Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Бурча/к – річка (тепер потік), ліва притока Кінської. Входила у Великий Луг на північній околиці міста Василівки (нині впадає тут же в Каховське водоймище). Степове русло тягнеться з півдня однойменною балкою кілометрів 8 – 10. У джерелах: Бурчакъ (СО,71), Бурча, Бурчикъ (МС,84). Назва від слова «бурчак», тобто «дзюркотливий, стрімкий потік води» (СУМ,т.1,262).
Мая/чка – річка, ліва притока Карачокрака. Текла (до початку 20-го ст.) у Великий Луг із південного степу балкою Маячанською. Довжина близько 10-и кілометрів (у Дмитра Яворницького помилково 20 верст; ЯВ,167). Тепер зовсім висохла. На ній, за свідченням Семена Мишецького, в 17 – 18 століттях стояло татарське місто Маяк (МІ,61). У червні 1691 року біля Маячки був із загоном своїх прихильників гетьман Петрик (Петро Іваненко). Тут він вів переговори з січовиками, намовляючи їх разом із турками й татарами виступити проти Москви (ЯІ,т.3,103). Джерела фіксують дві форми гідроніма: Маячка (МІ,61; СО,ч.1,70; МС,84; СНР,63) і Маяк (НИА,16). Щодо походження назви річки, то воно пов’язане зі словом «маяк» (висічена з каменю фігура).
Атали/кова (1) – річка, ліва притока Кінської або Дніпра. Фіксується джерелами 17 – 19-го століть як Аталикова (ЗОТ,т.3,580; МІ,62), Аталыковка (ЩГС,ч.1,284), Отолика (Атл., карта №7) і Atalika (КМ, карта №26). Місце знаходження (протікання) точно не визначене. Семен Мишецький зазначав: «...ріка Аталикова від Маячки на віддалі 20 верст. Має течію зі степу довжиною 100 верст; від цієї річки вниз по Дніпру до урочища Плетеного Рогу 20 верст» (МІ,62). На карті Івана Ісленьєва 1779-го року Аталиковою позначено ділянку Кінської від Плетеницького лиману до острова Варавиного (див. додатки до ЯВ). Беручи до уваги всі наведені топографічні вказівки, можна зробити висновки, що Аталикова (1) колись брала початок у степу між сучасними селами Орлянським і Маячкою Василівського району Запорізької області й текла Павлівською балкою, яка тепер увіходить до Каховського водоймища між містом Дніпрорудним та селом Балками; з цієї балки витікала у Великий Луг, впадала в Плетеницький лиман, виходила із цього лиману і вже як рукав Кінської впадала в Дніпро нижче теперішнього села Іванівки Кам’янсько-Дніпровського району. Можна приблизно визначити й залишки колишнього русла Аталикової (1): балка Павлівська – протока Довгенька – протока Сомик – протока Підпільня – один із рукавів Кінської нижче Плетеницького Рогу (сполучними частинами течії могли бути лимани Попик, Грузький, Кузьминський і Плетеницький). Мої здогади підтверджуються й даними Річчі Заноні (див. карту в додатках до ЯВ). У назві річки маємо словотворчу адаптацію тюркського найменування шляхом нашарування українських суфікса й закінчення на чужомовну основу (аталик+ов+а) (ГУ,117). Щодо значення тюркського «аталик», то тут є різні думки. Дмитро Яворницький тлумачив його як «місце, де багато островів» (ЯВ,157). Олег Трубачов вважає, що це антропонім (ТНР,67). Справді, в тюркській (татарській) антропонімічній номенклатурі є Аталик, наприклад: Аталыкъ-Мамай-мурза (АЮЗР,ч.I,т.I,94), Аталыкъ-салтан (АЮЗР,т.IX,655). Мені ж здається, що в даному разі тюркізм «аталик» – це утворення з «ат(а)», що значить «кінь», «огир», «жеребець» (див.: СР,т.I,ч.1,441-442) і суфікса присвійності «лык». Отже, назву річки можна тоді перекласти як «Кінська» («Огирева» або «Жереб’яча»). Якщо взяти до уваги, що для лівобережжя Великого Лугу, де свого часу водилося багато диких коней, іпонімічні гідроніми взагалі характерні (пор.: Кінська, Жеребець, Кобиляча – СНР,56) і що цей гідронімічний тип підтверджується іншими випадками (згадайте Чортомлик – щуча), то моє припущення буде цілком слушним.
