Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   27
Тепер Червоногригорівка – типове селище міського типу, яке потерпає від нікопольської «цивілізації» та викидів енергодарівських монстрів-електростанцій (атомної й теплової).
Мусі/ївка – село Нікопольського району Дніпропетровської області, підпорядковане Придніпровській сільраді. Виникло за столипінщини як хутір Мусієнків (назва за прізвищем господаря Мусієнка). Згодом хутір розрісся й перетворився в село, яке 1922-го року перейменоване на Мусіївку. Нижня (плавнева) його частина затоплена після побудови Каховської ГЕС. Поруч із селом місто Нікополь. Це впливає на спосіб життя, мораль і господарську діяльність селян. Про героїку козаччини тут мало хто знає.
Придніпровське – село Нікопольського району Дніпропетровської області біля гирла річки Кам’янки, рядом із містом Нікополем. Засноване 1919-го року переселенцями з сусіднього села Новопавлівки. Назва мотивується колишньою близькістю населеного пункту до Дніпра. Місцеві жителі вживають ще й неофіційну назву Нехотілівка, пояснюючи її таким чином: «Сюди не хотіли люди переселятися, особливо перед затопленням плавнів, бо тут була гірша земля». У селі чимало «рускоязичних» зайд, яким до славної історії краю абсолютно байдуже. Населення – близько двох тисяч чоловік.
Нікополь – місто обласного підпорядкування, центр Нікопольського району Дніпропетровської області. 1986-го року в ньому нараховувалося 156 тисяч жителів (УРЕС,т.2,521), тепер – значно менше. Займає майже всю прибережну територію між балкою Кам’янкою та річкою Чортомликом. Історичний центр знаходиться на мисі (куті) Микитиному Розі (Нікопольському). Веде свій початок від поселення Микитиного (або Микитиного Перевозу), заснованого в першій половині 16-го століття запорожцем Микитою Циганом. У різний час дозаселялося головним чином вихідцями з Середньої Наддніпрянщини, а також мешканцями сусідніх сіл та всякого роду мігрантами з Московщини, Кавказу, Сибіру й інших країв.
Після зруйнування Січі поселення перейменоване в Слов’янське або Слов’янськ (Славенськ). Під такою ж назвою московити 1787-го року планували збудувати тут фортецю. 1781-го року Слов’янське дістало назву Нікополь і вже наступного року набуло статусу повітового міста. Остання назва (вона ж і сучасна) походить від двох давньогрецьких слів: Ніка (ім’я богині перемоги) та поліс (місто); придумана вона царськими фаворитами, московськими завойовниками в честь їхньої «перемоги» над запорожцями. Тому українськими патріотами топонім сприймається як глум над нашими славними лицарями, над нашою історією. З утвердженням справжньої незалежності України він неодмінно буде замінений первісним, козацьким найменуванням – Микитине.
Місцеві жителі й мешканці сусідніх сіл вимовляють Ни/киполь, Ни/копіль і Ни/кипіль. У джерелах: Микитине (СІНС,179; ЯІ,т.1,76,128; КЛ,48), Никитинъ Перевозъ, Славенскъ (ГП,т.2,168), Микитовка (ГКГ,34), Мыкытына, Ныкыполь (НП,34), Никипіль (КВЛ,80), Нікополь (КІМ,91; ЯТС,102-103).
З 1638-го (чи 1639-го) по 1652 рік в районі сучасного Нікополя (на кінці мису Микитиного Рогу) стояла Микитинська Січ, повз яку пролягав чумацький шлях у Крим і біля якої було велике торговище.
У Нікопольському краєзнавчому музеї й досі зберігаються деякі запорозькі пам’ятки, а саме: хрест із Микитинської січової церкви, в якій 1648-го року молився Богдан Хмельницький; аналой-підставка для читання Євангелія, подарований козакам константинопольським уселенським патріархом; ікона 18-го століття з кипарисовим хрестом, що колись була в Покровській січовій церкві; плащаниця, яка належала козакові Тимошівського куреня Івану Гаркуші; риза з Чортомлицької Січі, пошита із суцільної золотої парчі; Євангеліє, подароване запорожцям царицею Єлизаветою (ВС,172-173). Дмитро Яворницький та Андріан Кащенко в кінці 19-го – на початку 20-го століття застали в Нікополі ще й інші козацькі старожитності, зокрема зимівник, гармату, різні речі культового й побутового вжитку (див. ЯЗ,ч.2,47; КВЛ,48-49).
