Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   27
Після запорожців Великий Луг і степ достались графині Шкавронській, Балабину, Попову й іншим панам» (НП,47-54).
Протягом першої чверті 19-го століття старі запорозькі сидні – луговики майже всі вимерли, а декотрі з молодих переселилися в берегові слободи і там мирно доживали віку. Але Великий Луг не перестав бентежити нове навколишнє панство, оскільки плавні й надалі залишалися пристанищем для людей, які не приймали кріпацтва і московських порядків. Ці люди, як правило, жили у важкодоступних місцях, у луговій товщі, на старих козацьких займищах. Одним із таких місць було Велике городище, про яке уже йшлося раніше. 76-річний мешканець села Біленького Макар Пазюк 12-го червня 1887-го року розповідав Якову Новицькому: «В тридцятих годах коло Великого городища і в плавнях Матлаша жило багато панських утікачів. Тоді люди тікали од лютих панів, а найбільше – од лютих прикажчиків, котрі знущалися над ними. Тікали по одному, тікали і сімействами. Тут були лози, очерети, терни несходимі, а в таких пущах були їх курені і землянки.
Утікачі й усяка бурлашня жили тут літо й зиму. Як випаде, було, холодна зима, то баби з дітьми і просяться до людей в слободу, а мужики так і пропадали надворі. Розведуть, було, вогонь біля куреня та й гріються день і ніч.
Тут утікачі жили, тут діти родились і женились. У слободу не показувались: боялись. Був у них і свій піп, із утікачів. Було, як жене інший сина або дає заміж дочку, то кличуть того попа. Він обведе молодих кругом дуба, тричі проспіває «Отче наш» – от і все вінчання...
Проміж утікачами багато було шевців, прях. Із слобід носили шить кожухи, свитки, чоботи. Шили добре і дешево. Добрі були косарі, молотники з них. Інші втікачі тут і вік свій зжили. Вони люди були такі ж, як і ми, жили тихенько і шкоди або розбою не робили. Жили убого, хліб брали у людей на одробіток або міняли на рибу» (НП,56-57).
Уже в перші роки після зруйнування Січі московські пани-колонізатори робили спроби зборкати запорозьких сиднів і перекрити до них дороги втікачам із центральних губерній України. З цією метою козацькі зимівники у Великому Лузі, які складали більш-менш компактні поселення, вони намагалися перетворити на слободи, підконтрольні своїм наглядачам-управителям. Але з тієї затії нічого не вийшло. Достеменно відома історія двох таких великолузьких «слобід».
1777-го року секунд-майор Ходирєвский численні запорозькі осідки на лівому березі протоки Богуша (район Великих Кучугур) оголосив «дєрєвнєй Єкатєріновкой» (на честь цариці), а їх жителів кріпаками. Діди – колишні козаки відразу ж змандрували в плавневі нетрі. Залишилась у куренях тільки мізерна купка хворих та недорослих людей (переважно із утікачів). Тоді Ходирєвский плюнув на все й продав «дєрєвню» сусідові Попову. А той хутенько переселив її мешканців у свої прибережні маєтки (Василівку й Скельки). На місці ж «Єкатєріновкі» зостався невеличкий хутірець, у якому згодом мешкали панські лісники.
Точно така ж доля спіткала й намагання поміщиці Лєванідової заснувати слободу Водопольє з козацьких зимівників на березі ріки Кінської, недалеко від сучасного села Благовіщенки (НІ,158,149).
Бачачи, що із запорожцями-луговиками не так-то легко впоратися, царський уряд і вельможі-загарбники на певний час облишили їх (звичайно, з надією, що непокірні діди й самі скоро повмирають) і заходилися гарячково обсаджувати плавні казенними та власницькими слободами. Робили це вони, маючи далекосяжні економічні, етнокультурні й політичні плани. Не все із тих планів здійснилося, але одне стало безсумнівним: з кінця 18-го століття почалося масове залюднення надвеликолузьких земель, що призвело до корінних змін у житті Нижньої Наддніпрянщини й справило значний вплив на долю всієї України.
