Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя
| Вид материала | Документы |
- Ключове питання: ІІ. Мета І завдання проекту, 156.24kb.
- Законодавство України не стоїть осторонь цих питань І по-своєму регулює їх із додержанням, 49.69kb.
- Роботи вчителя фізики по активізації, 137.63kb.
- «Скажи мені-і я забуду, Покажи мені -І я запитаю Дай мені діяти самому І я навчуся», 817.59kb.
- Інноваційна діяльність професійно-технічних навчальних закладів у системі охорони праці, 157.98kb.
- Дослідження рейтингу вищих навчальних закладів україни – 2005 Ольга Балакірєва, 561.68kb.
- Дослідження рейтингу вищих навчальних закладів україни – 2005 «софія київська» Ольга, 560.99kb.
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 696.36kb.
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 784.59kb.
- Запишіть загальний вигляд підпрограми функції. Чим відрізняються процедури від функцій?, 86.32kb.
Говорячи про козацькі Січі, слід зазначити, що вони були не лише військовими, а й політичними, адміністративними та соціально-економічними центрами, тобто своєрідними столицями Запорожжя, факторами, які не давали згаснути ідеї української державності. А оскільки майже всі вони знаходилися у Великому Лузі або тулилися до нього (зі зрозумілих військово-стратегічних і господарських причин), то вже тільки за цим можна визначити ту винятково важливу роль, яку відіграли великолузькі палестини в нашій історії.
Окрім Січей, запорожці мали по всьому Великому Лузі ще й дрібніші (як тимчасові, так і постійні) оборонні укріплення. Про тимчасові на островах Сулими та Скалозубовому я вже згадував. А ось щодо постійних, то вони були біля переправ (перевозів), бродів та понад луговими шляхами і називалися редутами або радутами. В таких укріпленнях козаки мали невеликі сторожові залоги, які регулярно мінялися і були підзвітні кошовому отаманові.
З оборонно-спостережною метою по берегах Великого Лугу (здебільшого на степових могилах) і в самих плавнях (як правило, на високих деревах) січовики облаштовували бекети (сторожові пункти) з т.зв. фігурами. У кожному бекеті чергували по три – чотири козаки. Головним їхнім обов’язком було вчасно помітити наближення ворога і негайно повідомити про це наближення в Січ та в паланки, тобто населенню адміністративно-територіальних одиниць Вольностей Війська Запорозького Низового.
Що ж собою являли оті фігури при козацьких сторожових пунктах – бекетах? Це були хитромудрі й водночас дуже прості у використанні споруди. Ті, що ставилися на могилах (пагорбах), мали вигляд пірамід, складених із 20-и однодонних обсмалених бочок і однієї бочки без дна. В основі піраміди колом поміщалися сторчма шість бочок, які обв’язувалися смоляними канатами. На них закріплювалося друге коло з п’яти бочок, потім третє коло з чотирьох бочок і т.д., а на самому верху ставилась одна (та, що без дна) бочка. Після зведення піраміди її порожнечу заливали смолою. Над верхньою бочкою прилаштовували металевий прут із блоком. До блока прив’язувався довгий мотуз, а до мотуза – віхоть вимоченої в селітрі соломи або віхоть так же вимоченого бур’яну. В разі сигнальної потреби віхоть підпалювали й опускали всередину споруди, щоб зайнялася вся піраміда. Вогонь і дим від підпалу було видно дуже далеко. Що ж до тих фігур, які ставилися на верхах високих дерев, то вони, звичайно, були значно простіші й легші (складалися, як правило, з однієї просмоленої бочки, піднятої над верхом дерева на спеціальних перекладинах, і мотуза з віхтем, обробленим селітрою).
У перші роки існування Запорозької Січі (Томаківської) в деяких місцях Великого Лугу і на його південно-східному та південному берегах знаходилися татарські кочові стани, зокрема стійбище на Великих Кучугурах, а також побіля гирл річок Янчокрака, Карачокрака, Аталикової, Маячки, Мамайки й Ушкалки. Коли ж запорожці опанували Великий Луг повністю, кочовики змушені були покинути їх і відійти в глибину південного степу. Ясна річ, що цей відхід не завжди був добровільним і мирним. Інколи йому передували криваві сутички між козаками й татарами.
