Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   27
Тара/сівський між Дніпром і протокою Тарасом (від останньої й назва); тепер частково розмитий і затоплений, через це втратив свої колишні обриси; за джерелами Тарасовскій Кутъ (ЯВ,207);
Калити/н біля села Іллінки; тепер розмитий; за переказом, у цьому місці сидів колись зимівником запорожець Калита (звідси й назва); 1886-го року мис відвідав Д.Яворницький і помітив тут камінні хрести на козацьких могилах (ЯЗО,230);
Мики/тин у місті Нікополі, де була колись Микитинська Січ; перша згадка про цей мис (ріг) в історичних джерелах датується 1530-им роком; омивався правим рукавом Дніпра Орловою (з північного сходу і сходу) та протокою Ла/пинкою (з півдня і південного заходу); назва пов’язана з іменем запорожця Микити – першого тутешнього поселенця; тепер мис частково розмитий і називається Нікопольським;
Чортомли/цький, що омивався річкою Чортомликом (звідси й назва) зі сходу, лиманом Чортомлицьким і протоками Чортомлицьким Дніприщем та Підпільною з півдня й південного заходу; в 1652 – 1709-ому роках на ньому стояла Чортомлицька Січ; упродовж століть поступово розмивався і майже зовсім зник після затоплення плавнів; незначна його частина, яка залишилася, називається тепер Капулі/вським мисом;
Кра/сний біля села Покровського, між високим східним берегом ріки Базавлука (при вході її в долину Великого Лугу) та правим берегом протоки Підпільної; у джерелах Красний Кут (ЯІ,т.1,68,110); назва мису мотивується тим, що тут були виходи червоної глини; на думку Д.Яворницького, саме тут протягом 1734 – 1775-го років знаходилася Нова (Краснокутська, Підпільненська, Покровська) Січ (ЯІ,т.1,110); відомий ще й під назвою Покро/вський; тепер дуже розмитий;

Вели/кий, що утворювався вигином ріки Базавлука при її входженні в плавні (праворуч); колись на цьому куті було багато козацьких зимівників (БЗ,33), тепер він повністю затоплений.
На лівому березі Великого Лугу найбільшими мисами (кутами, рогами) є Кра/сний і Плетени/цький.
Красний мис знаходиться праворуч (північніше) виходу ріки Кінської у великолузьку долину, де тепер селище Малокатеринівка (колись Краснокутівка); у джерелах – Красный Кутъ (НИА,154). Мотивація назви рогу така ж, як і однойменного правобережного. За переказами й легендами, на мисі в кінці 18-го століття знаходилося військове укріплення – резиденція князя Потьомкіна, а в долині, біля рогу, відбулася жорстока битва між запорожцями і татарами (див. ЧС,285,371-374). Місце знаменне ще й тим, що поблизу нього П.Сагайдачний, повертаючись до Січі із чергового походу через Азовське море, ріку Берду та Кінську навесні 1616-го року, зустрів військо турецького паші Ібрагіма і вщент розгромив його (ЯІ,т.2,129; КО,108). Мис повністю зберігся завдяки тому, що від водоймища він захищений залізничним насипом.
Плетени/цький мис знаходиться вище села Благовіщенки (Іваненкової), там, де лівий берег Великого Лугу різко міняє напрямок із півдня на захід. Відомий ще й під назвами Плетене/цький, Пле/тений, Благові/щенський, Іване/нківський та просто Ріг. У джерелах: Плетеный Рогъ (МІ,61), Плетеницкий Рогъ (ЯВ,167). Проти мису в ріку Кінську падала одна з численних великолузьких проток – Плетениха Рогова (звідси й назва його). Тепер на картах Запорізької області подається як Благовіщенський.

 

Рослинний і тваринний світ Великого Лугу
Великий Луг був чарівною оазою серед безмежного українського степу. Його рослинний і тваринний світ за своїм багатством не мав собі рівного в усій південно-східній Європі. Тут буяло, розкошувало, вирувало справжнє царство природи.
З незапам’ятних часів і до кінця 18-го століття великолузька улоговина покривалася майже суцільним лісом. А згодом, упродовж 19-го століття, в результаті господарської діяльності людей у її прибережній зоні (особливо під східним і південним берегами Кінських Плавнів) з’явилися значні за розміром безлісі ділянки.