Про минуле Нікополя Яків Новицький улітку 1894-го року записав від 78-літнього місцевого жителя Дмитра Биковського такий переказ:
«Спрежду на цім місті, де тепер Никиполь, слободи не було, а жили запорожці хуторами. По цей бік (правий – В.Ч.) Дніпра земля була козацька, а по той бік (лівий – В.Ч.) – турецька. Перевоз тут був споконвіку. Де тепер скелі на Дніпрі, – був острів Орловий; його змило водою. Він був великий і на йому, кажуть, було становище січових рибалок. Жили тоді рибалки і понад річкою Лапинкою. Никиполь поділився на кути: де тепер церква і лавки – здавна зветься Містечко; далі вгору по Дніпру, аж до Лисої гори – то Довгалівка – жили запорожці Довгалі; далі в степ – Лапинка – прозвано по річці Лапинці, а тут, біля перевозу, де й моя хата, – Микитине – жив багатий козак Микита. Попервах і слобода звалась Микитиною, а як поставили запорожці церкву, назвали попи Никиполем (тут оповідач помиляється – В.Ч.), і звемо так по сей день.
У запорожців Січ була в Капулівці та в Покровській слободі, а в Никиполі було роздолля велике, був торжок, були шинки, півча, попи, музики… Оце як набридне якому козакові сидіть у Січі, то він одпроситься у кошового і гайда в Никиполь гулять. Як тіко в слободу, так і заверта до Микити. Тоді у козаків були свої звичаї: «здрастуй» не каже, а під’їде конем під вікно та й гука:
- А пугу! пугу!
- Козак з Лугу!
- Базавлук!
- Соломаха та тузлук!
Цебто прилетів пугач до пугача (козак до козака) та й пита хазяїна: «Що ти єсть за чоловік?» (пугу, пугу?). А той з хати? «Козак з Лугу!» А цей уп’ять: «А я козак з Базавлука!» Тоді хазяїн і просе гостя до господи хліба-соли їсти (соломахи та юшки з риби, або по-козацькому – тузлука).
На другий день іде козак до церкви, одслуже молебень і каже попові: «Ну, пан-отець, Богові Богове, а Кесарю Кесареве!» Викине на тарілку червонця і уп’ять до Микити пить-гулять… Як підгуляє, вийде з хати і гука: «Ану, коти барило горілки, давай питців, співак, музиків!»… Звісно, народові того й треба: тіко пара з рота, тут тобі вродяться і питці, і співаки, і музики… Давай козак частувать, давай гулять… Далі як загуде скрипка, бубон, як піднімуть танці, співи, галяси, – так тобі й піде все ходором: куди запорожець, туди й челядь… Так гуля козак день, гуля два, гуля тиждень. Як витрусе кишені, тоді скоче на коня і гайда в Січ…» (НП,34-36).
Цілий ряд легенд і переказів, присвячених запорожцям та їх ватажкам, записав у Нікополі Дмитро Яворницький (див. ЖЯН; СМ,118,119).
Крім Якова Новицького та Дмитра Яворницького, в Нікополі з метою дослідження козацької старовини побували також Олекса Стороженко, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Левко Падалка, Аполлон Скальковський, Володимир Голобуцький, Олена Апанович та ін.
Теперішня різноплемінна людність Нікополя (значною мірою «рускоязичная») мало цікавиться Запорожжям. Та воно й не дивно, адже після зруйнування Січі і протягом усього 19-го століття місцевим жителям московська окупаційна влада суворо забороняла згадувати й розповідати чи співати на людях про козаччину. Хто порушував заборону, того карали різками. Не можна було захоплюватися запорозькою героїкою і в часи московсько-большевицької імперії (СССР), оскільки таке захоплення вважалося «українськім буржуазним націоналізмом» і каралося Сибіром, Соловками, в’язницею або розстрілом. Отож сучасні нікопольці цікавляться більше єврейсько-вірменськими та московськими «хохмами», аніж легендами й переказами про козаків. Нещодавно 2-й канал («1+1») Українського телебачення на повному серйозі повідомив, що в Нікополі (за бажанням громадськості) має відкритися музей... «мадам Грицацуєвой» і що буцімто ця «мадам», як і Остап Бендер (персонажі з творів І.Ільфа та Є.Петрова), були родом саме з Нікополя! Отакі-то чудеса в решеті! Який там Петро Кальнишевський, який там Іван Сірко!... Нате вам, дурні хахли, мадам Грицацуєву!