Народна пам’ять зберегла й донесла до нас один із епізодів боротьби запорожців за звільнення Великого Лугу від кочових загарбників. Правда, цей епізод перетворився на легенду зі всіма ознаками її романтичного стилю, а крім того, татари в ній виступають як турки.
Легенду я записав восени 1963-го року від глибокого старця (сам уже не злазив із печі), великолузького рибалки Юхима Гальченка в селі Скельках. Ось вона:
«На оцих Кучугурах, що посеред Каховського моря, напроти Скельок, колись, розказували діди, стояла турецька кріпость. Воно, мабуть, і правда. Бо як був ще я хлопцем та нишпорив по тих пісках, то знаходив тамечки і наконечники стріл, і кулі якісь чудернацькі, і черепки з дорогого посуду, і копійки ненаші, і всяку іншу всячину. А що вже тієї цегли і того каміння кругом стільки валялося, що й визбирати не можна...
Так от, побудували турки кріпость на чужій землі, у нашому Великому Лузі, обгородилися високим муром, захистилися протоками й бакаями та й живуть собі. Із татарвою якшаються, на християн нападають, грабують, невинних людей убивають. Одним словом, жирують, як ті розбійники. І хтозна, поки б ця наруга була, якби не з’явилися в плавнях запорожці. Прийшли вони сюди, значить, а християни й давай їм жалітися:
- Потерпаємо, - кажуть, - дуже. Нема спасу від турків. Он бачите, що вони, прокляті, на гряді вимурували?
- Бачимо, - кажуть запорожці. - Це нам раз плюнуть – оте бусурманське кишло розколошматити!
Отакі-то похвалки гнали козаки, та не так-то просто було викурити турків. Що не натиснуть запорожці, а вони й одіб’ються. Пробували вже наші по-всякому – ні, нічого не виходить! Тоді вирішили брати кріпость уночі, коли вороги недобачають. Але прорахувалися, бо для турків темноти не було. Повісили вони на височенну вежу золотого місяця, і горів він так, що на десять верст усе довкола освітлював!
- Що його робить? - почав бідкатися кошовий.
- А що робить, - обізвався один козарлюга. - Треба кликати на допомогу Тараса! Він уже щось придумає...
Ну, а Тарас – це був великий богатир. Він нікому не підкорявся і жив на правому березі Дніпра, в байраці, нижче теперішнього села Біленького. Те місце ще й тепер зветься Тарасовим Гульбищем. А чому воно так зветься? Та тому, що богатир любив часто бенкетувати з козаками та бурлаками. Оце, було, як розгуляються хлопці, так аж риба в плавневих озерах понишкне від їхнього співу та реготу!...
- Гаразд, - каже отаман, - кличте Тараса...
Покликали. Прийшов богатир, подивився на кріпость, послухав запорожців, а тоді й мовить:
- Діло нелегке, але не таке вже й пропаще. Зробіть тільки те, що я скажу і зачекайте трошки... - Почухав потилицю й далі веде: - Я вийду з Лугу, сяду отам на кручі проти чортового кишла, а ви мені хутенько приготуйте три барила пива, три стябла (стябло – вирубана з дерева велика миска – В.Ч.) саламахи і три барани смажені, бо без цього, братчики, ніяк не можна.
Приготували козацькі кухарі все, що забажав Тарас, поставили перед ним, одійшли вбік і дивляться, що ж воно буде. А богатир почав спроквола пити і їсти. Та пив і їв отак аж три доби. На четверту, попивши й поївши, підкликав кошового та й каже:
- Готуй своє військо. Вночі підете на приступ. Та не забудьте драбини...
- Як так?... - дивується отаман.
- А так, - одказує Тарас. - Тоді побачиш, як...
