Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   27
Цимбалів – козака Цимбала біля озера Цимбалевого в Балабинських плавнях (там само, 61);
Черво/нова – невідомого козака; знаходився в гирлі балки Червоної, на правому березі Дніпра вище урочища Заломів (БЗЗ,26);
Чорний – козака Чорного в Кушугумських плавнях біля озера Чорної Ями (НП,63);
Шаварин – козака Шавари в Балабинських плавнях біля озера Шавариного (там само, 61);
Швеців – козака Швеця над Дніпром вище сучасного села Біленького (БЗЗ,25);
Шийчин – козака Шийки в Кушугумських плавнях біля озера Шийчиного (НП,62);
Курені й бурдюги зимівників у Великому Лузі запиралися в час відсутності господаря таким чином, що вхід до них був перекритий лише для диких тварин, а людина (подорожній, товариш хазяїна) завжди мала можливість проникнути всередину. Той, хто хотів попоїсти, відпочити, сховатися від негоди й навіть переночувати, будь-коли міг зайти в козацьке помешкання і задовольнити свої потреби. Коли ж господар повертався й заставав незнайомого прихідька в своєму пристанищі, він був йому дуже радий і ставився до нього, як до родича.
До великолузьких сиднів-зимівничан часто приходили в гості їх приятелі – січовики. Особливо багато братчиків гостювало в плавнях на свята. Коли ж виникала нагальна необхідність терміново зібрати гостювальників, тоді гримали січові гармати і все товариство хутко виходило із Великого Лугу.
У великолузьких зимівниках нерідко переховувалися втікачі від панських утисків, всякі бунтарі та колишні повстанці. Відомо, наприклад, що тут знайшло прихисток чимало учасників Коліївщини, оспіваної Тарасом Шевченком у поемі «Гайдамаки» (див. ГР,172,174).
Живучи й господарюючи у Великому Лузі, запорожці дуже бережливо, з любов’ю ставилися до його природних багатств. Могутній Дніпро, краса плавнів справляли колосальне враження на січовиків, на їх морально-етичні й естетичні уподобання, на їх світобачення. Несучи в собі такі естетично виразні, безсумнівні, незаперечні й вічні цінності, як доцільність і гармонія, постійний рух і оновлення, велич і життєва міць, природа Великого Лугу скеровувала мислення козаків в образне, порівняльно-асоціативне русло, стимулювала їх творчу (поетичну) уяву, а головне – пробуджувала в них патріотичні почуття, викликала благородні поривання, сприяла розвиткові їх фізичних та інтелектуальних здібностей. Що це дійсно так, засвідчує фольклор.
У незліченних козацьких думах, піснях, легендах, переказах, прислів’ях і приказках природа виступає як одухотворена сила, а її явища підносяться до рівня національних символів, її краса освячується як джерело зовнішньої та внутрішньої краси людини. Уснопоетична творчість запорожців, яка значною мірою була стимульована впливом навколишнього середовища, розвивала й активізувала естетичну функцію загальнонародної української мови. Багато слів-символів, постійних означень і постійних обставин, які семантично пов’язані з природою й тепер уживаються в нашій мові як лінгвостилістичні (виражально-зображальні) засоби, завдячують своєю появою саме запорозькій козацькій мовотворчості. Очевидно, невипадково в нашому фольклорі так рясно естетизованих висловів зі словом «луг» («лугом іду, коня веду», «ой у лузі калина весь луг іскрасила», «ой у лузі при долині», «ой у лузі та при березі», «попід горою, лугом – долиною козаки йдуть», «ой у лузі в Базавлузі», «ой у лузі у темному», «зашуміли луги ще й бистрії ріки» та под.).
Свого часу Аполлон Скальковський, Яків Новицький, Дмитро Яворницький, інші дослідники записали від колишніх січовиків і їхніх дітей чимало переказів та легенд про річки, озера, острови й урочища Великого Лугу. Ці записи рясніють висловами-захопленнями на зразок: «веселе місце», «привілля велике» і под. Отже, лицар-козак усвідомлював, добре розумів, що природа дніпровських плавнів – то не тільки його мати-годувальниця, а й його великий духовний скарб, образ його батьківщини.