Примусово переселяючи в колишні козацькі займища своїх кріпаків із північних (українських і московських) регіонів, зманюючи в слободи різноликий люд, що втікав у південні степи, поміщики в той же час вороже ставилися до місцевого, запорозького населення, чинили йому всілякі утиски й не перешкоджали московським гарнізонам грабувати його. В одному з рапортів за 1787 рік Потьомкін доповідав цариці: «Наша армія забирає свавільно у тутешніх людей (у козацьких зимівниках – В.Ч.): зерно, худобу, харчі, одяг, взуття тощо. Хто протестує, того б’ють нещадно, часом смертельно. Навіть найприхильніші до нас тутешні люди починають ремствувати відкрито й загрожувати нам помстою» (ШМ,220).

Там, де колись була розкіш – воля
Як починали, так і продовжували більше двох століть «обустраівать» споконвічно український край московські колонізатори. Та «дообустраєвалі» до того, що від квітучого, райського Великого Лугу залишилася тепер тільки калюжа, а понад нею туляться десятки напівголодних, напівхолодних, напівзмосковщених, укритих радіоактивним пилом сіл, селищ і жалюгідних міст. Що це за поселення? Коли вони виникли? Що вони пережили і як дійшли до такого убозтва? Хочу розповісти про кожне з них окремо. Їх історія нерозривно пов’язана з історією Гілеї. Отже, спершу про ті, що притулилися на правому березі Каховського водосховища (колишнього Великого Лугу) (згори вниз за течією Дніпра):
Нижня Хортиця – село Запорізького району Запорізької області, розташоване в гирлі однойменної балки (а колись і річки). Підпорядковане Розумівській сільраді. Засноване на місці козацьких зимівників у кінці 18-го століття. Архівні документи, датовані 1780-им роком, подають його як слободу Любимівку, що була власністю князя Потьомкіна. Тут доживали віку запорожці Леонтій Попович, Федір Задерака, Максим Нечепій, Хома Самарський та інші. В 1783-ому році слобода подарована князем своїй родичці графині Скавронській, а її мешканці закріпачені. 1801-го року Любимівку купив новоросійський губернатор Міклашевський, а вже через рік він під тиском царя разом із 12223-ома десятинами землі продав її німецьким колоністам – менонітам. Тоді ж майже всі любимівці були насильно переселені в інші маєтки Міклашевського. З того часу німецька колонія стала називатися Нижньою Хортицею (НП,20-21). Ця колонія існувала аж до початку 40-х років 20-го століття. Після виселення німців сталінським режимом село поступово залюднилося вихідцями із сусідніх слобід та міста Запоріжжя. Під сучасну пору в ньому мешкає кілька сотень осіб, які займаються переважно присадибним господарством і торгівлею. Село занепадає, оскільки майже вся молодь тікає до сусіднього Запоріжжя від нестерпних побутових умов.
Розумівка – село Запорізького району Запорізької області. Засноване 1778-го року графом Розумовським на місці кількох запорозьких зимівників. Першими його мешканцями були діди-запорожці. На атласі 1786-го року позначене ще як слобода Дніпрова Кам’янка (АРД). Згодом стало називатися Розумівкою за прізвищем власника. 1802-го року продане Міклашевському, який переселив сюди кріпаків із інших своїх маєтків (головним чином із Полтавщини та Чернігівщини). Колись було відоме і як Розумівське та як хутір Розумівський (ЯВ,95,132). У селі неодноразово бував із дослідницькою метою Яків Новицький; 1902-го року він записав тут цікаві перекази про навколишні великолузькі урочища (див. НП,27-28). Дуже постраждала Розумівка під час т.зв. громадянської війни (1918 – 1920 рр.), голодоморів (1922, 1932 – 1933, 1947 рр.) та 2-ої Світової війни (1941 – 1945 рр.). У 60 – 70-х роках минулого століття тут нараховувалося тільки 1465 жителів (ІМСЗ,320), а до жовтневого перевороту було вдвічі більше. Та й із тих 1465-х мешканців майже половина були зайдами – московитами, які прибули сюди в 30-і й післявоєнні роки 20-го століття. Теперішні розумівці (трохи більше тисячі осіб) – це переважно пенсіонери, які так-сяк перебиваються присадибним господарством і дрібною торгівлею в сусідньому Запоріжжі. Їх мова та звичаї дуже змосковщені, а козацькі традиції ними майже забуті.