Наступив вечір. Богатир сидить на кручі, де оце теперечки наша слобода, і нічичирк. А тільки прийшла ніч і розгорівся турецький місяць на вежі, він надувся та як дмухне з усієї сили на те поганське світло через річки й бакаї – так воно й погасло! Ех, запорожці тоді як кинуться на кріпость! Обступили її з усіх боків, видерлись по драбинах на стіни і давай ошелешених бусурманів у темноті кришити. До ранку геть чисто всіх вибили. Вернулися до Тараса, щоб подякувати, а його й сліду нема! Не любив він дяки за свої добрі справи, за поміч слабшим...
Так ото з тих пір і не стало кріпості на Кучугурах, а турки сюди більше ніколи не потикалися» (ЧС,194-196).
Думаю, що в цій легенді чується відгомін подій, пов’язаних із давнім татарським поселенням Самисом (Курцемалем), про яке я вже говорив раніше.
З татарськими великолузькими і надвеликолузькими стійбищами січовикам було більш-менш легко впоратися, а ось із військовими укріпленнями московських прихідьків доводилося або деякий час миритися, або мати дуже напружені стосунки, що інколи переростали в прямі силові сутички. Справа ускладнювалася тим, що після відомих переяславських угод московити офіційно вважалися союзниками козаків, а, отже, й мали буцімто право тримати свої військові залоги в Україні, де їм заманеться.
З усіх московських військових укріплень (переважно тимчасових) у районі Великого Лугу запорожцям найбільше докучав Кам’яний Затон. Це укріплення було збудоване в однойменному урочищі проти Микитиного Рогу 1696-го року. Будували його з дозволу гетьмана Івана Мазепи й за наказом царя Петра I, причому задумувалося воно як стратегічний пункт у спільній боротьбі козаків і московитів проти Туреччини. Але згодом вийшло так, що Кам’яний Затон перетворився фактично на опорну базу Москви в її змаганні з волелюбним Запорожжям. Кам’янозатонці чинили всілякі перешкоди й кривди козакам, чим викликали до себе з боку останніх глибоку ненависть. Під тиском турків і запорожців укріплення кілька разів переставало існувати, аж поки в кінці 18-го століття не зникло остаточно.
Пануючи у Великому Лузі, запорожці показали себе не тільки першокласними воїнами, а й добрими господарями. Їх господарська діяльність була налагоджена не гірше за військову. Фізична праця, хазяйновитість, людський талант цінувалися на Січі так само високо, як і патріотизм, мужність і відвага в бою. Щоб забезпечити багатотисячне січове товариство харчами, одягом, військовим спорядженням, треба було багато потрудитись, уміло використати дари природи. А природа плавнів була щедра, хоча й обмежувала деякі традиційні для українців види господарської діяльності (наприклад, землеробство і садівництво).
В умовах Великого Лугу були дуже вдячними такі галузі господарювання, як рибальство, скотарство, бджільництво і мисливство.
Головним і найприбутковішим промислом у запорожців-луговиків вважалося рибальство. Ріки, протоки, озера й лимани Великого Лугу в козацькі часи кишіли рибою, тому її вилов не становив якихось труднощів, тим більше, що січовики були дуже вправними рибалками. Про цю вправність свідчать їхні сучасники.
Московський учений-натураліст, академік Васілій Зуєв, який невдовзі після зруйнування Нової Січі побував у загарбаних запорозьких володіннях з метою етнографічного, природно-географічного та економіко-статистичного дослідження краю, 1786-го року опублікував статтю «Про колишні промисли запорозьких козаків і головним чином рибний» (ЗП). У цій публікації знаходимо важливі для нас дані.
Виявляється, що запорожці в пониззі Дніпра (значить, і в Великому Лузі) рибалили протягом цілого року майже без перерв, але найактивніше – навесні та восени. Ловилася всяка риба, а саме: осетр, білуга, сом, короп, судак, лящ, вирезуб, щука, тарань, окунь, лин, карась та ін.
Січові рибалки користувалися такими знаряддями, як-от: невід, сітка, косяк, мережа і самолов. Щодо назв «невід» і «сітка», то тут усе зрозуміло. А ось що означали три останні назви? В.Зуєв пояснює їх так: косяк – це велика сітка довжиною сажнів сорок і шириною до трьох сажнів, яка має кілька піваршинних чарунок й спускається одним боком на дно та закріплюється прив’язаним до неї камінням, а іншим боком виводиться на поверхню водойми і прив’язується мотузами до очерету, куги або спеціальних жердин; мережа – подібна до косяка сітка, але чарунки в ній значно менші; самолов – довга, опущена на дно з грузилами – камінням вірьовка, до якої прив'язується багато малих вірьовочок, що мають на кінцях гострі гачки.
