Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Хоч як той грабіжник не крився, а все ж про його намір скоро дізналися запорожці. Дізналися вони, значить, – і вирішили відбити в татар людське добро. Влаштували засідку якраз проти Кучугур (оповідач має на увазі урочище Великі Кучугури, про яке йтиметься далі – В.Ч.), одні в очеретах та рогозі причаїлись, а інші – на високих та густих вербах, що росли тоді по обох боках Кінської.
Сидять братчики – анічичирк! Ждуть-пождуть, а галера все не показується. Вже й смеркати стало, вже й темна ніч наступила, а хана нема та й нема. Коли це раптом чують: щось хлюпнуло і десь очерет зашелестів. Дивляться – корабель! Повільно-повільно наближається…
Тільки-но порівнялося судно із засідкою, враз як свисне козацький отаман, так хлопці, мов ті груші, на палубу згори попадали. Що тут зчинилось! Крик, зойки, брязкіт, стрілянина… уже майже всі ординці полягли, коли це хтось із наших гукає:
- Ха/на, грабіжника проклятого шукайте!
Та не встигли запорожці й оком змигнути, як ураз відкрилася потаємна ляда – і на палубу вискочив вершник! То був хан. Увесь у золоті, і кінь під ним золотий, важкими саквами нав’ючений. Від золота все навколо освітилося. Зачудовані таким дивом, козаки на мить остовпіли. А ханові того тільки й треба було. Пришпорив коня – і шубовсть із ним у воду!... Чекали-чекали запорожці, що втікач випірне – та даремно. Поглинула його хвиля навіки!
А золотий скакун, кажуть, не втопився, бо був чарівний. Скинувши з себе втопленика і мішки зі скарбами, він подався по піщаному дну річки аж до Рябка (тобто до урочища, де Кінська перший раз упадала в Дніпро). Там же вибрів на берег і майнув у степ.
Довго гуляв той жеребець на волі та водив за собою по всій Таврії цілі табуни диких коней. А як перевелися в нашому краю ті коні, то й він десь подівся. Змандрував кудись, а куди – ніхто не знає. Через нього буцімто й річку Кінською назвали» (див.: ЧС,286-287).

Щось подібне я чув узимку 1965-го року і від приятеля мого батька, уродженця села Єлизаветівки, Трохима Бондаренка в смт Кушугумі:
«Кінська була в старі часи повноводою річкою. По ній, кажуть, од Дніпра аж до Кінських Роздорів кораблі плавали. Розказують старі люди, чому вона Кінською названа.
Ще як жили тут козаки, а степи були татарськими, одного разу плив по Кінській корабель. Плив він десь із степу в Дніпро. А на ньому татарський хан, і віз він золота з собою чимало в Крим.
Татари гадали, що вибрали підходящий час: ханові донесли, що запорожці саме пішли кудись у похід. Думають: «Якось проберемося Великим Лугом і Січ проскочимо. Старі діди-запорожці, що лишилися дома, нас і не побачать». Та не так воно вийшло.
Козаки давно дізналися, що хан хоче рікою пливти, коли вони в похід підуть. То вони взяли та й лишили кілька десятків своїх товаришів у засідці на Кучугурах.
Як тільки корабель доплив сюди вночі, запорожці з усіх боків на каюках його й насіли. Перебили татар, забрали золото, а хана не вловили. Бо коли козаки почали на корабель лізти, то він із палуби кинувся на коні прямо в річку. І не на простому коні, а на золотому. Так той кінь і сяяв, усю плавню освітив.
Козаки підпливли до того місця, де вершник шубовснув, але ні він, ні золотий кінь так і не випірнули.
З того часу й річку звуть Кінською» (див.: ЧС,287).
У запорожців Кінська була однією з найулюбленіших рік; по її берегах (зокрема там, де вона виходила до Великого Лугу) козаки жили від часів першої Січі (РЛП,70; СІ,ч.1,197; НП,46); нею відважні лицарі на своїх чайках не раз піднімалися проти течії аж до верхів’я, потім перетягували човни волоками в Берду, спускалися до Азовського моря і з’являлися під стінами ворожих фортець із того боку, звідки на них ніхто й не чекав.
