Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27
Життя й діяльність Дмитра Вишневецького обірвалися трагічно (1563-го року він був узятий турками в полон і страчений), але його фортеця, зведена нижче порогів, послужила прикладом для наступних козацьких ватажків і взагалі для всіх козаків. Після неї подібні укріплення, або, як їх іще називали, Січі (від слова «сікти», тобто «рубати дерево для огорожі») почали виникати у Великому Лузі й побіля нього. Відтоді стародавня Гілея стала вже не просто Великим Лугом, а Великим Лугом Запорозьким.
За припущенням Андріана Кащенка, найдавніша Січ була на місці Великого городища, яке до затоплення плавнів знаходилося в товщі Великого Лугу між протоками Змійкою та Лопушкою, кілометрів за три від лівого берега Дніпра (КВЛ,67). Яків Новицький про це урочище писав таке: «Велике городище розташоване на низинній рівнині Великого Лугу, що поросла вербою, лозняком, очеретом і бур’яном. З півдня, за кілька кроків, – річка Лопушка або Лопухувата, а потім, поблизу, майже зі всіх боків, багато озер і боліт. Від Дніпра віддалене на 3 версти, від материка – на 15. найближче до нього село, через Дніпро праворуч, – Біленьке, за 7 верст; ліворуч села Скельки – за 15, Маячка – за 18 і Василівка – за 25 верст. Як ми дослідили городище 15 серпня 1901 р., воно мало в довжину 340 кроків, у ширину – 120, по колу – 760. положення – зі сходу на захід, причому зі східного кінця дещо ширше. Ґрунт – глинистий. Південний схил у кількох місцях урвистий і перекопаний шукачами скарбів. Тут трапляються людські кістки і фрагменти грубих керамічних виробів. На городищі знаходяться дві економічні хати й пасіка. За будовою ґрунту це городище, треба думати, в віддалену епоху приєднувалося до материка» (НП,57-58).
12-го червня 1887-го року той же таки Яків Новицький записав у селі Біленькому від 76-літнього Макара Пазюка про Велике городище ось що: «У плавнях Попова (василівського поміщика – В.Ч.) єсть городище, котре ми звемо Велике, а на п’ять верст далі, в плавнях Бродського (златопільського поміщника – В.Ч.), – Мале. На обох городищах жили колись турки, а потім запорожці, бо й досі в землі находять багато людських голів і трупу. До великої води в сорок п’ятому годі (оповідач має на увазі повінь 1845-го року – В.Ч.) Велике городище було довге й широке, а тепер його й четвертої частини нема – знесло водою. Щогоду, як прибуває вода весною, воно стоїть, мов острів. Тут люди находили черепки посуди, маленькі горщечки, а год двадцять назад чоловік викопав невеличку мідну вазу. Викопав та й продав шинкареві. Находили тут і гроші срібні, тоненькі та довгі. За старих годів найшов і я раз шагів зо три мідних, а між ними один із хрестом посередині» (НП,56).
1916-го року Андріан Кащенко застав на місці Великого городища тільки глиняний пагорб (КВЛ,66). Цей пагорб мешканці навколишніх сіл до затоплення плавнів називали могилою Городище.
Першою документально зафіксованою Січчю у Великому Лузі була Томаківська Січ. Вона заснована запорожцями приблизно 1564-го року. Проіснувала близько трьох десятиліть. У 1592-ому році, коли козаки на чолі з гетьманом Криштофом Косинським штурмували Київ (під час селянсько-козацького повстання 1591-го – 1593-го років), захоплена й зруйнована татарами. Стояла, як я вже раніше говорив, на південній половині острова Томаківки (звідси й назва її).
Ця Січ була оточена ровом і валом, займала чотирикутну площу шириною майже чотириста метрів. Залишки від укріплення зберігалися, як свідчать Дмитро Яворницький і Андріан Кащенко, ще в кінці 19-го – на початку 20-го століття. Вони являли собою редут, що складався з трьох траншей: східної – завдовжки 49 сажнів, західної – завдовжки 29 сажнів і північної – завдовжки 95 сажнів. Найбільша глибина кожної з траншей – три з половиною сажні. До 70-х років 19-го століття, крім цих окопів, поблизу можна було розгледіти обвалений великий льох та ознаки січового кладовища (див. ЯІ,т.1,74-75 і КВЛ,45).
