Geum.ru

Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   27
Любили навідуватися до Великого Лугу зі степу дрохви, стрепети, дерихвости, перепели, куріпки і тетеруки.
На деревах, у кущах і по очеретах селилися горлиці, дикі голуби, зозулі, сороки, ґави, граки, одуди, сорокопуди, вивільги, сойки, ракші, шпаки, чижі, дятли, щиглики, соловейки, горобці, ремези, зяблики, дрозди, синиці, стрижі, щурики, ластівки, очеретянки, деркачі й безліч іншої пташиної дрібноти.
Як і флора, фауна Великого Лугу мотивує чимало гідронімів та топонімів регіону, зокрема:
рік – Кінська;
проток – Бугай, Вовкова, Вовча, Вовчки, Змійка, Кабанець, Козулина, Лебедишка, Осетрова, Раківка, Рашня, Чайка, Чаплинка;
рукавів річок і проток – Борсунка, Гадюче, Лебедиха, Орлова, Осетрівка, Свинарка;
ділянок річок – Сомова;
уступів – Вовків, Свинарський;
тонь – Вовчок, Сомова Яма;
балок – Баранова;
ярів – Лисичий;
озер – Бакланове, Балабанове, Вовкове, Вовче, Гадюче, Гусяче, Журавлеве, Кабаняче, Карасювате (двоє), Квачок, Квакове, Котове, Лебедеве (три), Лебедине (три), Лебедівщина, Мухувате, Орлове, Орлова Яма, Ракове, Рачне, Свиняче Море, Судакове, Чакал, Щуче;
бакаїв і ям – Вовчий, Зміюха, Крячиха, Орлова Яма, Соколова;
островів – Кінський, Козулин, Козлячий, Орлова, Раковий;
гряд – Балабанова, Вовкова, Свиняча;
урочищ – Бугай, Вовче, Козулине, Лебедева, Орлове, Раків Уступ;
забор – Осетрівська;
перевозів – Вовчишине, Кінська;
бродів – Вовчків, Орловий, Раківка;
доріг – Вовкова (місцезнаходження перелічених гідро- і топооб’єктів указане, знову ж таки, в моїй праці «Великий Луг Запорозький»).
Про природні багатства Великого Лугу та прилеглих до нього степів, якими вони (багатства) були років 250 тому, є спогади очевидців. Ось що, наприклад, розповідав 5 грудня 1887-го року Якову Новицькому 88-літній Микита Джигир із Кушугумівки:
«За запорожців, та ще й за моєї пам’яти, в Великому Лузі і в степу багато звіря було всякого, багато і птиці. Степ, де річки Терса, Солона, Вовча, Гайчур і інші тоді звали Диким степом. Там бабаків було більше, ніж тепер аврахів. Ото, що зостались на цілині густо могилки невеличкі, – то їх скоти (нори – Я.Н.) були. Бабак завбільшки, як кіт; на зиму замерзав, а на Явдокії (свято Євдокії 1-го березня – Я.Н.) вискоче, було, з нори і свисне. Ото значить – надворі весна. Від нори бабак далеко не заходив, звір був хоч і хитрий, та смирний – не кусався. Як стали селиться слободи в степах, стало тісно і бабакам!... Звалували (втекли – Я.Н.) вони відсіль в тридцятих годах.
Ще були, кажуть, дикі коні і дикі свині, та мені їх не довелось бачить: це ще було за запорожців. Були ще барсуки, віднихи. Відниха невеличка, як шашча (собака дрібної породи – Я.Н.); жила в воді, а інколи вилазила на берег. Були бобри – і ті скоти робили собі в воді. Бобрів і я бачив на своєму віку чимало: все, було, таскають хмиз у воду. Дикі кози і тепер є в плавнях, та мало, а була їх сила! Вони люблять пастись там, де мочар (мокре, грузьке, покрите соковитою травою місце поблизу озера чи річки – Я.Н.) та дикий хрін. Дика коза обзивається без протягу, тіко – ме-е-е! А цап теж коротенько: хав, хав, хав!
З дикої птиці було багато голубів: водились по лісах, по скелях. Дикі гуси, лебеді, журавлі. Вони єсть і тепер, та мало. Водились ще огарі, тетерваки, баклани. Тепер тетерваків нема і помину – змандрували, а баклани й досі єсть, та рідко і то більше на порогах. Вони чорні, сідають на каміннях і заборах серед Дніпра, де мало людей. Колись було багато деркачів, а тепер і тим місця мало. Негусто тепер і качок стало за вражими стрільцями...
