Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27
Відома легенда про запорозький скарб у цьому лісовому масиві: «У Круглику, кажуть, запорожці сховали скарб у діжках – саме золото.
Раз зібралось нас (мешканців села Петрівського-Балабиного – В.Ч.) чоловік п’ять з лопатами, з ружжями, і пішли в Круглик. Діло було перед Великоднем. Прийшли до першого провалля, посідали біля могилки і виглядаємо, чи не блисне вогонь. Сиділи-сиділи й почали вже мерзнути... Коли це – блись! блись! блись!... Ми подерев’яніли. Треба би бігти на те місце з лопатами, а тут ляк найшов.
- Біжіть! - каже один.
- Біжи сам, - кажемо, - коли ти сміливий!
Сидимо, знову трусимося...
- Що Бог дасть, - кажу, - ходімо всі!
Пішли. Тільки що стали копати, а воно в проваллях зразу: трусь! трусь! трусь!... Ми тоді:
- Свят, свят, свят єси, Господи! - та навтіки.
Насилу шлях знайшли. Зійшлись уже в Лишній (балці – В.Ч.) і стали входити в слободу. Коли це гульк – аж ось і люди з церкви! Соромно: люди з пасками, а ми з лопатами» (НК,61-62).
На південний захід від Кушугума, на високих лівобережних грядах проти гори Лисої та села Біленького простягався лісовий масив під назвою Ліс (довжина 12, ширина 2-3 кілометри). Починався нижче озера Кривого, а кінчався на лівому боці протоки Лопушки. Був порізаний упоперек протоками Здумівкою, Музурманом та Клокункою. Тут росли осокір, верба, дика груша, дуб і каркас (багато дерев, особливо груш і дубів, мали по кілька сот років). У повінь, як правило, масив не заливався, тому був пристанищем скотарів, рибалок, пасічників і мисливців з усієї північно-східної товщі Великого Лугу. На всьому протязі (зокрема по берегах проток і озер) траплялися печища (залишки старих поселень) і навіть кладовища. За переказами, в Лісі колись було багато запорозьких зимівників. Перед затопленням плавнів деревину/ вирубано; вікові дуби та груші повикорчовувано бульдозерами або вирвано вибухівкою.
Попід кручами південного берега Великого Лугу, починаючи від Лисичого яру й кінчаючи урочищем Кузьминим, вузькою смугою тягся вербовий і осокоровий ліс, що мав назву Лізки/. Назва від того, що по всьому його узліссі росли кущі лози (особливо багато їх росло по південному березі Кузьминського лиману).
Там, де долина Великого Лугу була найвужчою, на правому березі Дніпра, розляглася Вели/ка Пу/ща. Цей ліс починався на лівому березі протоки Куми й кінчався біля озера Плоского. Він мав славу улюбленого місця перебування запорозьких відлюдників і характерників. Ось як писав про нього Андріан Кащенко, побувавши тут 1883-го та 1916-го року: «Такого лісу, як був у Пущі ще року 1883, не одшукати було по всьому Великому Лузі. Величезні, у чотири обхвати, дуби з розлогим гіллям, що могло б захистити од дощу цілий курінь запорожців, височенні, у 15 сажнів, осокори, лапасті клени, стрункі ясени, здається, шикували один перед одним, вихваляючись, хто темніше захищає землю од проміння сонця, а груші, кислиці та шовковиці сперечалися про те, хто рясніше закидає землю своїми ягодами. Тяглася Велика Пуща од устя Кінської п’ять верст на схід, до протоки Куми, та стільки ж на захід, переходячи за устя Перевалу; упоперек же вона мала од півтори до чотирьох верст. Року 1916, пливучи упродовж Великої Пущі пароплавом, я вже не бачив ні дубів, ні іншого твердого дерева, але взагалі ліс по Великій Пущі був високий і майже найкращий у всьому Великому Лузі. Невеликий шматок сієї пущі, проти Томаківських островів та устя Річища, одрізано найяскравішою, здається, на всьому Дніпрі протокою, що зветься Дніприщем» (КВЛ,75-76). Якщо взяти до уваги, що «пуща» – це «густий, дрімучий ліс», «хащі» (СУМ,т.VIII,412), і те, що розміри цього лісового масиву були значними, – то назва Велика Пуща стає цілком умотивованою і зрозумілою.