З історією Томаківської Січі пов’язані численні переможні походи запорожців на кримські й турецькі приморські фортеці. 1577-го року звідси здійснив похід у Молдову оспіваний Тарасом Шевченком Іван Підкова. Розгромивши військо турецького ставленика Петра Мірчі, він на деякий час став володарем Молдови. Звідси ж двічі (1575-го і 1576-го років) виступав у походи гетьман козаків Богдан Ружинський. Його запорозьке військо за першим разом взяло місто Кафу (тепер Феодосія) й визволило сотні невільників, а за другим разом завдало потужного удару туркам під фортецею Ісламкермен (у пониззі Дніпра біля острова Тавані). На жаль, останній похід для гетьмана закінчився трагічно: він загинув у бою.
Видатну роль Томаківська Січ відіграла в селянсько-козацькому, національно-визвольному повстанні 1591-го – 1593-го років проти польської шляхти. Вона була базою цього повстання, місцем, звідки Криштоф Косинський вивів на боротьбу перших відважних.
Після того, як татари зруйнували Січ на острові Томаківці, запорожці заснували Базавлуцьку Січ. Новий козацький осідок стояв на острові Базавлуцькому, від чого й походить його (осідку) назва. Про цей острів я вже розповів ув одному з попередніх розділів.
«Коли й ким заснована Базавлуцька Січ і скільки часу вона існувала, цього ми сказати не можемо» – писав Дмитро Яворницький (ЯІ,т.1,68). Андріан Кащенко вважав, що ця Січ існувала з 1575-го по 1583-й і з 1592-го по 1617-й рік (див. КВЛ,82-84 і додаток-карту), Олена Апанович веде її історію від 90-х років 16-го століття до 1638 року (див. АР,9).
У науковій літературі запорозьке укріплення на острові Базавлуцькому відоме ще і як Стара Січ. Аполлон Скальковський називав цю Січ Баторієвою, бо вона була нібито офіційно визнана і затверджена 1576-го року польським королем Стефаном Баторієм на прохання гетьмана Богдана Ружинського (ЗОТ,т.4,468).
Найбільшої могутності Базавлуцька Січ досягла в період гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного (1614 – 1622 роки). Звідси під його проводом були здійснені героїчні морські походи запорожців 1606-го, 1613 – 1616 і 1620-го років проти Османської імперії, а також похід 1618-го року проти Московії. В жовтні 1618-го року загони Сагайдачного спільно із військом литовського гетьмана Кароля Ходкевича штурмували Москву. 1620-го року всі козаки Базавлуцької Січі на чолі зі своїм ватажком вступили до Київського братства й були причетні до заснування Київської братської школи (згодом – Києво-Могилянської академії).
Січовики з Базавлука (близько 42-х тисяч) відважно билися з турками під Хотином (1621 рік), де забезпечили польсько-литовському війську блискучу перемогу. Вони ж допомагали Грузії в боротьбі з османським ігом, вели переговори з Персією про укладення військового союзу проти Туреччини.
Базавлуцька Січ зажила гучної слави ще й через те, що служила опорним пунктом селянсько-козацьких повстань під проводом Северина Наливайка (1594 – 1596 роки), Тараса Трясила (1630 рік), Івана Сулими (1635 рік) та Якова Острянина (1637 – 1638 роки).
Подаючи відомості про острів Базавлуцький ув одному з попередніх розділів, я вже говорив, що влітку 1594-го року в Базавлуцькій Січі побував із дипломатичною місією посол австрійського імператора Еріх Лясота. Так ось, завдяки його щоденниковим записам ми можемо уявити, яким було це запорозьке укріплення. У центрі Січі розпросторювався майдан, а рядом із ним стояли церква, будинок кошового, пушкарня і козацькі курені. Останні мали стіни, виплетені з лози, й дахи з кінських шкур. Вся територія фортеці була оточена валом і палями. У кількох місцях огорожі височіли дерев’яні вежі зі встановленими на них гарматами. Навколо Січі буяли густий ліс, високі трави й очерет, які перетиналися багатьма протоками та болотами.