Риба яка була тоді, так єсть і тепер, тіко її не зосталось і сотої частини: виловлюють, не дають вирости. В старину цього не водилось. Було, старі люди кажуть: «Ловіть, хлопці, рибу, та не переводьте, бо гріх!» Так, було, й робимо: наловим риби і котра велика – беремо, котра мала – геть її в воду: нехай росте. А тепер що? Тепер не розбирають, чи велика, чи мала, – налове її повозку горою і везе продавать на коряк... Продав – добре, не продав – вивернув її в провалля... Отакі тепер люди стали! А ще й бідкаються: «Риби мало», «Риби нема!»...
В старину ще й ліс був густий по плавнях, дуби товсті та гільчасті, осокори, лоза непролазна, терни, груші, а по озерах очерета, окуга, осока. Тепер як глянеш – мов не той і край: все попсовано та сплюндровано.
За запорозького уряду багато водилось пугачів: були вони по всіх байраках, була їх сила по скелях на Дніпрі, а ще більше в Великому Лузі. За год перед тим, кажуть, як зруйновано Запорожжя, – пугачі кричали день і ніч. Вони чули козацьку недолю, чули і свою, бо як пішла земля в розділ та стали рубать ліс, то пугачам місця не стало. Про це єсть козацька пісня, дуже жалібна на голос:
Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку!
- Ой, як мені не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А мені нігде та проживати,
Нігде мені гнізда звити,
Малих діток виглядіти...
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку...» (НП,52-53).

Схожими на розповідь Микити Джигира є спогади 116-літнього Івана Гнатовича Розсолоди, що їх записав на початку 80-х років 19-го століття в селі Чернишівці (тепер Червоногригорівка) Дмитро Яворницький:
«Тепер як сказати, що воно тоді (за козаччини – В.Ч.) було, так і не повірять. Тоді цвіти усякі цвіли, тоді трави великі росли. Ось тут, де тепер у нас церква (недалеко від берега Чернишівського лиману – В.Ч.), так така була тирса, як оцей ціпок, що у мене в руці; як глянеш, так наче жито стоїть; а комиш, як той ліс, – іздалека так і біліє, так і вилискується. А що вже пирій, ковила, мурава, орошок, кураї, бурунчуки, то як увійдеш у них, так тілько небо та землю і видко, – діти, було, губляться в траві. Оце підніметься угору, виросте та вп’ять і впаде на землю, та так і лежить, як та хвиля на морі, а поверх неї уже й друга росте. Як запалиш, було, її, так вона неділі три або й чотири горить. Підеш косить – косою не одвернеш, поженеш пасти коней, то і не побачиш їх, загониш волів – тільки роги мріють. Чи випаде сніг, чи настане зима – байдужісінько: хоч який буде сніг, а трави не закриє. Пустиш собі чи коня, чи товаряку, чи овець, так вони так пустопаш і пасуться, тілько коло отари і ходили чабанці; а як загониш їх у траву, так вони поміж нею, наче комашня, мріють, – тільки увечері і вздриш. Тоді вже коло їх роботи – вибирати тирсу, що поналазе у вовну!... А що вже поміж тією травою та різних ягід – то й казати нічого. Оце як вийдеш, було, у степ та як розгорнеш траву, то полуницю так і бери руками. Оцієї погані, що тепер порозвелась, ховрашків та гусениці, тоді і чути не було. От які тоді трави були!
А бджоли тієї? А меду? Мед і по пасіках, мед і по зимівниках, мед і по бурдюгах так і стоїть, було, у липовниках (діжках із липових дощок – В.Ч.): скілько хочеш, стілько й бери: більш усього від диких бджіл. Дика бджола скрізь, було, сидить: і на комишах, і на вербах; де буркун – у буркуні, де трава – у траві. За нею і проходу не було: то, було, вирубують дупла, де вона сидить.