Канівське/ – село Запорізького району Запорізької області в гирлі балки Канівської. До 60-х років минулого століття – Канівка. Засноване на початку 20-го століття у вигляді двох Канівських хуторів. 1957-го року хутори об’єднані в один населений пункт. За часів козаччини тут був зимівник запорожця Канівського, звідси й назва села (див. НП,22). Існує версія, згідно з якою назва поселення походить від Канівського куреня Війська Запорозького, що нібито «стояв десь у тих місцях на березі Дніпра» (ФН,43). Звичайно, з історичної точки зору ця версія не витримує жодної критики. На одному з атласів Дніпра кінця 18-го століття там, де тепер розташоване село, позначено Хуторъ (див. АРД). У районі нинішнього Канівського протягом 1887 – 1888-го років проводив археологічні дослідження Яків Новицький і знайшов чимало предметів матеріальної культури минулих епох, у тому числі й предметів запорозького козацького вжитку (НП,25). Теперішнє Канівське підпорядковане Біленьківській сільраді, його мешканці (близько сотні осіб) займаються в основному рибальством і городництвом. Перед затопленням Великого Лугу сюди переселилися кілька сімей із сусіднього хутора Олексіївського, що був у низині.
Лисогірка – село Запорізького району Запорізької області в урочищі Лиса Гора (звідси й назва). Виникло в кінці 20-х років минулого століття в зв’язку із заснуванням тут радгоспу. Постійно дозаселялося (переважно мігрантами з Московщини) і як населений пункт сформувалося фактично тільки під кінець 50-х років, тобто після затоплення плавнів. Підпорядковане Біленьківській сільраді. Населення – близько сотні осіб, які займаються тим же, що й мешканці сусіднього Канівського.
Біленьке – село Запорізького району Запорізької області біля гирла балки Біленької, трохи нижче гори Білої (чи Лисої) – звідси й назва. Початок веде від запорозьких зимівників. Ув офіційних документах уперше згадується 1770-го року як поселення Кодацької паланки (ЯІ,т.1,128). З 1780-го року – кріпацьке село, «ранговая дача» графа Каменського. На початку 19-го століття дозаселене кріпаками з Полтавщини та закріпаченими козаками з навколишніх зимівників. Відомо, що за часів Січі тут стояли запорозькі бекети (СІ,103). Околиці багаті на археологічні пам’ятки, зокрема поховання доби бронзи, скитської епохи та кочівників 10 – 12 століть. На початку 50-х років 19-го століття ці пам’ятки досліджував видатний український археолог О.Терещенко. Тоді ж він писав: «Ніде я не бачив такої кількості курганів, як у Біленькому, що простяглися довжиною на 40 верст. Степ засіяний тут курганами такого розміру, що подібних їм мало» (ТО,11). Піввіку тому в селі нараховувалося 6632 душі (ІМСЗ,298), тепер же тут їх немає й п’яти тисяч. На характер Біленького та його жителів упливає те, що тут знаходиться колонія для всякого роду злочинців. Це особливо відбивається на мові корінних жителів (вона значно змосковщена). Легенди та перекази, які записав тут у кінці 19-го століття Яків Новицький (див. НП,15,22-24,56-57) про запорожців та козацькі урочища, звичайно, забуті. Місцева молодь, як правило, тікає до Запоріжжя, а старше покоління перебивається рибальством, городництвом і підробітком у господарстві колонії.
Червонодніпровка – село Запорізького району Запорізької області, підпорядковане Біленьківській сільраді. Виникло в 20-х роках минулого століття біля гирла балки Червоної, яка виходила до Дніпра (звідси й назва). Перші поселенці – жителі навколишніх сіл. Сучасне офіційне найменування утвердилося на початку 60-х років 20-го століття, а до цього село називалося по-різному, а саме: Дніпровка, Дніпровськ, Дніпровське, Червонодніпровський, Червона Дніпровка і Червоне. Тепер має жалюгідний вигляд; населяють його десь із сотню людей (переважно літнього віку), які позбавлені елементарних благ сучасної цивілізації.