Щепіє/ва – річечка (струмок), що витікає з-під гори в центрі села Балок і впадає в Каховське водоймище, а до затоплення плавнів упадала в протоку Довгу. Назва за прізвиськом колишнього тутешнього господаря Щепія/, в городі якого починалася.
Балча/нська – річечка (струмок), що витікала з Балчанського яру на Балківські (Балчанські) луки повз базарний майдан села Балок, тому називалася ще й Базарянською. Тепер зовсім зникла, бо яр, із якого витікала, розмитий водами Каховського водоймища.
Велича/нська – річечка (струмок), що протікає балкою Величанською через куток села Балок Велички/, населений колись жителями з прізвищем Вели/чко (звідси й назва річечки). Впадала в сагу Заливу, а тепер упадає в Каховське водоймище.
Больбаті/вська – річечка, що утворюється злиттям трьох струмків, які витікають із балок Криниці й Червоної та з-під гори в колишньому панському саду на західній околиці колишнього села Больбатової (Єлизаветівки), зруйнованого Каховським водоймищем. Назва від села. Тепер залишилися тільки верхів’я струмків.

Білозе/рка – ріка, впадала зі сходу в Білозерський лиман, а звідти через протоку Гирли (Гирло) витікала в Кінську вище села Великої Знам’янки. Течія довжиною близько 60-и кілометрів (у Дмитра Яворницького помилково 100 верст – див.: ЯВ,168). Улітку місцями пересихає. Джерелами фіксується як Білозірка (ЛВ,564; СГУ,56; СНР,16), Білозерка (КВЛ,58), Б?лозерка (ПКБ,387-389; ЯД,т.1,406), Б?лозурка (МС,86), Б?лозерская (ОК), Б?лосерка (КМ,№25; тут, можливо, орфографічна помилка), Аджи-Су (ТКХ,48), Ак-Суй (СО,т.1,71), BeloOserskieR. (КМ,№23). Назву одержала від Білого Озера, тобто Білозерського лиману, в який впадає. Щодо гідронімів Аджи-Су й Ак-Суй, то вони, звичайно, тюркського походження («аджи» або «ачи» – «гіркий», «солоний» і «ак» – «білий» та «су» або «суй» – «вода»). Через Білозерку була переправа, якою користувалися татари, чумаки й запорожці (ЯІ,т.1,299). За згодою хана Крим-Гірея в кінці 60-х років 18-го століття козаки збудували на Білозерці міст (АК,93). Пониззя ріки було традиційним місцем різних переговорів між Кошем і кримчаками (АК,59). Про ріку побутує кілька легенд. Наводжу дві з них (на мій погляд, найпоетичніших). 
Перша легенда:
«Давно колись таврійським степом чумаки по сіль у Крим ходили. Вдень вони по сонцю дорогу знаходили, а вночі – по зірках. Ще й досі ті зоряні гони на небі люди Чумацьким Шляхом звуть.
Доїдуть, було, чумаки до нашої річки та й отаборяться на спочинок. Дуже їм оці місця подобались, а особливо нічної пори, коли зорі вгорі сяяли і в воді білим світлом відбивалися. Серед усіх тих зірок дві були найяскравіші. Одна – велика, а друга – трохи менша.
Як прогнали козаки турків і татар із нашого краю, то почали тут мирні хлібороби селитися. Думали вони, гадали, як же їм річку і свої слободи назвати, аж поки чумаки одного разу не підказали.
