Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Брита/н – приблизно на 15 кілометрів нижче Нікополя, трохи вище витоку протоки Павлюка. В Андріана Кащенка помилково Братан (КВЛ,77). У Дмитра Яворницького Брытанъ (ЯВ,107). Довжина більше трьох кілометрів, ширина більше кілометра. Щодо походження назви є різні гадки. Одні вчені вважають, що її слід виводити від тюркських слів «бр» чи «бир», тобто «один» та «ітан», тобто «зниклий» (острів, на якому хтось зник); інші не виключають можливості, що вона походить від «бурмак», тобто «нерівна місцевість» (див.: СНР,87). Але найвірогідніше, на мою думку, що в основі топоніма лежить слово «бритий» (образно), тобто «голий», «без рослинності». Тепер острів на дні Каховського водосховища.
Сулима/ – майже навпроти виходу протоки Павлюка. Часто називався Сулимо/вим і Спі/рним. За джерелами: Сулимовий (ЛВ,565), Сулима (КВЛ,77). Довжина близько двох кілометрів, ширина більше кілометра. Назва пов’язана з прізвищем гетьмана запорозьких козаків Івана Михайловича Сулими, відомого ватажка антипольського повстання 1635-го року. За даними Андріана Кащенка, який обстежував острів 1916-го року, тут були руїни якогось стародавнього городища (КВЛ,77). Не виключено, що в давнину на Сулимі знаходилося запорозьке укріплення, залога якого охороняла підступи до Січі. Тепер острів затоплений.
Скалозу/бів острів був на Дніпрі в самому кінці Великого Лугу, майже проти гирла Базавлука. Невисокий, у велику повінь заливався (КВЛ,98). Довжина 2 версти, ширина 200 сажнів (ЯВ,110). За джерелами: Скалозубів (ЛВ,567; КВЛ,99), Скалозубъ (ЯВ,110). Назва утворена від прізвища старшини Війська Запорозького Семена Скалозуба, який загинув 1599-го року під час морського походу козаків на Азов. Цей старшина відомий ще й тим, що першим зустрів і привітав гетьмана Самійла Кішку, коли той утік із 25-річного турецького полону (про зустріч повідомляється в народній думі «Самійло Кішка» – див.: УНД,147). Цілком можливо, що острів свого часу був опорним пунктом Скалозубового товариства. Тепер він затоплений.
З історією Запорожжя тісно пов’язані ще й такі великолузькі острови, як Томаківка і Базавлу/цький. Перший знаходився під правим (північним) берегом лугової долини; омивався однойменною річкою, протокою Ревуном, рукавом Дніпра Річищем та лиманом Чернишівським. Площа більше 350-и гектарів. Майже увесь затоплений Каховським водоймищем, за винятком невеликої північної частини, що тепер зветься Островом. Назву одержав від річки Томаківки, біля гирла якої починався. Назву підтверджує Еріх Лясота у своїх мемуарах (див.: МИЮР,184). Правда, Дмитро Яворницький вважав, що топонім походить від татарського «тумак», себто «шапка» (острів за формою справді нагадував шапку) (див.: ЯІ,т.1,73).
Острів відомий також під назвами Бу/цький, Бу/цька, Бу/чка, Бучки/, Бу/чацький (в основі всіх цих топонімічних варіантів слово «буц», тобто «втікач»; див.: СГ,т.1,118), Городи/ще (через залишки на ньому колишнього січового укріплення), Дніпро/вський, Дніпрови/й (був недалеко від Дніпра), Тома/ківський. За джерелами: Томаковка (ШН,11; ЯВ,98-100), Tomakowka (БОУ,43), Томаківський (ЛВ,564; КВЛ,9,19,41), Бучки, Буцька, Городище, Дніпровський (ЯІ,т.1,71), Буцький, Бучка (БОУ,161), Дніпровий (ЯІ,т.3,447), Томаківка (КВЛ,47; ЯІ,т.3,168; ЦРЖ,876), Бучацький (КО,50).