Скориставшись поразкою українських селянсько-козацьких військ у Жовнинській битві (село Жовнин на Полтавщині, 1638 рік) і відходом запорожців під орудою Якова Острянина в Слобожанщину, поляки зруйнували Базавлуцьку Січ.
Незабаром козаки повернулися до Великого Лугу і того ж таки 1638-го року (а можливо, й 1639-го) заклали Микитинську Січ, яка проіснувала до 1652-го року. Ця Січ стояла на самому кінці мису Микитинський Ріг (десь сажнів півтораста нижче острова Орлового, біля Микитинського перевозу).
Маючи гіркий досвід у стосунках із волелюбними запорожцями, польсько-шляхетський уряд наполіг на тому, щоб побіч із Микитинською Січчю постійно перебувала залога підвладних йому реєстрових козаків. Ще до появи цієї залоги козаки обрали своїм гетьманом Павла Бута (Павлюка) й знову виступили проти поляків, але під селом Кумейками на Черкащині 16-го грудня 1638-го року зазнали поразки. Через деякий час їх ватажок потрапив до полону й був страчений у Варшаві.
Найславнішою сторінкою в історії Микитинської Січі є те, що звідси почалася Визвольна війна українського народу середини 17-го століття під проводом Богдана Хмельницького. 25 січня 1648-го року, знищивши польську залогу, загін відданих Богданові козаків увійшов у Січ. Після того, як запорожці дізналися про наміри Хмельницького, вони 19-го квітня обрали його своїм гетьманом. А вже 22-го квітня січовики з новообраним ватажком виступили у перший похід проти шляхти й через кілька днів здобули блискучу перемогу в битві під Жовтими Водами.
Різні причини (головним чином військово-політичні) змусили запорожців 1652-го року перейти в інший осідок, але аж до 1775-го року на Микитинському Розі залишалася козацька сторожа (застава) і справляли обов’язки кошові старшини (шафар, підшафарій, писар, підписарій та товмач, тобто перекладач).
Покинуте укріплення ще деякий час називалося Старою Січчю. Воно поступово руйнувалося течією дніпровського рукава Орлової, а під час великої повені 1845-го року було змите остаточно (разом із капличкою і запорозьким кладовищем). Тепер же сліди цього славного козацького гнізда назавжди поховані на дні Каховського водоймища неподалік міста Нікополя.
Новий осідок запорожців знаходився на Чортомлицькому Розі неподалік теперішнього села Капулівки. Від того й називається Чортомлицькою Січчю. Заснована ця Січ кошовим отаманом Яковом Лутаєм і облаштована приблизно так же, як і попередні козацькі укріплення. Зберігся архівний документ (розповідь козацьких посланців до Москви 1672-го року), в якому знаходимо опис запорозької твердині. Ось цей опис: «Місто Січа, земляний вал, стоїть при гирлах Чортомлика і Прогною над рікою Скарбною; той вал шість сажнів заввишки; з поля, від Сумського боку та від Базавлука, у валу є палі й бійниці, а з другого боку, від гирла Чортомлика і від ріки Скарбної до валу, пороблені коші дерев’яні, в які земля насипана. А в цьому місті башта з поля, мірою навкіл 20 сажнів, а в ній вікна для гарматної стрільби. А щоб ходити по воду, зроблено на Чортомлик і на Скарбну вісім пролазів, і над тими пролазами бійниці, а шириною ті пролази такі, що тільки одна людина пройде з водою. А мірою те місто Січа з поля від річки Прогною до річки Чортомлика сто сажнів. Навколо того міста викопаний рів 5 сажнів завглибшки; з правого боку міста річка Прогній, а з лівого річка Чортомлик, і впали ті річки в річку Скарбну, яка тече позад міста біля самого рову. А мірою все місто Січа навкруги близько 900 сажнів. А будував це місто Січу кошовий отаман Лутай з козаками 20 літ тому. В Січі є гарматний наряд: одна гармата мідна ломова й до неї 100 куль, що важить по вісім гривенок ядро на московську міру; 11 гармат менших і до них 100 куль, що важать по 4, по 3 й по 2 гривенки і по півгривенці ядро. А ковалів у Січі повсякчас пробуває біля сотні. Пороху гарматного й ручного – 350 пудів, свинцю – 300 пудів і труту – близько 30 пудів» (АЮЗР,т.11,№5,12).