А лісу того? Бузинина, свидина, вербина, дуб’я, груш’я! Груш було як напада з гілля, так хоч бери граблі та горни валки: так і лежать на сонці, пока не попечуться. Солодкі такі були, наче сукном покриті, – так патока з них і тече. А товщина лісу яка була? Верби – так, їже-Богу, десять аршин в обхват…
А звіру, а питці? Вовки, лисиці, барсуки, дикі кози, чокалки (той же вовк, тілько зліший над вовка), виднихи (звір схожий на лисицю, тілько живе в воді) – так один за одним і біжать, так і пластають… Вовків така сила була, що їх кийками били, а з їх кож чоботи носили та кожанки робили. А їжака того, їжака?... І казати нічого! Були ще й дикі свині – такі гладкі та здорові; вони більше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавні яку свиню, то скорійш кидайся на дерево, ато хрю! хрю! чмак! чмак! – та до тебе! Так рилом і пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловіка, зараз до нього – товкиць рилом! З ніг звале, тоді й давай рвати. Були й дикі коні; вони цілими табунами ходили; косяки три-чотири так і ходять…
А що вже птиці було – так Боже великий! Качок, лебедів, дрохов, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерваків, куріп’ят – так хо-хо!... Та все які плодючі! Одна куріпка виведе, було, штук двадцять п’ять куріп’ят за місяць, а журавлі як понаплодять дітей, то ходять та тілько крюкають. Стрепетів сильцями ловили, дрохов волоком тягли, тетерваків, як настане ожеледиця, дрюками били. І що то за сила тієї птиці була! Як підніметься з землі, сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гілля не видко: самий кім’ях висить; а як спуститься на землю, то вона, наче долівка, так і зачорніє. А лебеді як заведуться биться проміж себе, то піднімуть такий крик, що батько, було, вискоче із бурдюга та давай на їх стрілять, щоб порозганять. А вони піднімуться вгору та тілько порось-порось-порось!...
Нема тепер і тії сили риби, що тоді була. Оця риба, що тепер, так і за рибу не считалась. Тоді все чечуга, пістрюга, коропи та осетри за все одвічали. В одну тоню її витягали стілько, що на весь курінь (курінь козаків у Січі – В.Ч.) ставало»… (ЯЗО,247-248).
Мені й самому неодноразово щастило слухати розповіді старих людей про красоти й багатства колишнього Великого Лугу, але вони мало чим відрізняються від спогадів Микити Джигира та Івана Розсолоди, тому наводити їх тут не буду.
Від первісних людей – до запорожців
Краса, багатства й природно-ландшафтні вигоди Великого Лугу з прадавніх часів приваблювали людей. Численні знахідки археологів як у самій долині, так і на її берегах свідчать про те, що людські житла (стоянки) були тут ще в епоху пізнього палеоліту, тобто в один із передостанніх періодів кам’яного віку (15 – 40 тисяч років тому).
Залишки пізньопалеолітичних стоянок виявлено в кількох місцях уздовж південного берега Великого Лугу, зокрема біля сіл Скельок, Маячки, Балок та Благовіщенки (ІМСЗ,220,189,372).
Є в Надвеликолужжі й сліди племен, що жила в епоху неоліту, тобто в останній період кам’яного віку (друга половина 6-го – 4-е тисячоліття до н.е.). Ці племена, як вважають учені, належали до т.зв. дніпро-донецької культури й були автохтонними (корінними, місцевими) (ПУ,9).
Неолітичні могильники знайдені біля підніжжя Лисої гори на околиці міста Василівки (понад 30 поховань), поблизу тих же таки сіл Скельок і Маячки (ІМСЗ,178,220), в селі Осокорівці (ПА,168), а також на Мамай-горі (4 поховання) (АВ,5-6). Крім того, неподалік сіл Скельок та Золотої Балки відкриті ще й рештки неолітичних поселень (ІМСЗ,220; ІМСХ,525). Без сумніву, стоянки цього періоду були й у інших місцях, про що свідчать, скажімо, знахідки професійних археологів та шукачів-аматорів попід кручами від міста Василівки до села Благовіщенки. Чимало таких знахідок було в колекції покійного подвижника-краєзнавця Олександра Бодянського.
