Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя
| Вид материала | Документы |
- Ключове питання: ІІ. Мета І завдання проекту, 156.24kb.
- Законодавство України не стоїть осторонь цих питань І по-своєму регулює їх із додержанням, 49.69kb.
- Роботи вчителя фізики по активізації, 137.63kb.
- «Скажи мені-і я забуду, Покажи мені -І я запитаю Дай мені діяти самому І я навчуся», 817.59kb.
- Інноваційна діяльність професійно-технічних навчальних закладів у системі охорони праці, 157.98kb.
- Дослідження рейтингу вищих навчальних закладів україни – 2005 Ольга Балакірєва, 561.68kb.
- Дослідження рейтингу вищих навчальних закладів україни – 2005 «софія київська» Ольга, 560.99kb.
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 696.36kb.
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 784.59kb.
- Запишіть загальний вигляд підпрограми функції. Чим відрізняються процедури від функцій?, 86.32kb.
Перед затопленням плавнів, у 1953-му році, городище на Великих Кучугурах досліджувала археологічна експедиція Академії Наук України на чолі з істориком Василем Довженко/м. Про результати досліджень керівник експедиції розповів у статті «Татарське місто на нижньому Дніпрі часів пізнього Середньовіччя», опублікованій 1961-го року (ДТМ). Із цієї публікації дізнаємося, що великокучугурське поселення (місто) було розташоване на площі в десять гектарів, що на його місці й у ближніх околицях виявлено залишки (переважно підмурівки) близько 30-и житлових і культових споруд та знайдено багато предметів золотоординського побуту, а також монет. Усі знахідки датуються 14-им – 16-им століттями.
Проводячи розкопки на Великих Кучугурах, Василь Довженок був переконаний, що він досліджує Мамаїв Сарай. У цьому його впевнював такий текст із «Книги Большому Чертежу» (1-ша половина 17-го століття): «А нижче Московки реки пала в Днепр речка Чекра (теперішній Янчокрак або Карачокрак – В.Ч.); да ниже Московки 30 верст, с крымской стороны 30 верст, на Днепре городок Мамаев-сарай» (КБЧ,111). Насправді ж експедиція досліджувала залишки Самиса (Курцемала). Археологів і їхнього керівника ввели в оману оті зазначені в «Книге Большому Чертежу» 30 верст. Річ у тім, що до кінця 18-го століття верста дорівнювала двом із лишком кілометрам, а не одному кілометру й 67-и метрам. Отже, в пам’ятці 1-ої половини 17-го століття йдеться про віддаленість, що становить більше 60-и кілометрів. Це значить, що мається на увазі той Мамаїв Сарай, який знаходився недалеко від сучасної Мамайсурки, а не місто на Великих Кучугурах (до Кучугур від Мокрої Московки, дійсно, близько 30-и кілометрів).
Крім Мамаєвого Сарая і Самиса (Курцемала), в районі Великого Лугу існували й інші золотоординські поселення. Залишки одного з них 1957-го року відкрив Олександр Бодянський у самому центрі села Благовіщенки. На протязі 1,5 кілометра тут виявлено рештки 9-и різного роду споруд і 5 господарських ям. Усі тутешні знахідки (кераміка, уламки залізних предметів та ін.) відносяться до 13-го – 14-го століть (АВ,39).
Слідом за Андріаном Кащенком, я припускаю, що на місці великокучугурівського городища ще перед татаро-монгольською навалою стояло генуезьке місто (укріплення – колонія). Бо ж звідки було диким кочівникам узяти для будівництва мармур і водогінні мідні труби? Очевидно, ординці захопили добре облаштоване поселення європейців і на деякий час осіли в ньому.
Є здогади, що й Мамаїв Сарай постав на території зруйнованого генуезького міста. Ще за козацької доби побутувала (та й тепер побутує) легенда, що цим містом за франків (тобто генуезців) правила якась володарка Білозірка. Коли хан Мамай приступив до укріплення, вона втекла за Дніпро (КВЛ,58). Тоді Мамай зруйнував місто і збудував нове, назвавши його своїм іменем (МІ,61-62).