У 1564 – 1593-ому роках на острові розташовувалася Томаківська Січ. Запорожці вибрали це місце для свого гнізда не випадково, а врахувавши його винятково вигідне військово-стратегічне положення та його природно-ландшафтні особливості. Польський шляхтич Самуїл Зборовський, який побував на Томаківці в кінці 16-го століття, писав: «Острів такий широкий, що може вмістити 20 тисяч чоловік і немало коней» (ГЗК,68). А французький інженер Гійом Левассер де Боплан у першій половині 17-го століття відзначив таке: «Томаківка – це острів до третини льє в діаметрі або біля того, майже круглий, дуже високий, здіймається у вигляді півкулі, геть покритої лісом. Якщо стати на його вершині, то видно увесь Ніпро від Хортиці аж до Тавані. Цей острів дуже гарний; я лише не зміг дізнатись, які у нього береги» (БОУ,43).
Ось якою побачив Томаківку в кінці 19-го століття Дмитро Яворницький: «Сам острів із південного боку, там, де до нього підходить Річище, у наш час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й складаються з червоної глини, яка щороку на великому просторі обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова – сім сажнів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий на майстерно вирізаний серп. Ґрунт тут чорноземний, вельми вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає зовсім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово з’являються грушеві дерева, тут же з’являються вапнякові камені. З північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною травою, грушами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень і терну, а в нижньому кінці є великі поклади вапняку з морськими черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою «кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовковицею, густою лозою. Навесні їх повністю заливає водою. Уся окружність острова Томаківки становить шість верст, а площа – 350 десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої рослинності, як деревної, так і трав’яної, що пояснюється стійкою звичкою селян Чернишівки вивозити на випас на острів Томаківку свою худобу – коней, корів, свиней – і залишати їх тут без жодного догляду на все літо, дозволяючи їм бродити по острову до самої осені й знищувати на ньому будь-яку рослинність дощенту» (ЯІ,т.1,74).
Фактично з острова Томаківки почалася визвольна війна українського народу 1648 – 1654-го років. У кінці грудня 1647-го або на початку січня 1648-го року, утікши з в’язниці, сюди разом із сином Тимошем прибув Богдан Хмельницький. Тут він застав близько трьох сотень запорожців, підбив їх на повстання проти Польщі, звів міцне укріплення і почав активні дипломатичні зносини з кримським ханом, намовляючи його укласти військовий союз. Звідси Богдан 25 січня 1648-го року подався на Микитинську Січ, легко здобув її, а через кілька днів після цього козаки обрали його своїм гетьманом та оголосили війну шляхті.
В серпні 1697-го року, повертаючись із турецького походу, на острові зупинявся Іван Мазепа (ЯІ,т.1,73).
Сплюндрована в 19-ому й майже повністю знищена в 20-ому столітті, Томаківка в докозацькі й запорозькі часи була одним із найкращих і найбільших кутків Великого Лугу. Як свідчать архівні документи, зокрема опис Черкаського замку 1552-го року, тут були промислові уходи (АЮЗР,ч.VII,т.1,с.84).
На чудових острівних луках випасалися не тільки січові скакуни, а й дикі коні – тарпани (КВЛ,9).
Запорожці ніколи не покидали Томаківку зовсім. Коли Січ знаходилася в якомусь іншому місці, на острові постійно стояла козацька сторожа (ЯІ,т.1,234), а по його берегах жили запорозькі рибалки. Взагалі, томаківська земля приваблювала людей із давніх-давен. Про це свідчить хоча б те, що тут були скіфські кургани, які розкопав Дмитро Яворницький.
Тепер про острів Базавлуцький. На ньому колись була розташована Базавлуцька Січ. У різні часи й у різних джерелах острів називався по-різному. Посол австрійського імператора Рудольфа II Еріх Лясота, який навесні 1594-го року побував на ньому, називає його Базавлуком (див.: ЯІ,т.1,67). Андріан Кащенко, який також побував на цьому острові, але вже на початку 20-го століття, – Базавлуцьким або Городищем (КВЛ,82); автори «Радянської енциклопедії історії України» (т.1,К.,1969,с.100) – Базавлуком або Чортомликом; перекладачі й коментатори «Опису України» Гійома Левассера де Боплана (див.: БОУ,161) – Базавлуком або Чортомлицьким.