З історико-краєзнавчого погляду досить цікавими є такі базавлузькі об’єкти, як Хмельни/цька плавня та плавневий масив Військо/ва Скарбни/ця.
Плавня Хмельницька знаходилася між Дніпром і Кінською (Знам’янською Кінською) вище урочища Карайдубини. Назва пов’язана з прізвищем Богдана Хмельницького. Про цю ділянку Базавлугу Яків Новицький улітку 1901-го року записав у селі Покровському від 93-літнього Федора Жмудя такий переказ: «Як гетьманував над козаками Хмельницький, то вище урочища Карайдубини, з цього (правого) боку, була і його плавня. Ця плавня, проти Капулівки, й досі зветься Хмельницькою. Біля Карайдубини був перевіз, були й броди козацькі, де з турецького берега переганяли коней цілими табунами. В Хмельницькій плавні, кажуть, паслась така сила коней, що ніхто їм і щоту не знав. Сюди їх гнали пасти з Туреччини, з Польщі й зо всього Запорожжя. Як під добру ласку, то козаки не брали за це грошей з татар і ногайців, бо й самі пасли на їх суміжній землі» (НП,72).
Плавневий масив Військо/ва Скарбни/ця займав майже увесь північно-східний куток Базавлугу між протоками Підпільною та Скарбно/ю. Відомий і під назвою Скарбне/. Тут було безліч острівців, покритих густим очеретом, а також озер, боліт, бакаїв і проток. Відігравав виключно важливу стратегічну роль для запорожців. «Саме в плутанині цих місць, – писав Гійом Левассер де Боплан, – козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою Скарбницею» [Scarbniza Woyskowa], тобто скарбом армії. Всі ці острови навесні затопляються водою, лише те місце, де знаходяться руїни (автор має на увазі якесь давнє січове укріплення – В.Ч.), залишається сухим. Ширина річки від одного берега до іншого близько одного льє. Саме в цих місцях нічого не змогли б вдіяти всі турецькі сили. Тут загинуло багато турецьких галер, що переслідували козаків, коли ті поверталися з Чорного моря. Запливши у ці лабіринти, вони (галери) не могли знайти дороги назад, а козаки, обстрілюючи їх зі своїх човнів, захованих за очеретами, завдавали їм жару. Відтоді галери не піднімаються вище, аніж на 4-5 льє (від гирла Дніпра – В.Ч.). Розповідають, що у Військовій Скарбниці, у цих протоках, козаки заховали багато гармат, і жоден поляк не може дізнатися, де саме. Бо, окрім того, що поляки ніколи не бувають у цих місцях, козаки зберігають це у таємниці і не видають її. Зрештою, і поміж козаків мало хто це місце знає. Усі здобуті в турків гармати вони опускають на дно, навіть гроші свої там ховають і беруть їх лише тоді, коли виникає потреба. Кожен козак має свою окрему схованку, бо, захопивши здобич у турків, вони діляться нею, а повернувшись до цих місць, кожен ховає свій малий добуток, як уже говорилось, під воду, але, звісно, ті речі, які не зіпсуються від води. Саме в цих місцях вони роблять свої човни, тобто судна для морських походів, які мають у довжину до 60, в ширину 10 або 12, а в глибину 8 стіп, з двома стернами...» (БОУ,44). Військова Скарбниця пильно охоронялася січовиками. По ній постійно сновигали на човнах козацькі дозори, тут же стояла в перерві між морськими походами запорозька флотилія (ГЗК,110).
У післякозацькі часи, коли угіддя Великого Лугу були роздані московським вельможам, тутешні плавні, ліси й луки дістали назви за прізвищами їх нових володарів, наприклад: Поповські плавні (за прізвищем Катерининого фаворита Попова, знаходилися у східній частині Великого Лугу), Канкринські луки (за прізвищем графа Канкрина, знаходилися напроти сучасного смт Малокатеринівки), Яковлівські плавні (за прізвищем поміщика Яковлєва, були напроти сучасного села Доброї Надії), Стро/ганівський ліс (за прізвищем великого багатія Строганова, був напроти теперішнього смт Балабиного), Міклашевська плавня (за прізвищем поміщика Міклашевського, знаходилася на лівобережжі Дніпра, напроти сіл Розумівки та Біленького) і т.п.
