помер Сталін. Лісоруби – західняки зустріли звістку про смерть тирана з неприхованим захватом. Тато мені розповідав, що, коли він привіз бригаді «гоцулів», яка кошикувала в урочищі Болгарському, провіант і повідомив про кончину «Йоськи», – хлопці неймовірно зраділи. Вони похапали свої сокири (як вони казали, «топірці»), стали колом і з диким, гучним гиком пустилися в танок. Це був прадавній карпатський аркан. Він творився тепер на руїнах такої ж прадавньої Гілеї, що навіки прощалася зі світом.
Невдовзі поміж людом почали ходити чутки, що після смерті вождя нищення плавнів має припинитися, а замість Каховської ГЕС збудують лише міст через Дніпро. Та ці чутки виявилися безпідставними, бо після нетривалої передишки невблаганна владна машина запрацювала ще з більшою бульдозерно-варварською силою. Гарячково зносилися села і прибережні цвинтарі, вивозилася з Лугу придатна для господарського вжитку деревина, а лоза й хмиз спалювалися. Як повідомив мені пізніше один досить компетентний чоловік, саме тоді працівники служби безпеки одержали із Москви суворий наказ знищити топографічні карти-триверстки, на яких була показана територія Великого Лугу. Таким чином вороги України хотіли, очевидно, не допустити того, щоб у майбутньому наші нащадки дізналися, яке добро вони втратили і де були урочища національного значення. Прорахувалися мерзотники! Нема Великого Лугу наяву, але він є в нашій пам’яті...
З настанням осені 1955-го року великолузька долина почала затоплюватися. Затоплення відбувалося поступово, і вже через рік вода піднялася аж до високих гряд у Кушугумських плавнях. Я тоді був студентом 3-го курсу Запорізького педінституту, а жив при батьках у Кушугумі. Часто брав підручники та конспекти, сідав на велосипед і їхав у терники Сухої балки, щоб там, усамітнившись, як то кажуть, «гризти граніт науки». Моя дорога пролягала високим лівим берегом Великого Лугу повз кар’єр на Шпиль-горі, про яку читач уже знає. Одного разу (це вже було пізньої осені), проїжджаючи тут, я зупинився. Мене страшенно вразила картина, яка відкривалася на заході: майже по всій долині вирувала-бурунилася каламутна вода, а по ній плавали колоди й купи хмизу; на незатоплених грядах горіли сухі трави, а в похмурому небі бентежно поривалися то в один бік, то в інший зграї перелітного і місцевого птаства. Рвучкий холодний вітер доносив запах згарища і якесь тисячоголосе тужіння. Плакала, конаючи, природа; розпачно ячали під хмарами лебеді, журавлі й дикі гуси; вони втратили предковічні орієнтири по дорозі у вирій. Я теж плакав і сам собі поклявся, що колись про все бачене розповім людям. Тоді ще не була мені відома легенда, записана Яковом Новицьким, про те, що з цього місця, де я стояв, «подихав» із гармат у Великий Луг Потьомкін-Нечоса, виганяючи з плавнів запорожців, і тоді мені ще не були відомі слова наївно-шляхетних січових лицарів, звернені до свого батька Великого Лугу: «Не звели ми тебе, не зведе ніхто, поки світ сонця!» Коли б знав це у той проклятий час, то сказав би: «Дорогі мої пращури, як же ви помилилися!»
Побачене колись зі Шпиль-гори страхіття не дає моїй душі спокою і досі. Свого часу воно навіяло мені тему для вірша «Ватаг-рятівник», якого я присвятив незабутньому Олесеві Гончару – палкому захиснику наших національних святинь. Ось цей вірш:
Тієї осені помер Великий Луг,
Пішла на дно сплюндрована Гілея, –
Розгнівався загачений Дніпро
Й розлився на півсвіту мутнохвиллям...
Над пінявим шаленством диких вод,
Над обширом великої руїни
Пекельний клекіт розпачем повис –
То птаство перелітне вирувало:
Не стало предковічних берегів,
Потоплено старі дороговкази.
Куди податися?... В який летіти бік?!
І як із цього вирватись одчаю?!
Та раптом сонце вийшло із-за хмар – 
І з гущі ватаг вилетів пташиний,
Звитяжно і заклично проячав –
Полинув радісно, нестримно на світило!
За ним, отямившись, у вирій подались
Його брати, що збилися з дороги.
Згуртовані, врятовані ключі
У сонячних розтали високостях!...
Коли сколочений, стрімкий життя потік
Понищить нам усі дороговкази,
Прямуймо, браття, сонцеві навстріч,
Як птаство те, що вирвалось з одчаю!
17.08.1977р.
Загибель Великого Лугу дуже болісно переживав не лишень я. Були випадки, коли окремі жителі прибережних сіл, дивлячись на спустошення плавнів, божеволіли. Федір Прокопенко з Капулівки згадує: «Після того, як вирубали плавні, в той бік, де вони стояли, страшно було дивитися. Моя двоюрідна сестра Марина від такого видовища збожеволіла» (г. «Перекур» за 20 листопада 1993-го року). Знаю, як мучився і тужив за райською природою талановитий поет-самоук Тимофій Буценко із Благовіщенки (я мешкав у нього під час своєї фольклорно-діалектологічної експедиції восени 1963-го року). А знайомі розповідали, як реагував на трагедію лісник із тієї ж таки Благовіщенки Віктор Григорович Цехановський. Дев’яностолітній старик стояв на високій кручі, спершись на костур, і гірко плакав. Вітер розвівав його сиве волосся й довгі козацькі вуса. Богатирська сутула фігура страждальця нагодувала старозавітного пророка в годину вселюдської скорботи.
Навесні 1958-го року рівень води в Каховському водосховищі досяг проектної позначки – 16-и метрів в акваторії, що безпосередньо прилягала до греблі новозбудованої гідроелектростанції (СТГ,126). Хвиля накрила руйновища багатьох сіл, місця розташування п’ятьох колишніх Запорозьких Січей, майже половину території прадавньої столиця Скитії, численні козацькі цвинтарі, визначні археологічні та палеонтологічні пам’ятки світового значення і ще багато дечого, чим можна було б сьогодні пишатися незалежній Україні. Нарешті ще одна диявольська мрія наших недругів збулася: слідом за славними дніпровськими порогами пішов під воду ще славніший Великий Луг Запорозький. Залишилось доконати Хортицю – і «хахли» втратять у Північному Причорномор’ї усі свої предковічні символи! А тепер ці смиренні раби тільки чухають потилиці та складають приказки на кшталт: «Для одних – Каховське море, а для других – горе». Ще й геній у них такий знайшовся, що втнув про те море-горе поему! Як казав Тарас Шевченко, «поему вольного народа»...