У 50-х роках минулого століття, перед затопленням Великого Лугу, Нікополь почав інтенсивно розростатися уздовж берега. Як наслідок – у зону міста ввійшли зі сходу село Новопавлівка, а із заходу – села Лапинка та Сулицьке.
Новопавлівка заснована в кінці 18-го століття на місці запорозького зимівника. На атласі 1784-го року значиться як слобода Новопавлівка (АРД). Назване, очевидно, першими переселенцями із якоїсь Павлівки. Спочатку серед жителів слободи переважали московські солдати-відставники, які брали участь у ліквідації Нової Січі, тому вона (слобода) мала ще й другу (неофіційну) назву – Солдатська. Згодом сюди прийшло чимало переселенців із Середньої Наддніпрянщини й Катеринославщини, колишніх козаків та їх родичів. Село розташовувалося в мальовничому закутку Великого Лугу на березі Новопавлівського лиману, під горою Лисою. Значна його частина тепер затоплена. У джерелах: Новопавловка, Солдатская (ЯВ,192), Новопавлівка (КВЛ,46), Павлівка (ДТ,118-119).
Лапинка існувала на правому березі протоки Лапинки (звідси й назва) ще в 17-ому столітті як запорозьке козацьке поселення. Наприкінці 19-го століття тут побував Дмитро Яворницький, у місцевих жителів виявив верхній козацький одяг і передав його Іллі Рєпіну для роботи над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (ШН,30). Тепер південна частина колишньої Лапинки під водою.
Трохи нижче Лапинки на березі Сулицького лиману було розташоване колись село Сулицьке (назва від лиману). Засноване в кінці 18-го століття на місці козацьких зимівників і тоді ж закріпачене. До 20-х років 20-го століття офіційно називалося Неплюєвим (за прізвищем володаря – поміщика) і неофіційно – Сулицьколиманським або Сулицьким-Лиманським. У 30 – 50-х роках минулого століття узвичаїлася офіційна назва Сулицьке. За джерелами: Неплюево, Сулицьколиманське (ЯВ,193), Сулицьке-Лиманське, Неплюєво (КВЛ,81), Сулицьколиманська (БЗЗ,52). До складу Нікополя ввійшла північно-східна частина села, решта ж його території затоплена.
Олексіївка – село Нікопольського району Дніпропетровської області на лівому березі гирла річки Чортомлика. Засноване на початку 20-го століття вихідцями з навколишніх сіл. Назва пов’язана з ім’ям першого поселенця (за переказом). Після затоплення Великого Лугу відступило на північ і значно розширилося. Тепер підпорядковане Менжинській сільраді. Побутом і роботою олексіївці міцно пов’язані з Нікополем, декотрі зайняті городництвом і рибальством.
Капулівка – село Нікопольського району Дніпропетровської області при гирлі (праворуч) річки Чортомлика. Початок бере з часу Чортомлицької Січі (середина 17-го століття), на місці якої знаходиться і тепер. У кінці 18-го століття царицею Катериною подароване князеві Вяземському й закріпачене. Нинішня назва колись (19-е століття) вважалася неофіційною, розмовною, а в офіційному вжитку була форма Капилівка (Капіловка; див. ЯІ,т.1,91). За джерелами: Капуловка (СП,55), Капуливка (НП,35), Капулівка (КВЛ,82). Ойконім походить, очевидно, від прізвища «Капула», яке ще й сьогодні зустрічається на Нікопольщині (див. ІМСД,452).