Всі запорожці, а надто луговики, вважали непрощенним гріхом зламати чи зрубати молоде дерево, розорити пташине гніздо, виловити дрібну рибу, вполювати недорослого звіра або співочу пташку, забруднити річку чи озеро, випалити очерет, струїти бджіл, плюнути на землю і т.п.
Ставлення до рослинного і тваринного світу, до води і землі було в запорожців мірилом людської порядності, високої культури і моралі. Козаки ревно оберігали й примножували природні багатства Великого Лугу. Про це є цілий ряд документальних свідчень. Так, наприклад, січовиків страшенно обурювала варварська поведінка московських кріпосних гарнізонів (зокрема Олександрівської фортеці), які, починаючи з 70-х років 18-го століття, знищували великолузькі діброви, запаскуджували водойми, по-хижацькому виловлювали рибу та безжально випалювали сінокоси (див. АК,126-127,149). З цього приводу Кіш неодноразово надсилав скарги комендантам московських укріплень, сенату й навіть самій цариці, але на ті скарги ніхто не зважав. У північних загарбників була мораль руйнача й ненажери.
Для тисяч і тисяч запорожців Великий Луг і його береги стали вічним притулком, місцем, звідки вони пішли в потойбіччя спілкуватися з Богом. На високих грядах і островах, над схилами балок, які входили в плавневу долину, на мальовничих узвишшях обох великолузьких берегів (особливо правого) було колись багато козацьких кладовищ та окремих козацьких поховань. Тепер майже всі вони або затоплені, або сплюндровані. Невдячні нащадки не подбали про їх збереження, а вороги України добре подбали, щоб ми більше ніколи не доступилися до святих могил усвесвітньославних наших лицарів-пращурів.
Одначе хай не тішаться спадкоємці московської цариці-шльондри та совєцьких генсеків! Оббріхані й зневажені запорожці пішли з Січей і Великого Лугу на райські острови, але справжнім своїм онукам, свідомим українцям, вони лишили найдорожчий скарб – пам’ять про колишню нашу свободу, про взірець служіння Вітчизні. З-під проклятого Каховського болота, з-під оскверненої енергодарівським атомним монстром землі вчуваються нам їх голоси, вчуваються дзвони їхніх кобз і церков, учувається їх стогін і плач за те, що Україна й досі борсається в чужинських тенетах. Вірмо в той час, коли повержені й розбиті злом козацькі хрести піднімуться з праху, зціляться і знову стануть на праведних могилах. Стануть як символи нашого безсмертя!
Грабунок
Січове великолузьке товариство 16-го – 18-го століть було фактично своєрідним лицарським орденом, який мав високий авторитет у всьому цивілізованому світі, а особливо в Європі. На нього зважали, з ним мали дипломатичні стосунки наймогутніші володарі як сусідніх, так і далеких держав. У цьому ордені панувала справжня демократія: тут усі були рівні перед звичаєм-законом, перед громадською радою – від гетьмана чи кошового отамана до козака-нетяги.
Усіх запорожців єднав святий обов’язок перед Батьківщиною, глибокий свідомий патріотизм, правдива віра в Бога й відданість справі, за яку вони боролися. Сучасники, зокрема іноземні дипломати, які побували в Січі, свідчать, що козаки (старшини й рядові) досконало знали тонкощі європейського етикету і в товаристві поводилися, як аристократи, що багато з них володіли латинською та іншими іноземними мовами, а окремі старшини мали університетську освіту. Неписьменних серед січовиків майже не було. І це тоді, коли поміж їхніх «ясновельможних» ворогів-гонителів (особливо поміж московських генералів і фельд-маршалів) були такі, що не вміли навіть як слід розписатися (для прикладу, генералісимус Алєксандр Мєньшіков).
Доступ до старшинських посад і шляхетської гідності на Запорожжі був відкритий для всіх братчиків однаково, незалежно від їх соціального походження і стану. Тут цінувалися людські чесноти, а не багатство. Зрада й крадіжки каралися смертю. На смерть карали й тих, хто вживав горілку в поході й не дотримувався військової дисципліни. Найбільшими заслугами козака-лицаря були визволення бранців, допомога товаришеві в бою та захист жінок і дітей.