Існування генуезьких (італійського міста Генуї) колоній у Північному Причорномор’ї, зокрема у пониззі Дніпра, в 13-му – 15-ому століттях засвідчене багатьма історичними працями, пам’ятками й документами. Цілком можливо, що вони були й у Великому Лузі та на його берегах.
Після Куликівської битви 1380-го року між об’єднаними руськими загонами і військом темника Мамая Золота Орда як державне утворення розпалася. Одним із уламків її стало Кримське ханство (оформилось в окрему державу 1449-го року). До кримських татар у 2-ій половині 16-го століття приєдналися ногайські татари, які зайняли своїми кочовищами значну територію Північного Причорномор’я та Приазов’я.
Володіння Кримського ханства на півночі сягали лівого берега ріки Кінської, а отже, й Великого Лугу. Від золотоординців нові господарі успадкували великолузькі старі урочища й берегові кочовища.
Кримці та ногайці якихось суттєвих матеріальних слідів у плавнях і при луговій долині не залишили, зате їхнє майже 400-літнє перебування в цьому регіоні позначене багатьма топонімами, зокрема гідронімами.
У попередніх розділах я вже з’ясував тюркське походження назв річок Аталикової, Базавлука, Карачокрака, Мамай-сурки, Томаківки, Чортомлика і Янчокрака, а також назв проток Кушугума й Оджиґільної, балки Мамайки та урочища Карайдубини. А тепер хочу вказати на таке ж походження назв іще кількох проток у Великому Лузі. Ось ці протоки: Бейкуш (від «бейгуш», що значить «жебрак» або «займище», «далекий хутір»; сполучала протоки Павлюк і Скарбну біля села Капулівки); Коканя (від «как», що значить «стояча вода», «калюжа», або від «кока», що значить «смердіти», «гнити»; сполучала Сулицький лиман із протокою Лапинкою напроти села Сулицького); Кушумбет (від «куш», «гум» і «бет», що можна перекласти як «схил піщаного кочовища» або «протока біля піщаного кочовища»; з’єднувала лиман Дурний із протокою Кушугумом); Музурман (від «мазаруман», що означає «цвинтарний ліс» чи «ліс на кладовищі»; сполучала Дніпро з озерами напроти села Біленького і протікала повз якесь дуже давнє кладовище на високій лісистій гряді); Чичеклія (від «чичекли», що значить «квітучий», «прикрашений квітами»; сполучала протоку Квашню з рукавом Дніпра Орловою; влітку на ній завжди цвіло латаття).
Неважко помітити, що абсолютна більшість великолузьких топонімів-тюркізмів стосується річок і проток, причому тільки тих, які впадали в долину з південного або північно-західного степу (якщо йдеться про річки) чи протікали попід південно-східним, південним або північно-західним берегами (якщо йдеться про протоки). Це вказує на улюблені місця кочівників, місця, багаті водою і пашею.
Як в епоху ранніх (печеніги, половці), так і в часи пізніх (монголо-татари, кримські та ногайські татари) кочівників Великий Луг дніпряни-українці зовсім не покидали ніколи. У 12-му – 13-му століттях (а може, ще й раніше) тут жило чимало т.зв. бродників, а в 14-му – 16-ому століттях – уходників.
Традиційно бродниками вважають войовничу людність різноетнічного (переважно слов’янського, українського) походження, яка протягом уже згадуваних 12-го – 13-го століть мешкали в Північному Причорномор’ї і не підкорялася ніякій державі. Вона згадується в давньоруських літописах (під роками 1147-им і 1216-им), у візантійських та угорських джерелах.