Як каже Олена Апанович, точне місце знаходження острова «досі не встановлене» (АР,9). Справді, серед дослідників немає одностайності щодо його локалізації. Так, Дмитро Яворницький шукав його на правому березі ріки Базавлука біля села Грушівки (ЯІ,т.1,68). Андріан Кащенко ж уважав, що він знаходився проти Чортомлицького рогу й села Капулівки посеред лиману, який утворювався злиттям річки Чортомлика та проток Скарбної, Павлюка й Підпільної (КВЛ,82-83). З Андріаном Кащенком погоджується відомий історик Запорожжя Володимир Голобуцький, указуючи при цьому, що острів нагадував собою прямокутний трикутник, боки якого були довжиною близько двох кілометрів (ГЗК,109). Мені думається, що Андріан Кащенко та Володимир Голобуцький мають рацію. На їх користь свідчить такий запис у щоденнику Еріха Лясоти: «Дев’ятого травня прибули ми до острова Базавлука, біля рукава Дніпра Чортомлика, або, як вони (тобто запорожці – В.Ч.) висловлюються, біля Чортомлицького Дніприща, близько двох миль. Тут була тоді Січ козаків…» (див.: ЯІ,т.1,67). Із попередніх записів посла стає ясно, що його судно, поминувши якийсь острів на Дніпрі (більше всього, що Британ, – В.Ч.), завернуло в Чортомлицьке Дніприще (мабуть, у протоку, що пізніше стала називатися Павлюком, – В.Ч.) і, подолавши «близько двох миль» (тобто 15 кілометрів), пристало в Січі. Якби острів знаходився на ріці Базавлуці (що намагався довести Дмитро Яворницький), то пунктуальний Еріх Лясота про це обов’язково відзначив би. І плив би посол із Дніпра до нього не дві милі, а миль чотири – п’ять. Крім того, в листі кошового отамана Богдана Мікошинського до Рудольфа II від 3 липня 1594 року значиться: «Дано на Базавлуку, при Чортомлицькому рукаві Дніпра». З огляду на це Базавлуком і Базавлуцьким острів називався, мабуть, не за однойменною рікою, а за місцевістю (Базавлугом). Паралелі Чортомлик і Чортомлицький – від того, що рядом було гирло річки Чортомлика і течія Чортомлицького Дніприща. Городищем же в часи Андріана Кащенка й пізніше даний топооб’єкт звався через те, що на ньому були руїни Базавлуцької Січі (КВЛ,82).
Помітними у Великому Лузі були й такі острови, як Вара/вин, Скарбни/й і Хмельни/цький.
Вара/вин омивався водами протоки Рябка/ (зі сходу), Кінської (з заходу) і Дніпра. Розміри: 2 версти довжини і 400 сажнів ширини. Затоплявся тільки у велику повінь навесні, лісистий. Колись належав громаді села Томаківки, тому називався ще й Томаківським (ЯВ,97-98). Основна назва від власного імені Варава. На атласі Дніпра 1786-го року показаний як Ваваринъ (видно, помилково; АРД). Біля нього Кінська перший раз упадала в Дніпро. Тепер затоплений.
Скарбни/й знаходився у північно-східній частині Базавлугу, в місцевості, яка Бопланом названа Військовою Скарбницею (БОУ,44). Згадується в описі Дніпра 1696-го року як такий, що підступає «до самої Січі» (ЛВ,565). За пізнішими джерелами не простежується. Дмитро Яворницький висловлював здогад, що Скарбним у давнину міг називатися острів Андрущин (чи Андрушків), який знаходився кілометра за півтора на південний схід від села Капулівки (ЯВ,108). На мою ж думку, Скарбним треба вважати частину Військової Скарбниці, яка омивалася з півночі протокою Підпільною, зі сходу та півдня протокою Скарбною (від неї, ймовірно, і назву одержав), а з заходу протокою Сисиною. Своїм північно-східним кінцем ця острівна територія дійсно наближалася до Чортомлицької Січі. Тепер затоплений.