- Назвіть, - кажуть, - річку Білозіркою, бо в ній уночі білі зірки купаються. А слободи свої назвіть Великою і Малою Білозіркою, бо, бачте, як над ними велика і мала зірки білим сяйвом виграють!...
Послухали люди поради чумаків, подякували їм. Отак і звуться з тих незапам’ятних часів наші села та наша річка Білозірками» (див.: ЧС,294-295).
Друга легенда:
«У давні часи дуже потерпала наша земля від розбійницьких нападів кримської орди. Оце, було, розбіжаться татари, як ті вовки, по всій Наддніпрянщині, пограбують, попалять села і міста, старих людей виріжуть, а молодих у неволю заберуть. А нагарбавши всякого добра і великого полону набравши, вертаються скопищем додому.
Якось, після чергового такого розбою, поверталися нападники в Крим, поминули Гайманку (оповідач має на увазі знамениту Гайманову могилу, досліджену археологами 1969-го року – В.Ч.) та й зупинилися біля степової річки на перепочинок. Зупинили й невольників, яких усю дорогу підганяли канчуками, мов ту скотину. Лемент стояв над степом страшенний: галакала татарва, іржали коні, ридали бранці! Тільки одна полонянка, – красива-красива дівчина, – все мовчала, не плакала, не тужила, хоч і була з виду засмучена-засмучена: не хотіла вона, щоб її сльози потішали ворогів.
Схопили окаянні бусурмани дівчину, познущалися з неї, а потім вивели на високу могилу, прив’язали сирицею до кам’яної баби і давай, гигочучи, в сердешну стріли пускати. Щоб, бачте, налякати непокірну. Вдавали, що ціляться прямо їй у груди – навмисне не влучали.
З кожним посвистом ворожої стріли боляче стискалося дівоче серце. Полонянка зрозуміла, що порятунку не буде, що це вже прийшов її кінець. І почала вона прощатися з білим світом. Підвела голову, глянула в ясне небо і журно-журно посміхнулася: там, у голубій високості, аж біля самого сонця, ширяли могутні степові орли-білозори.
- За що мені така наруга, Господи?! - стиха мовила дівчина. - І чому я не така от вільна птаха?... За віщо я пропадаю?
І раптом сталося диво дивнеє! На очах у приголомшених мучителів із полонянки спала сириця, а їхня жертва враз обернулася в орлицю-білозірку й полетіла угору до пташиного гурту! Вся орда була несказанно вражена такою несподіванкою. З переляку похапала вона хутко своїх миршавих коней та й подалася к лихій годині до Криму. І про полон за страхом забула...
Прийняли орли білозірку в свою родину, і стала вона їхньою сестрою. Залишені ж татарами невольники розійшлися по всій Україні і розповіли землякам про бачене диво. А вже як почали люди в нашому краї селитися, тоді й назвали річку, над якою та пригода трапилася, Білозіркою. Правда, тієї річки тепер немає: висохла... Тільки балка глибока там, де вона протікала, залишилась. А ось дивна птиця ще й досі над нашими степами літає та все на високі могили сідає. Ніби чогось шукає... Старі люди кажуть, що то вона – ота сестра орлів, ота нещасна дівчина-бранка» (див.: ЧС,295-296).
Мамайсу/рка – річка, що тече балкою Мамайкою зі східного степу. Впадала в Кінську (Знам’янську Кінську) нижче Білозерки, а тепер упадає в Каховське водоймище. Довжина близько 10-и кілометрів. Улітку пересихає. В джерелах: Мамайсирка (ЛВ,569; МС,86), Мамайка (СП,68), Мамай-Сурка (ЯВ,168), Мамайсурка (СНР,42,70; СГУ,350), Мама-сура (ГКГ,34). Назва – від однойменної гори на її правому березі (якраз біля Каховського водоймища).
Атали/кова (2) – річка, ліва притока Дніпра. Входила у Великий Луг (Базавлуг) зі східного степу нижче села Бабиного (ЯТО,46; СГУ,24). В «Описі ріки Дніпра від м. Переволочного до Чорного моря» 1697-го року подається як балка Аталыкова (ЗОТ,т.3,580). Це, мабуть, тому, що річка текла однойменною балкою. Походження назви таке ж, як і в випадку Аталикова (1).