За царату у Великому Лузі, крім поміщицьких, були ще й т.зв. казенні, тобто державні, угіддя, а коли відбулася реформа 1861-го року, то з’явилися й громадські (належні громаді того чи іншого надвеликолузького села). Всі ці частини долини аж до затоплення її називалися за населеними пунктами, напроти яких вони знаходилися або у колективній власності мешканців яких вони перебували, наприклад: Кушугумські плавні, Покровські плавні, Балча/нські луки, Царкутя/нські луки, Па/влівський ліс, Маяча/нський ліс і т.п.
На великолузьких ділянках Дніпра та Кінської в різних місцях існували перевози. Люди, вантажі й колісний транспорт переправлялися з одного берега на інший поромами або великими човнами (дубами).
Найвідомішим і найдавнішим перевозом був Мики/тин чи Мики/тинський (Мики/тина чи Мики/тинська переправа), що сполучав запорозьке поселення Мики/тине (Мики/тинку) з лівобережним урочищем Кам’яним Затоном, а пізніше – місто Нікополь із містом Кам’янкою-Дніпровською. Мав виключно важливе військово-стратегічне й господарсько-економічне значення. Ним користувалися запорожці, чумаки, а також турецькі й татарські купці. З історичних та інших джерел знаний, як Микитин (СІНС,169; КВЛ,66), Мыкытъ?нъ, Никитинъ (НП,60,35), Микитинський (АК,36,73,145), Микитинська переправа (ЯІ,т.1,37). У зворотному напрямку (від Кам’яного Затону до поселення Микитиного) називався Кам’янозатонським або Кам’янським і Кам’янозатонською переправою (див.: ЯВ,256-257). Після затоплення плавнів перестав функціонувати. Тепер по лінії Нікополь – Кам’янка-Дніпровська і назад у період навігації курсують теплоходи й моторні човни.
Із тих перевозів, що існували на Дніпрі у 19 – 20-му століттях, варто згадати ще й такі: Біле/ньківський (або Біля/нська переправа біля села Біленького), Верхньотарасівський (або Верхньотарасівська чи Тарасівська переправа проти села Верхньотарасівки), Розумі/вськимй (або Розумівська переправа проти села Розумівки).
На Кінській досить жвавими були Благовіщенський (біля села Благовіщенки) та Кі/нський (проти села Верхньої Криниці) перевози.
Існували перевози й на деяких дніпрових рукавах та протоках, наприклад: Вовчи/шине на рукаві Річищі (ділянка Буга/й) біля села Доброї Надії, Городи/щенський через протоку Ревун у селі Городищі, Черві/вський через протоку Черву/ навпроти села Новопавлівки та ін.
Пересування людей, а також переганяння худоби з одного місця на інше у Великому Лузі полегшувалося тим, що майже на кожній протоці й у багатьох місцях на річці Кінській були броди. В гарячу пору року вони ставали інколи такими мілкими, що тут можна було переїжджати й возами.
Спочатку назву деякі броди на Кінській: Скеля/нський (Ске/льківський), Маяча/нський, Па/влівський, Балча/нський, Больбаті/вський. Усі вони йменувалися за тими селами, напроти яких знаходилися (Ске/льки, Мая/чка, Па/влівка, Ба/лки, Бо/льбатова).
А тепер про окремі броди на різних протоках і рукавах Дніпра:
Арха/ра – на протоці Арха/р у Базавлузі проти села Великої Знам’янки; назва походить, очевидно, від тюркського «архар», що значить «дикий баран».
Жбу/рівка – на однойменній протоці навпроти села Царку/та (тепер Приморського).
Калити/нський – на рукаві Річищі (ділянка Буга/й) проти урочища Калити/ (звідси й назва) біля села Іллінки.
Лахно/ве – на однойменній ділянці протоки Кушугуму проти села Малокатеринівки.
Мокря/нський – на протоці Кушугумі біля колишнього хутора Мокря/нська Ха/та.
Пону/рський на протоці Понурці (звідси й назва) біля урочища Великих Кучугур проти села Кам’янського.
Ра/ківка – на однойменній протоці проти села Царкута.
Сухи/й – на протоці Богуші/ проти села Верхньої Криниці; був у тому місці, де спекотного літа протока пересихала (звідси й назва).