Рослинність Великого Лугу – це дивовижне розмаїття дерев, кущів, трав, водоростей, грибів і лишайників.
Із дерев найпоширенішими були верба й осокір. Вони росли по всій долині. Серед осокорів нерідко траплялися велетні по тридцять і більше метрів заввишки. В північно-східному закутку Лугу, на високих грядах лівого берега Дніпра напроти Лисої гори й села Біленької, в урочищі Великій Пущі, у гирлах багатьох річок і балок, що виходили до плавнів, а років 200 – 250 тому ще й побіля урочища Великих Кучугур росли дуби (масивами й поодинці). Між ними також зустрічалися велетні-довгожителі.
Поряд із дубами в Кушугумських плавнях де-не-де можна було побачити каркаси – дерева з родини в’язових. Стовбури цих дерев такі міцні, що звичайна сокира або пилка об них щербляться.
Росли у Великому Лузі та по його берегах ще й дикі груші, берести, граби, ясени, клени й шовковиці.
Про деякі з тутешніх дерев ходили легенди й перекази. Ось, наприклад, легенда про Мару/сину вербу (я записав її восени 1973-го року від покійного поета, мого колишнього студента і друга Віктора Степановича Люльки, що був родом із села Новокиївки Томаківського району):
«Ще як не було Каховського водоймища, проти села Доброї Надії, що біля Марганця, в плавнях росла стара-престара, висока та кучерява верба. Років їй триста було, а може, й більше! Називали її Марусиною вербою. А чому так називали, – про те ось що старі люди розповідають.
Колись на Україну нападали татари. Грабували, палили, різали, брали в полон. Серед полонених було найбільше молодиць і дівчат. Одного разу після спустошливого походу поверталася орда додому, в Крим, і зупинилася саме там, де тепер наше село лежить.
Великий плач і стогін стояв над бусурманським табором. То плакали і стогнали невольники. А поміж тих невольників була дівчина Маруся. Така гарна, така гожа, що найстарший татарський ватаг всю дорогу з неї очей не зводив. Як тільки отаборилися, він одразу ж і наказав своїм слугам привести нещасну бранку до себе в намет.
Розшукали слуги Марусю, схопили її, розв’язали та й ведуть до свого пана. А дівчина як побачила намет, так про все й здогадалася. Та давай тоді щосили пручатися. Довго, сердешна, пручалася, кусала руки ворогам, поки нарешті – таки вирвалася. А вирвавшись, чимдуж подалася з табору до плавнів. Так бігла, що ніхто її не міг зупинити. Пускати ж стрілу не дозволяв вельможний татарин, звелів узяти полонянку живою.
Поки там хтось із ординців скочив на коня і погнався, Маруся була вже під високою вербою. Зрозуміла, що порятунку не буде, й миттю злізла на дерево, на самісінький його вершечок. А тоді перехрестилася і кинулася вниз головою та й розбилася. Не скорилася вона злим нападникам-чужинцям, не дала їм понівечити свою чисту вроду. Від того часу й звуть ту вербу, з якої кинулася горда дівчина, Мару/синою» (див. ЧС,354-355).
Нерідко старі дерева Великого Лугу служили місцевим мешканцям певними орієнтирами чи примітками. Ці орієнтири та примітки з часом також обростали легендами. Для прикладу: «У великій Покровській плавні на Тимошевій гряді є верба в обхват чотирьох чоловіків: вона похилилася на Рудю (річку – В.Ч.). На ній три гілки: одна на схід, друга на захід, а третя – на північ. Навпроти тієї, що на схід, відступи від верби десять сажнів і копай: там запорожці сховали три бутилі грошей, золото і срібло. Під самою вербою – і там є скарб...» (див. НК,64).