Майже сто років тому Андріан Кащенко писав: «...Чимало урочищ Великого Лугу... ще дожидають своїх дослідувачів і можуть бути зовсім знищенні (підкреслення моє – В.Ч.), лишившись назавжди невідомими науці» (КВЛ,99). Як у воду дивився! Таки «зовсім знищені» і тепер назавжди сховані від науки... А в кінці 20-х років минулого століття Іван Багряний пророкував ще масштабніші перетворення:
«Та все ж іде,
Гряде Урбанізатор.
Прийде, розставить дивні коміни...
Дніпро замкнуть у шлюзи, як штани.
Індустрія... Електрика... Машини...
Нащо ж ті плавні, ліри, солов’ї?
Сирени, брат, симфонію розчинять,
Поб’ють в диму ту вигадку гаїв» (Багр.,87).
Збулися пророцтва великих. «Дивні коміни» продирають хмари над Енергодаром і мертвотна хвиля хлюпочеться біля їх радіаційного підніжжя...

Велика руїна
Природа Великого Лугу являла собою унікальну екологічну систему, яка складалася протягом багатьох тисячоліть. Швидке, науково й економічно необґрунтоване, волюнтариське зруйнування цієї системи спричинило сумні наслідки, викликало безліч соціальних проблем по всій Нижній Наддніпрянщині.
За два – три роки у прибережній зоні було знесено близько 10-и тисяч обійсть і більше 3-х тисяч різного роду колгоспних та державних споруд, вирубано приблизно 3 з половиною мільйони кубометрів деревини на площі в 150 тисяч гектарів. Все це робилося похапцем, недбало, без належної зачистки, тому в міру прибування води на її поверхню спливали тисячі колод, корчів, маса суків і хмизу, залишки будівель і сила-силенна різних легких предметів. Течією до греблі щойно зведеної Каховської ГЕС нанесло цього мотлоху стільки, що він щільно покрив акваторію на сотні метрів. Утворився гігантський пліт, по якому можна було безпечно ходити. Щоб той пліт розібрати й витягти на берег, цілій армії робітників довелося добряче нагріти чуби.
Як тільки лугова долина цілковито затопилася, по всій околиці піднялися ґрунтові води. Колодязі, криниці переповнилися й обвалилися, в погребах почали плавати діжки і квакати жаби, значні ділянки прибережних степових територій покрилися очеретом, а над ближніми гаями нависла загроза вимокання (так, наприклад, невдовзі вимокли й пропали майже всі вікові дуби біля гирла річки Мокрої Московки в Запоріжжі; загинуло багато дерев у нижній частині острова Хортиці й інших місцях).
Пам’ятаю, як ще в 1954 – 1955 роках (перед затопленням плавнів) мешканці Балабиного, Кушугума, Осетрівки, Малокатеринівки, Царкута, Янчокрака, Скельок та інших сіл брали воду для пиття й приготування страв із ближніх великолузьких проток. Після затоплення таке благо зникло. Більше того, вода з «моря» стала загрозою для здоров’я людей. Це спричинилося кількома факторами:

1)незліченні рослинні і тваринні рештки, що опинилися на дні, почали перегнивати й виділяти шкідливі речовини;
2)каналізаційні стоки Запоріжжя тепер вийшли з русла Дніпра і поширились по всій новоутвореній акваторії;
3)з уведенням у дію шахт Запорізького залізорудного комбінату (1969 р.) із них у Каховське «море» заходилися відкачувати високомінералізовану, дуже забруднену рідину;
4)разом із підземними водами, що піднялися, у водосховище став проникати марганець, який залягає на правому березі біля Нікополя (див. замітку «Як приборкати марганець» Олександра Луцика в г. «Запорізька правда» за 27 липня 2004 р.);
5)оскільки протічність водосховища мала й більша частина його мілка (2 – 2,5 м глибини), в спекотні літні місяці воно сильно нагрівається, зацвітає й від того інколи смердить; з цього приводу один із персонажів роману Олеся Гончара «Собор» говорить: «...А плавні та Скарбне хіба вам (безбатченкам, манкуртам – В.Ч.) болять? Аж зашумлять під воду! Буде, як там, на Каховському, де пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! Пілоти носи затикають, коли пролітають над ним!» (ГонС,126);
6)у вітряну погоду вода в «морі» так сколочується, що стає болотом, а потім тривалий час відстоюється;
7)гігантські Запорізька АЕС і Запорізька ДРЕС, збудовані протягом 70 – 80-х років минулого століття і поставлені мовби навмисне поряд ув Енергодарі (посередині південної берегової лінії колишнього Великого Лугу) своїми викидами та стоками отруюють водосховище найнебезпечнішим брудом.
У зв’язку з останнім фактором дозволю собі навести просторий уривок із замітки Вадима Рижова, опублікованої 1 грудня 1995-го року в газеті «Запорізька правда» під заголовком «Шостий енергоблок Запорізької АЕС – це «маленький Чорнобиль»: «Пуск в експлуатацію шостого енергоблоку Запорізької АЕС загрожує Україні кислотно-радіоактивними дощами й туманами. Такого висновку дійшла група спеціалістів-екологів Придніпровського наукового центру НАН України під керівництвом професора Григорія Шматкова, яка провела екологічну експертизу безпеки будівництва та експлуатації Запорізької АЕС.
Небезпеку таїть будова охолоджувальної системи шостого енергоблоку. В її основі дві градирні споруди 150-метрової висоти, зведені на березі Каховського водосховища. За рік ці споруди охолоджуватимуть 8 мільярдів кубометрів гарячої води, одночасно викидаючи в атмосферу близько 6 мільйонів кубометрів слаборадіоактивної пари із вмістом тритію, стронцію та цезію.
А всього лише в 2,5 км від АЕС розташована найпотужніша в Європі Запорізька ДРЕС, 300-метрові труби якої випускають близько 320 тисяч тонн пилу й газів на рік, що містять сірчані, азотні та інші сполуки. Змішуючись із водяною парою від АЕС, вони утворюють кислоти. Випадання цих кислот з дощем і туманами призведе до руйнування ґрунту – відомих українських чорноземів, до загибелі рослин і тварин. На думку екологів, не поздоровиться й людям. У 30-кілометровій зоні навколо ДРЕС і АЕС проживає близько 400 тисяч чоловік, щільність населення – 174 душі на квадратний кілометр. Тут розташовані численні сільгоспугіддя і кілька промислових центрів: Нікополь, Марганець, Орджонікідзе. Крім того, «екологічна міна» (за висловлюванням Григорія Шматкова, «маленький, але постійно діючий Чорнобиль») закладена в історичному центрі України – у краю п’яти Січей».
Рік за роком хвилі «рукотворного моря» суттєво міняють береги великолузької долини. Вода вже підмила й поглинула багато гектарів родючих наддніпрянських земель. Мешканець села Нововоронцовки Іван Скляр пригадує: «Геодезисти, ще коли плавні тільки рубали, поставили по берегах майбутнього «моря» стовпчики, куди може дійти вода. Знаєте, де тепер берегова лінія? За кілька сотень метрів від тих стовпчиків. У бік материка, звичайно...» (г. «Перекур» за 20 листопада 1993-го року).