У Великому Лузі було дуже багато проток. Вони сполучали Дніпро з Кінською, Базавлуком та іншими водоймами, а також правили за сполучні артерії між озерами, бакаями і лиманами. Характерною особливістю майже всіх цих гідрооб’єктів є те, що вони в різні пори року (зокрема тоді, коли вода прибувала і спадала) міняли напрям течії. Деякі ж посушливого літа в окремих місцях пересихали, і тому по їх руслах утворювалися тимчасові озера чи бакаї.
Із проток, що сполучали Дніпро з Кінською, найбільшими й найзначнішими з точки зору їх упливу на гідрологічний режим плавнів, були Кушугум, Клокунка, Лопушка, Оджиґільня і Перебій. Про них мені відомо таке:
Кушугу/м – це протока, що виходила з Дніпра нижче впадіння в нього річки Мокрої Московки і прямувала на південь у Балабинські плавні (тепер ділянка від Дніпра до названих плавнів загорнута в зв’язку з будівництвом заводів, різних баз та мікрорайону Піски на південно-східній околиці міста Запоріжжя); вирвашись із лісу, підступала між селищами Балабиним і Кушугумом до північно-східного берега Великого Лугу й попід цим берегом прямувала аж до гирла балки Дубової, звідси різко повертала на південний захід, а через кілометра півтора – на південь; перерізавши озеро Лизине, обходила урочище Великі Кучугури (по праву руку), пересікала озера Рясне й Дорошеве, а далі плавно завертала на південний схід і вливалася в лиман Кушугумський; через цей лиман трохи вище села Скельок сполучалася з Кінською. Таким чином, Кушугум разом із Дніпром, Кінською і Базавлуком, обтікаючи Великий Луг з усіх боків, робили його фактично величезним островом, який різними рукавами і протоками, в свою чергу, ділився на безліч дрібних островів.
Довжина протоки більше 30-и кілометрів, ширина від 10-и до 100 метрів, глибина від 0,5 до 6-и метрів. На сьогодні збереглася лише та частина русла, що тягнеться вздовж залізничного насипу навпроти смт Кушугуму (кілометрів до 2).
Деякі автори допустилися різних помилок, говорячи про цю протоку. Так, наприклад, Олександр Афанасьєв-Чужбинський називає Кушугум ділянкою протоки Осетрівки, яка, за його словами, впадає в Дніпро (АП,163). Дмитро Яворницький твердить, що Кушугум упадає в Кінську через протоку Кушумбету та лиман Дурний (ЯВ,185-186). Для Віктора Фоменка Кушугум – це «один з рукавів р.Конки, який протікав по зовнішньому кордону Великого Лугу (?!) до Дніпра» (ФН,51). Олекса Стрижак визначає її як ліву притоку Дніпра (СНР,36), укладачі ж «Словника гідронімів України» вважають так само (СГУ,307).
Місцеві жителі протоку теж сприймали як річку. Яків Новицький узимку 1884-го року в Олександрівську (тепер місто Запоріжжя) про Кушугум від Василя Нагірного записав ось що: «Кушугум – річка взялась із Московки; вона узенька та глибока була спрежду, – така вона й тепер. Колись по ній ріс очерет, як ліс, і водились бобри й віднихи (видри). Біля Кушугуму, над кручами, де тепер німецький Шенвіз (колонія), жили колись турки; жили вони, кажуть, в ямах, як собаки: накида туди бур’яну, трави, листя та зимує. Це давно діялось: як ще границя турецька була по Оріль-річку. Там, де тепер городи й хати Шенвіза (південна околиця Запоріжжя – В.Ч.), над Кушугумом, було турецьке кладовище. Запорожці, як зігнали турка, поселились скрізь по плавнях, де високі гряди. У них була велика сила коней, скоту, а деякі діди-сидні дуже кохалися в бджолах. І козацьке кладовище було, кажуть, в кінці Шенвіза, понад Кушугумом, біля турецького» (НП,44-45).