Запорожці показували світові, як може розвивати свої здібності, господарювати і захищати власні права вільна людина. Їх змагання відроджували ідею української державності, сприяли згуртуванню й самоусвідомленню української нації. Крім того, вони були на заваді московській експансії в Північному Причорномор’ї.
Безперечно, все це добре розуміли одвічні вороги нашого народу, а особливо – хитра, спритна й підступна німкеня-шльондра, цариця Катерина II. Вона бачила, відчувала, що Запорожжя – це смертельна загроза її деспотичній імперії, тому оголосила січовиків-лицарів «разбойнікамі» й «ворамі» та по-злодійському знищила Січ. Ще й досі московські «обустроітєлі отєчєства» підспівують своїй улюблениці, хоча великий Тарас Шевченко вже давно зірвав із їхніх предтеч машкару брехунів:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
Ви – розбойники неситі,
Голодні ворони... («ХолоднийЯр»).
У законних володарів – запорозьких козаків (їх-бо пращури хазяйнували тут спредвіку) силою і обманом відібрали все їхнє добро, занапастили всі їхні вжитки та поруйнували їх насиджені гнізда. На січові вольності-займища «байстрюки Єкатерини сараною сіли» (як сказав Т.Шевченко). З особливою щедрістю роздаровувала імператриця плавні Великого Лугу та прилеглі до них землі.
Найбільший і найкращий шмат украденого ласого пирога дістався князеві Вязємському. За те, що він склав «маніфест» про зруйнування Запорожжя, вінценосна розпусниця подарувала йому 252 тисячі десятин великолузьких угідь і земель, де стояли колись Січі (понад річкою Чортомликом і протокою Підпільною). Тоді ж було роздано у Великому Лузі й на його околицях:
князеві Потьомкіну, фаворитові цариці, 192 тисячі десятин (у тому числі острів Хортицю й площі по обох берегах ріки Кінської при її впадінні у великолузьку долину);
небозі Потьомкіна графині Скавронській 39 тисяч десятин (понад північно-східним берегом Великого Лугу);
начальникові канцелярії Потьомкіна генерал-майору Попову близько 20-и тисяч десятин (майже весь південно-східний закуток Кінських плавнів і простори понад річками Янчокраком, Карачокраком, Бурчаком і Маячкою);
генералові Стрєкалову 30 тисяч десятин (у Базавлузі й по обох берегах нижньої течії Базавлука);
графу Розумовському понад 30 тисяч десятин (у північно-східному закутку Великого Лугу й по берегах Дніпра нижче острова Хортиці);
генералові Балабіну більше 10-и тисяч десятин (плавнів понад протокою Кушугумом і землі понад балками Виноградною та Барановою);

 

секунд-майорові Нєплюєву 12 тисяч десятин (плавнів біля Сулицького лиману та берегових земель нижче села
Капулівки);
підполковнику Сінєльнікову близько 10-и тисяч десятин (у Великому Лузі й на Кам’янському Поді біля теперішнього села Іванівки);
двірській дамі Лєванідовій 6 тисяч десятин (у плавнях понад рікою Кінською і земель на південному березі лугової долини біля теперішнього села Благовіщенки);
секунд-майорові Ходирєвському близько 4-х тисяч десятин (плавнів поблизу урочища Великих Кучугур);
генерал-майорові фон Сталю близько 13-и тисяч десятин (базавлузьких плавнів і земель навколо теперішнього смт Нововоронцовки) та ін. (див. КЗВ,24-25; ШМ,163; НІ,142-158; АПС,899).
Кожен із царициних прихвоснів хотів якомога більше урвати собі колишнього запорозького добра, тому між ними нерідко виникала з цього приводу гризня, були випадки й судових позовів. У народній пам’яті про той «чорний переділ» збереглися цікаві подробиці. Звичайно, за два століття ті подробиці набули легендарного характеру, але, в основному, вони реалістично відбивають суть давніх історичних подій.
Навесні 1962-го року я записав від діда Івана Скрипника в селі Царицинкуті (тепер Приморське) Василівського району таке:
«Між Малою Катеринівкою і Царицинкутом, де оце рибгоспівські ставки, росли колись на левадах понад Кінською кучеряві верби, дикі груші та крислаті осокори. Краса була несказанна! Старі люди переказують, що саме тут відпочивала зі своїм почтом цариця Катерина, коли подорожувала в Крим через Запорожжя.