Долину Великого Лугу в кількох місцях пересікали дороги, що були придатними для пересування колісним транспортом лише в другій половині літа і восени.
Однією з найдовших (близько 23-х кілометрів) вважалася Васи/лівська дорога, що починалася на лівобережжі Дніпра біля Біленьківського перевозу і прямувала до міста Василівки (звідси й назва). Пролягала із північного заходу на південний схід побіч озер Вовчого Горла, Крутого й Оки/шиного, перерізала урочище Великі Кучугури і далі йшла Поповськими луками до Лисої гори та міста Василівки. Мала важливе господарське значення. В зворотному напрямку називалася Біленьківською.
Там же, де й Василівська, починалася Скеля/нська дорога. Вона йшла на південь до села Ске/льок повз озера Черепа/шаче і Вовче Горло, понад протокою Великим Мар’ївським Прогноєм та протокою Клокункою, повз лиман Скелюватий і виходила до Скелянського броду на Кінській. У зворотному напрямку називалася місцевими мешканцями Біленьківською. 
Горішню частину Великого Лугу Кінські Плавні майже навпіл перетинала пряма Балча/нська дорога, що починалася біля Верхньотарасівського перевозу й ішла на південь до села Балок. Пролягала поблизу озер Кушуруватого та Довгенького, через броди на протоці Крутій і ріці Кінській. У зворотному напрямку називалася Тарасівською. Починаючи з другої половини 19-го століття її називали ще й Стру/ковською (Стрю/ковською) або Генера/льською (Генера/льною), бо вона була прокладена за розпорядженням вищетарасівського поміщика – генерала Струкова. Рух по цій дорозі влітку й восени був дуже жвавим. Довжина дороги до 13-и кілометрів.
Десь на кілометр південніше Верхньотарасівського перевозу від Балчанської дороги відгалужувалася у правий бік Благові/щенська дорога. Вона пролягала з північного сходу на південний захід поблизу озер Близнюкі/в та Шва/йчиного, а потім завертала на південь, тяглася правим берегом протоки Рогово/ї Плетени/хи й підходила до Благовіщенського перевозу на Кінській. У зворотному напрямку називалася Тарасівською. Мала 8 кілометрів протяжності.
Від Благовіщенської, в свою чергу, відгалужувалася праворуч Іва/нівська дорога. Вона перетинала протоку Прогні/й (бродом) і, прямуючи на захід до озера Ба/ндурового, а звідси, повернувши на південний схід, ішла до села Іванівки. Інколи називалася (людьми старшого покоління) ще й Сині/льниківською (за прізвищем першого власника села Іванівки поміщика Синельникова). У зворотному напрямку, як і Благовіщенська дорога, іменувалася Тарасівською. Довжина близько 9-и кілометрів.
У північно-східному кутку Великого Лугу пролягла Во/вкова дорога, яка починалася від правого берега протоки Кушугуму (напроти однойменного селища) і йшла в напрямку (на захід) Во/вкової гряди (звідси й назва). Довжина до 5-и кілометрів.
Особливе господарсько-економічне значення для всього великолузького регіону мала Городська/ дорога. Вона починалася на південній околиці міста Запоріжжя (колись Олександрівська), через Бала/бинські та Кушугумські плавні виходила високими грядами до озер Сердюкі/в, Дзіндзьо/хи, Са/виного, Губино/го та лиману Грузького; біля протоки Великого Мар’ївського Прогною перетинала Василівську дорогу й кілометра через півтора сходилася зі Скелянською дорогою. Від села Скельок до кінцевого пункту (села Мая/чки) ішла лівим берегом Кінської. Довжина близько 40-а кілометрів. Городською називалася тому, що сполучала місто (по-тутешньому «го/род») Запоріжжя (Олександрівськ) із селами лівого (південного) берега Великого Лугу.
Майже паралельно з Городською дорогою, попід лівим берегом великолузької долини, пролягав Кінща/нський шлях, який з’єднував Запоріжжя (Олександрівськ) з селами Кам’янським (Янчокраком), Верхньою Криницею (Поповою) та містом Василівкою. Тягся Балабинськими, Кушугумськими і Канкринськими плавнями, на Поповських луках підходив до Кінської (від цієї ріки й одержав назву), а тут розгалужувався в напрямках вище пойменованих населених пунктів. Мав довжину близько 25-и кілометрів. Був відомий ще й під назвою Кіща/нський.