Довго на одному місці бродники не вживалися й постійно мандрували. Це дало підставу декому з істориків виводити їх назву від дієслова «бродити». Мені ж здається, що їх назвали так через те, що вони мали пристанища (як правило, тимчасові) біля бродів степових річок і лугових проток. Те, що ці люди в битві на Калці 1223-го року виступили на боці татар, пояснюється, очевидно, їхньою неприязню до руських князів, які в їхніх очах були уособленням несвободи та насильства і від влади яких вони, можливо, й утекли.
Деякі історики припускають, що бродники є пращурами запорозьких козаків (Зал.,133-134). Справді-бо, між ними й пізнішими січовиками заходимо багато спільного, як у походженні, так і в способі життя та звичаях.
Щодо уходників, то це були вихідці з центральних українських регіонів (Київщина, Переяславщина, Черкащина, Полтавщина), які збиралися в артілі й вирушали у пониззя Дніпра на сезонні промисли (здебільшого рибні). Їхні займища називалися уходами (звідси й «уходники»). Із джерел, датованих 1552-им роком, довідуємося, що у Великому Лузі таке займище знаходилося на березі протоки Плетенихи і йменувалося Плетеницею, а на південному березі великолузької долини був ухід Біле Озеро (мабуть, неподалік Білозерського лиману) (АЮЗР,т.2,ч.7,84). В тих же джерелах згадуються уходи й поблизу річок Томаківки та Базавлука (АЮЗР,т.1,ч.7,14,84) (певна річ, ідеться про займища в гирлах названих річок, тобто у Великому Лузі).
Уходники, як і бродники, дуже нагадували запорожців. У них була чітка організація промислових артілей – ватаг, якими керували отамани. Всі члени окремої ватаги мали однакові права. Здобута продукція або виручені за неї кошти ділилися між артільниками порівну. Звичайно, кожен уходник мав при собі зброю на випадок якогось нападу. А такі напади траплялися часто, зокрема з боку татар…
Уважний читач уже, мабуть, помітив, що я, говорячи про мешканців Великого Лугу й Надвеликолужжя від часів кам’яного віку до 15-го – 16-го століть після Христа, скрізь підкреслюю, що цю землю завжди населяли, облаштовували й боронили наші пращури. Роблю це не тому, що мені як синові українського народу так хочеться, а тому, що в такій постановці питання мене переконують факти, логіка та докази видатних учених. У своїй правоті я певен ще й через те, що знаю, бачу, відчуваю всією своєю натурою, як недруги мого народу на догоду власним імперським інтересам безпардонно брешуть, затуманюють істину, оголошують моє родовище колись «нєчєйной» територією, «диким полем», а хто найнахабніший – то навіть «ісконно русской зємльой» («русской», тобто московською) (згадаймо, як із таких кпив Тарас Шевченко: «Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу…»); руські, руси – це ми, українці, а вони – москвини, переважно ослов’янені в 10-му – 14-ому століттях угро-фінни й татаро-монголи).
Щоб читач не сумнівався в моїй правоті, хочу навести ще кілька дотичних до даної проблеми прикладів – свідчень із нашої історії:
1.Римський письменник, учений, державний і військовий діяч Пліній Старший (24 – 79-й роки н.е.) в 37-томній праці «Природнича історія», описуючи Північне Причорномор’я, вказує, що на пониззі Дніпра живуть скити – кочівники і гілеї (себто поліщуки, господарі Геродотової Гілеї) (Стр.,39).
2.Старогрецький учений і державний діяч Теофілакт Сімокат (582 – 641-й роки) у своєму творі «Історія» говорить, що сармати (зокрема племена ґетів та язигів чи язиків) – це слов’яни (КП,549).
3.Автори «Велесові книги», прив’язуючи свою розповідь до передкиївських часів наголошують: «Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував, Бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі» (СВК,98).
4.Візантійський учений Лев Диякон (2-га половина 10-го – 1-ша половина 11-го століття) в 10-томній «Історії» (написана близько 990-го року), описуючи зустріч імператора Цимісхія з київським князем Святославом (я вже говорив про загибель цього видатного полководця десь недалеко від Великого Лугу), зауважує, що князь приплив до Константинополя скитським (!) човном.