Зупинився царський караван ополудні, щоб літню спеку в затінку перебути, але Катерині ці місця так сподобалися, що вона вирішила тут і заночувати. Слугам було наказано готувати всякі наїдки й напої. Цариця збиралася бенкетувати.
Скоро й обід був готовий. Катерині подали золочений дзиґлик, а князі, графи та генерали порозсідалися довкола широкої застьоли прямо на траві, і почався бенкет... Пили-пили, їли-їли пани – аж повпрівали. А як ударив їм хміль у голови, як розв’язалися у них язики, то почали вони до цариці приставати з проханням:
- Віддай нам, матушка, оці степи й луги благодатні! Віддай, розділи поміж своїми слугами вірними. А ми вже тобі віддячимо – зведем зовсім зі світу розбишак непокірних, отих запорожців триклятих, що й досі знаджують кріпаків наших і на бунт їх підбивають...
Катерина теж була вже напідпитку. Почула вона благання вельмож, засміялася та й каже:
- Гаразд, гаразд, панове... Подарую вам оці землі благодатні, тільки, щоб не було кому образи, то зроблю ось що. Хто з вас у який бік обличчям тепер звернений, той нехай туди й скаче на своєму коні. Скільки степу оббіжить до заходу сонця, ото все і його!
Пораділи вельможі, посхоплювалися і давай коней своїх сідлати. А як осідлали, то притьмом і розбіглися в усі боки, як руді миші. П’яненька ж цариця сміялася-сміялася з них, а тоді впала в траву та й заснула...
Найхитрішим серед панів був Потьомкін, то він найпершим і вихопився з гурту та й подався чимдуж на схід уздовж Кінської. Заскочив у Кінсьководівку (тепер село Григорівка Запорізького району – В.Ч.) і кричить на все п’яне горло:
- Це моє! Це моє!
Почули той крик дивного вершника люди, перехрестилися і думають:
- Що воно за оказія?! - Не знали, бач, що то їхня біда кричить.
А Потьомкін тим часом погнав далі коня. Біг-біг – не видно ніде й хатини! Коли це гульк – невеличка слобода. Забіг князь у неї і знову не своїм голосом крикнув:
- Це моє! Це моє! - А тоді розвернувся, щоб по безлюддю час не гаяти, і помчав назад, правим берегом Кінської. Схитрував, одним словом. Ось тому, кажуть, і село те, куди добіг Потьомкін, назвали пізніше Хитрівкою (тепер це південна частина смт Комишувахи Оріхівського району – В.Ч.).
Вернувся панюга в Кінсьководівку, а звідси повернув на Кримський шлях. Загарбав Кушугумівку (тепер смт Кушугум Запорізького району – В.Ч.), Краснокутівку (тепер смт Мала Катеринівка того ж району – В.Ч.), усі поля, луги й пасовиська навколишні і, захеканий, ледь-ледь устиг до заходу сонця в царський табір добратися.
А на південь, понад Великим Лугом, подався граф Попов. Цей ненажера захопив усі степи янчокрацькі, карачокрацькі і бурчацькі. Може б, ще й більше нагарбав, якби біля Лисої гори не сталася йому пригода. Не витримав божевільного чвалу його притомлений кінь, повалився на землю та й пропав... Розгубився пан, ледь не плаче... Коли це дивиться – перед ним нечистий з цапиною борідкою вродився. Стоїть і посміхається. Кажуть, на Лисій горі чортів водилося тоді багато.
- Не переживайте, ваша ясновельможність, - каже біс. - Я вам скакуна заміню, тільки віддайте мені за цю послугу свою душу.
- Добре! Добре! - зрадів Попов. - Неси мене швидше, бо вже скоро сонце зайде. Не встигну на вечерю до цариці...