Вищетарасівка – село Томаківського району Дніпропетровської області, розташоване вище колишньої протоки Тараса (звідси й назва). В 70-х роках 20-го століття тут мешкало чотири з половиною тисячі душ (ІМСД,742), а тепер мешкає трохи більше трьох тисяч. Засноване 1740-го року як зимівник запорозького військового старшини Тараса. Після скасування Січі – кріпацьке село – «ранговая дача» графині Браницької (з 1783-го року). У 1784-ому році його населення (переважно старі запорожці з родинами) складало 212 чоловіків і 111 жінок. На початку 19-го століття дозаселялося вихідцями з різних регіонів України, а згодом – і Молдови. Під кінець 19-го і в першій половині 20-го століття тут поселилося чимало московських мігрантів. Порівняно недавно із Вищетарасівкою злилося сусіднє село Анастасіївка (відоме також як Новонастасівка, Настасівка та Косівка), а перед затопленням Великого Лугу сюди переселилися всі мешканці іншого сусіднього села – Архангельського (відомого також як Новоархангелівка, Василівка та Василева) і частина мешканців села Новоолександрівки. Анастасіївка виникла в 1-ій половині 19-го століття, а Архангельське – в кінці 18-го століття на місці запорозького зимівника (в атласі Дніпра 1786-го року воно позначене як слобода князя Гагаріна – АРД).
У різних історичних джерелах Вищетарасівка називається по-різному, а саме: Вышетарасовская (АРД), Вышетарасовское (Друж.,115), Тарасівка (ЯІ,т.2,128), Верхнєтарасівка, Верхнєтарасівське (КВЛ,38).
Один із документів 1767-го року свідчить, що біля Вищетарасівки за часів Нової Січі стояв козацький сторожовий пост (СІ,103). Відомо також, що тут навесні 1674-го року запорожці перестріли московських послів Чадуєва й Щоголєва, які їхали на Січ, і повелися з ними дуже недружньо, всіляко виказуючи їм свою неповагу (ЯІ,т.2,297). Взагалі, урочище Тарасівське часто фігурує в історії Запорозьких Вольностей, зокрема як таке, де козаки випасали табуни своїх коней. У кінці 80-х років 19-го століття Дмитром Яворницьким у Вищетарасівці (в місцевого священика І.Курила) був виявлений один із варіантів відомого листа запорожців до турецького султана Магомета IV. Цього листа читав Ілля Рєпін, коли задумав малювати свою знамениту картину (ШЯ,39).
До затоплення плавнів у Вищетарасівці був жвавий перевіз через Дніпро, а чимало її мешканців займалися рибальством, бджільництвом і городництвом у товщі Великого Лугу. Перед затопленням плавнів значна частина вищетарасівців змушена була переселитися з нижніх вулиць нагору. Тепер село стоїть на узвишші й відкрите, як-то кажуть, усім вітрам. Колись красиві плавневі закутки понад Дніпром знищені, й навколишні краєвиди справляють сумне враження.
Сучасна вбога й різноплемінна (більшість, звичайно, українці) людність Вищетарасівки, на жаль, мало цікавиться славною минувшиною свого родовища і Великого Лугу. Але були і є серед неї цікаві, національно свідомі, талановиті особистості. До таких відношу покійного вчителя місцевої школи Івана Ясиря та колишнього робітника Запорізького електровозоремонтного заводу, а тепер пенсіонера, який повернувся до рідної батьківської хати, – Олександра Мірошниченка. Останній подав мені багаті й цінні відомості про великолузькі плавні, що були напроти його села, доніс до своїх земляків легенди та перекази, зібрані мною в «Січовій скарбниці».