Повищали й відсунулись у степ кручі та урвища, особливо ті, які тягнуться від лівобережної Лисої гори до села Златополя і від села Балок до урочища Прихожа/нки. Стає страшно й моторошно, коли спостерігаєш, як підмиті багатотонні глиби чорнозему й глини з гуркотом падають у воду, а з ними часто – й дерева, кущі і навіть домовини. Я сам бачив це страхіття, коли ще був студентом і навесні та влітку 1958-го року відвідав батьківщину. Тоді ж під враженням, що посилювалося картиною розритого цвинтаря, написав кілька віршів, два з яких подаю тепер читачеві:
1. Над «морем» Каховським
Над «морем» Каховським гуде буревій
І чайка Мазепина плаче,
Вогнями-шаблями в імлі грозовій
Лютує прокляття козаче.
Літають з вихрами громи гуркітні, –
Удари їх грізні, презлючі.
У хвилі гривасті, болотномутні
Зі стогоном падають кручі.
Ті кручі під себе ховає бурун –
Зникає правіччя в кориті.
Висять над проваллям залишки трун –
Дідівські могили розриті...
Тут помин справляє вітровище злий,
Він виє, він скиглить і свище.
Розриті могили... Кістки повезли
На інше, чуже кладовище.
Лежать поржавілі й потрухлі хрести
На горах затвердлого глею...
То де ж нам той спокій у Бога знайти?!
Його ж, бач, нема й під землею!
2.Руїна
Де сном непробудним діди спочивали
І голови внуки схиляли в жалобі,
Там ями порожні, там чорні обвали
І круки царству/ють страшні, хижодзьобі.
Святії могили безжально розриті,
По кручах біліють розкидані кості,
А там унизу, у Каховськім кориті,
Клекочуть і піняться води зі злості.
Де цвіт чебрецевий ніколи не в’янув,
Де пестило сонце травицю духмяну,
Де землю росили синівськії сльози,
Там псальми виспівує вітер руїні
І лободу жовту пощипують свині,
І жалібно бекають припнуті кози...
Наступ «моря» завдає колосальних збитків прибережним населеним пунктам. Це добре видно на прикладі села Балок. Тут за останні 15 – 20 років затоплено кілька вулиць і зруйновано десятки будинків. Третина території села тепер знаходиться в зоні берегообрушення. Протягом 1996-го року з небезпечних місць відселено десять родин. Люди живуть у страхові й постійному напруженні. 63-літня Раїса Борейко (до речі, інвалід 2-ої групи) скаржиться: «Мені зовсім страшно стало жити в своїй хаті. Знаходжусь більше надворі, навіть ночую в балагані, якщо тепло. Море все ближче до вікон будинку – метрів шість – сім залишилося, та ще круча висока... Моторошно стає від самої думки, що можу провалитися в море і знайти смерть під власною хатою» (г. «Запорізька правда» за 12 листопада 1997-го р.).
Щоб зарадити лихові балчан, держава планує відгородити село від водосховища кам’яною дамбою заввишки два з половиною метри і завдовжки більше двох кілометрів. Як вирахували фахівці, для цієї споруди потрібно 2900 кубічних метрів каменю, а будуватимуть її протягом десяти років. Що це значить для нашої напівзруйнованої економіки, неважко здогадатися. Але ж ідеться про захист лише одного населеного пункту. А скільки ж їх іще потерпає по всьому периметру Каховського болота!
Не меншу загрозу, аніж обвал, для місцевих жителів являють пливуни, особливо там, де дрібнозернисті, суглинкові й піщані породи перенасичені водою. Таких порід найбільше на високих східному й південному берегах. Саме тому від зсувів ґрунту останнім часом дуже потерпають мешканці Балабиного, Кушугума, Малокатеринівки, Приморського і Мая/чки. Значної шкоди пливуни наробили тут у 1998-ому, 2000-ому і 2004-ому роках. Зруйновано десятки хат, дачних будиночків, господарських споруд; пошкоджено садки, городи, дороги, колодязі, водогони і т.ін. За офіційними даними, протягом 1998 – 2001-го років від зсувів тільки у смт Кушугумі постраждало 684, а в смт Балабиному – 150 душ (див. г. «Запорізька правда» за 27 жовтня 2001-го р.).
Якось Григорій Суховий із Маячки скаржився журналістам: «Я інвалід другої групи, учасник Великої Вітчизняної війни... Хочу написати вам про проблему маленького нашого села, яке налічує сто дворів, – проблему питної води. Артезіанських колодязів у нас немає, а ті, що були пробиті на глибину 15 – 20 метрів, позамулювало піском-пливуном. Винуватець – рукотворне Каховське море. Та селяни знайшли вихід: викопали басейни глибиною три метри, забетонували їх і завозять туди воду прямо з водосховища. Без очищення п’ємо її і їжу готуємо. Люди хворіють, потихеньку помирають, і нікому до цього діла немає...» (див. г. «Запорізька правда» за 14 січня 2000-го р.).
Говорячи про берегову лінію водоймища, слід звернути увагу й на той факт, що в окремих місцях вона не врізається в материк, а, навпаки, висовується в акваторію. Це відбувається біля гирла кожної спустошеної і розораної у хрущовський період (1955 – 1964 рр.) балки, яка виходить до «моря». Ось візьмімо, наприклад, гирло балки Сухої, що між Кушугумом і Малокатеринівкою. З неї дощовими й талими водами за півстоліття винесено стільки ґрунту, що він відсунув берег дугою у водосховище метрів на триста і, крім того, утворив мілину, якою можна по коліна брести в південно-західному напрямку майже кілометр.
Вода Каховського «моря» підперла течії степових річок, які колись упадали у Великий Луг, унаслідок чого вони уповільнили хід, забруднилися, замулилися й фактично перетворилися на ланцюги ставків і боліт. Це негативно позначилося на флорі та фауні довкілля. На теперішні залишки Кінської, Томаківки, Чортомлика, Базавлука жалко й боляче дивитися.
Зі знищенням Великого Лугу значно змінився клімат у пониззі Дніпра. Великі лісові масиви сприяли інтенсивному хмароутворенню над ними, а значить і більшій кількості опадів у регіоні. Коли ж ці масиви зникли, тут почастішали посухи. Перепади атмосферного тиску на межі степу й акваторії водосховища призводять до збурення повітря, внаслідок чого над краєм майже постійно гуляють рвучкі вітри з вихрами, висушуючи землю й запалюючи посіви.
Я вже говорив, як колись у Великому Лузі розкошувала всяка звірина. Що ж її спіткало під час ліквідації лісу і затоплення долини? Коли почалося масове випилювання дерев і вирубування кущів, тварини відразу ж відчули небезпеку й кинулися тікати з плавнів у степ. Але втекли не всі, чимало їх іще поховалося по очеретяних, ситнягових та інших заростях. А коли вже ринула в їхні сховища вода, настала страшна безвихідь. Очевидець Микола Коваленко із села Михайлівки Верхньорогачинського району згадує: «Звірина рятувалася хто як може. Одні вилазили на колоди і рухалися до берега, інші пробували пливти. Було, на одній колоді пливли і лисиці, і зайці. А на березі їх чекав кінець: переляканих у смерть, виснажених били баграми, стріляли в них із рушниць» (див. г. «Перекур» за 20 листопада 1993-го р.).