Дмитро Яворницький та Андріан Кащенко зазначають, що Кушугум звивистий, улітку й восени пересихає, а тому поділяється в ті пори року на окремі ланки – плеса (ЯЗ,ч.1,267; КВЛ,52).
Відомості про те, що по берегах протоки жили запорожці, подають не тільки місцеві народні перекази, а й історичні документи (СІ,ч.1,197).
Жоден із гідрооб’єктів Великого Лугу не має в своїй назві стільки варіантів, як їх має Кушугум. Вони фіксуються джерелами 18 – 20-го століть: Кушугумъ (СО,70; СІ,ч.1,197; ЯВ,185; ЯЗ,ч.1,267; НП,44; МС,83), Кушугум (КВЛ,4,51; СНР,36; ЯТС,88; ТНР,256; СГУ,307; ГУ,167), Кошугумъ (ЗОТ,т.3,494; МС,83), Кошогумъ (МС,83), Кошоумъ (АЮЗР,ч.VII,т.2,84), Кучугумъ (СІ,ч.3,131; ЯВ,185; МС,83), Кучукумъ (БЧ,ч.2,64), Кушугуръ (карта Івана Ісленьєва 1779р., див. додатки до ЯВІ), Кучумъ (КЗ), Кутучума (ВЕГ,40,76), Кучугумка, Кучугумовка (НИА,36). Не виключено, що серед наведених гідронімічних варіантів є й помилкові написання (такі, скажімо, як Кутучума або Кушугуръ).
Щодо походження назви протоки маємо різні думки. Дмитро Яворницький указував на чотири можливі її етимології з тюркськомовними основами: 1)від «кузун» із значенням «ворон» (ЯЗ,ч.1,267); 2)від «кочкум», що значить «баранячий пісок»; 3)від «коджа-кум» із значенням «крупний пісок» і 4)від «куш мак» – «з’єднувати» (звідси Кушугум – «місце, де з’єднуються ріки» (ЯВ,185-186). Олег Трубачов припускає, що в основі назви лежать два тюркізми, а саме: «кучук» і «кум», тобто «дрібний пісок» (ТНР,207). Олекса Стрижак вважає, що гідронім слід виводити із тюркського «кушум» («кошум») і тлумачити як «з’єднувач», «протока» чи «біжівка» (СНР,37). Звичайно, остання етимологія з усіх наведених вище здається найбільш імовірною, але, ясна річ, не доконечною. На мою думку, можна було б прийняти й такі етимології (всі теж із тюркськомовними основами): 1)від «куш» («птах») (СР,т.II,ч.1,1022) і «гум» («пісок») (МСГТ,165), тобто «пташиний пісок» (дійсно, на піщаних берегах Кушугуму, особливо в районі урочища Великих Кучугур, дуже любили збиратися плавневі й лугові птахи); 2)від «кошум» («біг», «течія») (СР,т.II,ч.1,643) і «гум» («пісок»), тобто «той, що біжить у піски» або «той, що тече серед пісків»; 3)від «кош» («коч»), що значить «кочовище», «стан», «тирло», «тимчасове житло пастухів» (МСГТ,297,299) і «гум» («пісок») – отже, «кочовище (стан, табір, тирло і т.п.) на піску»; 4)від «кошкакум» із значенням «голі піски, що перевіваються вітром і не заростають рослинністю» (МОТ,222); 5)від «каш» чи «кош» із значенням «високий, крутий берег, вал або пагорб» (МОТ,289) і «гум» («пісок»), тобто «той, що має високий (крутий) піщаний берег».
Протока поділялася на кілька ділянок (відрізків): Гнилий Кушугум або Гниляк, Кривий Кушугум, Великий Кушугум, Вовче Горло, Ка/рпине, Лозува/тка, Корчува/те або Корцюва/те, Лахно/ве, Паперу/шка та Різни/чка.