Дещо дивним видається те, що В.Зуєв у своїй статті не згадує дуже популярний на Запорожжі засіб рибної ловлі, який називався гардом. Що являв собою цей засіб? Гард – то ряд перегородок або загородок у протічній воді, який ставився на мілкій і неширокій ділянці річки чи протоки. При цьому використовувалися лозові тини (ліси), що кріпилися до забитих у дно кілків. Перед суцільною лозовою перепоною на відстані 10 – 15-и метрів робилися додаткові перегородки у формі своєрідних лійок, котрі спрямовували потік риби у певне місце між загородами, щоб її легше було вибирати підсаками. Гарди на ходових річках і протоках споруджувалися навесні й на початку літа. Багато гардів було й у Великому Лузі.
Піймана запорожцями риба споживалася в Коші, продавалася або заготовлялася про запас (засолювалася, в’ялилася, сушилася, коптилася). В’ялена й сушена риба була чи не основним харчем козаків у походах.
Там, де вилов риби був масовим, січовики облаштовували рибні заводи, тобто спеціальні пункти переробки з заготівлі риби. Один із таких заводів знаходився у верхньому кінці Великого Лугу, в Кушугумських плавнях напроти села Розумівки.
Після рибальства другим за значущістю видом господарської діяльності всіх запорожців, а особливо тих, які мешкали в Січі й у Великому Лузі, було скотарство. Більш за все козаки-луговики розводили коней, дещо менше уваги вони приділяли великій рогатій худобі й вівцям.
Запорозькі коні (міцні в ногах, витривалі й невибагливі до харчування) користувалися великою популярністю в усій Європі. Ними була вкомплектована кавалерія деяких цісарських і королівських армій. Їх вирощували січовики для своїх потреб і на продаж у кількох заводах, найбільшим із яких був той, що в часи Нової Січі знаходився на правому березі ріки Кінської при її вході у Великий Луг (приблизно там, де тепер розташувалося село Григорівка Запорізького району).
Без коня ніхто не може уявити собі запорожця. Для козака, як говориться в багатьох народних думах та піснях, кінь – це вірний товариш і рідний брат. На коні січовик почувався впевненим, грізним і непереможним воїном.
Досить прибутковою справою на Запорожжі було розведення корів. Цих тварин вирощували головним чином на м’ясо. Як і коні, запорозькі корови відзначалися витривалістю, а, крім того, ще й плодючістю. У січових чередах і в приватних козацьких господарствах їх нараховувалося тисячі.
Неабияке значення для забезпечення життєвих потреб січовиків мало вівчарство. Воно забезпечувало козаків поживною їжею, вовною і шкурами. Розводили на Січі переважно т.зв. волоську породу овець, високопродуктивну й, знову ж таки, добре пристосовану до місцевих кліматичних умов, невибагливу до паші.
За громадськими січовими кіньми доглядали табунники, за коровами – чередники, а за вівцями – чабани (чабанці). Ці наглядачі призначалися Кошем і користувалися особливою повагою серед товариства. Все то були фізично сильні, сміливі й чесні козаки. Вони, як і решта запорожців, носили зброю, оскільки в будь-який момент могли наразитися на небезпеку з боку чужинців, грабіжників або тварин-хижаків.
Літні запорожці, т.зв. діди (або сидні) кохалися в бджільництві. Великі пасіки мали як рядові козаки, так і їх старшини (я вже говорив, наприклад, про пасіку Івана Сірка). Окрім того, що січовики плодили свійських (окультурених) бджіл, вони залюбки займалися ще й бортництвом, тобто збиранням меду й воску диких бджіл, яких у Великому Лузі була сила-силенна. Дорогоцінний продукт можна було вибирати майже з кожного дупла старих дерев, а то й просто із бджолиних гнізд у траві та заростях очерету.