Хмельни/цький острів був у Хмельницькій плавні (від того й названий так). Омивався уступом Грузьким, Кінською та протокою Хмельницькою. За нього запорожці дуже часто змагалися з татарами, маючи тут чудові пасовиська для своїх коней (КВЛ,78). Довжина більше кілометра, ширина біля кілометра. Тепер на дні Каховського водосховища. Увесь топонімічний комплекс, до якого входила й назва острова, пов’язаний із прізвищем великого гетьмана України Богдана Хмельницького.
Навесні й на початку літа, коли повінь наростала або спадала, по всій великолузькій долині показувалися з-під води довгі острівні смуги, які місцеве населення називало грядами. Це були, як правило, намивні піщані підвищення уздовж проток, а також між озерами і лиманами. На них росли найрізноманітніші лугові трави, розкошувало певний період плавневе птаство.
Називаю кілька найбільших і найвідоміших серед тутешніх жителів гряд:
Балаба/нова – тяглася уздовж однойменного озера в Канкринських плавнях навпроти смт Малокатеринівки. Тут у кінці 18 – на початку 19-го століття був зимівник запорожця Балабана.

Вели/ка – поряд із урочищем Великими Кучугурами. Названа за розміром (дуже довга).
Верещако/ва – на правому березі протоки Кушугуму в Канкринських плавнях. Названа за прізвищем запорожця Верещака, який мав тут зимівник (НП,63).
Во/вкова – тяглася від озера Вовчого Горла до протоки Лопушки на лівобережжі Дніпра, навпроти села Біленького. Названа за прізвищем рибалки Вовка, що мав тут свій стан.
Заї/чиха – на правому березі Кінської нижче села Скельок. Кажуть, що назва пов’язана з прізвищем якогось рибалки чи мисливця Заїки.
Кам’яна/ – на правому березі дніпрового рукава Річища навпроти села Іллінки. В кількох місцях покрита камінням (гранітними брилами), звідси й назва.
Калниши/ха – тяглася між Журавлівським лиманом і річкою Базавлуком. Проти неї, на лівому березі річки, було запорозьке кладовище. Влітку 1886-го року Дмитро Яворницький знайшов тут два камінні хрести. На одному з них був напис, що засвідчував місце поховання козака Кущівського куреня Калниша (помер 1749-го року). Можливо, небіжчик доводився родичем славному кошовому Петрові Калнишевському (ЯЗО,212). Від прізвища цього запорожця і пішла назва гряди.
Пала/нка – знаходилася між дніпровими рукавами Річищем і Тарасом навпроти села Новокам’янки. Назва походить від слова «паланка». В лексиконі запорожців воно означало: «полкове укріплення, місце перебування полковника з іншими посадовими особами полку, а також округ полковий» (СГ,т.3,88). Та навряд, щоб саме з цим значенням був пов’язаний топонім. Тут, очевидно, маємо зв’язок із значенням «піч у таборі косарів» (СГ,т.3,88) чи «місце знаходження табору косарів».
Сліпа/ – на правобережжі Кінської, між озерами й бакаями напроти села Іванівни. Була дуже вузькою, майже не помітною за плавневою рослинністю, тому на ній доводилося слі/пати (сильно напружувати зір – див. СГ,т.4,151), щоб не збочити в болото (звідси буцімто й назва).
По всьому Великому Лузі існували такі порівняно невеликі ділянки (чи місцини), що виділялися якимись природними ознаками серед довкілля або були пов’язані з певними особами чи подіями. Йдеться про т.зв. урочища. Відзначу лише ті з них, які, на мою думку, в географічному та історико-етнографічному відношенні являли собою найцікавіші об’єкти.
Урочище Банду/рине біля однойменного озера на лівому березі Дніпра в Балабинських плавнях. У кінці 18 – на початку 19-го століття тут знаходився зимівник (хутір) запорожця Бандури (НП,63).
Урочище Дзіндзьо/ха було над однойменним озером між Дніпром і протокою Жбурівкою в Кушугумських плавнях. Тут жив колись запорожець Дзіндзьоха (НП,63).
