Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

За час, коли плавня перебувала під водою, деякі мешканці Великого Лугу встигали народити в прибережних полях і балках своє потомство. Це стосується, зокрема, диких качок, особливо крижаків і чирків, які в кінці квітня – у травні відкладали яйця і в червні мали вже виводки. Неабиякі зусилля, неабияку спритність проявляли вони, коли треба було провести молодняк на луки й водойми зі степу. Мені нерідко доводилося спостерігати за такими переходами. Про один із них я склав навіть вірша. Ось він:
Спомин
Давно колись, як був я ще малим,
Коли жили у нас на яблуні жар-птиці,
А в комині ховався домовик, –
Мені явилося це диво, наче з казки…
Прийшла з роботи пізно-пізно мама
І нас всадила із сестричкою на призьбі
Вечерять теплим запахущим молоком
Та хлібом тим, що дав їй в полі заєць.
В кухлі нам місяць заглядав щербатий,
Бо й він ще, мабуть, досі не вечеряв;
А сон виходив тихо з картоплиння
І цілував нас солодко у вічі.
Та раптом… шерех у садку на стежці! –
І ми кухлі на столик опустили,
Сховався сон під грушею старою…
Злякались ми: була у хаті мама.
Але даремно ми з сестричкою боялись…
Почувся шерех знов – і з чорнобривців
До нас обачно вийшла… дика качка,
А з нею – виводок маленьких каченят!
- Та це ж вони прийшли до нас вечерять, -
Сестрі прошепотів я і притьмом
Простяг пташатам крихітку шкуринки,
Жаліючи, що мало так лишилось.
А качка враз супроти нас спинилась
І так довірливо на мене подивилась,
І ніби «дякую» сказала, й повела
Спокійно діток через двір у плавню…
І снивсь мені в ту ніч химерний сон,
Що мовби я в качатко обернувся
І йшов за мамою у плавню-дивокрай,
А скрізь цвіли обабіч чорнобривці.
А потім я з чирятами літав
Над луками, що пахли осокою,
Над плесами, де квітнуло латаття,
Аж поки вранці мене сонце не збудило…
І з того вечора в мою дитячу душу
Запала крапелька такої чистоти,
Що й досі світ мені розвиднює широкий
І тінь буденщини всевладно проганяє.
19.07.1977р.
Коли наступало справжнє літо, Великий Луг розцвітав, буйствував, гудів міріадами бджіл і джмелів, повнився клекотом і щебетом птаства, купався у сонці, видивлявся тисячами плес у небесну блакить. Та часто бувало й так, що небо похмурніло. Тоді враз похмурніли й плавні: насувалася громовиця зі зливою. Незабаром гроза вогняними шаблями вдаряла в теплі води та в високі дерева. Столітні дуби, груші, осокори і верби кололися на тріски і загоралися смолоскипами. Все живе нишкло і чаїлось у тільки йому відомих прихистках… Щойно навальниця вщухала (вона так же раптово відходила, як і приходила), життя у воді, у травах, у кронах дерев починало знову вирувати.
Влітку у плавнях завжди було чимало людей (рибалок, пасічників, скотарів), але одного дня їх ставало особливо багато. Маю на увазі переддень Зелених Свят (Трійці, Клечальної Неділі). Тоді з усіх прибережних сіл ішло до Великого Лугу старе й мале, щоб нарізати осоки, нарвати квітучої трави, наламати гілочок для прикрашання оселі і двору. Осокою, горошком і м’ятою застиляли долівку в хаті, а гілочки стромляли за ікони та прикріпляли до воріт і огорожі. Боже, яка це була радість – іти в плавню по клечання, осоку і тра/ви! Ми, діти, бігли туди з підстрибом, із неземним захватом. Кожне намагалося набрати якнайкращого зела, щоб догодити мамі, а ще більше – Богові, який буде дивитися на те зело з образів і вдихати пахощі сотвореного ним раю.