- Встигнете! - не то закричав, не то заіржав чортяка, а тоді раз – обернувся на жеребця і помчав графа до Скелянської балки. Оббіг Скельку і Маячку та чимдуж – у плавні! Плавнями, плавнями, повз Кучугури – і виніс пана до Підстепної, себто до нашого села. Прийняв знову свій образ та й каже:

- Злізайте, ваша ясновельможність. Далі я вас не повезу, бо в таборі цариці піп є... Доберетеся пішки, тут недалечко. Бувайте здорові та в гості до мене навідуйтесь. - Сказавши це, біс мов крізь землю провалився, а Попов очеретами потяг до табору... Відтоді, кажуть, цей пан і всі його нащадки з нечистою силою зналися. Був із їхнього василівського замку таємний підземний хід аж на Лису гору, по якому вони до чортів та відьом у гості ходили.
На північ же, понад річкою Кушугумом, помчав Розумовський! Цей коня загнав ще швидше, ніж Попов, бо пробирався до Дніпра болотистими Балабинськими плавнями. А як спішився, побрів Закітним (озером – В.Ч.) до Мірошника (протока у Великому Лузі – В.Ч.). Виліз рачки на гряду весь у куширях та багнюці і давай кликати рибалок:
- Гей! Харпаки сякі-такі, перевезіть мене на правий берег!
- А що ти таке? - питаються діди-запорожці.
- Я – ваш гетьман, сучі діти! Подавайте човна мерщій!
- Ха – ха – ха!... – засміялися рибалки, аж луна Хортицею покотилася. -Може, ти й гетьман, тільки не нам, а отим, що в болоті, з якого ти виліз!... Ану, хлопці, відлупцюймо веслами нечистого!...
Із тютюканням і свистом діди почали наближатися до отетерілого Розумовського. Перелякався пан на смерть та мерщій назад, у хащі! Довго блукав плавнями і лише пізно ввечері дістався до Катерининого стійбища. Мокрий, вибарложений, одяг на ньому подерся і висить пацьорками, на голові баговиння... Як угледіли його князі, графи та генерали, так ураз за животи і схопилися, а за ними й цариця покотилася зо сміху. Неборака ж – бух Катерині в ноги та й просить слізно:
- Помилуй, матушка! Не встиг до заходу сонця... Коня загубив, плавнями блудив... То ти мені вже хоч отой куточок, що нижче Хортиці на правому березі Дніпра, подаруй! Я на нього з цього боку дивився... Пожалій, змилуйся!...
- Гаразд, - каже крізь сміх Катерина. - Дарую тобі той куточок... А тепер іди до річки та хоч обмийся.
Так ото під п’яний регіт і дісталася гетьманові-невдасі та земля за Дніпром, де згодом виникло назване його іменем село Розумівка.
Поживилася того дня і дрібніша панота. А потішена цариця добряче виспалась, прокинулась на другий день пізненько, позіхнула та й каже:
- Ох і покутила (себто побенкетувала) ж я вчора!... Як оця слобода, що на горі, зветься?
- Підстепна, ваша імператорська величносте! - відповідають слуги.
- То хай же вона віднині Царицинкутом називається.
Ось тому, кажуть, наше село і зветься Царицинкутом. Але дехто із старих ще й досі називає його по-старому Підстепною».
Ті літні запорожці, які мали зимівники у Великому Лузі й побіля нього, після зруйнування Січі та скасування Запорожжя взагалі ще довго не покидали своїх насиджених місць. Окремі з цих дідів протрималися тут до 20-х років 19-го століття, уникнувши закріпачення і не піддавшись на умовляння московських панів переселятися в нові слободи. Про деяких із цих упертих сиднів, користуючись записаними Яковом Новицьким переказами про урочище Біляй (Біляї) та балку Крутий Яр, я вже говорив, а тепер додам ще кілька характерних місць на цю тему зі спогадів, записаних тим же таки Яковом Новицьким у грудні 1887-го року від 88-літнього Микити Джигира в селі Кушугумівці:
«Спрежду в Великому Лузі жило багато запорожців, а після того, як зігнали їх відсіль, - остались тіко старі діди. Чимало зосталось дідів, та все багаті та хазяйновиті; всього було у них вдоволь: і скоту, і коней, і овець, і бджіл. Вони жили більше понад озерами, на грядах і по кучугурах. Від того тепер озера та урочища і прозвища мають запорозькі.