По Кінській у 15 – 17-ому століттях проходив кордон між Запорожжям і Кримським ханством, а в 18-ому столітті – між Російською й Оттоманською імперіями (ЗОТ,т.2,835; РЛП,3).
На початку 1616-го року біля Кінської козаки під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного розгромили турецьке військо Ібрагіма-паші (ЯІ,т.2,129). В долині ріки, на схід від Великого Лугу, стояли табором українські полки гетьманів Івана Самойловича (червень 1687р.) та Івана Мазепи (серпень 1697р.) (ЛВ,341; ЯІ,т.3,167).
При вході Кінської у Великий Луг завжди знаходилася запорозька сторожа (ЯІ,т.1,235). Козаки розуміли, що тут були східні ворота до їх вольностей. Винятково важливе військово-стратегічне значення ріки підтверджує і той факт, що саме по ній протягом 1770 – 1772-го років з наказу цариці Катерини IIбуло збудовано кілька фортець т.зв. Нової Дніпровської лінії, яка мала забезпечити подальшу московську експансію в Північному Причорномор’ї.
Кінську в районі Великого Лугу перетинали Кримський (Чумацький) і Микитинський шляхи, а в її верхів’ї сходилися шляхи Муравський і Кальміуський. Звичайно, перевози й мости через ріку контролювалися запорожцями, про що свідчать документальні дані й народні перекази. Так, наприклад, в одному з переказів, записаних Яковом Новицьким 1888-го року в селі Кушугумівці від 97-літнього Арсена Чорновола, говориться: «Там, де слобода Янчокрак (тепер село Кам’янське Василівського р-ну – В.Ч.), через Кінку був татарський міст, одбитий козаками» (НП,60).
Серед жителів Пологівського, Оріхівського, Запорізького, Василівського та Кам’янсько-Дніпровського районів Запорізької області в найрізноманітніших варіантах поширена легенда про те, що на дні Кінської лежить багато замуленого золота (дехто з оповідачів указує навіть місце знаходження скарбу). Подейкують також, що в 20-их роках минулого століття це золото хотіли знайти американці, запропонувавши більшовицькому урядові взамін відшуканого багатства прочистити русло ріки на всьому її протязі й зробити, таким чином, Кінську знову судноплавною аж до верхів’я.
Все, що пов’язане з Кінською, міцно тримається в історичній пам’яті нижньонаддніпрянців. Ще й тепер, будучи занедбаною, сплюндрованою і в середній течії затопленою, – славна ріка залишається досить помітною водною артерією запорізького краю, перлиною нашого неозорого степу.
Гідрографію долішньої частини Великого Лугу великою мірою визначала права притока Дніпра Базавлу/к. Вона бере початок поблизу села Червоноіванівки Криничанського району Дніпропетровської області; тепер упадає в Каховське водосховище нижче села Покровського, а до затоплення Великого Лугу впадала в Дніпро біля острова Скалозубового. Нинішня довжина – 150, колишня – близько 200 кілометрів. Має сточище в 4600 км2. Входила у Великий Луг із півночі біля села Грушівки, а далі, аж до гирла, текла Базавлугом (якому, до речі, дала й назву), де місцями мала від 12 до 70 сажнів ширини і 2 аршинів глибини, а місцями влітку та восени пересихала (ЯВ,134); тут же зливалася з різними протоками (Скарбною Колотівською, Бакаєм та ін.) і лиманом Великими Водами.
У різних джерелах знаходимо такі варіанти назви Базавлука: Базавлукъ (ЗОТ,т.3,585; СП,39; СХ.,24; СІ,146; ЯВ,134; МС,88), Базувлукъ (НП,33), Базулукъ, Базовлукъ (ЯВ,134), Базолукъ (МР,63), Бузлукъ (ЯВ,134), Бузулукъ (СО,I,67; ЯЗ,I,255; МС,88), Бузовлук (ШН,11), Безовлукъ (АЮЗР,т.XI,14), Бузувлукъ (КЗ), Базалук (СГУ,29), Базавлук (КВЛ,94; ЯТС,18; КДО; СГУ,29), Bazanlyk (МІРК,№№32,40).
