Geum.ru

Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники

Вид материалаДиплом
Психологічний супровід обдарованих дітей
Осип маковей
Тремтить моє серце: не чую нігде
Я кажу: “Украли мій нарід цілий!”
Тут навчило Мирка Діло
Подаємо одну з політичних сатир О. Маковея
Ковальчук Тамара
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Психологічний супровід обдарованих дітей



Робота шкільного практичного психолога може проводитись за декількома напрямками:
  • Масові психодіагностичні обстеження здібностей учнів, щоб виявити, хто з дітей має високий інтелектуальний потенціал. Таку роботу доцільно проводити у тих випадках, якщо психолог планує надалі з ними працювати. Діти, які успішно засвоїли програму початкової школи і мають підвищений рівень логічного мислення, високий рівень працездатності та високий темп опрацювання матеріалу, вимагають особливих умов навчання, що забезпечать розвиток їхніх здібностей.
  • Вивчення інтелектуальних здібностей учнів при прийомі у перші класи. Формуючи класні колективи, треба враховувати інтелектуальний потенціал учнів: здатність оперувати інформацією, встановлювати логічні зв’язки та закономірності тощо.
  • Психологічна допомога та підтримка. Організація індивідуальних психологічних консультацій для дітей та батьків, групова та індивідуальна робота з розвитку комуні-кативних навичок (тренінги спілкування), оскільки обдаровані діти мають, як правило, труднощі в соціальній адаптації, в стосунках з іншими дітьми та дорослими. Завдання полягає в створенні програми подолання труднощів і допомозі в соціальній адаптації.
  • Прогностика розвитку здібностей дитини в існуючій системі навчання.
  • Підготовка рекомендацій для вчителів з розвитку здібностей дитини.
  • Проведення психолого-педагогічного семі-нару для педагогів про методи та умови розвитку здібностей дитини.
  • Організація спеціальних занять для дітей, щоб розвивати творчі здібності, розши-рювати діапазон мислення.


Як бачимо, розвиток обдарованості дітей вимагає особливого підходу та підтримки з боку педагогів і батьків, тому що:
  • поведінка обдарованої дитини не завжди відповідає загальноприйнятим стандартам суспільства;
  • потрібно врахувати, що з боку ровесників глибока і змістовна обізнаність обдарованої дитини може викликати реакції двох типів: захоплення і повагу або заздрість;
  • загальний інтелектуальний потенціал учня може не відповідати професійності педагога, що зокрема, може гальмувати індивідуальний розвиток дитини;
  • з боку батьків спілкування з обдарованою дитиною може виявлятися у формі підтримки і стимулювання, а може викликати негативні реакції на своєрідну поведінку дитини.

Вміння побачити у дитині неповторне творче начало та спрямувати його в потрібному напрямку, побачити індивідуальну обдарованість дитини – головне завдання педагогів, психологів, батьків, бо саме виховання і навчання обдарованих дітей вирішить проблему формування творчого потенціалу українського суспільства.




Література

1. Доровский А. И. Сто советов по развитию одаренности детей. Родителям, воспитателям, учителям. – М.: Российское педагогическое агентство, 1997. – 310 с.

2. Методи психологической диагностики. – Вип. 1. – М.,1993.

3. М’ясоїд П. А. Загальна психологія. – К.: Вища шк. – 1998. – 476 с.

4. Немов Р. С. Психология. В 2 кн. – М., 1994. – 468 с.

5. Общая психология / Под ред. А. Петровского. – М., 1986. – 492 с.

6. Психология одаренности детей и подростков / Под ред. Н. С. Лейтес – М., 1996.

7. Самооцінка учня / Упоряд. С. Максименко, Н. Шевченко, О. Главник. – К.: Главник, 2004. – 112 с.

8. Увага дитини / Упоряд. С. Максименко, Л. Терлецька, О. Главник. – К.: Главник, 2004. – 112 с.



ювілейні дати

До 140-річчя з дня народження Осипа Маковея



Сатирик, Поет, Белетрист –

ОСИП МАКОВЕЙ

(1867–1925)


Приходько Інна


Народе мій рідний, народе мій бідний,

в московські кайдани закутий,

німим сиротою живеш на Вкраїні,

гей, гей! Цілим світом забутий.

О. Маковей


Ці болючі слова – з поетичної збірки О. Маковея “Подорож до Київа ” (1897 р.), частина поезій якої не друкувалася в добу тоталітаризму, а вже про актуальність нині теми “німого сироти” на своїй землі годі й говорити.

Молодший сучасник І. Франка Осип Маковей народився на Львівщині, у Яворові 23 серпня 1867 р. у родині міщан (батько займався кушнірством). Навчався у Львів-ській українській гімназії, там пізнав смак вільнодумства, належав до таємного гімна-зіального гуртка, подібного до тих, що були в гімназіях Станіслава, Коломиї, Тернополя. Далі – філософський факультет Львівського університету (закінчив 1893 року). Студіював у Віденському університеті, потім – викла-дацька робота – працював в учительській семінарії у Чернівцях, а 1901 року мав уже ступінь доктора філософії за дослідження творчості П. Куліша. Працював і на Терно-пільщині – у Заліщицькій учительській семінарії (в Заліщиках він помер, там похований).