Канци/берівщина – урочище на гряді біля озера Канциберівського, нижче протоки Жбурівки. В давнину тут був зимівник козака Канцибери, від чого й назва (НП,63). Про це урочище та його колишнього господаря ще на початку 20-го ст. розповідали різне. Одні казали так:
«У Кушугумівських плавнях жив запорожець Канцибера, його урочище і тепер звемо Канциберівщиною. Там є гряда, а на ній стояло шість дубів уряд; дуби, кажуть, були товстючі, що втрьох і не обхватиш. Під кожним дубом, кажуть, сховано по казану грошей. Тепер нема й сліду, де були дуби, а гроші, кажуть, і досі лежать непорушно» (НК,60).
Інші ж – інак:
«Ще за запорожців жив у Великому Лузі характерник Канцибера. Поки живий був – люди боялися його, а помер – бояться його і кишла. Здоровий, кажуть, і грошовитий був козак! Як помирав – закопав гроші і закляв. Вони й досі лежать…
Після його смерті на тім місці вночі щось регочеться і туже. Спершу почина голосить, далі кричить:
- Пропав Канцибера, пропали його й гроші!
Перекричить, а потім гука: «Гала, гала, гоп! гоп! гоп!» - І ну реготать, танцювать! Луна по плавнях так і ходе. Це гроші!
Після Канцибери прозвано й урочище Канциберівщина, тільки багато його вже розмив Дніпро. Біля урочища ніхто не зважиться ночувати – страшно» (НК,60).
Лопу/шине урочище в Біленьківських плавнях над протокою Лопушкою. На цьому місці знаходився хутір, що, за переказами, виник там, де був зимівник запорожця Лопухи. Коли затопляли плавні, мешканці цього хутора перебралися в сусіднє село Біленьке.
Дубкува/те урочище біля озера Великого Дубкуватого у Кушугумських плавнях. Тут росло багато дубів (звідси й назва).
Хмільне/ урочище на лівобережжі Дніпра західніше протоки Жбурівки. Назва пов’язана з рослиною хмелем болотяним.
Тара/сівське – це урочище над протокою Тарасом праворуч Дніпра. В часи Запорожжя тут було займище козака Тараса (звідси й назва). На карті І.Ісленьєва 1779-го року позначене як урочище Тарасовское (КМ,№31).
В’я/зове урочище було на правому березі Дніпра в Вищетарасівських плавнях, недалеко від озера Круглого. Назва від того, що тут росло багато в’язів.
Сіркі/вка – урочище під правим берегом Великого Лугу над рукавом Дніпра Річищем, біля села Іллінки. Тепер майже повністю затоплене. Назва пов’язана з прізвищем славного кошового отамана Івана Сірка. Тут, на своїй пасіці, кошовий провів останні роки свого життя, тут же 1 серпня 1680-го року він і помер. Звідси на другий день, дуже урочисто, його тіло було перевезене протоками до Січі (під сучасну Капулівку) і там поховане «з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська» (ЛВ,т.1,265). На незатопленій ділянці урочища й досі ростуть п’ять диких груш, у затінку яких, за місцевим переказом, любив відпочивати отаман.
У кутку між Кінською (лівий берег), протокою Сомиком і лиманом Сухим, напроти села Єлизаветівки, було урочище П’ять Верб, назване від того, що тут на високій гряді росло п’ять дуже старих, розлогих верб.
Трохи південніше П’ятьох Верб у цьому ж районі знаходилося урочище Баба/. З ним пов’язана легенда, яка побутувала серед жителів Єлизаветівки. Навесні 1965-го року я записав її від уже згадуваного Трохима Бондаренка. Зміст цього народного твору такий:
«Ота могила, що за старим садом над благовіщенською дорогою, здавна зветься Розкопаною (могила стояла на південно-західній околиці села Балок, у 1972-ому році знесена археологами – В.Ч.). А зветься вона так тому, що колись, – іще за панщини, – розкопав її буцімто больбатівський (єлизаветівський – В.Ч.) силач Грицько Пампура. Він, кажуть, тільки те й робив, що ходив ночами по степу та могили розкопував. Усе золота шукав.
Одного разу рився Пампура на оцій уже могилі, що за садом. А ніч місячна-місячна, і ніде нічого й не шерхне! Коли це раптом чує копач:
- Доброго здоров’я, Грицьку!
Пампура так і отетерів! Розігнувся, дивиться, коли недалечко, на дорозі, стоїть старезний-престарезний дідок. Увесь у білому й на костур спирається. На голові оселедець, як у запорожця, а вуса – аж до пояса.