Біля урочища Великих Кучугур росли аж до початку 19-го століття вікові дуби, які запорожці й пізніші місцеві мешканці називали Ба/штовими. 17 січня 1888-го року в селі Краснокутівці від діда Петра Стогнія Яків Новицький записав про ці дерева таке:
«В наших плавнях єсть два озера – Лебедеве і Балабанове, а проміж ними колись лежав Битий шлях через Великий Луг; над шляхом, по праву і по ліву руку стояли два Баштових дуба. Як зруйнували Запорожжя, дуби ще довго стояли, а шлях заріс травою і лісом. Товсті були дуби! Покійний дід, було, розказує, що як не чотири чоловіка, то й не обхватять дуба. А гілчасті які! Од дощу можна було сховать цілу чумацьку валку!... Чого вони прозвані Баштовими – Бог його зна, а тіко казав покійний дід, що під ними, було збираються запорожці на сходку зо всього Великого Лугу. Од тих дубів шлях, кажуть, ішов плавнею скрізь до Кучугур і далі, де тіко жило запорозьке військо, аж до Микитиного перевозу» (НП,59-60).
Про ці ж таки дуби Якову Новицькому розповідав 5 вересня 1888-го року в селі Кушугумівці й 97-річний Арсен Чорновіл:
«Баштові дуби були біля озера Лебедевого, а потім далі верстов на шість – на Великій гряді, що від межі пана Попова, біля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожці становили якісь високі башти, а на їх викидали огонь, щоб скликать козаків нічної доби. Біля дубів, кажуть, жила ціла бурса (гурт, загін – В.Ч.) козаків. Оце як прийде звістка яка від кошового або повертаються козаки з роз’їзду, то й скликають товариство, щоб розказать, що бачили й чули. Побіля дубів, лежав битий шлях через увесь Великий Луг. Там, де слобода Янчакрак, через Кінку, був татарський міст, одбитий козаками.
Запорожці жили і по степах. Оце як блисне огонь в Лузі на дубах, то зараз і світять на могилах: Безщасній, Градисці (обидві на правому березі ріки Кінської біля села Григорівки – В.Ч.), Юрківській, Караватчиній (обидві кілометрів за тридцять від Великого Лугу в степу, неподалік від теперішнього міста Оріхова – В.Ч.) і інших, – бо й могили були баштові. Так, було, і залопотять запорожці кіньми туди, відкіль вперве зоглядять огонь» (НП,60).
Вікові дуби, як і старі верби у Великому Лузі, жваво цікавили скарбошукачів, про що свідчить хоча б оця розповідь: «Мій покійний батько добре ще знав запорожців. Раз, каже, орю на степу, коли це йде з нелепом (келепом? – В.Ч.) запорожець. Шапка на ньому смушева чорна, сам високий і широкоплечий, сива чуприна замотана за ліве вухо, вуса здорові – так і воде ними.
- Здоров, чоловіче!
- Здоров...
- Помагай бі!
- Спасибі.
- Де живеш?
- Біля річки Кушугума, в Балабиній.
- Це навпроти Великого Лугу? Знаю, колись і ми там жили. Що, з ваших ніхто не знаходив грошей?
- Я – ні, а за других не ручаюсь.
- А старих дубів не рубали?
- Ні, стоять.
- Там у плавнях на Високій гряді є дуб в обхват чотирьох чоловіків, а в дубові дятел видовбав дупло; в те дупло запорожці насипали червонців, забили чопом і зрізали, щоб ніхто не замітив...
- Що ж, можна їх забрать?
- Тобі можна, – каже, – а мені – ні!
- Чому?
- А тому, що нема вже на світі моїх товаришів... Гроші закляті на певний час, тільки я до того терміну не доживу! – здихнув запорожець та й помахав нелепом, скілько видно, у Великий Луг» (НК,16-17).
Від батька та вже згадуваного Трохима Бондаренка я навесні 1959-го року (ще будучи студентом) чув переказ про осокори Братки/:
«Напроти Больбатови у плавнях за Кінською, туди геть далі до Дніпра, росли колись два осокори. Росли близько один біля одного і були високі-високі. Називали їх Братками. А названі вони так неспроста.
За розповідями старих людей, рибалок і пасічників, на тому місці, де росли осокори, була землянка. А в тій землянці та жили пастухи: батько і два його сини-підлітки. Одного разу хазяїнові наспіла потреба одвихнуться додому, в слободу. Ну, от він і пішов на ніч у Балки, а дітей лишив біля скотини самих.
Діждали хлопці вечора і почали маракувать (міркувати – В.Ч.), як їм ніч перебуть. Діло вже йшло до осені, то ночі були холодні. От вони й порішили протопить землянку, щоб не померзнуть. Протопили сухим коров’ячим кізяком та й заснули. А воно чи там із димоходом що трапилось, чи що, а тільки брати почаділи. Вернувся вранці батько – а вони мертві лежать!...