На території Капулівки довго зберігалися сліди січових укріплень і рештки запорозького кладовища. Тут була й могила кошового отамана Івана Сірка (за часів Дмитра Яворницького у горо/ді Миколи Мазая – див. ЯЗО,304). 1967-го року, з наказу дніпропетровських компартійних можновладців, її, щоб нібито уберегти від розливу водосховищем, по-варварському знову розрили (перший раз, як читач пам’ятає, це зробили посіпаки Петра I), а прах славного лицаря перезаховали на Бабиній (чи Сторожовій) могилі, що над степовою дорогою кілометрів зо два на північ від села. Туди ж перенесено і старий камінь-пам’ятник, на одному боці якого зображене розп’яття Христа, а на іншому викарбуваний напис: «Р.Б. 1680 мая 4 преставися рабъ бо Иоанъ Серко Дмитрови атаманъ кошовий воска запорожского за его ц.п.в. Феодора Алексевича: Память праведнаго со похвалами». Оскільки Сірко помер не 4-го травня, а 1-го серпня 1680-го року, то Дмитро Яворницький припускає, що надмогильний камінь і напис на ньому зроблені не відразу ж після смерті кошового, а значно пізніше. Первісний надгробок розбили, мабуть, розлючені московські карателі, коли захопили Січ 1709-го року (див. ЯВ,т.1,91). 21-го серпня 2000-го року останнє пристанище Сірка знову розкопали, відкрили труну, доклали до скелетних кісток небіжчиків череп (його довгий час досліджували в Москві та тримали в сейфах нікопольських компартійних бонз) і нарешті по-людському, з належними почестями поховали на тій же таки Сторожовій могилі.
Біля нового спочинку отамана 4-го серпня 1990-го року з нагоди 500-ліття Запорожжя і 310-ої річниці з дня смерті Івана Сірка відбулася велелюдна (приблизно чверть мільйона чоловік зі всієї України) національно-патріотична маніфестація, яка провістила крах московсько-большевицької імперії. Учасником цієї маніфестації пощастило бути й мені. То було щось грандіозне: тисячі й тисячі збуджених людей, море наших жовто-блакитних знамен, палкі промови, братерські обійми, сльози радощів, гучні вітання, а над усім – до болю рідна й бентежна мелодія «Запорозького маршу»! Іван Плющ, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Лесь Танюк, Микола Поровський, Анатолій Мокренко, брати Горині, Олена Апанович і багато-багато інших наших патріотів то тут, то там збирали навколо себе щасливих маніфестантів, обдаровуючи їх святими словами «Слава Україні!». Незабутнє враження, один із найщасливіших днів у моєму житті!
Капулівка здавна була українською Меккою. Тут у різний час побували відомі наші історики, етнографи і фольклористи-дослідники запорозької старовини, зокрема Олекса Стороженко, Аполлон Скальковський, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Левко Падалка, Дмитро Яворницький, Андріан Кащенко та інші. Ними від місцевих жителів записано чимало переказів і легенд про козацтво та його ватажків. Село і прилегла до нього земля багаті на різного роду археологічні памятки, які нещадно знищуються Каховським водоймищем. Потерпають від «моря» й капулівці, а ще більше – від злиднів та соціальної невлаштованості. Про запорозьку минулу славу вони пам’ятають, але говорять про неї з гіркотою, з образою на теперішню нашу владу, яка байдужа до народних святинь.
Покровське – село Нікопольського району Дніпропетровської області, розташоване на березі Каховського водоймища кілометрів чотири нижче Капулівки. Виникло 1775-го року на місці зруйнованої Нової Січі. Спочатку було відоме як слобода Покровська (НП,35; КО,307), заселена вихідцями з центральних регіонів України; в 1777 – 1778-ому роках – місто Покровськ, з 1778-го року – містечко Покровськ, а з 1784-го – кріпацьке село Покровське (власність князя Вяземського). Назване за храмовим святом Покрови Божої Матері.
Територія Покровського та його околиць (південні та південно-західні з 1956-го року затоплені) багата на різного роду археологічні пам’ятки (див. ГКГ,157-158; КВЛ,93-94). Тут похований кошовий отаман Степан Гладкий, який верховодив Січчю в 1741-ому році (СІНС,598).
На середину 70-х років минулого століття в Покровському мешкала 3251 душа (ІМСД,446), а тепер – приблизно дві з половиною тисячі. Даються взнаки тяжкі умови життя останніх 15 - 20-и років, а також масовий відплив молоді в Нікополь та інші міста.