За часів козаччини у Великому Лузі існував т.зв. Би/тий шлях. Він починався біля теперішнього села Кам’янського (відгалужувався від Кримського шляху) й стелився на захід аж до Микитиного перевозу. Для Січі мав виключно важливе військово-стратегічне й господарсько-економічне значення. Після зруйнування Запорожжя заріс травою й лісом (НП,59-60). Називався Битим тому, що був широким і добре уторованим (див.: СУМ,т.1,170).
Від усіх перевозів (переправ), бродів, доріг і шляхів Великого Лугу в різних напрямках відходили численні стежки. Деякі з них були відомі тільки місцевим рибалкам та мисливцям. Недосвідченій людині ступати на ці стежки було ризиковано через загрозу наразитися на якусь небезпеку або заблудитися в хащах.

Гідрографію й топографію власне Великого Лугу хочу доповнити описом тих природних об’єктів, які знаходилися на його берегах, оскільки ці об’єкти значною мірою впливали на життя плавнів або були породженням геологічних процесів, що відбувалися в луговій котловині.
Почну з правого (північно-західного) берега. Цей берег значно пологіший від лівого (південно-східного), тільки на окремих його ділянках (зокрема від села Доброї Надії до міста Нікополя і від гирла Базавлука до гирла Великої Осокорівки) була крутизна у вигляді круч та урвищ. Ізгори вниз, за течією Дніпра, по ньому знаходився цілий ряд вартих уваги місць і витворів природи:
Урочище Біля/й або Біляї/, про яке влітку 1887-го року Яків Новицький записав у селі Біленькому від 76-річного Макара Пазюка цікаву розповідь. Ось вона: «За Розумівкою, не більше як з версту, біля Дніпра, єсть урочище Біляй; в цім урочищі був колись густий ліс і жили запорожці Біляї, або Білівці, від того воно так і прозване… Розказували колись старі діди про губернатора Матлаша (оповідач має на увазі Миклашевського Михайла Павловича, що був катеринославським губернатором протягом 1801 – 1804 рр. – В.Ч.). Ця земля, де тепер Бабурка, Розумівка, Біленька і інші слободи, була вся його, вона досталась йому за безцінок від Розумовського і Каменського… Раз, кажуть, об’їжджав він степ і наткнувся на землянки в урочищі Біляї.
- Що тут за люди живуть?
- Запорожці!
- Може, чорноморці?
- Ні, пане. Чорноморці в Чорноморії, а ми за порогами.
- Так запорожців уже нема!
- Вони єсть, пане, та не стіко, як було... Ми запорожцями були, запорожцями й помремо...
- Чи так, то й так! Хто ж вас тут поселив?
- Сіли, пане, землянками, як ще земля була козацька!
- А живете чим?
- Ловим рибу, плодим скот, коней, бджолу.
- А сієте що?
- Хліб на степу, а біля хат – тютюн, капусту, соняшники, баштани...
- І ніхто вам не запреща?
- У вашої милості, – дай вам Господь довгого віку, – стіко землі, що добрим конем за день і не оббіжиш.
- І те правда!... Ідіть же, братці, жить до мене в Біленьку, пороблю вам хати: у мене солдат не будете давать, а в вольних слободах беруть. Не будете і панщини робить.
Вони послухали і переселились. Правда, старі жили вольно, а дітям їх прийшлось уже не так: із вольних козаків та й стали кріпаками» (НП,23-24).
Балка Канівська/, яка виходить до Дніпра з північного степу в районі села Канівсько/го. Довжина близько трьох кілометрів. У джерелах значиться як Каневская (ЯВ,207), Канівська (СГУ,238), байрак Канівський (КВЛ,32). Названа за однойменним урочищем, що знаходилося в її гирлі, а це урочище, в свою чергу, назване так тому, що в ньому був колись зимівник запорожця Канівського (НП,22).
Про цю місцевість переказують таке: «В урочищі Канівському багато взято грошей та ще багато і є. Колись, кажуть, запорожці сховали волову шкуру золота. От один умер, а п’ять зосталось, і не можна їм узяти цих грошей. Поїхали вони в Олександрівську кріпость (теперішнє м. Запоріжжя – В.Ч.) на ярмарок, купили горілки і п’ють. Далі розбалакались, а один і пита:
- Кому ж ми передамо їх?