Майже щороку у серпні (а коли й раніше) дрібні водойми Великого Лугу пересихали. Відкривалося дно багатьох озер, проток, бакаїв і боліт. Таке дно мої краяни називали поло/єм. Воно пахло водоростями, йодом, мулом і рибою. Довгоногі чаплі поважно ступали по ньому дзьобаючи легку здобич, а з ними й крикливі крячки/ старалися не пропустити доброї нагоди поживитися тим, що безпорадно тріпотіло, підстрибувало і повзало, не знаючи де дітися.
Після того, як полої зовсім висихали й затвердівали, в кінці літа й на початку осені Великий Луг ставав фактично всепроникним. З’являлися довгі, добре втоптані стежки й дороги до урочищ, активізувалися зв’язки берегових жителів із мешканцями плавневих станів, усе більше й більше дарів природи переправлялося з лук та лісу в навколишні міста, села і хутори.
З другої половини вересня Великий Луг поступово мінявся. Пригиналися до землі й жухли нескошені трави, а на сінокісних площах піднімалась густа отава, вкриваючись прохолодними ранками краплистою росою.
Приємно було спостерігати за плавнею у погожі осінні ночі, коли повний місяць осявав пожовтілі дерева, манливі заводі й таємничі галявини. Моя душа розкошувала не один раз саме в таку пору, тоді, коли ми з мамою пізно-пізно, криючись від колгоспних об’їждчиків, вивозили накошене мною у глухих місцях сіно. Наша Мартуся і сусідська Зірка (коровки) натужно і мовчки тягли повну гарбичку, мама ступала поряд із ними, а я сидів угорі на сіні й милувався довкіллям. Глибоку тишу й абсолютний спокій коли-не-коли порушували сплески риби в близькому озері та радісні, а іноді й розпачливі, крики диких качок ув очеретах. Зморена за день природа блаженствувала.
А як ситняг, куга, рогіз і осока в болотах і по берегах лиманів зовсім засихали, хтось невідомий вечорами їх підпалював. Вогонь здіймався у темне небо височенними язиками, а іскри, як горючі рої, кружляли над ними. Старі люди казали, що з-під тієї пожежі наступної весни мають піднятися ще гінкіші трави. Мене завжди щось тягло до тих пожарищ, до того первісно-дикого, нестримного розгулу випущених на волю пекельних сил...
З настанням листопадових мряк і холодних косих дощів над Великим Лугом знову з’являлося перелітне птаство. Воно, як і навесні, з галасом опускалося на воду, чепурилося, підобідувало і вирушало в дорогу, але тепер уже не на північ, а у вирій, у теплі краї, в райську невідь-далечінь. А з ним в піднебесному ключі летіла й моя дитяча мрія.
По відбутті пташиного перелету осінь цілком оволодівала Великим Лугом. У ньому ставало незатишно; дошкуляла холодна сирість, яка в окремі роки виходила не тільки від дощів і густих туманів, а й від повені. Так, так – від повені! Вода могла прибувати і пізньої осені, правда, значно меншою масою, ніж навесні. Все залежало від того, яка погода стояла у верхів’ї Дніпра.
Взимку Великий Луг майже безлюднів. За винятком прибережних ділянок, де по льоду озер, лиманів і проток щодня, від ранку до вечора, гасала на ковзанах галаслива дітвора. У товщі плавнів царствувала звірина. Було, як зайдеш у пущі після снігу, то бачиш густе мереживо чиїх завгодно слідів, а найбільше – лисячих і заячих. Із птахів, що зимували по тутешніх лісах, найактивніше заявляли про себе ґави. Перед сходом сонця вони хмарами підіймалися з дерев у небо і, голосно каркаючи, розліталися по надвеликолузьких полях шукати їжі. А як починало темніти, такими ж хмарами, але вже тихо, поверталися в свої домівки.
У дуже холодні зими плавневі водойми замерзали так, що по них без ризику можна було не тільки ходити, а й чим завгодно їздити, навіть вантажівками (в січні – лютому 1954-го року я спостерігав, як самоскиди з дровами переїжджали протоку Кушугум). Товщина льоду досягала сімдесяти сантиметрів, а то й метра. В мілких озерах і лиманах вода промерзала до дна, і тоді там гинуло все живе (риба, раки, жаби, черепахи, молюски).