У Покровському свого часу побували ті ж видатні історики, етнографи і фольклористи, що відвідали й сусідні Нікополь та Капулівку. Ними від місцевих жителів записано цілу низку переказів і легенд про козацьку минувшину. Найпопулярнішими серед капулівців є перекази й легенди про запорозькі скарби. Ось, наприклад, один із цих народних творів, записаний Левком Падалкою в кінці 80-х років 19-го століття: «Біля Покровського був колись козацький зимівник. У цьому зимівнику жив буцімто дуже багатий, але скупий запорожець. Грошей своїх він не жертвував ні на церкву, ні на монастир і доживав віку, як найостанніший сіромаха. Був у цього запорожця молодик, який наглядав за його господарством. Цей молодик знав, де старий запорожець закопав свій скарб, але знав також і те, що скарб той заклятий, так що й брати його небезпечно.
Коли помер запорожець, молодик придумав узяти околілу руку небіжчика, щоб нею взяти скарб. Він знав закляття і коли розривав скарб, то приказував: «Чия рука загрібала, та й вигрібає і мені дає».
Отак за роботою молодика застав козак із іншого зимівника, прогнав його і гроші віддав на церкву...» (ЧС,259).
Набережне – невелике сільце, що підпорядковане Покровській сільраді. Його виникнення пов’язане із затопленням плавнів біля входу ріки Базавлука у Великий Луг (Базавлуг). Тут мешкають в основному колишні жителі сіл Грушівки та Грушівського Кута. Назва мотивована місцем розташування.
Ленінське – село Апостолівського району Дніпропетровської області на правому березі ріки Базавлука, при впадінні її в Каховське водоймище. Виникло 1953-го року в зв’язку з переселенням з низинної місцевості на нове місце мешканців сіл Грушівки та Грушівського Кута. Назване тодішньою правлячою партноменклатурою в честь свого вождя. Тепер тут живе більше чотирьох тисяч чоловік, які займаються здебільшого сільським господарством та рибальством.
Село Грушівський Кут, що його жителі були змушені переселитися в Ленінське, лежало колись трохи праворуч від входу ріки Базавлука у Базавлуг. Виникло в 2-ій половині 19-го століття як виселок Грушівки (звідси й Грушівський), а Кут – тому, що саме в цьому місці був мис (по-тутешньому «кут»), утворений крутою звивиною ріки Базавлука. В деяких джерелах називається просто Кутом (ІМСД,168).
Затоплена тепер Грушівка розташовувалась північніше Грушівського Кута теж на правому березі Базавлука. Виникла на місці запорозьких зимівників (КВЛ,94). В історичних документах уперше згадується під 1747-м роком. Після зруйнування Січі зимівники були закріпачені, а їх землі подаровані царицею князеві Вяземському. Назване село через те так, що в долині Базавлука, де воно лежало, росло багато диких груш. Перший його володар намагався перейменувати Грушівку в Оленськ (Єлєнскоє) на честь своєї дружини, але ця назва протрималася тільки до 1802-го року, коли слобода перейшла у власність барона Штігліца. В самому селі і на його околицях 1886-го року Дмитром Яворницьким було виявлено цілий ряд запорозьких пам’яток (церковні знадоби, надмогильні хрести, зброя і т. ін.) (ЯЗО,217-218), а дещо пізніше археологи тут же знайшли три курганні могильники епохи бронзи та різні матеріальні рештки скитського, сарматського, ранньослов’янського періодів і періоду тюркських кочівників 11-го – 14-го століть (ІМСД,168; СС,73; АПУ,14). Влітку 1845-го року в Грушівці сліди запорожців досліджував Аполлон Скальковський.
Мар’янське – село Апостолівського району Дніпропетровської області біля гирла річки Польової Грушівки. Засноване в кінці 18-го століття на місці запорозького зимівника. Спочатку називалося Тернівкою від однойменної річки, що впадала в Базавлуг поряд із Польовою Грушівкою. Сучасна назва відома з 1787-го року і походить, очевидно, від імені котрогось із перших поселенців (Мар’яни чи Мар’яна), які були переважно полтавцями (див. МОЗ,96,142-143; УСП,62). У джерелах: Марьинское (ЯВ,135), Маріїнське (КВЛ,95). Тепер село розділене широкою затокою на дві майже рівні частини. В 70-х роках 20-го століття тут мешкало 5379 чоловік (ІМСД,157), нині – близько чотирьох із половиною тисяч.