Довгий час Базавлук був межею між запорозькими вольностями й татарськими кочовищами, а певний період – між Кодацькою та Інгульською паланками Запорожжя. Січовики дуже любили цю ріку; тут вони ловили рибу, по берегах мали зимівники (див. КЗ), випасали худобу, пасічникували. Її назва служила славним лицарям своєрідним паролем – вітанням при зустрічі:
- А пугу! Пугу!
- Козак з Лугу!
- Базавлук!
- Соломаха та тузлук!
1771-го року козаки збудували на Базавлуці міст і поставили біля нього сторожку (АК,127).
Назва ріки тюркського походження. Дмитро Яворницький дотримувався думки, що в основі гідроніма маємо турецьке слово «бузлук», що значить «льодник» чи «залізна підкова для ходіння по льоду», або слово «бузаклик», що значить «памолодь» (ЯВ,134). Борис Мойсеєв, який досліджував аналогічний гідронім в Оренбурзькій області, вважає, що в його складі іменник-тюркізм «бузау» («теля» або «оленятко») та суфікс –лик на означення присвійності; отже, Базавлук (<Бузаулик) слід перекладати як Теляча ріка або ріка Оленят (МТН,180,182). Звичайно, не виключені й інші етимології. Можна припустити, наприклад, що назва походить від тюркізмів «баз» («скотний двір», «хлів», «кошара» або «яма», «льох») (див.: ЕСУМ,т.1,113) чи «басали(у)к» («заболочена земля», «солонець») (див.: СД,т.1,52), або, нарешті, «Бузулук» («місце, покрите руїнами») (див.: СР,т.IV,ч.2,1868). Ясна річ, найбільш вірогідні ті етимології, що пов’язані зі скотарством. Адже долина Базавлука (особливо Базавлуг) була дуже гарними, багатими пасовищами, якими користувалися і запорожці, і татари. Найліпше, здається, в даному разі підходив би переклад Скотувата. Тим більше, що гідронімів із такою назвою на півдні України чимало (див.: СГУ,508).
На водний режим Великого Лугу відчутний вплив справляли також річки, потоки і струмки, які входили в нього з різних боків і впадали або в основні його артерії (Дніпро, Кінська, Базавлук), або в його лимани чи протоки. Спочатку назву й коротко схарактеризую ті з них, що вливалися у великолузьку долину із правого боку (перелік вестиму в порядку згори до низу, за течією Дніпра):
Ни/жня Хо/ртця – річка, права притока Дніпра. Текла із західного степу однойменною балкою. Довжина близько 12 кілометрів. Існувала до середини 19-го століття, потім пересохла. У Дніпро впадала вище села Розумівки на крайній півночі Великого Лугу. За джерелами: Нижній Хортичь (КМ,№31), Нижняя Хортиця (АРД; ЯВ,132; МС,83; НП,20), Нижня Хортиця (КРУ,124; СГУ,389). Друга частина гідроніма пов’язана з сусіднім островом Хортицею, а перша дана на противагу річці Верхній Хортиці, що впадала в Дніпро кілометрів на 10 вище. Після зруйнування Січі по берегах річки доживали свій вік сімейні козаки: Леонтій Попович, Федір Задерака, Максим Нечепій, Хома Самарський та ін. Вони займалися рибальством, мисливством, пасічництвом і скотарством, вирощуючи добрих верхових коней (НП,20). За переказами, над нею запорожці заховали в різних місцях великі скарби (НП,21-22).
Білинка – річка; текла з північного степу балкою Біленькою і впадала в Дніпро біля села Біленького. Протяжність близько двох кілометрів. У джерелах: Б?линка (АРД), Біла (ЛВ,564), Б?ленькая, Б?линка(МС,83), Б?лая, Б?ленькая, Б?линка(ЯВ,132-133). Назву одержала або від балки, якою текла, або від сусідньої гори Білої (Лисої), що виділялася на зеленому тлі Великого Лугу своєю білою піщаною вершиною. По обох берегах річки до зруйнування Січі були козацькі зимівники. За останні три-чотири десятиліття висохла.