Клоку/нка виходила з Дніпра майже навпроти правобережного села Біленького і, перетнувши увесь Великий Луг упоперек, упадала в Кінську через озеро Божок між селами Скельками та Маячкою. В джерелах: Клокунка (ЗОТ,т.№,494; ЯВ,186; МС,84; СНР,20; СГУ,254), Клокушка (КВЛ,66). У місцевих говірках, зокрема в говірці села Скельок, вимовляють Клуку/нка й Куку/нка (ЧМ). Назва походить, очевидно, від «клоку/ша» (чи «клоку/нка»), що значить «дощечка, оброблена в вигляді ложки, яку використовують під час ловіння сома: від удару нею по воді утворюється звук, схожий на квакання жаби, що й приманює сома» (СГ,т.2,252).
Лопу/шка виходила з Дніпра нижче Клокунки і вливалася в лиман Городицький, а з нього витікала далі на південь і впадала в Кінську поблизу села Маячки. Довжина близько 15-и кілометрів, ширина від 10-и до 25-и метрів. Ще в середині 19-го століття була судноплавною; під час весняної повені служила найкоротшим шляхом для суден і плотів, які пливли з Дніпра й приставали в селі Скельках або в місті Василівці (НП,58). У джерелах: Лопушня (ЗОТ,т.3,494), Лопушка (ЯВ,186; МС,84; КВЛ,66,73; НП,57; СНР,52; СГУ,326), Лопуховата (НП,57). Серед місцевого населення відома ще і як Лопу/ша, Лопу/шина, Лопухува/та, Лопу/шна та Лупу/шна (ЧМ). Щодо походження гідроніма є дві версії. Олекса Стрижак вважає, що в його основі лежить слово «лопух» зі значенням «реп’ях» (СНР,52). Деякі ж мешканці навколишніх сіл виводять цю назву від прізвища якогось запорожця Лопу/хи, що в давнину мав нібито на березі протоки зимівник.
Протока Оджиґі/льня сполучала Дніпро з Кінською. В останню входила навпроти лиману Кузьминського між селами Єлизаветівкою та Благовіщенкою. Назва походить від двох тюркських слів: «аджи» («гіркий») і «голь» («водойма», «озеро») (див.: ГУ,166,171). Відома ще і як Оджиґільна Плетениха (текла звивинами, «плелася» плавнею). До речі, навпроти сіл Балок та Єлизаветівки (з лівого берега) і Червонодніпровки та Вищетарасівки (з правого берега) було ще кілька проток Плетених (Ве/рхня Плетени/ха, Ґудзі/вська Плетени/ха, Буз/івська Плетени/ха, Рогова/ Плетени/ха та ін.). Вони сполучали Дніпро з Кінською не прямо, а через безліч озер, бакаїв і боліт. Їхні русла так петляли плавнями, що навіть досвідчені місцеві рибалки та мисливці часто в них блудили й довго не могли вивести свого човна із цього лабіринту. Всі Плетенихи локалізувалися саме в названому районі Великого Лугу, очевидно, не випадково. Утворення надзвичайно звивистих русел цих проток пов’язане, мабуть, із тим, що тут, де плавнева долина була найширшою, під час повені вирували дуже потужні течії і вимивали дно закрутами.
Нижче Рогової Плетенихи Дніпро з Кінською поєднувала протока Перебі/й. Вона відома також під назвами Перебо/й, Перебо/їна та Вели/ка Перебо/їна. В джерелах: Перебій (КВЛ,56; СГУ,414), Перебой (МС,84; ЯВ,186; СНР,26). В основі гідроніма дієслово «перебивати» із значенням «переділяти, перегороджувати що-небудь» (СУМ,т.6,122). Русло Перебою, справді, «перебивало» («переділяло») широку верхню частину Великого Лугу і вузьку середню, що починалася з правого боку (за течією в звичайному режимі) протоки й тяглася аж до Микитинського перевозу.