Через екологічну катастрофу з нашого краю назавжди змандрували такі птахи, як пелікани, савки, орлани-білохвости, яструби-тювики, орли степові, балобани, журавлі сірі, дрохви, стрепети, реготуни чорноголові й пугачі. Всі вони тепер занесені до Червоної книги України (див. ТЧК).
Ця ж катастрофа завдала великої шкоди й рибальству.
На перших порах Каховське водоймище було фактично безрибним, що сталося з двох причин. По-перше, упродовж кількох років перед затопленням Великого Лугу хід рибі з Дніпровського лиману й гирла Дніпра у водойми вище Каховки був перекритий будівництвом ГЕС. По-друге, та риба, яка опинилася після затоплення в незвичних для неї умовах, майже вся пропала. Особливо постраждали озерні (лиманні) породи, що пристосовані жити в стоячій воді (лин, карась, в’юн).
Довелося вживати термінових заходів, щоб зарибнити «море». В широкій прибережній долині ріки Кінської, між смт Малокатеринівкою та селом Приморським, була створена ціла система ставків-розплідників, із яких щороку в акваторію почали випускати мільйони мальків коропа й інших порід. Але ця робота не давала й тепер не дає очікуваних результатів. Вирощена в умовах штучної годівлі молодь не витримує екологічно шкідливого оточення й масово гине.
Продовжували гинути й аборигени великолузьких проток та Дніпра. В 1967-ому році, наприклад, у водоймищі загинуло понад 38000 центнерів сазана й ляща (див. матеріал під заголовком «Підходити по-науковому» в г. «Запорізька правда» за 2 червня 1968-го року). Протягом 70 – 80-х років минулого століття тут уже зовсім зникли такі породи, як в’язь, головень, чехоня, білизна, оселедець і осетрові.
За десятиліття після затоплення плавнів прибережний шельф густо заріс підводною рослинністю, й виникла реальна загроза перетворення «моря» в справжнє болото. Рибгоспи забили тривогу. Тоді вирішено було запустити у водосховище травоїдні далекосхідні породи – строкатого й білого товстолобика та білого амура. Переселенці спершу почувалися непогано. Через деякий час почався їх промисловий вилов. У середині 80-х років минулого століття тільки одна рибальська ланка виловлювала їх за сезон від 90 до 110-и тонн. Та рибалки тішилися недовго. Популяція травоїдів неухильно зменшувалась. Далося взнаки те, що «море» стало акумулятором промислових і побутових стоків Запоріжжя, Василівки, Дніпрорудного, Енергодара, Нікополя і Кам’янки-Дніпровської. За підрахунками фахівців, на дні водоймища тепер знаходиться приблизно 340 мільйонів тонн небезпечного для життя риб мулу. І не тільки для життя риб, а й для здоров’я рибалок. Так, скажімо, нікопольські рибалки вже давно скаржаться, що від донних осадків у них на руках відкриваються виразки.
Зі зменшенням популяції далекосхідних переселенців водоймище знову почало інтенсивно заростати елодеєю, одесником, хвощем і лататтям. Таких заростів особливо багато в районі Іванівських Кучугур і в заводях проти Кушугума та Біленького.
Малі заро/слі глибини, цвіті/ння поверхні у спекотну пору, постійне замулювання дна – все це призводить до недостачі кисню у воді, і як наслідок – часті замори. Наприклад, улітку 2001-го року в районі Василівської затоки сталося три замори. Тоді на береговій ділянці довжиною в 11 км зібрано 6 тонн загиблої риби.
Достатньому промисловому зарибненню «моря» заважає ще одна обставина. Навесні, коли риба нереститься в берегових заростях при високій воді, ікра прилипає до стебел очерету, рогозу, куги, осоки і т.п. Але через те, що рівень води нерідко стрімко знижується (головним чином у зв’язку з потребами зрошення полів), значна частина ікринок опиняється в сухому повітрі й швидко гине.
На диво у Каховському водоймищі добре пристосовувалися карасі – гібриди й бички (останні завезені, мабуть, із Азовського моря). Компанію цим маловартісним породам останнім часом почала активно підтримувати така ще менш вартісна риба, як атерина і пекарина.
Трудівникам рибгоспів тепер майже немає роботи, а рибалки-любителі, які ловлять вудочкою з берега або з надувних гумових човнів, задовольняються бичками, карасиками та вряди-годи дрібною таранькою.
Риболовля на водосховищі – справа не завжди безпечна. Влітку буває, що малолітні або нетверезі вудії скочуються з крутих берегів, укріплених слизьким камінням, у воду й топляться. А деяких привалюють кручі. А ще декого з тих, що вудять із надувних човнів, у вітряну погоду бистрина заносить у дніпровський вир і там перекидає. Не кожному тоді вдається вибратися з того виру. Чимало пригод у рибалок-любителів зимою. По льоду вони заходять блести/ти (ловити рибу на блешню) далеко від берега і часто опиняються в критичній ситуації, коли їхню крижину течія відриває від берегової льодяної смуги й стрімко несе у відкриту акваторію. Тоді невдахам непереливки. Буває, що вони дрейфують по кілька діб, – перелякані, голодні й холодні. Окремі не витримують психічного перевантаження, плигають із крижини у воду, щоб пливти до далекого берега, і швидко, переохоловши, топляться. Інших рятують вертольоти і (якщо є можливість) човнами. Такі пригоди трапляються щороку, особливо на початку березня, коли лід робиться крихким. Про них уже багато разів повідомляли як місцеві, так і центральні (київські) ЗМІ. За період існування «моря» в ньому втопилися сотні рибалок...
Щоб зберегти залишки екосистеми колишнього Великого Лугу й хоч якоюсь мірою зменшити руйнівну силу Каховського водоймища, з ініціативи громадськості та при підтримці природоохоронних органів ще в середині 70-х років минулого століття були оголошені заказниками і взяті під охорону держави такі об’єкти як Великі і Малі Кучугури, Водянські Кучугури, Лиса гора біля м. Василівки та Мамай-Гора. Але, на жаль, від часу оголошення і по цей день ніхто названими об’єктами не опікується і ніхто їх не охороняє. Вчені-орнітологи, геологи, археологи, лісівники б’ють тривогу: Лиса гора і Мамай-Гора підмиваються, обвалюються і сповзають у воду (за рік усередньому їх територія зменшується на 4 – 5 метрів); площа Великих, Малих і Водянських Кучугур теж неухильно скорочується в результаті берегової абразії; на Великих і Малих Кучугурах на сьогодні практично не залишилося здорових дерев – вони спалені послідом бакланів, які у величезній кількості чомусь переселилися сюди з Обіточної коси Азовського моря (в посліді цих птахів багато фосфору).