Черво/на – річка, що текла по дну однойменної балки (від неї дістала й назву) з півночі й упадала в болота на правому березі Дніпра вище урочища Заломів. Довжина не більше 7 кілометрів. Висохла в кінці 19-го століття. На карті Івана Ісленьєва (1779р.) значиться як Червонная (КМ,№31). За іншими джерелами: Червленя, Червоная (МС,86), Червонная (ЯВ,32). Відома також як Чо/рна (ця назва дана, очевидно, на противагу сусідній річці Білинці).
Березува/тка – річка, що текла балкою Березуватою (звідси й назва). Брала початок із джерел вище села Анастасіївки (Косівки) і впадала в рукав Дніпра Річище (ділянка Бугай) у селі Добрій Надії. Довжина більше 10 кілометрів. Місцеві жителі той її відрізок, що протікав у самому селі, називали Течією, а всю річку – ще й Борознуваткою (буцімто через те, що вона в повінь розмивала ріллю, борозни). Тепер річка майже повністю пересохла. Відрізок Течія, як і гирло балки Березуватої, затоплений Каховським водоймищем.
Гру/шівка – річка, що впадала через протоки Джуган, Мале Річище й Куму в Дніпро нижче села Доброї Надії, а тепер упадає в Каховське водоймище між селами Іллінкою та Мар’ївкою. Довжина близько 10 кілометрів. Тече однойменною балкою з півночі. У джерелах: Грушевка (КЗ; СЕ,250; СО,ч.1,68; ЯД,т.1,48; МС,85; ЯВ,133), Грушівка (ЛВ,564; КРУ,125). Назва від диких груш, що росли колись по її берегах (особливо біля гирла) (ЯВ,133). У серпні 1697 року на березі Грушівки, повертаючись із турецького походу, стояло табором українське військо під командуванням гетьмана Івана Мазепи (ЯІ,т.3,170).
Тома/ківка – річка, що бере початок біля села Лукашевого Запорізького району Запорізької області й тече в південно-західному напрямку територією Січеславщини до Каховського водоймища. Впадає в це водоймище біля села Червоногригорівки; колись же тут увіходила у Великий Луг і через протоку Ревун, лиман Чернишівський та рукав Річище впадала в Дніпро. Довжина 51 кілометр, площа сточища 1015 км2, ширина у верхів’ї від 3 до 8 метрів, а в нижній течії – до 24 метрів. За джерелами: Томаковка (КМ,№31; ШН,11; МС,85; ЯВ,133), Маковка (КЗ), Томаківка (ЛВ,564; КВЛ,41; КРУ,125; СГУ,568), Tomakowka (ТКХ, карта). Назва походить від тюркського слова «тамак», що значить «горло», «гирло річки», «вхід в ущелину або в щось інше» (ГУ,168) чи «місце злиття річки з іншою водою (озером, морем)» (ГИГТ,52). За народною ж легендою, гідронім виник буцімто внаслідок злиття вказівної частки «то» й іменника «маківка» так само, як і назва смт Томаківки – районного центру Дніпропетровської області (див.: ЧС,361). Входячи у Великий Луг, Томаківка разом із протокою Ревуном, рукавом Дніпра Річищем та лиманом Чернишівським омивала однойменний острів, на якому протягом 1564 – 1593-го років знаходилася Томаківська Січ. По берегах річки в часи Запорожжя було багато козацьких зимівників (див.: КЗ), а в її пониззі, на чудових луках, січовики випасали своїх коней (див.: ЯІ,т.2,297).
Соло/на – річка; входила до Великого Лугу з півночі біля села Червоногригорівки (тепер упадає в Каховське водоймище), зливалася з протокою Ревуном. Мала русло довжиною до 7 кілометрів. Тепер значно покоротшала й перетворилася на струмок. Названа за смаком води.
Ка/м’янка (1) – річка, що текла однойменною кам’янистою балкою (чи Малою Кам’янкою) з північного степу і впадала в Чернишівський лиман. Довжина близько 10 кілометрів. Тепер майже зовсім пересохла. Відома також як Мала Кам’янка (в противагу нижній Великій Кам’янці), Червона Кам’янка (за кольором берегової лінії) і Червона. У джерелах: Кам’янка (ЛВ,564), М.Каменка (МС,85), Червонная Каменка (ЯВ,133), Червонная (карта Івана Ісленьєва 1779р. – див. додатки до ЯВ).