Новокам’янка – село Томаківського району Дніпропетровської області, засноване в кінці 18-го століття на місці запорозького зимівника. До затоплення плавнів лежало на правому березі протоки (рукава Дніпра) Тараса, тепер же розташоване на самому березі Каховського водоймища. До початку 20-го століття називалося Підгороднім або Підгородньою (тяглася попід городами). Потім, з’єднавшись із сусіднім селом Маламиною (колишній маєток поміщика Малами) та німецькою колонією (до 1941-го року) Марієндорфом, прийняло сучасну назву, мотивація якої не зовсім ясна. Після затоплення Великого Лугу значно зменшилося (частина жителів перебралася до сусіднього села Доброї Надії). В історичних джерелах згадується як Підгородня (КВЛ,38). Під сучасну пору має жалюгідний вигляд. Коли дивишся на нього, то відразу спадають на думку слова Марка Черемшини «село вигибає».
Добра Надія – село Томаківського району Дніпропетровської області. Виникло в середині 18-го століття на місці козацьких зимівників. У кінці цього ж століття закріпачене. Кимось із екзальтованих володарів через місце розташування (ріг Великого Лугу) назване Мисом Доброї Надії за аналогією до відомого південноафриканського мису. Така назва існувала до 1956-го року, коли нижня частина села була затоплена і мис (ріг, кут) почав розмиватися. Відтоді до офіційного вжитку ввійшло просто Добра Надія. Неофіційно ж село називається Яковлівкою або Яковлєвим (за прізвищем останнього місцевого поміщика Яковлєва).
Перед знищенням плавнів у Добру Надію перебралися майже всі мешканці сусідньої Новоолександрівки, що знаходилася між Вищетарасівкою і Новокам’янкою. Це село (Новоолександрівка) було засноване на правому березі протоки (рукава Дніпра) Тараса в 1-ій половині 19-го століття. Було маєтком поміщика Клейна, за прізвищем якого до 20-х років минулого століття називалося Клейновою. Згодом перейменоване в Новоолександрівку (за переказом саме тоді сюди переселилося кілька родин із якоїсь степової Олександрівки). Місцеві жителі ще довго називали село Клейновою, а також Нижнім (очевидно, на противагу ближній Вищетарасівці). У джерелах: Нижнее (ЯВ,192). Тепер його територія повністю затоплена.
У Добрій Надії деякий час мешкав уже згадуваний поет Віктор Люлька. Свою першу й, на жаль, останню збірку прекрасних віршів він так і назвав: «Добра Надія» (вийшла в Запоріжжі 2000-го року). Серед мешканців цього села побутують легенди й перекази, пов’язані з Великим Лугом, зокрема про Антонову кручу, Марусину вербу (я вже їх переповідав у попередніх розділах) та ін.
Іллінка – село Томаківського району Дніпропетровської області біля гирла балки Грушівки. Засноване ще на початку 18-го століття запорожцями, але й до цього тут були козацькі зимівники. Теперішню офіційну назву одержало від прізвища поміщика Ільїна. Здавна має ще й інші назви, а саме: Грушівка, Гола Грушівка та Гологрушівка (є різні пояснення цих топонімічних варіантів, але найімовірніше вони пов’язані з характером місцевості: де розташувалося село, колись росли дикі груші, а згодом їх вирубали – і земля стала «голою». Відоме також як Іллінське. В джерелах: Грушевка (АРД), Грушівка (ЯІ,т.1,290), Гола Грушівка (КВЛ,39), Ильинка (КДО).
Цікаві відомості про це село та його околиці подає Андріан Кащенко: «На місці, де тепер… Гола Грушівка, за часів Запорожжя завжди були оселі старих січовиків, пасічників. Була тут у них навіть капличка. Прозивалась ця місцевість Голою Грушівкою ніби через те, що сюди впала велика й довга балка Грушівка, «наголо» вкрита колись на протязі 30 верст самим грушевим лісом. Теперішні (початку 20-го століття – В.Ч.) селяни не так пояснюють назву «Гола Грушівка». «Нашу Грушівку, – кажуть вони, – через те звуть Голою, що ми й самі голі й босі, а голі ми через те, що не маємо землі». Коли запорозькі землі роздавалися вельможам, то за Голу Грушівку піднялася велика сварка поміж князем Вяземським, князем Прозоровським, графами Чернишовим та Толстим. Всякому бажано було захопити цей чарівний куток собі, і тільки вже Потьомкін погодив вельмож і присудив землю Толстому, від котрого вона через кілька рук перейшла у рід великого князя Михайла Миколайовича. На запорозькому кладовищі Голої Грушівки, недалеко од теперішньої церкви, ще досі збереглося декілька запорозьких хрестів» (КВЛ,39-41). У той час, коли за слободу точилася між панами-московитами згадана сварка, в Голій Грушівці нараховувалося 1500 душ населення (БЗЗ,44), тобто вельми численна партія потенціальних кріпаків. Саме це й привабило вельмож.