Пам’ятаю Великий Луг і під час Водохреща за німецької окупації (1942 – 1943) та в перші післявоєнні роки (раніше й пізніше совєцька влада забороняла це свято). Тоді миряни з усіх прибережних сіл виходили на лід замерзлих водойм, прорубували ополонки у вигляді хреста, а попи святили студену воду під дзвони навколишніх церков і постріли з мисливських рушниць. На засніжені плавні і на здружених урочим салютом людей сходила Божа благодать. Між небом і землею витав Дух Святий, а в серцях моїх кревняків проростала несмілива надія на скоре пришестя довгожданого добра...
Через освячення води освячувався увесь Великий Луг із його лісами, чагарями, травами і всяким живл/ом. Звідси його казкова родючість і щедрість. Він був для нижньонаддніпрянців годувальником, захисником і живим образом їхньої батьківщини.
За моєї пам'яті угіддя Великого Лугу належали колгоспам, радгоспам і державним лісництвам. Колгоспні та радгоспні займища простилалися в луговій прибережній зоні, а лісгоспи володіли товщею плавнів. Звичайно, жоден із офіційних господарів не міг цілком заборонити мешканцям навколишніх сіл і міст користуватися дарами природи приватно. Таку заборону з різних причин було дуже важко організувати, і це завжди дратувало владу. Різні сторожі, об’їждчики та інспектори не здатні були перекрити дорогу в Луг, тому його багатства фактично ділилися між усіма тутешніми жителями порівно. Із тих багатств перше місце за життєвою значущістю займала риба.
У Великому Лузі процвітало як колективне промислове, так і індивідуальне любительське рибальство. Риба, виловлена рибгоспівцями, здавалася в спеціальні приймальні пункти, а звідти відправлялася невідомо куди. Ясна річ, нею ласували районні й обласні партійні боси та всякі інші начальники. Риба ж, спіймана рибалками-охотниками, складала чи не найвагомішу частку раціону моїх краян. Коротко розповім, як ловили, обробляли і споживали великолузьку рибу.
Найбагатший улов забезпечувало використання не/вода. Цій снасті віддавали перевагу під час весняної повені й у першій половині літа, коли Кі/нська, плавневі протоки та лимани були ще досить повноводними. Великим човном (ду/бом, по-місцевому) вивозили довгу сітку з поплавками й грузилами на певну відстань від берега; закида/ли (опускали у воду) її півколом, доставляючи обидва кінці на сушу; прив’язувалися до тих кінців шлеями – лямами й потиху тягли невід до здо/йми (тобто до пологого, очищеного від усякої рослинності берега). Коли сітка з матне/ю (середньою частиною невода у вигляді довгого мішка), звужуючись по півколу, наближалася до здойми, тоді кілька чоловік із веслами ставали по її боках і не давали рибі (особливо щукам) вистрибувати із полону. Бувало, що за одним заходом із матні вибирали по кілька центнерів улову. Малої риби (менше кілограма вагою) не брали, а випускали на волю, щоб підростала.
Досить популярними у великолузьких рибалок були т.зв. ко/ти – своєрідні перегороди-пастки, які ставилися на мілкій і неширокій ділянці річки чи протоки так, щоб повністю перетнути шлях рибі в період спадання повені. Ко/тами залюбки користувалися колись і луговики-запорожці, але в них ці споруди називалися га/рдами. Слово «ко/та» споріднене з дуже давнім слов'янізмом «коте/ць», що означало «клітка», «пастка», «загорода» (див. ЕСУМ,т.3,57-58). Лексема ж «гард» етимологічно пов’язана з дієсловом «городити», яке, в свою чергу, за вихідну основу має давньослов’янське неповноголосне «град» (із метатезою град > гард) (див. ЕСУМ, т.1,473).
Ко/та споруджувалася із лозяних ліс, які кріпилися до забитих у дно кілків. Перед суцільною лозяною перепоною на відстані 10 – 15 метрів робилися додаткові перегородки у формі своєрідних лійок, котрі спрямовували рибу у певне місце між загородами, щоб її легше було вибирати підсаками. Перестрибуванню через ко/ту щук запобігали сітки, натягнуті поміж верхами кілків. Після того, як вода остаточно відбувала й річка або протока входила в своє звичайне русло, ко/та розбиралася.