Ка/м’янка (2) – річка, що текла з північного степу і впадала в рукав Дніпра Річище вище м.Нікополя. Довжина близько 15 кілометрів. Влітку пересихала, тепер майже зовсім висохла. В джерелах: Каменка (карта Івана Ісленьєва 1779р. – див. додатки до ЯВ), Кам’янка Друга (ЛВ,564), Каменка (ЯВ,32), Б.Каменка (МС,85). Названа за кам’яними виступами по її берегах. Відома також як Велика Кам’янка (ця назва дана в противагу сусідній Малій Кам’янці).
Ли/са Гі/рка – річка, що входила у Великий Луг (а тепер упадає в Каховське водоймище) з півночі між містом Нікополем і річкою Чортомликом. У джерелах: Лиса Гірка (СГУ,316). Назва пов’язана, мабуть, із особливостями берегів (голі, лисі підвищення, пагорби). 
Чортомли/к – річка, права притока Дніпра, що входила у Великий Луг, а тепер упадає в Каховське водоймище з півночі біля села Капулівки. Довжина близько 30 кілометрів. У багатьох місцях дуже обміліла, звузилась і навіть пересохла. За даними Дмитра Яворницького, ще в кінці 19-го століття у нижній течії мала 20-25 сажнів ширини та від 12 до 1 аршина глибини (ЯВ,134). До затоплення плавнів упадала в Чортомлицькій лиман. За джерелами: Чертомлыкъ (КМ,№31; КЗ; ЯВ,134), Чортомлик (ЛВ,565; БОУ,44,161; АК,94; КВЛ,81; ЯТС,163; СГУ,614). В основі гідроніма тюркізми «чортан» («чуртан»), що значить «щука», та суфікс присвійності «лик»; отже, Чортанлик (або з пізнішими звуковими змінами Чортомлик) перекладається як «щуча» (річка, в якій водяться щуки) (див.: ГУ,173). Згідно ж із місцевим народним етимологізуванням, що склалося в легенду (я чув її влітку 1990-го року від Василя Максименка у селі Чумаках Томаківського району на Січеславщині), назва походить від слів «чорт» і «мликнути»: нібито на цій річці кошовий Іван Сірко вбив чорта, який «мликнув догори ногами» (див.: ЧС,292). Біля гирла Чортомлика (серед лиману Чортомлицького) був колись острів Базавлуцький (Чортомлик), де стояла Базавлуцька Січ, а праворуч, на материку, – Чортомлицька Січ. По берегах річки тулилося багато козацьких зимівників (див.: КЗ).
Засу/шна – невеличка річечка в селі Покровському (СГУ,208), що впадала в протоку Підпільну. Відома ще й під назвою Засушка. В основі обох варіантів гідроніма дієслово «засушувати». Це пов’язане з тим, що річечка в гарячу пору року пересихала. 
Западня/нка – невеличка річечка біля того ж таки села Покровського. Впадала в протоку Підпільну. В основі назви, більше всього, слово «западня» зі значенням «провалля» (СУМ,т.3,239). Правда, дехто з місцевих мешканців пов’язує гідронім із словом «запад» («захід»), указуючи на знаходження річечки по відношенню до населеного пункту.
Польова/ Гру/шівка – річка, що входила в Базавлуг із північно-західного степу біля села Мар’янського. Впадала в лиман Великі Води. Століть два тому мала довжину близько 20 верст, а в кінці 19-го століття це вже був лише заболочений струмок довжиною півтори версти (ЯВ,135). Тепер майже зовсім висохла. Гирло степової балки, якою вона текла до плавнів, дуже розмите й затоплене Каховським водоймищем. У джерелах: Польова Грушівка (ЛВ,567; СГУ,437), Полевая Грушовка (МС,87), Полевая-Грушевка (ЯВ,135). Назва мотивується тим, що річка текла з поля і понад її берегами росли дикі груші.