5.У пергаментному манускрипті (датованому 1042-им роком) із Тбіліського Сіонського монастиря сказано, що облогу й штурм Царгорода 626-го року провели «скити», які суть русичі» (Лесн.,92).
6.«Новгородський перший літопис» (13-е – 15-е століття) серед давніх руських племен називає угличів і вказує, що вони «сиділи по Дніпру вниз» (Нов.,109). А з інших джерел відомо, що угличі (уличі) населяли країну, яку візантійці називали Великою Скитією (Жит.,406).
7.В одному зі своїх універсалів 1648-го року, звертаючись до українського народу, Богдан Хмельницький нагадує співвітчизникам, що вони «савроматами і русами» спочатку були», що їх землі «сарматійські козакоруські» у давні часи сягали аж до Вісли. Тут же гетьман русів-українців називає роксолянами (ДХ,646). Савроматами він називає одноплемінників і в листі до «Всіх чинів республіки», писаному після битви під Пилявцями (там же, 652). У лютому 1657-го року через генерального писаря Івана Виговського Богдан Хмельницький передав шведському урядові свою вимогу щодо формулювання одного з пунктів майбутнього українсько-шведського договору. Суть вимоги така: козацька держава має поширитися «на всю старовинну Україну, або Роксолянію (вирізнення моє – В.Ч.)». Крім того, гетьман був певен, що київські великі князі ведуть свій родовід від скитів, а його син, Юрій Хмельницький, знаючи батькові переконання, мріяв про титул князя сарматського (Серг.,236,135,143).
Усі мої попередні викладки мають підвести тебе, дорогий читачу, до логічно правомірного запитання: невже старогрецькі, римські та візантійські історики, автори «Велесової книги», наші й чужинські літописці, високоосвічений Богдан Хмельницький були дурнішими від московських і т.зв. радянських писарчуків? Невже вони не могли нічого втямити в етногенезі однієї з найстаріших націй світу і зокрема в тих етнічних процесах, які відбувалися спредвіку й у їхні часи на території Нижньої Наддніпрянщини (а ширше – на цілому Північному Причорномор’ї)?
Історія залюднення Дніпрового низу (зосібна Великого Лугу – Гілеї та Надвеликолужжя) переконливо доводить, що трипільці, аратти (орати, орії, арії), кіммерійці (кімери, ківорії, сівери, севіри, сивіри, сувіри), скити-орачі, скити-хлібороби, бористеніти (дніпряни), сармати (савромати), анти, лужани, гілеї, роксолани, ґети, язики (язиги), угличі (уличі) і руси (русичі) – це все пращури українців, а скити-кочівники, царські скити, перси, амазонки, готи, гунни, авари (обри), болгари, угри, печеніги, половці (кипчаки, кумани), генуезці, татаро-монголи, кримські татари, ногайці і московити – то все зайди, подорожні й шукачі чужого добра, які жодного разу не змогли примусити автохтонне населення зовсім покинути свої осідки. Вони накочувалися хвилями і зникали, а коли хтось із них і лишався на благодатній нижньонаддніпрянській землі, то невдовзі асимілювався з корінною людністю. Наші ж бо предки вирощували хліб – найдорожче багатство на світі. Цим визначалися їх життєва сила, незламність у сутичках із чужинцями – прихідьками та їх прив’язаність до рідного краю. Як тут не згадати слова Михайла Максимо/вича: «У нас, українців, існує переконання і переказ, що ми у своїй стороні корінні жителі споконвіку…, [що ми] залишаємося на своїй землі, на корені, нащадками наших предків…».