Збоку сидів білянський чоловік (мешканець с. Біленького – В.Ч.), Гермес, – і здогадався. От купив він кварту і підсів до них. Запорожці, недовго думавши, і призналися, де той скарб. Гермес з ярмарку – та в Канівське і забрав ті гроші. Спершу Гермес чабанував, а потім подався в Харківську губернію, купив землю і став паном» (НК,57-58).
Ще й таке розповідають: «Нижче Розумівки є урочище Канівське, а в тім урочищі, серед балки – могилка в лісі. Давно колись людям траплялось бачити на тій могилці козеня: оце вискочить з могилки та й кричить: «Ме-ке-ке-ке-ке-е!» Промекекека та й сховається в могилку. На могилці є і яма.
Колись, кажуть, у чоловіка був робітник, і погнав він у Канівське пасти волів. Догнав до могили, слуха: «Ме-ке-ке-ке-е!» Глянув на могилку – козеня показалось. І знову в могилку. Він – додому і похвалився хазяїнові. Той діждавсь ночі, пішов і викопав гроші. Не пішли ж вони йому в руку, похворав рік і вмер. А гроші й тепер десь лежать переховані.
У могилці, кажуть, ще є гроші, тільки десь збоку. Канівське, розповідають діди, – це було колись запорозьке урочище, і там, кажуть, багато козаків жило і багато грошей сховано» (НК,8).
Балка Крути/й Яр, яка теж виходить до Дніпра з північного степу й теж має довжину приблизно три кілометри. Дуже глибока, зі стрімкими схилами – звідси й назва. Була улюбленим місцем перебування запорожців. За переказами, в кінці 18-го – на початку 19-го століття тут мешкали козаки Камінник (був характерником) і Харсун. Як почали ділити січові вольності панам, перший подався на Кубань, а другий переселився в місто Олександрівськ (тепер Запоріжжя) (НП,17-18).
10 січня 1885-го року Я.Новицький записав від жителя села Підстепного (тепер село Приморське) Василя Джерелівського (84 роки) про балку ось який спогад: «В Крутому Яру – ліс, кручі і таке місце затишне, що Бог його зна де вже такого й найти! В Яру й побіля Яру запорожці, кажуть, всю зиму пасли табуни коней і скот. У них тут були й хати, й землянки, і садки, й пасіки. Уже слободи почали селиться за Катерини, уже відовсюди й козацтво перебралось у Чорноморію, а в Крутому Яру ще багато оставалось запорожців. Так у землянках і скалатали останній вік. Багатий і хлібосольний був народ! Полягло все, тіко пам’ять осталась та ще, кажуть, допропасти в землі лежить нерушимих кладів. Гроші деякі люди находили і розжилися, тіко таяться... Давно колись у Крутому Яру щось тужило, – сумно було, а тепер сумують та тужать по козаках пугачі!...» (НП,26-27).
Влітку 1916-го року в Крутому Яру побував Андріан Кащенко, після чого писав: «Найчарівнішим місцем між Хортицею та Лисою горою треба вважати Крутий Яр. Глибокі, вкриті дубовим лісом та терниками, кручі сього Яру неначе ховають у собі таємницю минулого життя сих місць, криниці ж із джерелами холодної, мов лід, і прозірної, мов кришталь, води надають йому вигляд привітного затишку... Ліс із Крутого Яру в давні часи виходив на гору й слався по степу, до року ж 1916 він додержався тільки в самому байраці; побіля нього ж, горою, лишилися тільки поодинокі груші» (КВЛ,33). Зі свого боку зауважу, що тепер, на початок 21-го століття, від колишньої краси Крутого Яру немає й сліду.
Гора Ли/са – піщане підвищення над Дніпром північніше села Біленького. До середини 50-х років 20-го століття тяглася кількома валунами (загальна довжина близько двох кілометрів) і піднімалася над водою ріки більше, ніж на сто метрів. Після затоплення плавнів південно-східний схил дуже розмитий, а інші схили пориті бульдозерами, тому гора осіла, значно зменшилась і тепер являє собою жалюгідну руїну. Її вершина була колись голою, «лисою» – звідси й походження топоніма.