Якщо в сумній долі дерев, які ростуть по заказниках, винні дезорієнтовані «цивілізацією» птахи, то в не менш сумній долі жалюгідних лісових ділянок, що залишились на незатоплених високих грядах північно-східного закутка великолузької долини, винні жадібні люди. Нещодавно (влітку 2003-го року) ці ділянки, підкупивши лісницьке начальство, почали вирубувати «нові українці», горе-бізнесмени і безбатченки, а вирубавши десятки гектарів, зайнялися вивезенням деревини за кордон (у Туреччину чи що) для продажу. І хтозна, що б із того вийшло, якби у справу не втрутилися свідомі громадяни, справжні патріоти. Найактивніше повстав проти злочинних дій мафії відомий журналіст і письменник Кость Сушко. Після його статті «Великий Луг – на експорт», опублікованій 28-го серпня 2003-го року в запорізькій газеті «Суббота плюс», варварство припинилося (чи надовго?). Якщо злочинні дії відновляться, загине останній шматочок легендарної Гілеї.
Це ж просто дивина, що до голосу К.Сушка прислу/халися можновладці. А колись же вони ігнорували куди авторитетніші голоси!
Виявляється, ще до зведення Каховської ГЕС група вчених на чолі з академіком Олексієм Соколовським усебічно обґрунтувала необхідність збереження Великого Лугу, і будівники гідровузла погодилися з доводами фахівців та передбачили в проекті його створення інженерний захист плавнів. Але, як згодом (у 1962-ому році) зізнався заступник голови Держводгоспу В.Ткач, «з цілого ряду фінансових, технічних і організаційних причин, через відставання робіт із проектування споруд у чаші Каховського водосховища строки робіт по обвалуванню Кінських плавнів були недотримані, і плавні затопили» (ФВ). Високий чиновник тут не назвав, звичайно, головних причин, з яких було проігноровано проект учених та інженерів, а саме: бажання відповідальних за будівництво гідроелектростанції осіб пошвидше доповісти Сталіну про його завершення і диявольські плани тих «космополітов – общєчєловєков», про яких неодноразово згадує в своїх мемуарах О.Довженко.
Компартійні чинуші і в Москві, і в Києві ніяк не зреагували на опубліковану 3-го квітня 1968-го року в «Литературной газете» статтю «Скільки ми губимо», підписану Олегом Антоновим (академіком, генеральним авіаконструктором), Олесем Гончарем (видатним письменником), Василем Касіяном (народним художником), Георгієм Майбородою (народним артистом, відомим композитором), Михайлом Стельмахом (видатним письменником) та ін. У статті говорилося: «Будівництво гідроелектростанцій (на Дніпрі – В.Ч.) призвело до затоплення родючих земель, лугів і пасовищ, до обвалів берегів та ерозії ґрунтів. І ще одна біда: вона прийшла, коли був порушений режим Дніпра, – цвітіння води. Тепер учені – гідробіологи, електромеханіки, мікробіологи, хіміки – шукають способи боротьби з цим «раком» водоймищ... Оаза лісів, лук і багатьох пасовищ в південній посушливій частині України, вісімдесят тисяч гектарів найродючіших ґрунтів у випаленому сонцем степу – ось чим були колись знамениті Кінські плавні. Після спорудження Каховського гідровузла вони затоплені, й тепер перед меліораторами виникло завдання – осушити цю зону Каховського водосховища, щоб знову перетворити її у квітучі землі...». Далі автори заклика/ли не робити подібних помилок у майбутньому, не розпочинати на Дніпрі будівництва нових ГЕС та водосховищ. Заклик людей, які були цвітом нації, залишився голосом волаючих у пустелі. Слідом за Каховською та Кременчуцькою гідроелектростанціями (і водосховищами вище них) з’явилися Київська та Канівська (з відповідними водосховищами). Таким чином, у 1975-му році Дніпро став каскадом гнилих «морів», про що давно мріяли вороги України.
Після всього того, що зробили неуки і злочинці з Дніпром та Великим Лугом, здається, мала б умерти всяка надія на повернення добра у наш край. Так ні ж! Ще не перевелися на світі романтики. Гляди, то тут, то там лунають їхні голоси про відродження сплюндрованої природи або принаймні про часткове відтворення її колишньої краси.
Одним із перших ще в 1979-ому році за розробку проекту відновлення Кінських плавнів (більшої частини Великого Лугу) узявся запорізький інженер С.Комаров. Суть його задуму була така: площа колишніх плавнів відокремлюється від русла Дніпра майже п’ятдесятикілометровою дамбою, починаючи від Запоріжжя і кінчаючи Благовіщенкою або Іванівкою; вода з відгородженого озера відкачується й оголене дно осушується; осушені ґрунти використовуються під горо/ди, пасовиська й пасіки; по дамбі, укріпленій камінням, прокладається дорога, яка дасть змогу значно розвантажити автотрасу Харків – Сімферополь на ділянці від Запоріжжя до Василівки; для відпомпування води, що проникатиме на оброблювану територію, будується насосна станція потужністю 35 кубометрів за секунду. Здавалось би, що тут складного? Зі своїм проектом інженер звертався і в редакцію московської газети «Известия», і в Запорізький обком компартії, і в інші інстанції, але його розумні пропозиції так і повисли в повітрі. Про цей проект згадали аж у 1994-ому році. Згадали – і тільки! (ФВ).
З цікавими думками щодо порятунку Дніпра й відновлення його плавневих долин, у тому числі й Великого Лугу, виступив відомий письменник і громадський діяч Сергій Плачинда. Його стаття «Загибель чи відродження?», опублікована 10-го лютого 1994-го року в газеті «Літературна Україна», містить ряд слушних пропозицій, які перегукуються з проектом С.Комарова. Автор, окрім усього іншого, пропонує на першому етапі обвалувати мілководдя Каховського «моря» і рекультивувати затоплені землі, а в перспективі – спустити взагалі екологічно небезпечне водосховище, сумарна радіоактивність якого складає 177 кюрі (це десять років тому, а тепер, звичайно, більше – В.Ч.).
Чим далі відходить у минуле час трагедії Великого Лугу, тим більше постає екологічних та соціальних проблем перед українським суспільством і тим менше лишається шансів на відродження (чи бодай часткове відновлення) національної святині. Мавр (Маври!) зробив (зробили!) своє діло. І зробив (зробили!), як тепер модно казати, капітально.
Для сучасної обікраденої, економічно розореної України відродити колишню красу Нижньої Наддніпрянщини не під силу. Адже щоб це зробити, потрібно багато чого прибрати, перепрофілювати, замінити і заново збудувати. Та найголовніше: що робити з Запорізькими АЕС і ДРЕС? що робити із сотнями мільйонів тонн небезпечного, радіаційно забрудненого мулу, який осідав на дно Каховського водосховища упродовж десятиліть?