На початку 18-го століття запорожці поглибили рів із боку степу, а весняні води затопили його та з’єднали з протокою Підпільною та річкою Чортомликом, унаслідок якого Чортомлицька Січ опинилася на острові. Упродовж віків цей острів поступово розмивався. Місцеве населення називало його Січчю. Як свідчить Олена Апанович, у 1951-ому році, коли проводилися археологічні розкопки Чортомлицької Січі, від острова ще зберігався південно-західний край. То була територія, де колись стояли січові підсобні будівлі, кузні, ливарні та інші дрібні майстерні (АЗС,19). Під час затоплення Великого Лугу і цей залишок запорозького гнізда зник під водою.
1672-го року в Чортомлицькій Січі була збудована велична церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, а згодом – і дзвіниця, школа та шпиталь.
Козацьке укріплення при гирлі Чортомлика має дуже славну історію. Кошовими отаманами в ньому побували Іван Брюховецький, Кость Головко, Григорій Дорошенко, Кость Гордієнко, Михайло Ханенко, Іван Сірко та інші видатні запорозькі ватажки. Звичайно, найпопулярнішим серед них був Іван Сірко, який чи не першим із наших національних проводирів скуштував московської каторги в Сибіру.
Чортомлицьку Січ не один раз намагалися знищити турки і татари. Так, улітку 1669-го року, кримський хан, довідавшись, що кошовий Петро Суховій із великим загоном запорожців подався під Чигирин на поміч Юрієві Хмельницькому, – послав на Запорожжя тисячу добірних вояків і наказав їм зруйнувати козацьку твердиню, а тих козаків, які в ній залишилися, порубати. Але задум хана не вдався. Про нього довідався старий отаман Курило, зібрав зі всього Великого Лугу своїх товаришів і дав такого одкоша татарам, що ті (котрі лишилися живими) мерщій утекли геть (АЮЗР,т.8,с.250,260,263).
Іншим разом, узимку 1676-го року, якраз на свято Різдва Христового, до Чортомлицької Січі крадькома вночі підступив із 55-тисячним військом (40 тисяч татар і 15 тисяч турків-яничарів) сам кримський хан. Бусурмани надіялися, що запорожці зі святкового перепою будуть спати і їх можна буде легко перебити. Справді, козаки спали – і вороги, скориставшись послугами зрадника, потихеньку почали пролазити через одну, чомусь незамкнену, хвіртку в Січ. Через деякий час усе укріплення було в руках нападників. Але так сталося, що якомусь козарлюзі Шевчику захотілося вийти надвір за своєю потребою. Він прокинувся, глянув у вікно і вжахнувся: в Січі було повно чужинців. Шевчик тоді вчинив тривогу, всі братчики прокинулися, взялися до зброї й порубали ординців та яничарів упень. Запорожцям допомогло те, що виникла страшенна тиснява й нерозбериха, і вороги в незвичному для них становищі розгубилися. Їх полягло тоді багато тисяч, а хан ледь уник полону й чимдуж подався до Криму (ЯІ,т.2,323-326).
1663-й рік став знаменним в історії Чортомлицької Січі, як і в історії Запорожжя взагалі: в козацькій вольниці вперше з’явився московський військовий гарнізон. Перебував цей гарнізон у Січі за наказом царя аж до 1666-го року. Командував ним воєвода Григорій Косагов. У гарнізоні в різні періоди нараховувалося від 1500 до 180 солдатів.