Про місцезнаходження однієї з невідомих археологам неолітичних стоянок на лівому березі Великого Лугу я можу говорити цілком певно. Влітку 1951-го року на південно-західній околиці моєї рідної Єлизаветівки (Больбатової), трохи вище тваринницької ферми колгоспу ім. Т.Шевченка, над правим схилом балки Червоної (метрів триста від Лугу), бульдозерист Балківської машино-тракторної станції рив траншею під силос. Разом із гуртом дітлашні, моїх однолітків, я спостерігав за роботою потужної машини – і раптом побачив, як підрізану глину на глибині приблизно двох метрів на західній стіні ями змінив порушений чорнозем упереміш із попелом, кістками та гострим камінням! Усе те обвалилося на дно траншеї. А коли бульдозер вигорнув обвал нагору, ми серед купи всякого дріб’язку знайшли кам’яний молот. Він був темно-сірого кольору, правильної форми, добре відшліфований, із просвердленою діркою для руків’я й мав десь сантиметрів 15 довжини та сантиметрів 7 – 8 товщини. Інструмент такого роду міг виготувати майстер тільки неолітичного часу, коли було винайдено техніку свердління й полірування каменю (про це я дізнався, звичайно, пізніше, вже будучи студентом).
Налюбувавшись виритою дивовижею, братія одностайно вирішила віддати її мені як такому, що «інтересується старовино/ю і дещо кумекає». Я взяв молот, підбіг до бульдозера й закричав:
- Дя’! Ось подивіться, що ви вирили!..
Дядько виглянув із кабіни і теж закричав:
- Не мішай работать! Іди к чорту із своєю камінюкою, бо ще в яму впадеш! А тоді отвічай за тебе!...
Після цього наша ватага подалася до села, а дядько-бульдозерист продовжував трудитися на благо колгоспної худоби.
Років зо два той стародавній молот зберігався у мене, а потім, коли наша родина перебиралася в Кушугум, рятуючись від майбутнього Каховського «моря», я подарував його двоюрідному брату Вікторові Каплі. Брат же згодом передав молот краєзнавчому музею, який організував при Балківській середній школі вчитель історії І.П.Савовський.
Пожадливі хвилі водосховища вже скоро доберуться до того місця де була силосна траншея, і те, що розрив темний дядько бульдозером, зовсім доконають. Розмиють, замулять, навік поховають... А була ж тут, певна річ, пам’ятка неабиякої історичної ваги, пристанище наших далеких-далеких пращурів-великолужців.
Численні палеолітичні пам’ятки знаходив у Великому Лузі та по його берегах Яків Новицький. Так, скажімо, коли він вів розкопки в кінці 19-го століття поблизу урочища Крутий Яр (нижче теперішнього села Розумівки), то йому траплялися крем’яні ножі і такі ж наконечники стріл (НП,25).
Неоліт поступово перейшов в енеоліт, тобто в мідно-кам’яний вік (4-е – 3-е тисячоліття до н.е.). Цей період збігається з існуванням на території сучасної Наддніпрянської України хліборобсько-скотарських племен т.зв. трипільської культури (назва походить від села Трипілля Обухівського району на Київщині, де 1896-го року були вперше знайдені залишки цієї культури відомим археологом Вікентієм Хвойком). Переважна більшість вітчизняних і зарубіжних учених-істориків сходяться на думці, що трипільці – це прямі пращури українського народу і творці наших побутових та господарських традицій.
Під кінець 3-го тисячоліття до н.е., шукаючи нових угідь, трипільці посунулись на південь й опанували все Північне Причорномор’я, в тому числі й Нижню Наддніпрянщину (Арк.,181,183). Отже, ясно, що вони були й у Великому Лузі. Тут для них, – вправних мисливців, рибалок і скотарів, – відкривалися необмежені можливості.
Країна, що її населяли трипільці (праукраїнці), спочатку називалися Араттою, згодом же (із 1-ої половини 3-го тисячоліття до н.е.) – Оратанією чи Оріяною (ШС,77), а її жителі – відповідно араттами (оратами), аріями чи оріями. Етимологічно всі ці назви пов’язані зі словами «орати», «ратаї», «орачі». Воно й зрозуміло, оскільки українці спредвіку є працьовитими орачами-хліборобами. Цікаво, що цілий ряд зарубіжних учених (наприклад, німець К.Ріттер, англієць Г.Чайлд, поляк Т.Сулимирський, австрієць П.Кречмер, болгарин В.Георгієв, американка М.Гімбутас, москвин О.Трубачов та ін.) твердять, що прабатьківщиною араттів (оратів) чи аріїв (оріїв) слід вважати Нижню Наддніпрянщину (ШС,22), а значить (додам від себе) – і обшири Великого Лугу.