Вели/ка Терні/вка – колись річка, права притока Базавлука. В козацькі часи її довжина сягала 30 верст, а вже під кінець 19-го століття – до однієї версти. Тепер це невеликий струмок у районі села Мар’янського. Відома ще й під назвами Велика Тернівка, Суха Тернівка та просто Тернівка. На карті Івана Ісленьєва (1779р.) значиться як Бол.Терновка (див. додатки до ЯВ). В інших джерелах: Терновка (МС,87), Gr.Ternowka (ТКХ), Тернівка (КРУ,126). Названа Тернівкою через те, що по її берегах ріс терен, а Великою – за довжиною на противагу сусідній Малій Тернівці. У другій половині 18-го століття біля гирла річки були запорозькі зимівники (ІМСХ,504).
Мала/ Терні/вка – в минулому річка, права притока Базавлука нижче Великої Тернівки (на противагу якій і названа). Тепер являє собою струмок, що впадає в Каховське водоймище біля смт Нововоронцовки (районний центр Херсонської обл.). Влітку пересихає. Відома ще й під назвою Мала Тернівка. На карті Івана Ісленьєва (1779р.) значиться як Мал.Терновка (див. додатки до ЯВ). В інших джерелах: Kl.Ternowka (ТКХ), Мала Тернівка (СГУ,342).
Мала/ Осоко/рівка – річка, права притока Базавлука. Виходила до Великого Лугу (Базавлугу) вище ріки Великої Осокорівки, на противагу якій і названа. Тепер упадає в Каховське водоймище, влітку пересихає. В джерелах: Малая-Осокоровка (ЯВ,134), Осокоринка (СНР,54), Мала Осокорівка (СГУ,341). Серед місцевого населення відома ще й як Мала Осокорівочка.
Вели/ка Осоко/рівка – річка; тече із заходу, впадає тепер у Каховське водоймище, а до затоплення плавнів була правою притокою Базавлука. Біля її гирла розташоване село Осокорівка. Влітку пересихає. В джерелах: Осокоровка Великая (МС,88), Великая-Осокоровка (ЯВ,134), Sokorowka (МІРК,№32,11), Ozorowka (ТКХ). По берегах росли осокори – від того й назва Осокорівка, а Велика – як противага Малій Осокорівці, що впадала в Базавлук трохи вище.
Тепер про ті річки, потоки і струмки, які входили у великолузьку долину з лівого боку (знову ж таки називатиму їх у порядку згори до низу, за течією Дніпра та Кінської):
Барано/ва – потічок, а колись невелика річка, що тече Барановою балкою (звідси й назва) в смт Балабиному і впадає в протоку Кушугум (Малий Кушугум). Набирає сили навесні й у дощову осінь.
Янчокра/к – річка, ліва притока Кінської; входила у Великий Луг (тепер упадає в Каховське водоймище) зі сходу в районі села Кам’янського. Бере початок біля села П’ятихаток Василівського району Запорізької області. Довжина близько 10-и кілометрів (до затоплення плавнів – близько 12-и). Дмитро Яворницький помилково вказує 100 верст (див.: ЯВ,167). Влітку в багатьох місцях пересихає; влітку по руслу утворюється ряд ставків. у місцевих говірках Я/нчикрак і Янчикра/к. За джерелами: Анчокрак (ЛВ,564), Анчикрак (СНР,42), Анчакракъ (ЗОТ,т.3,580), Бунчукракъ (ГК), Канчакракъ (КМ,25), Конскій Янчикракъ (НИА,15), Чекра (МС,84), Янчакракъ (АП,164), Янчекрак (ФН,102), Янчекракъ (МІ,61), Янчокрак (СГУ,637; СНР,94; КВЛ,55), Янчокракъ (ЗОТ,т.3,494; СО,71; МС,84; ЯВ,167), Янчукракъ (МС,84), Янчупракъ (ІК),Janczakrak(КМ,№22),DsantzakrakR. (КМ,№23). Є різні тлумачення гідроніма. Так, Дмитро Яворницький пов’язував його з тюркізмами «янги» («новий») та «чекран» (назва птаха) (див.: ЯВ,167; ЯТО,53). Макс Фасмер же виводить його з тюркізмів «ян» («бік») і «чокрак» («джерело») (СФ,т.4,558). Остання етимологія видається ймовірнішою, бо «тогобічним джерелом», «за джерелом» річка могла називатися по відношенню до сусіднього Карачокраку. Щодо назви Кінський Янчикрак, яку зустрічаємо в джерелах, то вона (зокрема її перша частина) мотивується, очевидно, тим, що річка впадала в Кінську. В 30 – 40-их роках 18-го століття на березі Янчокраку існувало татарське городище із залишками багатьох мечетей (ШІС,5). 15 – 16 червня 1687-го року тут потерпали об’єднані українсько-російські війська (відступаючи, татари спалили степ) Івана Самойловича та Василя Голіцина, коли йшли походом на Крим (ЯІ,т.3,20-22). Великолузька ділянка Янчокраку, що тепер затоплена, була у володінні запорожців.