Головним завданням Косагова та його підлеглих було, звичайно, стеження за діями запорожців. Козаки це добре розуміли, тому ненавиділи московитів, переманювали декотрих із них у своє товариство або просто виганяли із Січі. Врешті від того гарнізону не лишилося жодної душі, але він був грізною пересторогою братчикам. Після переяславської трагедії 1654-го року Москва заповзялася поступово викоренити запорозьке козацтво як оплот української державності. Косагов і його служиві були першою зграєю хижих московських круків, що закружляли над Великим Лугом, віщуючи біду козацьким ужиткам.
Лицарі Чортомлицької Січі на чолі з Костем Гордієнком підтримали визвольні змагання гетьмана Івана Мазепи, за що накликали на себе лютий гнів московського царя Петра I. У травні 1709-го року, коли Кіш був малолюдним, запорозьке гніздо дощенту зруйнувало й спалило військо московитів. Спалили навіть церкву, сплюндрували січове кладовище, розорили могилу Івана Сірка й порозкидали кістки небіжчика по степу. З нечуваною жорстокістю і звірячим садизмом розправлялися з літніми козаками, які й не були під Полтавою. Кілька сотень молодих січовиків героїчно билися з нападниками і загинули в нерівному бою. В одному з історичних джерел про розправу московитів говориться: «Голови (запорожців – В.Ч.) луплено, шию до плахи рублено, вішано та інші тиранські смерті завдавано, мертвих із гробів многих не тільки товариства, але й ченців луплено і вішано» (АЧС.,76).
Чинити наругу над козаками допомагав москалям зрадник і перевертень, колишній запорожець, полковник Гнат Галаган, якого козаки прокляли, а цар обсипав усякими дарунками й нагородами.
Після поразки уцілілі братчики взяли чудом урятовану ікону Божої Матері й відступили в турецькі володіння на крайньому пониззі Дніпра, де в гирлі річки Кам’янки заснували Кам’янську Січ. Про це писав Тарас Шевченко у вірші «Іржавець»:
Як покидали запорожці 
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли...
Руїни на Чортомлицькому Розі ще довго по відході козаків на Кам’янку називалися Старою Січчю.
Після Кам’янської (1709 – 1711, 1728 – 1734 роки) та Олешківської (1711 – 1728 роки) Січей, які знаходилися поза Великим Лугом, у 1734-році виникла Нова Січ. Її появі сприяло дещо ліберальне ставлення до запорожців московської імператриці Анни, яка замінила 1730-го року на троні свого навіженого дядька Петра.
Новозаснована Січ розташовувалася на північному березі Базавлугу в т.зв. Красному Куті, в місцевості між лівим берегом ріки Базавлука і правим берегом протоки Підпільної, там, де розкинулося сучасне село Покровське. За згаданими місцевістю, протокою та поселенням ця Січ відома також під назвами Краснокутська, Підпільненська і Покровська. Проіснувала вона до 4-го червня 1775-го року.

Нова Січ являла собою взірець козацького фортифікаційного мистецтва. Зберігся її план-креслюнок, виконаний французьким інженером Данієлем де – Боксетом 1742-го року (див. ЯІ,т.1,109). Згідно з ним та описами сучасників укріплення поділялося на три частини: внутрішній Кіш (паланка), зовнішній Кіш (городок) і Ретрашемент. Перша частина називалася ще й За/мком, бо була найкраще укріплена (обведена валом і з півночі мала широку браму та високу муровану вежу. Посередині внутрішнього Коша містився широкий майдан, на якому відбувалися ради січового товариства. В південно-східному кутку майдану стояла Покровська церква, а побіч – висока дзвіниця. Тут же були школа, військова скарбниця, канцелярія і збройниця (арсенал).
Зовнішній Кіш складали 8 куренів – козацьких жител (казарм), пушкарня та кілька складських приміщень. Його оточували рів та вал із палісадами та вежами. Ретрашемент знаходився на північно-східному боці зовнішнього Коша. В ньому розміщувався (за спеціальною угодою) невеликий московський гарнізон, що пильно стежив за діями запорожців.
Із північно-західного боку до зовнішнього Коша прилягало передмістя. Тут стояли хати (близько п’ятдесяти) ремісників і крамарів, а поруч був базарний майдан. Козаки називали це передмістя Гасан-башею (чи Шамбашем) або просто Базаром.