Поховали нещасних із великими плачами на сільському кладовищі. А після похорону батько десь дівся. Пішов, казали, од горя світ за очі. Тільки й лишив по собі знак, що посадив біля землянки, де його діти згинули, два осокори на пам’ять. А люди вже назвали ті осокори Братками» (див. ЧС,353-354).
Окремі дерева у Великому Лузі називалися за тими чи іншими ознаками. Так, на гряді між протокою Підпільною і лиманом Грузьким росла стара-стара крислата верба. Називали її Ба/йовою, бо біля неї свого часу знаходився стан балчанського пасічника й рибалки Ба/я. А в Вищетарасівських плавнях вище озера Рогозува/тої Ло/щини, над Балчанською дорогою стояв старий, розлогий і трохи нахилений осокір, який називався П’я/ним (мабуть, через похилість, що нагадувала позу нетверезої людини).
Кілька характерних дерев, які росли близько одне від одного, могли давати назви урочищам. Наприклад, напроти села Єлизаветівки на лівому березі Кінської було урочище П’ять Верб, а біля озера Бистрика у Вищетарасівських плавнях – урочище Великі Осокори.
Дуже багатим Великий Луг був на кущову рослинність. У його товщі, – біля озер, лиманів, бакаїв і проток, – панувала лоза. Вона місцями росла так густо, що утворювала непролазні хащі. А на піщаних грядах (особливо в Базавлузі) та на Дніпрових островах переважали шелюги. Серед плавнівської гущавини добре почувала себе ожина. Ближче до берегів і по самих берегах лугової долини кущилися терен, шипшина, глід, бузина та жостір.
А яких тільки не було у Великому Лузі трав! На мілководді багатьох озер, лиманів, бакаїв, проток і саг стіною стояв очерет. Із ним змагалися куга, оситняг, рогіз, осока й аїр (лепеха). Вони живими вінками обступали водойми й не давали їм випаровуватися в літню спеку. Пробратися через ці природні загорожі до чистих плес було не так-то легко. Дехто з недосвідчених мандрівників утрачав серед них орієнтир і довго блукав, поки йому на поміч не приходив хтось із тутешніх рибалок, мисливців або лісників.
На безлісих площах, зокрема на заплавних луках і по низьких грядах, килимами слалися пирій, горошок, гірчак, м’ята, подорожник, дикий хрін, щавель і дикий часник. То тут, то там красувалися медоноси – буркун і залізняк.
У кількох місцях, що майже ніколи не заливалися, як, наприклад, біля озера Близнюків на лівобережжі Дніпра (проти села Вищетарасівки), в базавлузьких плавнях недалеко від села Карайдубини (Бережанки), а також на правому березі Дніпра між протоками Шаховою та Білобородчиною, – росли й степові трави. Через те ці місця називалися Степка/ми.
Нерідко можна було натрапити у Великому Лузі й на виткі та ліаноподібні рослини, зокрема на хміль і дикий виноград, які любили пустинні місця, прибережні урвища й балки. Подекуди вони так міцно сплітались, що крізь них ні звір, ні людина не могли пролізти.
У плавневих лиманах, озерах і бакаях вільготно почували себе такі водяні рослини, як латаття, кушир, ряска і водяний горіх. Була сила-силенна й інших водоростей, що їх місцевий люд, не розрізняючи за родами й видами, називав лукно/м або жабури/нням.
По багатьох затінених, добре зволожених місцях росли різні гриби. Найбільше було печериці звичайної. Стовбури старих дерев, камені дніпровських забор, окремі ділянки ґрунту (переважно біля бродів і перевозів) покривали зеленуваті, жовто-бурі та інші лишайники.
Ясна річ, буяння великолузької рослинності припадало на весну, літо й ранню осінь. Пізньої осені майже все тьмяніло, жовкло й похмурніло. Залишалися зеленіти тільки деякі трави (зеленими вони були й під снігом). Узимку ж плавні спали, ніби набиралися сили, щоб із настанням тепла й повені знову закрасуватися.