Любили запорожці й полювати. Правда, не всі. Мисливство було заняттям переважно бідних козаків, які не могли забезпечити своє життя іншим способом (ЯІ,т.1,289). Звірини й диких птахів (зокрема водоплавних) у плавнях водилося стільки, що для мисливця здобути бажаний трофей – то була річ завжди певна і звичайна.
Продукція, що її одержували січовики від господарювання, давала їм змогу добре харчуватися і бути завжди фізично сильними. Запорожці-луговики вживали здебільшого такі страви, як-от: маха/н (варена баранина або яловичина), пастрома/ (сушена або солена баранина), ще/рба (зварене на рибній юшці борошно), салама/ха (каша з житнього або гречаного борошна грубого помелу), пу/тря (каша з ячної крупи, розведена солодким квасом), тете/ря (пшоняна каша з доданим житнім тістом) та потрійна рибна ю/шка (суп, який вариться так, що риба в нього додається і з нього вибирається тричі, причому щоразу риба іншої породи). Із напоїв козаки полюбляли ситу/ (мед, розведений водою), квас, пиво із солоду на хмелю, горілку і бра/гу. Споживалися також баранячий жир, різні балики та риб’яча ікра.
Поряд із громадським господарюванням на Січі велося ще й групове (артільне) та індивідуальне господарювання. Останнє ніким і нічим не обмежувалося й зосереджувалося, як правило, в зимівниках.
Зимівник являв собою своєрідний хутір, у якому жив і господарював переважно один літній козак із сезонними найманими помічниками (звичайно, молодими, вільними від служби в Січі). Такі хутори в різні періоди існування Запорожжя та в залежності від місця їх розташування і від статків їх власників були неоднаковими. До нас дійшов план-опис козацького зимівника кінця 18-го століття. З цього плану-опису дізнаємося, що запорозький господарський осідок прилягав до річки й творив собою просторий чотирикутник. Все обійстя було огороджене, мало ворота і невисокі вежі по кутках. Усередині огорожі, по боках широкого двору, стояли хата – господа з коморою, гамазей, клуня та скирти сіна й соломи. Дещо осторонь скирт знаходився тік, а ближче до річки йшли сад і город (УС,130). Ясна річ, у початковий період козаччини зимівники були значно простішими і біднішими. Досить жалюгідний вигляд мали ті зимівники, в яких мешкали бідні, одинокі запорожці. Вони, як правило, складалися з примітивного житла (куреня або бурдюга), якихось дрібних господарських споруд (під пасіку, рибальське причандалля тощо) і невеликого займища навкруг.
Зимівником індивідуальний господарський і житловий осередок козаків називався тому, що в ньому можна було перезимувати самому козакові та провести зимівлю його худоби. Цілком можливо, що ця назва започаткована ще в докозацькі часи бродниками або уходниками.
Зимівників було багато по всьому Запорожжю, але найбільше їх зазвичай знаходилося недалеко від Січі, зокрема у Великому Лузі та по його берегах. За документальними даними, під кінець 18-го століття тільки в плавнях їх нараховувалося більше 600 (БЗ,129-131). Розташовувалися вони на високих грядах та кучугурах і тулилися до озер, лиманів, річок та проток. На випадок великої повені при кожному з них були човни, а при деяких – ще й сигнальні вежі.