Сім Крини/ць – струмок у балці Криничній, якою текла колись річка Криничувата. Впадає в Каховське водоймище біля села Верхньої Криниці. Назва від того, що його живлять сім криниць.
Карачокра/к – річка, ліва притока Кінської. Входила у Великий Луг (тепер упадає в Каховське водоймище) зі сходу вище міста Василівки (районний центр Запорізької обл.). Бере початок біля села Новогорівки Токмацького району Запорізької області. Довжина близько 20-и кілометрів (до затоплення плавнів – близько 25-и кілометрів). Дмитро Яворницький помилково вказує 100 верст (див.: ЯВ,167). Влітку пересихає, по руслу кілька ставків. У місцевих говірках Карачикрак. У джерелах: Карачокракъ (МИЮР,184; ЗОТ,т.3,494; ЯВ,167), Карачокрак (ЯІ,т.2,79; т.3,20,53; КВЛ,55; СНР,42; ГУ,167; ЯТС,70;СГУ,241), Карачакракъ (ЗОТ,т.3,580; НИА,16; МС,84), Карачакрак (ЛВ,564), Карачакранъ (КРИ,319), Карачекракъ (КЗ; МС,84), Карачекрак (ФН,44; ШІС,5), Карачикракъ (МІ,61), Кара-чокракъ (СО,71), Окорочекракъ (БРА,т.1), Чекра (КБЧ,111), KaraGzabrak (див. карту Річчі Заноні в додатках до ЯВ), Karahczakrak (КМ,№22), Garatzakrak (там же, №23), Karanokzakrak (там же, №26). Є різні тлумачення гідроніма. Переважає думка, що в його основі лежать тюркізми «кара» («чорний») і «чокрак» («джерело») (ЯВ,167; СФ,т.2,194; ГУ,167). Віктор Фоменко, а за ним і Микола Янко виводять назву з тюркізмів «кара» («чорний») і «чирка» або «чокрак» («чагарник») (див.: ФНП,44; ЯТС,70); отже, Карачокрак – це «річка, що тече серед чорних чагарників». Олекса Стрижак припускає, що компонент «кара» в даному випадку походить від тюркського «къ?ра» або «кырат», тобто «гора» чи «сопка». Тоді гідронім слід етимологізувати як «джерело, що витікає з під гори» (див.: СНР,43). З огляду на сумнівність переходів «чирка» > «чокрак» і «кыра» > «кара» та враховуючи той факт, що над теперішнім Карачокраком були здавна відомі топоніми з семантичним компонентом «чорний» (див., наприклад, карти 1567-го року Я.Гастальді й 1595-го року Г.Меркатора, де позначено в даному регіоні якийсь населений пункт Nigrapon – КМ), – можна вважати першу версію найвірогіднішою. В історичній літературі річка згадується як рубіж, до якого влітку 1687-го року дісталися українсько-російські війська (командували Іван Самойлович та Василь Голіцин) під час невдалого походу на Крим (КРИ,т.2,319; ЯІ,т.3,20). У травні 1689-го року над Карачокраком стояли табором козацькі полки Івана Мазепи, що разом із загонами Василя Голіцина ішли новим походом на кримських татар (ЯІ,т.3,53; КВЛ,55).