Найзначнішою протокою, яка сполучала Дніпро з Базавлуком, слід уважати Скарбну/. Вона виходила з Дніпра навпроти острова Британа й під назвою Скарби/нка (або Ско/вська) прямувала на захід, щоб злитися з лиманом Чортомлицьким; нижче села Капулівки виходила з цього лиману і кілометрів зо три текла на південь; біля озера Домахи повертала на південний захід, а далі – на захід і проти села Покровського зливалася з протокою Си/синою; прийнявши останню, вже під назвою Стара Сисина ішла на сполучення з Базавлуком, з яким і зливалася біля озера Підстепного. За даними Дмитра Яворницького, довжина Скарбної близько 40 верст, ширина від 6-и до 70-и сажнів, глибина до 2-х аршинів (ЯВ,180,182). На карті Івана Ісленьєва 1779-го року значиться як річка Скарбная (див.: КМ,№31). За іншими джерелами: Скарбная (ПВЛ,312; ЯВ,180), Скарбна (КВЛ,82). Дехто з місцевих жителів вимовляє Скабна/, тому й маємо Скабная (МС,86) та Скабна (СГУ,505). В минулому вживався й варіант Скарбниця, що його зафіксував Аполлон Скальковський (Скарбниця; див.: СП,40). Назва мотивована тим, що в протоці запорожці ховали січові скарби та зброю, коли того вимагали обставини. Про це свідчать не тільки документальні дані, а й народні перекази, наприклад: «В Капулівці, на Скарбній, стояли, кажуть, запорозькі кораблі. Як тікали запорожці під турка, то багато, кажуть, сховали казни і пушок у Скарбній. Гроші, кажуть, замулили в річку, в мідних казанах, і будуть вони лежать, поки світ сонця» (НП,85). І ще: «Колись давно, ще не за нашої пам’яті, у Капулівських плавнях жили запорожці Гавриленко і Лисий; їм було більше ста років. Розказували вони нашим батькам, що біля Скарбної, де стара Січ, є стрілиця, а в тій стрілиці схована вся запорозька казна. Кажуть, що цю казну сховав кошовий Калниш і дванадцять отаманів. Гроші сховано і заклято на двісті років» (НК,44-45). Наприкінці 19-го століття рядом із Скарбною (у Сисиній) Дмитро Яворницький знайшов залишки козацького бойового судна – чайки (ЯІ,т.1,278).
Із тих проток, що поєднували Дніпро з лиманами, назву лише дві, на мій погляд, найбільш примітні – Змійку і Павлюка. Перша виходила з Дніпра нижче протоки Лопушки і впадала в лиман Семе/нів. Звивалася по плавні між озерами й бакаями, як змійка (звідси й назва). В джерелах: Змейка (ЯВ,186; МС,84), Змійка (КВЛ,73; СНР,30; СГУ,215). Друга виходила з Дніпра проти острова Сулими і впадала в лиман Чортомлицький. За даними Дмитра Яворницького, мала 4 версти довжини (текла на захід) і до 80-и сажнів ширини; названа ім’ям кошового отамана Павлюка (Бута Павла Михновича), який потопив у ній татарський загін (ЯВ,180). У джерелах: Павлюкъ (АРД; СП,56; ПВЛ,312; МП,102; МС,86), Павлюк (КВЛ,82; СГУ,409).
У Балчанських плавнях (на правому березі Кінської навпроти села Балок) було озеро Піскувате. Між ним і Дніпром існувала протока Мишрик. За джерелами: Мышрикъ (ЯВ,186; МС,84), Мишрик (СНР,98; СГУ,365). Андріан Кащенко, видно, помилково подає Митрик (КВЛ,73). Етимологія назви затемнена. Олекса Стрижак припускає, що гідронім утворено з допомогою демінутивного суфікса -ик від кореня «мишр», який семантично пов’язаний із говірковим словом «мишерина», тобто «мішаний ліс на вологому ґрунті» або «смуга між двома річками» (СНР,98).