На жаль, про козацькі зимівники у Великому Лузі періоду існування Січей 16-го – 17-го століть маємо лише загальні відомості, а ось про тутешні запорозькі осідки часів Нової Січі та перших років після її зруйнування збереглися як більш-менш точні документальні (архівні) дані, так і перекази козацьких нащадків. За цими даними та переказами, в 2-ій половині 18-го – на початку 19-го століття у Великому Лузі були зимівники:
Василя Штамка – курінного отамана Дерев’янківського куреня (АК,76); точне розташування невідоме;
Дмитра Жоболди – козака Батуринського куреня; знаходився в урочищі Канівському, нижче теперішнього села Розумівки (АНС,т.1,221);
Дмитра Дядка – козака (там само, т.2,174); точне розташування невідоме;
Балаба/нів – козака Балабана біля озера Балабанового в Канкринських плавнях, над Битим шляхом (НП,49);
Бандури – козака Бандури у Балабинських плавнях біля озера Бандуриного (там само, 63);
Бережнівський – козака Бережного у Балабинських плавнях біля озера Бережнівського (там само, 61);
Біляїв – козака Біляя в урочищі Біляй нижче теперішнього села Розумівки (там само, 22);
Верещаків – козака Верещака у Канкринських плавнях на Верещаковій гряді (там само, 63);
Воронців – козака Воронця в урочищі Воронцевому Кутку на правому березі протоки Кушугуму, в Балабинських плавнях (там само, 61);
Галин – козака Галі на лівому березі протоки Кушугуму в Кушугумських плавнях (там само, 50);
Гусаків – козака Романа Гусака біля лиману Сухого, нижче протоки Поперечної Плетенихи (ГЗС,138);
Джерелівський – козака Джерелівського на правому березі Дніпра під горою Лисою, що вище теперішнього села Біленького (НП,26-27,64-65);
Дзіндзьошин – козака Дзіндзьохи біля однойменного озера, між Дніпром і протокою Жбурівкою (там само, 50);
Домантовичів – козака Яцька Домантовича над дорогою, що вела з Олександрівської фортеці до урочища Великих Кучугур (АВ,44);
Жбурин – козака Жбури в Кушугумських плавнях біля протоки Жбурівки (НП,62);
Загубин – козака Яська Загуби на березі протоки Кушугуму, над дорогою, що вела з Олександрівської фортеці до урочища Великих Кучугур (АВ,44);
Кавунників – козака Кавунника на правому березі Дніпра під Лисою горою, вище теперішнього села Біленького (НП,47);
Канівський – козака Канівського на правому березі Дніпра в гирлі балки Канівської (там само, 22);
Канциберин – козака-характерника Канцибери на лівому березі Дніпра нижче протоки Жбурівки (там само, 63);
Кислиці – невідомого козака; розташовувався у гирлі балки Кислої неподалік теперішнього села Іллінки (БЗЗ,25);
Ковалів – козака Коваля біля озера Ковалевого, кілометрів за два на схід від Верхньотарасівського перевозу (НП,62);
Кононів – козака Конона в Балабинських плавнях біля озера Кононового (там само, 61);
Лебедів – козака Лебедя біля Лебедевих озер між протоками Кушугумом і Бистриком у Кушугумських плавнях (там само, 62);
Левків – козака Левка на правому березі протоки Кушугуму в Балабинських плавнях (там само, 61);
Лиса Гора – невідомого козака; розташовувався біля гори Лисої, що вище міста Нікополя (БЗЗ,25);
Мірошників – козака Мірошника біля однойменної протоки в Кушугумських плавнях (НП, 62);
Мусіїв – козака Мусія на лівому березі Дніпра напроти Лисої гори, біля Мусієвого озера (там само, 63);
Петляні/вський – козака Петляного на правому березі протоки Кушугуму в Балабинських плавнях (там само, 61);
Половівський – козака Полового на гряді нижче урочища Канциберівщини і Канцибериного зимівника (там само, 63);
Посуньків – козака Посунька на правому березі Дніпра недалеко від гори Лисої, що вище теперішнього села Біленького (там само, 47);
Рвачевський – братів-запорожців Терешка та Олекси Рвачевських у районі урочища Великих Кучугур (АВ,44);
Самсичин – козака Самсики в Балабинських плавнях біля озера Самсичиного (НП,61);
Сопільників – козака Сопільника біля протоки Холуюватої, напроти урочища Наливача (там само, 50);
Сухинин – козака Сухини в Балабинських плавнях біля озера Сухининого (там само, 61);
Тарасівка – заснований козаком Тарасом у старі часи на правому березі Дніпра біля теперішнього села Вищетарасівки (БЗЗ,25);
Ткачів – козака Ткача біля озера Домахи в Балабинських плавнях (НП,61);
Феськів (Хвеськів) – козака Хвеська біля озера Хвеськової Ями, що в Балабинських плавнях (там само, 63);
Харкі/в – козака Харка біля озера Харкового в Балабинських плавнях (там само, 49,63);