У закритих мілких водоймах (озерах і лиманах) рибу ловили ятера/ми. Найчастіше в ці знаряддя потрапляли карасі, лини й чабаки. Мистецтвом було правильно поставити я/тір: на відповідну глибину і з розворотом горла в тому напрямку, звідки риба прийде найімовірніше. Цим мистецтвом володіли найдосвідченіші рибалки.
В помірно глибоких закритих водоймах ставили прикріплені до високих жердин сітки/, причому ставили так, щоб утворився складний лабіринт, із якого риба, потрапивши туди, не могла б вибратися та, шукаючи виходу, обов’язково застряла б головою (зябрами) у якомусь із отворів мережива. Ці отвори були різної величини залежно від того, на яку рибу ставилися сітки/.
На річках і протоках застосовувався переме/т, тобто снасть у вигляді довгого шнура з гачками для наживки, який закріплювався (прив’язувався) кінцями на обох берегах, пересягаючи воду поперек течії. Через певний проміжок часу рибалка на човні обстежував шнур, відчеплював спійману рибу і нанизував на гачки нову приманку.
Хто мав човна, той міг ловити рибу й на доро/жку. Цей спосіб риболовлі полягав ось у чому: рибалка випливав човном на середину річки чи протоки, розпускав знову ж таки шнур із наживленими гачками або блешнею, брав вільний кінець того шнура в зуби й плив за течією; як тільки плавець відчував, що риба зловилася, він швиденько змотував снасть і вибирав здобич.
Знаний серед великолузьких рибалок був і паву/к – величезна підсака, сітка якої натягнута на дротяний каркас, прикріплений до довгого держална. Це знаряддя використовувалося рідко, бо вважалося браконьєрським. Ним за один раз у деяких місцях можна було підняти з води кілька кілограмів риби.
У другій половині літа і ранньої осені в лиманах, озерах та бакаях Великого Лугу рибу ловили корзи/нами й руґе/лями (руке/лями).
Корзи/на являла собою зрізаний конус, виплетений із тонкої лози. Нею накривали (притискаючи до дна ширший край) куширі і водорості, а потім шарили у воді рукою, шукаючи рибу. Таким способом ловили здебільшого неповоротких линів та карасів, які люблять розкошувати в мулі. Руґе/ля (руке/ля) – це тригранна (грані дерев’яні) піраміда, обтягнена густою сіткою, з відкритою основою. Користуватися нею під час риболовлі треба було удвох. Один рибалка опускав снасть у воду біля куща або куширя, а інший, сильно брьохаючись, обходив (оббігав) цей кущ або кушир, заганяючи рибу в пастку, що її тримав незрушно рукою (звідси й назва знаряддя) його напарник. Потім пастка піднімалася ширшим краєм угору і з неї вибирався улов. Тут слід зауважити, що корзи/на була в моді у рибалок південно-західної частини, а руґе/ля (руке/ля) – в рибалок північно-східної частини Великого лугу.
Мої односельці дуже вправно ловили рибу на жму/рку. Перед заходом сонця у тиху погоду збиралася група (чоловік 7 – 10) ловців, забродила в лиман і вишиковувалася увігнутим півколом метрів на 2 – 3 один від одного. Вирядувавшись, ішли на сонце і спостерігали за водяною гладінню попереду. Наполохані бродіями лини, стрімголов кидалися вперед. Пропливши певну відстань, вони з розгону занурювалися в мул, а від того на поверхню води вихоплювалися бульбашки («жму/рки»). Тоді ловець, напроти якого показалися бульбашки, тихо брів до них і обережно опускав руки до дна, брав принишклу рибину за зябра, добре її затискав і витягав із води. Важливо було втримати пійманого лина й кинути його в торбу до того, як він оговтається і відчайдушно стрепенеться. Мені не раз щастило після такого заброду приносити додому кілограмів по десять – п’ятнадцять темно-бурих і золотисто-зелених красенів.