Трипільську хліборобсько-скотарську цивілізацію успадкувала нижньонаддніпрянська людність бронзового віку (19-е – 8-е ст. до н.е.). Пам’ятки цього віку (здебільшого у вигляді решток поселень і поховань) виявлено по всіх берегах Великого Лугу, зокрема в районах міст Василівки, Дніпрорудного й Кам’янки-Дніпровської, а також поблизу сіл Скельок, Маячки, Златополя, Балок, Благовіщенки, Водяного, Ушкалки, Бабиного, Золотої Балки, Осокорівки, Грушівки, Вищетарасівки, Біленького, Розумівки, Приморського та Верхньої Криниці (ІИСЗ, 178, 219, 321, 220, 189, 372, 353, 298, 320; ІМСХ, 299, 525, 526; ІМСД, 168; ЧВЛ, 49; АВ, 41-42).
Пам’ятки бронзового віку, відкриті в Надвеликолужжі, належать до трьох археологічних культур, а саме:
ямної (19-е – 17-е ст. до н.е.), яка дістала назву від того, що її представники ховали небіжчиків у ямах під курганними насипами (в скорченому положенні на спині або на боці) й посипали їх червоною вохрою;
катакомбної (1-ша половина 2-го тисячоліття до н.е.), яка дістала назву від того, що її представники ховали небіжчиків у катакомбах-підбоях, викопаних у стінах могильних ям (у скорченому на боці або рідше випростаному положенні), і теж посипали червоною вохрою;
зрубної (2-га половина 2-го – 1-ша половина 1-го тисячоліття до н.е.), яка дістала назву від того, що її представники ховали небіжчиків в облицьованих деревом ямах-зрубах під курганними насипами (в скорченому положенні на боці), кладучи в могилу посуд, знаряддя праці, зброю і прикраси.
Наявність трьох хронологічно й звичаєво різних археологічних культур у Надвеликолужжі епохи бронзи свідчить про те, що тодішнє місцеве населення у своєму соціальному розвиткові невпинно еволюціонувало і, можливо, було неоднорідним за племінною приналежністю.
Зі зрубною культурою пов’язують кімерів чи кімерійців (кіморіїв) – найдавніших із відомих за етноназвою племен, що займали колись значну територію Північного Причорномор’я. Вперше ці племена згадуються в «Одіссеї» Гомера (8-е століття до н.е.), а в славнозвісній «Велесовій книзі» – найранішій пам’ятці українського письменства (5-е – 10-е століття н.е.) – вони названі «отцями» давніх українців-русів («...були кіморії, також отці наші...» (СВК,43).
Назва «кімери» старогрецького походження. Відомий український сходознавець-індіолог Степан Наливайко спираючись на закон перео/гласу чужинських слів у старогрецькій мові, припускає, що кімери – це сівери (севіри, сивіри) або сувіри (НТ,15). Як би там не було, але в даному разі йдеться про той етнос, який свого часу завдав багато клопоту своїми військовими походами давнім близькосхідним і середньосхідним царствам (Ассірії, Урарту, Лідії, Каппадокії, Фрігії та Пафлагонії) і який, можливо, генетично пов’язаний із нашими українськими сіверянами.
Археологічні дослідження 20-го століття показують, що кімери (кімерійці, кіморії) чи сівери (севіри, сивіри, сувіри) були й у Великому Лузі та на його берегах. Їх пам’ятки (рештки поселень, бронзові скарби й могильники) знайдені біля міст Кам’янки-Дніпровської й Нікополя та сіл Ушкалки й Балок (ПА,251,257; АІ,65; Отр.23.8.1997р.).
Слідом за кімерійцями на історичній арені Нижньої Наддніпрянщини в 7-му столітті до н.е. з’являються скити (чи на московський лад скіфи). Щодо їх походження серед науковців здавна точиться полеміка. Одні кажуть, що скити прийшли в Північне Причорномор’я з глибин Азії або з Європи, інші вважають, що це корінні жителі – спадкоємці племен зрубної культури, а ще інші вбачають у них конгломерат автохтонного населення і прихідьків зі Сходу.