Українці і їх далекі та ближчі пращури ніколи не покидали Нижньої Наддніпрянщини з її Великим Лугом ще й тому, що добре розуміли її стратегічне значення. Дніпро завжди був шляхом, а його низ – воротами України у світ великих цивілізацій Середземномор’я; втратити пониззя Дніпра означало для наших предків втратити основу своєї могутності, свого добробуту і своєї культури. Цю основу вони боронили від усяких ворогів як могли. Боронили не тільки мечем, а й упертістю, терплячістю, міцною закоріненістю в отчу землю
Декого з читачів велика кількість засвідчених історією назв наших предків (від трипільців – до українців) може збентежити або ввести в оману. Щоб не бентежитись і не піддаватися омані, треба взяти до уваги кілька чинників, які призвели до такого етнонімічного різноманіття. Ось ті чинники:
1.Властивість етнонімів із плином часу, під дією найрізноманітніших факторів мінятися або функціонувати у вигляді варіантів. Наприклад, три – чотири століття тому руси (русичі, русини, рутенці) стали називатися українцями, а потім ще й – малорусами (малоросами, малоросіянами). Нашу ж етноназву (руси) привласнили московини, які згодом стали ще й великорусами (великоросами) та росіянами.
2.Можлива невідповідність між самоназвою того чи іншого народу і назвою, що її дали цьому народові чужинці. Так, скажімо, ми вживаємо етнонім угорці стосовно людей, які самі себе іменують мадярами. Скити, сармати (савромати), кіммерійці (кімери), роксолани, анти – це все згречені етноніми. Ніхто не знає, як насправді називали самі себе ті етноси (племена, народи), що їх у такий спосіб іменували стародавні греки.
3.Поширена в історичній та археологічній науці практика називати стародавні етноси за місцем відкриття їх матеріальної культури. Звідси: трипільці, черняхівці, зарубинці й т.п.
4.Не менш поширена в тій же таки науці практика називати колись існуючі етноси за місцем їх проживання. Звідси: бористеніти (дніпряни), лужани, гілеї (поліщуки) і под.
З приводу історико-етнонімічних поплутань слушно зауважив Сергій Лісний: «Якщо в давньому джерелі знаходимо, що такий-то народ був германським, то це не значить, що він справді був таким, бо, наприклад у Російській імперії жило близько 200 народів і всіх їх іноземці звали росіянами» (Лесн.,143). Перефразовуючи цю думку, можна сказати, що в стародавній Скитії жило багато племен і всіх їх греки та римляни називали скитами, хоча й розуміли різницю між справжніми скитами (царськими скитами і скитами-кочівниками) та корінним, праукраїнським населенням (скитами-хліборобами і скитами-орачами).
Отже, абсолютно нормальним явищем є те, що протягом кількох тисячоліть відбувалася еволюція етноніма, яким сьогодні позначається український народ, той народ, котрий завжди вважав своєю колискою Наддніпрянщину, а Дніпрові пороги, острів Хортицю і Великий Луг – своїми святинями.
Запорожці у Великому Лузі
В середині 16-го століття у Великому Лузі з’явилися козаки, яких згодом назвали запорозькими козаками або просто запорожцями. Що це за люди, чому їх так назвали і чого вони прийшли у нижньонаддніпрянські плавні?
Походження, первісне значення слова «козак» досі остаточно не з’ясовані. Тепер відомо лише таке:
1.Козаками ще в 6-ому столітті н.е. у тюрків Далекого Сходу називали молодиків, які мали пройти певні фізичні та моральні випробування, прожити певний час усамітнено перед тим, як стати повноправними членами рідного племені, справжніми воїнами (УКЕ,215).
2.У монгольській хроніці 1240-го року слово «козак» тлумачиться як «людина, схильна до завоювання»; турецько-арабський словник видання 1271-го року визначає його як «вільна, озброєна людина»; словник половецької мови (початок 14-го століття) пояснює цю лексему як «охоронець» (там же).
3.Польський хроніст Павло Пясецький (1579 – 1642) виводив назву «козак» від слова «коза», бо козаки, мовляв, як кози, дуже меткі й легко проникають у малоприступні місця (ГЗК,6).