І все ж таки… І все ж таки без надії сподіваймось! Пам’ятаєте «Contra spem spero»? (Леся Українка). Мабуть же, недарма великий мрійник і провидець Олесь Гончар ще на зорі нашої волі, виступаючи у Верховній Раді, сказав: «Віриться, що на місці гнилих нуклідних морів золотитимуться хліби народного статку, добробуту, цвістимуть сади, сади незалежності і свободи».

Великий Луг і духовність українського народу
Споконвіку українці горнулися до Дніпра. Горнулися не тільки тому, що він був їхнім оборонцем і годувальником. Наші пращури душею, серцем відчували, що ця велика ріка – то священний шлях, указаний Україні Господом Богом. Шлях до славетних цивілізацій Середземномор’я, до всесвітньоокеанського безмежжя, до волі. Недаром його русло й береги позначені багатьма відмітками, які, без сумніву, постали в результаті здійснення неземних задумів. Найважливішими з цих відміток є ті, що знаходяться (знаходилися) по нижній течії Славути. Маю на увазі Дніпрові пороги, острів Хортицю і Великий Луг. Сатанинська сила затопила пороги, відчайдушно намагається сплюндрувати Хортицю, а Великий Луг знищила. Знищила фізично, але в історичній пам’яті українського народу, в його духовності Геродотова Гілея, – пристанище свободи, гніздо шляхетного лицарства, диво природи – не вмре ніколи.
Я вже наводив народний переказ про перебування у Великому Лузі (зокрема на Лисій горі, що вище с. Біленького) апостола Андрія Першоназваного. Прямуючи до Києва, він тут відпочивав, насолоджувався красою природи й молився Господеві. Отже, великолузький обшир освячений молитвами Христового учня. Можливо, через це він на багато віків став особливо значущим в історії українського народу. Згадаймо, як із тутешнього урочища Протовчого наші князі двічі (в 1103-ому і 1223-ому роках) виступали на битву проти кочових орд Сходу, як із острова Томаківки Б.Хмельницький почав Визвольну війну 1648 – 1654-го років, як у 16-ому столітті на північному березі Великого Лугу постала славетна Запорозька Січ, що під покровом Божої Матері проіснувала до 1775-го року.
Знаменно, що саме у Великому Лузі зародився спротив християнської Європи азійській дикості, що саме Великий Луг із його Січами став незрушною твердинею в боротьбі православ’я з католицизмом і магометанством. Така історична роль цієї богоугодної місцевості справила потужний вплив на почуття українців і перетворила її на символ віри, волі й патріотизму.
Богоугодність Гілеї закодована в назвах багатьох її топооб’єктів. Подаю приклади:
Свята/ – протока, що виходила з р.Кінської (Кам’янської Кінської) і, перетнувши всю плавню упоперек, впадала в рукав Старий Дніпро проти острова Орлової.
Свята/ – затока на лівому березі р. Кінської біля села Верхньої Криниці.
Святе/ – озеро на Канкринських луках між протокою Кушугумом і протокою Вербовою, поблизу озера Цареграда.

Святе/ – урочище на лівому березі Великого Лугу між Дніпром і Білозерським лиманом; було відоме і як Кам’янські Кучугури.
Святи/й – острів на Дніпрі, під лівим берегом напроти протоки Святої; був відомий і як Круглий.
Хресто/ве – урочище між протоками Змійкою і Межовою Лопушкою.
Хресто/ве – озеро в щойно названому урочищі.
Протягом десятиліть недолуга совєцька пропаганда твердила про атеїзм великолузьких лицарів-запорожців. А тим часом документи свідчать про інше. Приміром, коли 1620-го року Єрусалимський патріарх Теофан за активної участі січовиків й особисто Петра Сагайдачного відновив вищу церковну ієрархію в Україні і коли на це відновлення негативно зреагувала польська влада, наші нововисвячені єпископи звернулися до варшавського уряду з Меморіалом, у якому серед іншого говорилося й таке: «Щодо козаків, то про цих лицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші браття і правовірні християни. Про них думають, що вони простаки, не мають ані знання, ані розуму, й були намовлені духовними. Але ми, як не відводимо їх від належної послушності, ані бунтуємо, так і не навчаємо їх розуму в справах і вчинках їх. Вони мають природжений дотеп і Богом дарований розум, а певність і любов до віри, побожність. (повага) до церкви між ними живуть і процвітають здавна (в цитаті підкреслення мої – В.Ч.) (див. ЦРЖ,889). Ті ж таки єпископи наголошували: «Для спасення душі своєї (лицарі з Великолужжя) викуплюють невільників, церкви нові й монастирі будують, мурують і збагачують. І коли в місцях безлюдних пам’ятають про віру і побожність та засвідчують це, то тим більше пильнують і піклуються нею на волості, повертаючись додому, де мають батьків, братів і свояків серед духовенства. То певно, що на цілім світі ніхто по Бозі не чинить зневоленому християнству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, а Запорозьке військо – своєю сміливістю і перемогами» (див. там же). Тут для нас важливою є думка щодо піклування козаків про віру й побожність «на волості», а не тільки в Січі. Ця думка підтверджує той факт, що луговики-запорожці діяли і мораллю сприяли зміцненню православ’я серед усього українського народу.
Над Великим Лугом часто лунав благовіст січових церков. Особливо урочистим він був на свята Водохрестя, Великодня і Покрови Пресвятої Богородиці. Козацтво, зачувши його, збиралося зі всієї округи до фортеці, шикувалося куренями на майдані перед Божим храмом і, знявши шапки, під розгорнутими прапорами чекало виходу духовенства. Як на Водохрестя, то всі на чолі з настоятелем церкви та ієромонахами ішли в Луг, до Дніпра, занурювали хрест у воду, вдаряли з гармат і стріляли з мушкетів. Земля двиготіла, а луна розносилася плавнями й степами на десятки верст.
У січових надвеликолузьких церквах зберігалися дорогоцінні національні й релігійні пам’ятки, утвори українського народного мистецтва, а між ними вироби й самих запорожців. Кажуть, найбагатшою на такі речі була церква Покровської (Підпільненської, Нової) Січі. Тут, крім високохудожніх ікон, різьблення, вишивок, литва і т.п., знаходилася бібліотека, яку складали 120 книг релігійного та історичного змісту. Серед цих книг було тридцять Євангелій у срібній оправі, десять із яких важили по кілька пудів (під час Хресних ходів одну таку Євангелію несли чотири козаки) (ЦРЖ,882). На превеликий жаль, майже всі ці скарби пограбували московити під час зруйнування Січі 1775-го року, і вони або безслідно зникли, або поповнили музеї імперії.
Героїко-романтична історія Великого Лугу справила помітний вплив на українську народну уснопоетичну творчість. Значна частина нашого фольклорного багатства виникла саме в нижньонаддніпрянських плавнях, у надвеликолузьких Січах. Запорожці були великими мастаками складання дум, пісень, легенд, прислів’їв, приказок і т.ін. До того ж, серед них постійно жили кобзарі – невтомні й дуже авторитетні популяризатори своїх власних і козацьких творів. Вони розносили ці твори по всій Україні, роблячи їх надбанням цілої нації.