Нововоронцовка – селище міського типу, районний центр Херсонської області. Розташоване на західному березі Каховського водоймища (колись Базавлугу). В 70-х роках минулого століття його населення становило 6157 душ (ІМСХ,503), тепер же – близько п’яти тисяч. Засноване в кінці 18-го століття на місці запорозьких зимівників. Під назвою Миколаївка (за іменем першого поселенця) згадується в документах, датованих 1795-м роком. У 1821-ому році Миколаївку придбав граф Воронцов, перейменував її на Нововоронцовку та переселив сюди кріпаків із інших своїх маєтків. У 1835-ому році тут уже мешкало 1437 душ, а в 1859-ому – 1849 (ІМСХ,504). Влітку 1845-го року село відвідав Аполлон Скальковський. Під сучасну пору Нововоронцовка являє собою типовий постсовєцький районний центр із багатьма соціально-побутовими проблемами. Про колишній Великий Луг (Базавлуг) місцеві жителі старшого покоління згадують із ностальгією як про дивний і несказанно багатий край.
Осокорівка – село Нововоронцовського району Херсонської області на березі Каховського водоймища, кілометрів із десять нижче Нововоронцовки, в гирлі однойменної балки. В 70-х роках 20-го століття мало 2260 жителів, тепер – близько півтори тисячі. Засноване 1783-го року кріпаками-втікачами з Київщини та Полтавщини, а також частково з центральних московських губерній (ІМСХ,526). В часи Запорожжя тут були козацькі зимівники.
З правого берега Великого Лугу (Каховського водоймища) перейдемо, шановний читачу, на берег лівий. Почнемо знову з північного кінця цього берега:
Балабине – селище міського типу Запорізького району Запорізької області, розташоване за кілометр на південь від міста Запоріжжя. В кінці 60-х років минулого століття мало 6200 мешканців (ІМСЗ,318), тепер – близько п’яти з половиною тисяч. Поділяється на три частини (кутки): власне Балабине, Заяр і Піщану. Здавна тут були козацькі зимівники. У 30-х роках 18-го століття це вже невелика слобода, яка 1777-го року дісталася як «ранговая дача» московському генералові Балабину. Відтоді почала називатися Петрівською або Пітрівкою за іменем господаревого сина Петра, а також Балабиним-Петрівським. Тоді в слободі налічувалося 258 душ (НІ,142). В середині 19-го століття село перейшло у власність графині Строгановій і під назвою Петрівське-Строганове (або просто Строганове) стало центром волості. Після 1917-го року за ним закріпилася теперішня назва. У джерелах: слобода Петровская (НІ,142), Балабина (АП,163), Петровка (ФМ,265), Балабино-Петровское (ЯЗ,ч.1,270), Петрівське (ЯІ,т.1,215-216), Балабине (Петровське) (КВЛ,53). Неофіційно, в сучасному розмовному мовленні – Балабина.
Цікаві відомості про минуле селища знаходимо в одному з описів Катеринославської єпархії: «…Тут, у Петрівці, за розпорядженням запорозького Коша, в літню пору завжди знаходився спільний козацький провіант, заготовлявся і зберігався громадський житейський продовольчий запас для всього запорозького братства й товариства, яке займало лівий бік Великого Лугу… Десь із 1740 року в Петрівці була каплиця і при ній виконував службу ієромонах Самарського монастиря» (ФМ,266).
Балабине через близькість до великого індустріального міста дуже інтенсивно почало дозаселятися після Другої світової війни, а особливо – в 50-і роки 20-го століття у зв’язку зі знищенням плавнів і притоком сюди різних хуторян, що тулилися у північному закутку Великого Лугу. Через ту ж таки близькість до Запоріжжя мова жителів теперішнього селища (особливо молоді) значною мірою змосковщена, хоча тут і досі мешкає багато запорозьких нащадків із козацькими прізвищами (Батура, Заярний, Самсика, Василега, Степченко, Мельник, Сороченко та ін.).