Як почали ділить землю панам та під слободи, то перше порізали степ по той, правий, бік Дніпра, а потім і цей, лівий. На тім боці, під Лисою горою, жили запорожці Джерелівський, Кавунник і Посунько. Добре було їм там жить, а як почули, що степ став панський, – взяли й перебрались у Великий Луг. Тут вони і віку дожили. Деякі запорожці жили більше ста год на світі й були між ними великі характерники. Джерелівський сам кував рушниці й умів заговорювати їх. Великий охотник був він і не боявся ні тучі, ні грому; йому дикий жеребець вухо одкусив, і якби не зліз на дерево, то й носа не було б! Капканами ловив усякого звіря, а то раз налізло десятка півтора вовків у капкани, – взяли і затягли їх у Дніпро...
Жили ще запорожці Канцибери. Їх було три брати. Силачі були великі! Один із них жив з сімейством, мав велику хату, а біля його кишла було й запорозьке кладовище. Тепер того кишла і кладовища не зосталось і сліду – змив Дніпро. Грошовиті люди були Канцибери! Було ідуть у шинок, а за ними народ так і хиле. Викотять бочку горілки і давай гулять!... Нагуляються, наспіваються вдоволь, заплатять шинкареві і гайда додому. Жонатий Канцибера був великий галдовник (чарівник – В.Ч.). Загалдував свої гроші – і їх ніхто не візьме.
Ще жив тут Дем’ян Гужва. В йому було дванадцять пудів ваги і був він превеликий силач. Зостарівся дід і перед смертю, було, все плаче...
- Чого ви, діду, плачете? - питають люди.
І почне дід роказувать: «Того я плачу, що душа погибша!... Я, - каже, - на своєму віку убив і замучив з півсотні ногайців... Адже й вони люди!... Було, запорозький табун вийде з Лугу в степ, то ногайва й займе. Мене тоді й посилають із товариством шукать. Оце найду табун, одніму, а ногайцям голови познімаю...».
Ще жив запорожець Гайдук. Цей був характерник і за своє лукавство мав багато злобителів.
Ще жили запорожці Лебідь, Кривий, Балабан, Харько і Мусій. Тепер остались їх озера: Лебедеве, Криве, Балабанове, Харькове і Мусієве. Біля Лисої гори є ще Мусієва забора, де козак рибальчив і стояв куренем.
Ще жив тут запорозький коваль Мерин. Оце, було, приїде до нього запорожець верхом та й гука:
- Ану лишень підкуй мене, козаче! - Сам сидить на коні, а Мерин нагріє підкову та й підковує коня. Запорожець висипе жменю грошей ковалеві і скака далі...
Жили ще запорожці: Учорашній – цей чумакував; Сопільник – сірома, біля річки Холуюватої рибальчив; Дзіндзьоха – сірома на Кушугумі, і цей рибалчив; Галя – козак, – де тепер урочище Галине. Жив Шовковий, козак; і багато їх жило по всьому Великому Лузі. Скрізь озера, гряди й інші урочища по плавнях Строганівських, Канкринівських, Попова, Матлаша (Міклашевського – В.Ч.), Стрюкова й інших мають запорозькі прозвища, бо скрізь тут були козацькі осідлища...
Катерина як стакувала (атакувавши знищила – В.Ч.) Січ, то багато козаків пішло за Дунай в Туреччину, а деякі сіроми зостались. Ні до кого прихилить голови, то вони, було, і живуть у Великому Лузі. Сьогодні до тебе прийдуть, а завтра до мене, а там до третього кого... Найбільше йшли до Івана Джерелівського: той ніколи, було, не випусте голодними. Прийдуть до нього та й просяться: «Пусти, діду, спочить!» «Спочивайте, люди добрі!» – одвіте їм дід. Годує їх день, годує два, годує й більше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця: «Біжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять». А їх чоловіка десять, або й більше, зберуться та й лежать собі за загонами на сінові. Вернеться хлопець, дід і пита: «А що?» - «Воші бють!...» - «Ну, ще, - каже, - будуть жить...» Через день – другий знову посилає. «А що тепер роблять?» - «Латаються!» - «Ну, тепер, - каже, - скоро підуть». Так на його мову й виходе: облатаються, подякують й ідуть з Богом...