Про одного із запорозьких кобзарів, Данила Бандурку, достеменно знаємо таке: народився 1738-го року в Києві, вчився кобзарської майстерності у Матвія Волошина із Богуслава; близько 1754-го року прибув на Січ й записався до Корсунського куреня; жив у Коші протягом шести років, пас січові табуни коней, косив сіно у Великому Лузі, охороняв громадське майно; вправно грав на кобзі й співав, брав участь у бойових походах, відзначався особливою мужністю і відвагою; під час придушення Коліївщини (1761 рік) потрапив у полон до московського війська, тоді ж посаджений до в’язниці у фортеці Святої Єлизавети (тепер м.Кіровоград); подальша його доля невідома (Яс.,379-388).
Підтвердженням того, що окремі епічні народні твори складалися в районі Великого Лугу запорожцями, є локалізація та деталі подій, які в цих творах зображаються. Ось візьмемо хоча б думи про курінного отамана Федора Безрідного і гетьмана Самійла Кішку. В першій говориться про те, що коли джура отамана прибув у Кіш і розповів, яка пригода сталася його панові, - кошовий наказує товариству:
«Козаки, панове – молодці!
Добре ви дбайте,
На коні козацькії сідайте,
Коло лугу Базавлугу об’їжджайте,
Федора Безродного живого заставайте».
Козаки тоді добре дбали,
Коло лугу Базавлугу об’їжджали,
Федора Безрідного живого не застали…
(УНД,82).
В одному з варіантів цієї ж думи локалізація трагічної події це виразніша:
«…А мій пан лежить у лузі, в Базавлузі
Постріляний та порубаний,
І на рани смертельні не змагає.
Та прошу я вас всенижающе
У луг Базавлуг прибувати,
Ой та тіло козацьке молодецькеє поховати,
Та звіру-птиці на поталу не дати!»
То-то батько кошовий,
Отаман військовий,
Та добре він дбав,
Та в суботу із семисот п’ятдесят козаків вибрав,
Та в суботу проти неділі,
У четвертій полуночній годині
У луг Базавлуг козаків висилав.
Ой то вони прибували,
Та тіло козацькеє знаходжали,
На червону китайку клали… (УНД,87).
Сюжетна лінія другої думи пов’язана з Великим Лугом розповіддю про взяття турками в полон запорозького ватажка і його загону:
Ой у Лузі-Базавлузі там стояв курінь бурлацький,
Там був-пробував Кішка Самійло, гетьман козацький,
І мав він собі товариства сорока чоловіка.
То турецьке паня, молоде баша
По Чорному морю безпечно галерою гуляв
Та до Кішки Самійла в гості прибував,
Та так до них в гості прибував,
Що всіх козаків гетьманських, запорозьких на місці заставав,
Залізні їм пута подавав (Кащ.,548).
В історичних піснях Великий Луг виступає як прихисток нещасних сіромах, оборонців рідної землі й християнської віри:
«Чи є в тебе, козаченьку,
Отець, рідна мати?»
«Ой є в мене родина – 
Уся Україна,
Та доведеться сіромасі
Без помочі згинуть.
Ой Великий Луг – батько,
А Січ – моя мати…» (ІП,157);
А зійшлися побережці та стали гадати:
«Либонь будем, пане-брате, до Лугу втікати.
А у Лузі при паланці будем ся боронити,
Щоби віру християнську марно не згубити»
(ІП,128).
Таким же рятівним місцем для нашого народу Великий Луг лишився й після зруйнування Січі:
Коні наші в плузі, а козак за плугом,
Мужик виглядає за широким Лугом;
Гей, гей, ти, козаче, покинь плуг,
Тебе кличуть Січ – мати й батько – Луг (Литв.).
Часто згадується Великий Луг у чумацьких піснях. Для чумаків Кінські й Базавлузькі плавні служили надійним пристанищем по дорозі з Криму додому, особливо тоді, коли валка із якоїсь причини затримувалася й була змушена ставати на зимівлю далеко від рідних осель:
Гей, сидить пугач в степу на могилі
Да все «пугу!», да «пугу!».
Гей, та збирайтесь, славні чумаченьки,
Зимувати на Лугу! (ЧП,184); 
Ой вилетів пугач та на могилу,
Та усе «пугу» та й «пугу!»
Ой убирайтесь, славні чумаченьки,
Зимуватися до Лугу!
Ой которії та поспішали,
То тії в Лузі зимували,
А которії пили та гуляли,
То ті в степу пропадали» (там же,331).
Перезимувавши у плавні, чумаки безпечно продовжують свій довгий шлях туди, де їх із нетерпінням чекають:
Ой гук, мати, гук!
Веселися, матінко,
З Лугу чумаки йдуть,
Що й срібла, що й злота
Тобі-то везуть (там же,163).
Фольклорні записи Якова Новицького, Дмитра Яворницького і мій власний досвід збирача народних уснопоетичних перлин переконують, що Великий Луг був тим осередком, де створена переважна більшість легенд і переказів, присвячених запорозькому козацтву. В попередніх розділах цієї книжки я вже подавав багато прикладів названих жанрів. Тут же хочу обмежитися лише зауваженням стосовно місць фіксації та побутування (до сьогодні) їх. Це, як правило, надвеликолузькі населені пункти. Факт – досить красномовний.
Здавна Великий Луг – одна з тих історико-топографічних реалій, які постійно бентежать уяву українських письменників. Про те, як нижньонаддніпрянське диво зображене нашими прозаїками, вже говорилося. А тепер звернімося до творчості наших поетів, і перш за все – до творчості Т.Г.Шевченка.
У Кобзаря Великий Луг – це сторона козацької волі, омріяний край кожного українського патріота. Полонені турками запорожці із поеми «Гамалія» так звертаються до вітру:
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу (Шевч.,1,197).
Для лицарів-січовиків прощання з Великим Лугом було нещастям, трагедією. У вірші «Іржавець» поет говорить:
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе – Запорожжя (Шевч.,2,46).
Козак із Великого Лугу завжди бажаний гість, його з нетерпінням виглядають, його радо приймають не тільки люди, а навіть храми Божі:
А онде, онде за Дніпром,
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з Лугу... (Шевч.,2,41)
Аж до Межигорського Спаса
Потанцював сивий (Семен Палій – В.Ч.),
А за ним і товариство
І весь святий Київ.
Дотанцював аж до брами,
Крикнув: - Пугу! Пугу!
Привітайте, святі ченці,
Товариша з Лугу! (Шевч.,2,54)
Шевченковим героям Великий Луг – вірний друг, ба більше того – батько:
- Не хочу я женитися,
Не хочу я братись,
Не хочу я у запічку
Дітей годувати.
Не хочу я, моя мати,
За плугом ходити,
Оксамитові жупани
На ріллі носити.