Коли із Дніпра прибувала весняна вода й затопляла лугову долину, на її поверхню піднімалися знесені потоками минулорічні трави, поламані звіром і людьми лози, повалені буреломом старі дерева, інші рослинні залишки. І все це хвилі несли до берега, чому були дуже раді місцеві жителі, сподіваючись на багату заготівлю палива. Таким чином природа сама себе регулярно й старанно очищала та разом із тим дбала про людський добробут.
Від слів-апелятивів на позначення рослин утворено безліч гідронімів і топонімів Великого Лугу. Подаю приклади таких власних назв:
протоки – Вели/кі Осо/ки, Вербі/вка, Вербо/ва, Кропи/вна, Кушурува/та, Ря/ска, Чагарни/ха;
ділянки проток та їх рукавів – Лозува/тка;
балки – Березувата, Берестова/, Бузинува/та, Виногра/дна, Гру/шівка, Дубо/ва, Осоко/рівка;
озера – Вербо/ве (з такою назвою мені відомі три озера), Гру/шка, Груща/те, Кропи/вне, Кушурува/те (два озера), Лепехува/те (теж два), Лозува/те (аж тринадцять), Лозува/тка (два), Лопухува/те (два), Лукнува/те (шість), Орі/хове (дев’ять), Оріхува/те (сім), Осинува/те, Оситнягува/те, Осокува/те, Очеретува/те (два), Рогозува/те (три), Рого/зяне (два), Хмільне/, Чагарни/ха;
лимани – Лозува/тий;
бакаї – Лозув/атий;
гряди – Вербо/ві;
урочища – Вербо/ве, В’язо/ве, Грушки/, Дубкува/те, Лозува/тка, Лопу/шине, Осоко/рівка, П’ять Верб, Хмільне/, Ясено/ве (про місцезнаходження кожного із названих тут гідро- й топооб’єктів можна дізнатися з моєї книжки «Великий Луг Запорозький», виданої 1999-го року в Запоріжжі).
Кінські й Базавлуцькі плавні являли собою ідеальне пристанище для тварин степової природнокліматичної зони. Спредвіку тут водилася всяка звірина.
Серед лісу й чагарів, серед високих трав привільно жилося оленям, сайгакам, диким козам, вепрам і шакалам (по-місцевому «чо/калкам»). Змандрували вони звідси або були винищені в другій половині 19-го століття. Правда, окремі з них затрималися в Лузі до початку минулого століття. Про це довідуємося із розповіді одного з мисливців, який 1916-го року хвалився Андріанові Кащенку, що він недавно бачив диких кіз у лісі біля Лисої гори (КВЛ,35).
Цілими косяками прибігали до Великого Лугу зі степу на водопій і на пашу дикі коні (тарпани). Вони також зникли з нижньонаддніпрянських просторів в другій половині 19-го століття. Востаннє їх (табунець із шести голів) бачили тут 1866-го року (ЯІ,т.1,45).
Крім названих, у плавнях була сила-силенна інших звірів, а саме: вовків, лисиць, зайців, диких котів, їжаків, горностаїв, куниць, тхорів, ласок, борсуків, бобрів (по-місцевому «водяних свиней»), видр (по-місцевому «видни/х») і пацюків. Переважна більшість із них дожила у своїх схованках аж до затоплення Великого Лугу.
Природні умови плавнів сприяли розмноженню плазунів – вужів, жовтобрюхів, гадюк, ящірок і черепах. У давнину в багатих на поживу лісових місцях водилися й полози. Взимку 1887-го року Оксентій Орел із Кушугумівки розповів Якову Новицькому таке:
«Полоз – це великий був гад! Було, дожене чоловіка, обкрутиться і задавить. Полози жили по степах, по лугах, а найбільше – по скелях.
Одного разу пливли запорожці Дніпром і пристали до берега в Великому Лузі. От старі козаки понабивали люльки та й курять, а один молодик пішов на полювання. Далі котрийсь із козаків обдивився кругом і каже:
- Стій, братця! Ми молодикові не сказали, що тут полози живуть. Вони його задушать!...
Пішли – коли так: стоїть молодик під дубом, а кругом нього обкрутився полоз... Став полоз душити козака, а він йому й засадив ножа в голову. Полоз так і закляк на ньому.
Побачив козак своїх і гукнув:
- Ой братчики, рятуйте!