За північним ровом зовнішнього Коша (від степу) знаходився цвинтар, де поміж інших могил була й могила кошового отамана Стефана Гладкого. Вниз від Шамбашу з протоки Підпільної в глибину обох Кошів уходила затока Ківш. Сюди запливали козацькі чайки (бойові човни), а також судна турецьких, грецьких та інших купців.
За час існування Нової Січі запорожці обирали собі багатьох проводирів (23-х), найвидатнішим із яких був Петро Кальнишевський. Він отаманував із 1762-го по 1775-й рік. З його іменем пов’язана остання, дуже трагічна сторінка в історії запорозької вольниці.
Виконуючи підступний замір цариці Катерини II та її фаворитів, серед ночі 4 червня (за новим стилем) Січ обступило 120-тисячне московське військо під орудою генерала Текелі (Текелія). Нападниками було використано зручний момент: більшість козаків на той час розійшлася по домівках (зимівниках) та промислах святкувати Зелені Свята. В Січі й побіля неї у Великому Лузі залишалося всього тисяч дев’ять – десять запорожців, та й то переважно літніх людей. Отже, сили були нерівні. Це й вирішило долю обложених. Молодики (їх було мало) поривалися в бій з москалями, але їх стримували священик Сокальський і старшина, закликаючи не проливати християнську кров. Хитрощами, облесливою криводушністю Текелі добився перемоги. Кошового Кальнишевського, військового суддю Головатого, генерального писаря Глобу та кількох курінних отаманів було заарештовано, а Нову Січ пограбовано (тільки з церкви Святої Покрови було вкрадено золотих і самоцвітних оздоб вартістю в кілька мільйонів червінців) і зруйновано дощенту. Про звірячу лють московитів говорить те, що вони порозбивали всі могильні плити, хрести та надмогильні пам’ятники на січовому кладовищі, а потім це кладовище переорали.
Близько п’яти тисяч уцілілих козаків вислизнули з ворожого кільця і на чайках подалися на Дунай, решта ж – розійшлися хто куди. Невдовзі закутого в кайдани Петра Кальнишевського було відпроваджено на Соловки, де він карався протягом 25-и років (помер на 112-ому році життя 31-го жовтня 1803-го року). Суддю Головатого і писаря Глобу заслали до Сибіру. Спеціальним указом імператриці ліквідовано запорозький уряд по всіх паланках, козацькі землі роздано московським вельможам, а місцеве населення Запорожжя закріпачено.
Знищення Нової Січі український народ сприйняв як національну катастрофу і навік закарбував її в своїй історичній пам’яті. Про це свідчать численні перекази, легенди, думи та пісні. Ще й досі по багатьох нижньонаддніпрянських селах сивовусі діди інколи тужать – співають:
Катерино – вража бабо,
Що ж ти наробила?!
Запорожжя – край веселий
Та й занапастила...
Не виключено, що це слова з пісні, яка була складена відразу ж після зруйнування Січі козаком гадяцького полку Іваном Карнаухом-Нестеренком. 30-го жовтня 1775-го року Текелі доповідав про неї Потьомкіну як таку, що «сплєтьонная сколь зловрєдним, столь і к возмущєнію наклоняющім содєржанієм». Незабаром козацького пісняра арештували й відпровадили в т.зв. Малороссійскую коллєгію для покарання. Подальша його доля невідома (БЗЗ,14).
Як не намагалися московські окупанти зітерти сліди останнього козацького гнізда, все ж від нього протягом тривалого часу дещо залишалося. За свідченням Дмитра Яворницького й Андріана Кащенка, в кінці 19-го – на початку 20-го століття на місці Нової Січі можна ще було розгледіти залишки ровів, високих (понад 2 сажні) валів, трьох редутів і городища, тобто внутрішнього Коша. Траплялося тут (при розкопках) безліч речей військового та побутового вжитку: пістолетів, шабель, рушниць, гармат, ядер, кахлі, казанів, пляшок, тарілок і т.п. Знаходили навіть склади сухарів, а 1890-го року підняли із дна протоки Сисиної два запорозькі човни (ЯІ,т.1,113-114; КВЛ,93-94).