За тепла у Великому Лузі було повно вудіїв, переважно дітвори та старих дідів. Вони стояли з вудка/ми по берегах водойм, особливо їх приваблювали береги Кінської та Базавлука. Нерідко забродили по коліна, а то й вище та закидали вудку на глибину, щоб піймати крупнішу рибину. Бралася здебільшого краснопірка, верховодка, бібличка й окуні. У травні та раннім літом, коли ще мало було планктону, варто було гачок лише «засмачити» наживкою – і рибка жадібно його хапала, бо була дуже голодна. Найбільшу ненажерливість виявляли щуки, вони кидалися навіть на поплавок, а на живця – то вже й поготів: тільки встигай його добувати і нанизувати!
Не кожен вудій, правда, наважувався забродити у воду, бо, було, лишень забредеш, так одразу до твоїх ніг підпливають сотні мальків і починають тебе пощипувати та лоскотати, а за ними де не візьмись – і п’явки. Поприсмоктуються до твого тіла і п’ють кров, як вампіри.
Коли у спекотну пору озера й лимани Великого лугу ставали маловодними або майже зовсім пересихали, тоді рибу можна було брати руками. Пригадую, як одного літа наші єлизаветівці ловили величезних коропів ув обмілілому Сухому лимані. Нещасні тварини з невідомої причини не вийшли в Кінську під час спадання повені й опинилися у скрутному становищі. Їх було ціле стадо: особин двадцять чи то й більше. І ось велетнів помітили. Вони повільно плавали мілиною, розсовуючи, ніби човни, водяну траву і поблискуючи на сонці могутніми спинами. Приспілі незабаром дядьки осідлали тих рибин, як коней. Позастромляли їм здоровенні кілки у зябра й витягли сердешних на сухе. Я бачив, як їх доправляли і в село. Голова кожного коропа лежала в чоловіка на плечі, а його хвіст тягся по землі. Видовище було незвичайне!
Руками рибу ловили і в гирлах степових річок та струмків, які впадали у водойми Великого Лугу. Ці лови також практикувалися спекотним літом, коли мешканці розігрітих і пересихаючих озер, проток та лиманів прагнули свіжості й прохолоди.
Як приходила зима і плавню сковували морози, рибу починали ловити на блешню, опускаючи її на шнурі в ополонку і час від часу посмикували той шнур. Таким робом ловили здебільшого щук. Якось мій тато, повернувшись надвечір із роботи, подався блестити на Кінську і десь за годину наловив цих хижаків цілий мішок. Ледве доніс улов додому (до Кінської від Єлизаветівки було кілометрів зо два), висипав його у вагани, залив водою, щоб риба відтала, – і (о, диво!) щупаки почали оживати, бити хвостами й вистрибувати з ваганів на долівку. Моєму захвату не було меж!
Зимової пори у водоймах, де лід був прозорий і не дуже товстий, рибу (знову ж таки переважно щук) ловили ще й таким способом: ловець ішов замерзлою протокою і як тільки помічав під кригою рибину, з усього маху бив по кризі довбнею. Оглушена жертва зупинялася і переверталася черевом догори. Залишалося пробити лід, витягти її з води та сховати в торбу.
Під кінець зими, коли в покритій тривалий час кригою воді не вистачало кисню й усе живе починало там задихатися, рибу ловили на духи/. Пробивали у певному місці широку ополонку й чекали, поки до неї підпливе, щоб ковтнути свіжого повітря, потерпаюче від задухи живло. Як тільки риба збиралася в ополонці, її підбирали заздалегідь опущеною до дна підсакою.
Частина виловленої у Великому Лузі риби споживалася одразу, а інша певним чином оброблялася й заготовлялася для споживання на пізніший час. Обробка й заготівля риби починалася зазвичай із її засолювання. Крупні, жирні коропи і соми рубалися на шматки і засолювалися в дерев’яних діжках, а згодом із них виготовляли балик. Лящі, таранька й краснопірка після просолювання нанизувалися на шнури або дріт і в’ялилися на сонці (така риба називалася провісно/ю). Лини, карасі й щуки розрізалися на черево, розпластувалися і сушилися в печі на соломі або сінові. Вив’ялена й висушена продукція складалася в ящики та зберігалася скільки потрібно, як правило, на добре провітрюваних горищах.