Розмотали ті, глянули – аж він подавлений і рушниця погнута...
В тому місці, кажуть, жило чотири полози: два старих і два молодих» (НД,182-183).
Із земноводних у великолузькій долині було найбільше жаб, а з молюсків – перлівниць, ставковиків і слимаків. На водоростях озер, лиманів та проток ліпилася маса найрізноманітніших за величиною і кольором п’явок.
Водойми Великого Лугу кишіли рибою (особливо в давнину). За свідченнями очевидців 16-го століття, у дніпровських протоках під час нересту риба ішла так щільно, що як устромити у воду списа, то він не хилився, бо його держала жива риб’яча товща (КВЛ,8).
У Дніпрі, Кінській, Базавлуці, Кушугумі та в інших протічних водах аж до кінця 19-го століття ще можна було піймати рибу таких цінних промислових порід, як білуга, осетр, севрюга і стерлядь. Декотрі особини цих риб, зокрема білуги, досягали шести метрів у довжину. Підняти таку здобич міг тільки гурт рибалок-силачів (див. КВЛ,8). Не менші за розміром і вагою траплялися й соми, що ховалися, як правило, у глибоких підводних ямах та чорториях. Інколи ловилися і велетні-коропи та щуки.
Дрібна риба у великолузьких водоймах затрималася (хоча й у незрівнянно меншій кількості, аніж її було за старих часів) до знищення плавнів. Ідеться про линів, карасів, чабаків, тарань, окунів, лящів, чехоню, краснопірку, верховодку, біблицю, густирку, веризубів, сазанів, в’язів, йоржів, оселедців, в’юнів та деякі інші види риб.
За величиною популяції та за промисловим значенням із рибами змагалися раки. З цього приводу Андріан Кащенко говорить: «Величезна сила була у Великому Лузі й раків, бо вони дуже люблять спокійні плеса, оточені очеретами й скелями, яких по Великому Лугу дуже багато. Щоб довести, яка була по Дніпрових плавнях сила раків, не треба звертатись до оповідань XVI віку, бо й наприкінці XIX віку, коли автор (себто А.Кащенко – В.Ч.) сього оповідання зайшов одного разу з товаришами невеличким волоком на плесі лугової частини Хортиці, то за один захід було витягнено стільки раків, що їх не вмістили у два великі лантухи, і частину раків довелося викинути назад у плесо» (КВЛ,8-9).
Неабияке привілля було у плавнях комахам. Рої ос, джмелів, оводів, ґедзів і сліпнів, хмари мошви, комарів і мух надокучали людям, звірям та скотині. В траві нишпорили міріади мурах, цвіркунів і найрізноманітніших жуків, а над квітучими луками пурхали найдивовижні метелики. З усіх комах користь мешканцям Лугу та його околиць приносили тільки дикі бджоли. Вони роїлися по очеретах і чагарях, а мед люди збирали в дуплах дерев, у розщілинах скель і в прикритих травою ямках прямо на землі.
Комахами живилися плазуни, земноводні й павуки, зокрема водяні павуки, для яких у стоячій воді озер і лиманів був просто рай.
Над усіма земними, лісовими й водяними тваринними істотами Великого Лугу возносилось птаство. Пернатих, що гніздилися в плавнях, важко перелічити за видами, бо тих видів було дуже багато. Тому я відзначу лише найвідоміші та найхарактерніші для даної місцевості.
Владарювали у великолузькому пташиному царстві, звичайно, хижаки: орли, соколи, орлани-білохвости, скопи, яструби, тетерев’ятники, луні, змієїди, балабани, канюки, боривітри, шуліки, кібці, ворони (круки), пугачі, сови та сичі.
Найчисленніші популяції у плавнях мали водоплавні, болотяні й лугові птахи: лебеді, сірі гуси, огарі, савки, хохітва, шилохвости, крижні, чирки, лиски, гаги, норці, гоголі, реготуни, мартини, крячки, кулики, бугайчики, кваки, баклани, лелеки (чорногузи), пелікани, чаплі, журавлі, чайки, ібіси та ін. Коли з якоїсь причини (наприклад, після пострілу мисливця) у повітря знімалась хоча б незначна частина цих крилатих створінь, закривалося сонце і захмарювалося небо, а ґелґіт і крик стояв такий, що людям вуха закладало.