Як на мене, то, здається, мають рацію останні. В такій думці мене утверджують свідчення Геродота, який писав, що людність Скитії складається зі скитів-орачів, скитів-землеробів, скитів-кочівників, царських скитів і погречених скитів (калліпідів) (ГС,35-36). Ясно, що коли б усі скити примандрували в Північне Причорномор’я з азіатських глибин, то вони, по-перше, являли б собою моноетнічну спільноту і, по-друге, не займались би (навіть якась їх частина) орним землеробством.
Зі свідчень Геродота сам собою напрошується здогад, що скити-орачі, скити-землероби і погречені скити (калліпіди) – це автохтонні праукраїнські племена, нащадки трипільців, а скити-кочівники і царські скити – це, очевидно, справді якісь войовничі приблуди, що силою нав’язали аборигенам свою владу і вважали себе панівною соціальною верствою. Торгувати збіжжям (пшеницею, ячменем, просом) та іншими товарами сільськогосподарського виробництва із старогрецькими причорноморськими колоніями-факторіями могло тільки корінне працелюбне населення, а не пихаті зайди, що шукали легкої наживи.
Тих скитів, які мешкали понад Нижнім Дніпром, греки називали бористенітами, тобто дніпрянами. Найгустіше населеним був надвеликолузький регіон і сам Великий Луг.
Микола Аркас із цього приводу пише: «Селитьби скитів-хліборобів (підкреслення моє – В.Ч.) були розкидані по всьому низу Дніпра аж до його гирл, ховаючись серед плавневого лісу Гілеї (Великого Лугу – В.Ч.), обсідаючи низові припливи його, як, наприклад, Базавлук, та заселяючи всю його довжину, приблизно, аж до Самари...» (АІ,89).
Надвеликолужжя і власне Великий Луг (Гілея) стали осердям Скитії. Тут знаходилися столиця скитів і легендарна земля Геррос (Геррус).
Скитською столицею було місто з невідомою назвою, залишком якого є тепер всесвітньовідоме Кам’янське городище. Це городище розташоване на лівому (південно-східному) березі Каховського водоймища (колись Великого Лугу) між селами Водяним і Великою Знам’янкою. Його площа до затоплення плавнів становила близько 1200, а після – близько 500 гектарів. Територія являла собою півострів, що омивався з північного сходу та південного заходу рікою Кінською, з північного заходу – Дніпром і з півдня Білозерським лиманом та протокою Гирлами. Сьогодні це також півострів, але значно менший, із іншими обрисами берегової лінії та з дещо зміненою орієнтацією стосовно сторін світу; з півночі й заходу омивається Каховським водоймищем, а з півдня тим же таки лиманом Білозерським. Затоплена та частина городища, де були урочище Кам’янські Кучугури і колишня фортеця Кам’яний Затон. На вцілілій частині стоїть місто Кам’янка-Дніпровська.
Історичні дані й багаторазові археологічні дослідження (1899 – 1900, 1938 – 1941, 1944 – 1950, 1985 – 1993 років) свідчать, що серединна площа скитської столиці (біля 900 гектарів) була забудована великими дерев’яними наземними спорудами і землянками. В південно-західній частині міста знаходився захищений трьома валами акрополь, де мешкала скитська аристократія (площа понад 30 гектарів). З боку східного степу поселення захищалося високим земляним валом і ровом. По гребню валу ішла кладка з необпаленої цегли-сирцю. Між захисним валом і забудованою частиною міста залишалася широка смуга землі для загонів худоби. Вона мала також військово-оборонне значення, оскільки не дозволяла запалювальним стрілам ворогів долетіти до життєво важливих об’єктів укріплення.
Під час розкопок городища були виявлені залишки помешкань і виробничих приміщень, збудованих із дерев’яних колод і лозяних ліс, які обмазувалися глиною (точнісінько так же будували собі хати й сараї мої земляки-надвеликолужці аж до затоплення плавнів). А серед цих залишків знайдено чимало знарядь праці, посуду, прикрас та зброї. Значну частину знахідок складають горна, тиглі, мідні й залізні шлаки, шматки руди і т.п. Все це говорить про те, що скитська столиця була не тільки політичним, а й значним виробничо-економічним центром. Щодо металургійного ремесла, то воно забезпечувалося, очевидно, сировиною з близького Криворізького родовища.