Солену («просільну/»), вялену («провісну») й сушену рибу споживали здебільшого ранньої весни, пізньої осені й зимою разом із вареною картоплею, а свіжу смажили та варили. Найулюбленішою рибною стравою у великолужців була ю/шка, зокрема потрі/йна, або, як тут казали, тройна/ ю/шка. Її можна було скуштувати (і досхочу наїстися) у рибалок або пасічників. Готувалася вона так: у казан, підвішений на триніжку, наливалася вода (її брали з найближчої протоки), додавалися сіль, спеції (лавровий лист, чорний перець і трохи кропу), цибуля і шматочок старого сала; коли підпалювали вогонь і вода в казані починала закипати, сипали в неї нерізану обчищену картоплю (великі бульби); як тільки вода знову закипіла, опускали в неї розроблену рибу; після того, як картопля й риба зваряться, їх обережно витягували дерев’яним ополоником в окрему посудину. Опускали у той самий окріп свіжу рибу ще двічі й так само витягували, коли вона звариться, в окрему посудину. А потім брали стябло/ (коритчатко, видовбане з грушевого або вербового обапола) і, підмостивши на денце осоки й м’яти, розкладали на ньому шарами зварену картоплю й рибу. Розкришували в ті шари добуту з юшки і свіжу цибулю й накривали повне стябло кришкою. Через певний час кришку знімали, розливали вариво в миски, нарізали хліб, брали картоплю й рибу руками і починали трапезу. Звичайно, кожен їдець досолював юшку на свій смак і сьорбав її дерев’яною ложкою. Готуючи потрі/йну (тройну/) ю/шку, важливо було дотриматися таких умов: вода, в якій усе варилося, мала бути «плавнівська/» (тоді вона в наших протоках і озерах була чиста й дуже добра); риба мала бути абсолютно свіжою (для цього її спеціально тримали в т.зв. живи/лах – сітчатих мішках або плетених лозяних із кришкою корзинах, опущених у воду на вірьовці), причому ця риба мала бути ще й різних порід (найпридатнішими вважалися лини, карасі, окуні й молоденькі щучки).
Смачною юшкою рибалки й пасічники пригощали всіх, хто, було, нагодиться в їхній табір, особливо у свята або тоді, коли качали мед. Якщо гості приходили з горілкою, то не обходилося й без чарки. Ясна річ, не кожен із луговиків умів зварити справжню потрі/йну (тройну/) ю/шку. Із цим завданням найкраще справлялися юшковари – майстри. Товариші по роботі їх дуже поважали.
Поряд із рибальством у Великому Лузі успішно розвивалося пасічництво. Розводили бджіл і доглядали за ними, як правило, статечні діди, досвідчені господарі – добрі, щедрі й розважливі люди. Пасіки були в роки мого дитинства здебільшого громадські, рідше – колгоспні та індивідуальновласницькі.
Вулики (переважно дупляки та рамкові лежаки) починали вивозити в плавню дубами і меншими човнами (каюка/ми) у першій половині червня, коли гряди й урочища повністю звільнялися від повені. Вирядовували бджолині житла в традиційних, давно облюбованих знавцями місцях, так, щоб крилатим трудівницям не дошкуляла можлива негода і щоб недалеко було літати по взяток.
Меду брали багато. Найкращим вважався той, що з квітів залізняку та буркуну, а найгіршим – із паді («падьови/й»), тобто із солодкої липкої рідини, яка виступала на листі й корі лози. Перший високо цінувався і йшов не лише на харч, а й на лікування всяких внутрішніх та зовнішніх (шкірних) хвороб, другого ж намагалися пошвидше позбутися, використовуючи його для різних заквасок, солодів і напоїв.
Пасічницькі стани були завжди осередками гостинності. Особливо пожвавлювалося в них життя тоді, коли качали мед. Щоразу качання перетворювалося на особливий ритуал, на свято, на подію, про яку моментально довідувалася вся околиця. Сходилися близькі й далекі родичі бджоляра, сусідні рибалки, знайомі лісники та інша плавнева братія. Всі старанно допомагали господареві, за це він кожного обдаровував потім кухлем запахущого нектару та пригощав потрійною юшкою.