А піду я одружуся
З моїм вірним другом,
З славним батьком запорозьким
Та з Великим Лугом (Шевч.,2,169).
Персоніфікований Великий Луг у поемі «Гамалія» виступає братом Дніпра. Славута запитує:
«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?
Хортице! сестро?» (Шевч.,1,198).
За колишньою красою і славою Великого Лугу тужив поет-страдник Іван Манжура. В одному зі своїх віршів, звертаючись до степу, він просить його:
Та повідай ще, де славні
Наддніпрянські твої плавні,
Те таємне, несходиме
Царство звіра незміриме;
Твій Великий Луг – розділля,
Предковічнеє привілля... (Манж.,166).
Захоплений волелюбством і відвагою пращурів, видатний наш поет Спиридон Черкасенко в поемі «Іскри з великої пожежі. 1648 – 1651» говорить про Великий Луг як про уособлення сили повстанців:
І горами й по долині
Лине гомін до степів:
«Гей, прокиньтесь! В Україні
Хмель пожежу розпалив...»
Розбуялось Дике Поле
Розгойдався батько Луг:
Годі, годі, рідна воле,
І кормиги і наруг! (Черк.,1,344).
В історичному романі «Берестечко» Ліна Костенко в уста Богдана Хмельницького вкладає такі слова:
О Січ, козацька мати! І ти, Великий Луже!
Та будьте ж мені свідками між Богом і людьми,
Що був я приневолений хопитись за оружже.
І це кровопролиття тут почали не ми (КостБ,89).
Отже, славетний гетьман звертається до запорозького пристанища як до винятково дорогої живої істоти, що може засвідчити «між Богом і людьми» праведність його вчинків. Цим підтверджена неабияка роль Великого Лугу в змаганнях українського народу за свою свободу.
До нашої національної святині звертається також відомий поет-дисидент Михайло Осадчий. У вірші «Непомітно зарясніли роси...» він пише:
Розкажи нам ти, Великий Луже,
Про демократичний лад на Січі (Осад.,76).
Картаючи безбатченків-перекинчиків, «недостойних синів України» в поезії «На сторожі» (див. г. «Літературна Україна» за 23.8.2001р.), Володимир Забаштанський називає Великий Луг тим місцем, куди слід би було їм повернутися, а не йти на поклін до «московської боярні».
Історія Надвеликолужжя відбилася в творчості видатного археолога й поета Бориса Мозолевського. Для прикладу можна взяти його вірш «Герри» (див. АУП,т.6,с.182-183). А ще в Бориса Миколайовича є поезія, в якій зображені жахіття наслідків загибелі Великого Лугу, зокрема вимиті Каховським «морем» козацькі домовини, що перемелюються «безжальними лопатями турбін». Ось ця поезія:
Де січові старі руїни
Волають про свої права.
Вночі козацькі домовини
Каховське море вимива.
Такі сумні й примарно древні,
Давно позбавлені хреста.
Вони спливають вниз до греблі
Повз білі села і міста.
Вони пливуть, а вже світає,
І їм чуже усе земне.
Й ніхто їх більше не вітає, –
Рукою навіть не махне.
Поснули голови і челядь, –
Чи їм тепер до домовин?
А тих безжально перемелють
Безжальні лопаті турбін.
Спіть, недоріки, – ваше право!
Вам вічно бути молодим...
І потече козацька слава
У море борошном рудим.
Лише коли останні кості
У морі випадуть на дно,
В судомі скорчившись від млості,
Напевне, вибухне воно.
І спалахнуть земля і ріки,
Й міста, і камінь, і зело.
Тоді пізнаєте, каліки,
Що в домовинах тих жило
(г. «Літературна Україна» за 9.02.2006р.).
Героїчні й водночас трагічні події нашого минулого ввижалися Орестові Корсовецькому, коли він писав вірш «На Великому Лузі» (див. г. «Літературна Україна» за 12.9.1991р.). Наводжу цей твір повністю:
На Великому Лузі і без хмари гримить,
Давниною козачою ліс без вітру шумить,
Запорожці пугикають з-за Дунаю по Дін,
З православних країв, з оттоманських сторін.
На турецьких сандалях, у стамбульських льохах,
Мотузками окручені на ординських шляхах,
У монахи пострижені соловецькі діди.
Від сусідів лихих натерпілись біди,
Від страшного погрому боронили права,
Хай тортури пекельницькі, хай спаде голова, –
В паленище обернені на кривавих стовпах.
Вітер попіл несе по широких степах.
На Великому Лузі сумно дзвони гудуть,
Запорожці пугикають, та глухому не чуть:
Як дур-зіллям опоєна, давні тішить літа
Не остання біда, морова глухота.
Як докір легковажним сучасникам і нагадування їм про славу предків звучить строфа із вірша Анатолія Камінчука «Нам далеко до мадярів...» (див. г. «Літературна Україна» за 26.2.2004р.), у якій використано великолузьке запорозьке гасло:
Вип’єм першу, вип’єм другу,
До чого ж ми дожилися?...
Пугу, пугу, козак з Лугу!
Україно, озовися!
Природно, що тема Великого Лугу – одна з найулюбленіших тем поетів запорізького краю. Скажімо, для Петра Ребра жива краса Дніпровських плавнів перевершує красу, зображену на картинах Реріха:
Осінь так позолотила берег,
Так росою вмився Базавлук,
Що коли б оце побачив Реріх –
Він би пензля випустив із рук (Реб.,333).
Співець докоряє козакам (вірш «Послання запорожцям») за те, що вони як пішли колись на «райські острови» (так говориться в народній легенді), то й досі там відпочивають, а їх пристанище потерпає від новітньої цивілізації:
Скільки можна спочивати
І пускати в небо дим?
Плаче Хортиця, як мати,
Луг конає – побратим (Реб.,377).
Зачаровує плавневий берег своєю красою і Миколу Лиходіда:
На порозі Великого Лугу,
Де розсипався крик журавля,
Позаходили квіти в яругу
І стовпились навкіл джерела (Лих.,289).
Великолузькими мотивами сповнена перша й остання поетична збірка передчасно померлого Віктора Люльки «Добра надія». Із усіх творів, уміщених у цій збірці, виділяється глибокою ностальгічною задушевністю вірш «Незнищенність», навіяний авторові легендою про Марусину вербу, що колись росла в плавнях проти його села (легенду я вже подавав ув одному з попередніх розділів). Наводжу вірш повністю:
Незнищенність
(До легенди про Марусину вербу)
Вікторові Чабаненку
Полонили краса первозданна,
Водограй, що сріблиться із гір,
І серпанку тремкого омана,
Й, мовби з казки, вчарований бір...
А мені найлюбіші віддавна
Полиновий, сухий косогір
І чабанська замріяна тронка,
Котра серце подзвінням торка,
І заплави привітні, і Конка,
Безталанна Дніпрова дочка.
Попливти б каюком у замрії
Через плавні в Крутянку й Бугай!