Долішня частина Іллінки, зокрема куток Попівка (тут були церква й козацький цвинтар, про які писав Андріан Кащенко), затоплена. Збереглися повністю або частково кутки Аул, Гаманцівка, Дробівка, Качкар, Сірківка, Слобода й Несватів Хутір. Сірківка – це власне частина однойменного урочища, про яке вже була мова.
В іллінській (гологрушівській) церкві довгий час зберігалася оригінальна запорозька пам’ятка – фігура ангела на металевому ланцюжку, яка висіла перед іконою Розп’яття Спасителя. Фігура мала руки зі свічниками. Внизу до неї було причеплене невелике серце, на якому з лицьового боку читався напис: «Цю завіску в слободу Гологрушівку подарував козак колишнього Запорожжя Панас Білий із товаришем Іваном Загубиколесом». Із іншого ж боку було написано таке: «До храму святого архистратига Михаїла 13 серпня 1788» (ЦРЖ,883).

Мар’ївка – село Томаківського району Дніпропетровської області, підпорядковане Марганецькій міській раді. Інколи його називають Мар’ївським, а в минулому називали ще й Очеретьковою (кажуть, тут колись був хутір якогось Очеретька чи якоїсь пані Очеретькової). Засноване в 1-ій половині 19-го століття. Після затоплення Великого Лугу в близьких балках і видолинках піднялася вода, так що тепер село розташоване ніби на півострові. На умови й спосіб життя його мешканців дуже впливає сусіднє місто Марганець. Особливо даються взнаки змосковщення, пиятика і т.п. Дмитро Яворницький, оглядаючи околиці Мар’ївки у 80-х роках 19-го століття, знайшов у балці Отченашковій піщаниковий надмогильний хрест, на якому були видряпані слова «Миръ – рабъ божій козакъ… Павло Орисько… месяца ноября года…» Увесь напис прочитати не можна було через те, що він був дуже пошкоджений кулями (хтось із родичів володаря села стріляв по хресту як по мішені) (ЯЗО,271).
Червоногригорівка – селище міського типу Нікопольського району Дніпропетровської області. За даними 70-х років 20-го століття, тут мешкало 8127 чоловік (ІМСД,468). До затоплення плавнів було поділене Чернишівським лиманом на дві частини. Після ж – лиман злився з Каховським водоймищем, а селище, посунувшись нагору, утворило суцільний масив. Це старовинне запорозьке займище, що з 1778-го року стало «ранговой дачєй» графа Чернишова. За прізвищем власника довгий час називалася Чернишівкою; правда, Андріан Кащенко виводив його назву від якогось запорожця Черниша, що мав тут зимівник (КВЛ,42). У кінці 19-го століття, за розпорядженням губернського начальства, перейменоване на Красногригорівку, а в 20-х роках минулого століття більшовицькою владою – на Червоногригорівку. Мотивація другої частини топоніма-композита точно не з’ясована, перша ж його частина пов’язана з тим, що в цьому районі до Великого Лугу входила річка Червона. Місцеве населення тепер уживає здебільшого назву Красногригорівка. За джерелами: Чернишівка, Красногригоріка (КВЛ,42), Червоногригоровка (КДО), Червона Григорівка (СНР,62).
У 80-х роках 19-го століття в Чернишівці побував Дмитро Яворницький. Тут від 116-річного Івана Розсолоди він записав дуже колоритну, цікаву, багату на історичні факти розповідь про колишнє Запорожжя (я вже подавав уривок із цього запису) (див. ЯЗО,244-270).