- Здоров, діду, - пробелькотів Грицько. - А звідки ти мене знаєш?
- Та я все знаю... І те знаю, що ти золото шукаєш. Але оскільки б ти не рився, то його не дістанеш, поки отого сторожа не прибереш...
- Якого сторожа? - питає Пампура.
- А якого ж! Отого, що на животі руки склав, - каже дідок і показує костуром на кам’яну бабу, яка тут же таки на могилі стояла.
- Куди ж її прибрати?...
- Треба аж за три річки занести, отоді й золото візьмеш, – сказав старий і мов крізь землю провалився.
Грицько насилу отямився від такого дива. А тоді заховав у бур’яні лопату, підняв бабу на плечі й почалапав униз до плавні.
Минув Прихожанку (урочище на схід від колишнього села Єлизаветівки – В.Ч.), перебрів Підпільню та Сомик і вже наближався по болоту до Кінської. Та так йому стало трудно нести ідоляку, що він кректав-кректав, а тоді візьми та й скажи:
- Ну, й важка нечиста сила! Щоб тебе чорти взяли!...
- Хе-хе-хе... Та мене чи візьмуть, а тебе таки візьмуть, - обзивається кам’яна баба.
Як почув це Пампура, так і присів! А присідаючи, не втримав бабу, то вона тільки плюх! – і зарилася в грязюку по коліна. Перелякався силач та навтіки! Біг-біг, добіг до озерця, перечепився через якусь дровиняку, впав і втопився на мілкому. Дуже захекався, тому й захлинувся.
Треба було, кажуть, Пампурі не згадувати чортів, коли таскав бабу. Якби він був переніс її ще й через Кінську, то все б добре закінчилося, і золото б на могилі йому віддалося...
Кам’яна баба, що її впустив силач, стояла біля Кінської, аж поки плавню Каховське море не затопило. І місце те люди Бабою звали, а озеро, де втопився Грицько Пампура, – Пампуриним» (див.: ЧС,332-333).
На північній околиці теперішнього міста Енергодара залишилася незатопленою невеличка частина урочища Паліївщини. Воно знаходилося на лівому березі Дніпра нижче першого впадіння Кінської. За народним переказом, його назва походить від прізвища видатного козацького ватажка Семена Палія. Буцімто саме звідси 1681-го року він подався на Фастівщину, щоб набрати нові українські полки після лихоліття Великої Руїни (КВЛ,74). В джерелах: Палиивщина (ЯВ,117; ЯЗ,268), Паліївщина (КВЛ,7,56,74).
Нижче села Капулівки на правому березі протоки Підпільної виділялося урочище Грушки/. Назву одержало від того, що тут були густі зарості диких груш. За легендою, десь серед цих заростей запорожці сховали багатий скарб (НК,63).
У Базавлузі, між Дніпром і протокою Темною, біля Васюринського лиману містилося урочище Васю/рине. Андріан Кащенко вважав, що його назва, як і назва Васюринського лиману, пов’язана з прізвищем запорожця Васюри (КВЛ,96). Мені ж думається, що цей топонім має якийсь зв’язок із Васюринським курінем Запорозької Січі.
Західніше Васюриного між протоками Білобородчиною і Шаховою, майже посеред Базавлугу, було урочище Степо/к. Являло собою високу, ніби степову (звідси й назва), місцину, на якій випасалася худоба, стояли пасіки та рибальські стани.
Від урочищ слід відрізняти значні за площею лісові і плавневі масиви, на які поділявся Великий Луг і які також мали свої назви.
До початку 20-го століття навпроти гирла балки Виноградної, між Дніпром і протокою Кушугумом зберігався лісовий масив Кру/глик. Дмитро Яворницький характеризував його так: «прекрасний дубовий ліс Круглик, іздалеку схожий ніби на корону» (ЯЗ,ч.1,270). В цьому лісі був запорозький зимівник із пасікою; коли після зруйнування Січі почали ділити козацькі угіддя між московськими панами (кінець 18-го століття), його господар подався під турка за Дунай (НП,62). Назва лісу від його обрисів.