4.Західноєвропейські (здебільшого німецькі) історики 16-го – 17-го століть (Й.Гербіній, Й.Пасторій та ін.) вважали, що назва «козак» походить або від слова «коса» (бачте, козаки чи косаки носили довгі коси – оселедці), або від власного імені Козак, що його буцімто мав один із вождів якогось степового племені (УКЕ,215).
5.Григорій Грабянка (2-га половина 17-го ст. – 1738) та Олександр Рігельман (1720 – 1789) виводили слово «козак» від назви тюркського етносу хозар, який залюднював у 6-му – 10-му століттях степові простори між Азовським і Каспійським морями (Ант.,42).
6.Московський історик Васілій Татіщев (1686 – 1750), а за ним і польський письменник Ян Потоцький (1761 – 1815) бралися довести, що лексема «козак» етимологічно пов’язана з етнонімом косоги (касоги), тобто з назвою одного з адизьких племен, що замешкувало в 10-му – 11-ому століттях Прикубання.
Із усіх наведених етимологій слова «козак» найвірогіднішою є, звичайно, та, яка подана в турецько-арабському словнику 1271-го року, а саме: «вільна, озброєна людина». До цієї етимології схиляється більшість сучасних істориків та філологів, зокрема її підтримують видатний етимолог-лінгвіст Макс Фасмер (див. СФ,т.2,158) та автори «Етимологічного словника української мови» (див. ЕСУМ,т.2,495-496). Правда, як Фасмер, так і вказані автори доповнюють її ще й таким тлумаченням – варіантом: «вільна, незалежна людина, шукач пригод, бродяга».
Запорозькими козаками або просто запорожцями стали називати козаків, які прибилися до Великого Лугу, через те, що їхні осідки знаходилися за порогами Дніпра.
А ким же були козаки до запорожців?
Перші звістки про якихось волинських, литовських та подільських козаків знаходимо в «Хроніці польської, литовської, жмудської і всієї Русі» польського вченого й письменника Мацея Стрийковського (близько 1547 – 1582), яка була видана 1582-го року в Кенігсберзі. Тут вони згадуються під 1147-им, 1298-им і 1339-им роками як такі, що брали участь у князівських міжусобицях. Історики вважають, що Стрийковський козаками називає чорних клобуків, тюркське плем’я, яке в кінці 11-го століття піддалося київським князям і охороняло південні кордони України – Русі (ГЗК,97-99).
Чорних клобуків називали ще й берендеями, торками, ковуями й черкасами. Якщо взяти до уваги те, що остання їх назва пов’язана з топонімом Черкаси (місто на Дніпрі) і що саме на Черкащині в 2-ій половині 15-го століття виник власне український козацький рух, то стане ясно: чорні клобуки могли бути причетні до появи козаків. Тим більше, що й одягом і способом життя як перші власне українські козаки, так і пізніші запорожці нагадували тюрків-кочівників.
Про найраніших власне українських козаків маємо документальні відомості, датовані 1492-им роком, причому місцем їх мешкання у цих відомостях називається південна Київщина, а точніше – черкаські, канівські та переяславські землі.
Середньонаддніпрянськими козаками були вихідці з різних соціальних станів, але найбільше серед них нараховувалося сільської голоти та бідних міщан, людей гнаних і переслідуваних, які прагнули волі й шукали заробітку. Ватаги цього люду часто спускалися вниз по Дніпру, поповнюючи уходницькі артілі. А коли ж утиски феодалів посилились, ці козаки поступово всі перекочували за пороги.
Спричинену соціально-економічними факторами тягу середньонаддніпрянського козацтва до Запорожжя вміло використали деякі можновладці – авантюрники, зокрема черкаський і канівський староста, князь Дмитро Вишневецький (відомий із народної історичної пісні як Байда). 1555-го року він разом із загоном козаків спустився за пороги і на острові Малій Хортиці (а може, й трохи вище – на правому березі Дніпра) звів потужне укріплення, плануючи робити звідси походи проти турків і татар. Дехто з істориків це укріплення вважає першою Запорозькою Січчю.