Разом з М. Грушевським, І. Франком, В. Гнатюком О. Маковей працював у “Літера-турно-науковому віснику”, а також у редак-ціях журналу “Зоря”, газети “Діло”, був редактором газети “Буковина” в Чернівцях. Перебував у цікавому літературному оточен-ні, контактував і з композиторами, вченими.

Поле діяльності О. Маковея – широке й різноманітне.

Його слово – це гостре лезо, це дош-кульний сміх, це свіжий струмінь іронії, нещадної не від злості, а від болю, від прагнення бачити українців нацією освіче-ною, гідною поваги. Він був не лише популярним сатириком-публіцистом, але і фабульно-читабельним, жваво-динамічним белетристом, особливо у більших за формою творах. Був своєрідним у малій прозі, мініатюрах, у поезії, був точним у своїх літературно-критичних розвідках.

Творчий доробок О. Маковея виданий за його життя ці дві поетичні збірки “Поезії” (1895) та “Подорож до Київа” (1897), поемою “Ревун” (1910) та десятьма книгами прози – “Весняні бурі” (1895), “Оферма” (1895), “Залісся” (1897), “Наші знакомі” (1901), “Оповідання” (1904), “Ярошенко” (1905), “Нові часи” (1917), “Кроваве поле” (1921), “Пригоди Горобчика” (1922), “Прижмуреним оком” (1923). Не все з написаного Маковеєм увійшло до цих видань, чимало друкувалося в періодичній пресі, дещо залишилося в рукописах і до сьогодні.

Починав Осип Маковей як поет. Виявив себе переважно ліриком громадянського звучання. Є в нього антимілітарні мотиви (“Помер рекрут в непривітній столиці”), є роздуми на загальнолюдські вічні теми – добро і зло, справедливість і кривда тощо. Гостре, антисамодержавне спрямування мала збірка “Подорож до Київа”, де чітко простежується дві мотивні лінії – неволя України і пекучі докори байдужій інтеліґен-ції. Характерний заспів до збірки – вірш “Привіт Україні”. Поет передає відчуття розшматованості України між двома імпе-ріями. Україну ділять “граничні стовпи, жандарми, солдати і варти” [1, с. 3] Наддніп-рянці не знають галичан, буковинців, закарпатців, а ті – лиш з географічної карти можуть знати братів з “Великої України”. Боляче вражають поета наслідки тривалого зросійщування. У вірші “Київляни” він пише, що шукає в Києві українців, дослухається, якою мовою говорять, і чує все чи російську, чи французьку (“москаль і москаль”, “московський француз” і “руді прочани з-під В’ятки”):

Тремтить моє серце: не чую нігде

Тих слів, що учила нас мати...

Де ви поховались, мої земляки,

Що вас тут нігде не видати? [1, с. 12]


Як контраст до баченого автор вико-ристовує ретроспекції, історичні ремінісцен-ції. Все звучить зболено, гостро, саркастично. Ліричний герой у розпачі вигукує, що України нема, її вкрали.

Я кажу: “Украли мій нарід цілий!”

Ті кажуть: “Невелика шкода!

Твій нарід великий, се знаємо всі,

Та тільки він дурень довіку:

міг сам панувати, а вліз у ярмо

і вовка просив о опіку.

Злодійки шукати. Могли б, та нельзя:

великі злодії – свобідні. [1, с. 13]


Біль за Україну пече поеті пронизує всі поезії збірки, особливо такі, як “Нова дума”, “Пам’ятник Хмельницькому”, “Молитва” та ін. Це з “Нової думи” рядки, нашого епіграфу [1, с. 19]. До останнього, 1990-го року, видання двотомника О. Маковея включено лиш 10 із 20-ти поезій збірки “Подорож до Київа”. А найгостріші, також і процитовані тут, не увійшли. Мало хто знає й те, що слова пісні “Ми гайдамаки” належать Маковеєві.

Талант поета-сатирика найповніше, може, виявився в поемі “Ревун”, яка вийшла у

Чернівцях 1910 р. і у Львові – 1911 р. Це великий твір із 20 розділів та “Заспіву”, в котрому заявлено намір уславити “страш-ного” патріота, пана посла Ревуна [3, 5]. Життєпис “героя” автор починає з народження, шість розділів відводить його дитинству й навчанню. Бешкетник і неук, вигнаний з гімназії, прилаштовується до “Діла”, злісно пише про гімназії, професорів, дратує поетів, художників, але не зачіпає послів (тобто депутатів парламенту – І. П.):

Тут навчило Мирка Діло:

ріж і бий і сотні душ,

всіх ганьбити можеш сміло,

тільки пóсла ти не руш!

Будь твій пóсол і худоба

і дурак із дураків,

він незаймана особа.

він учитель руснаків. [3, с. 38]


Провівши Ревуна через різні життєві перипетії, автор робить його теж послом! Він, шахрай і пройдисвіт, досягає всього. Він, як і його колишній “шеф”, є

аристо- і демократом,

буржуа, соціялістом,

а в потребі й анархистом.

Як кому було потрібно,

все він боронив подрібно,

параграфом і крутарством,

людяністю і варварством… [3, с. 43]


У цій гострій сатирі Маковей виявляє – мораль, ницість, дурість таких Ревунів-послів.

Зривання масок, “биття батогом” за полі-тичне гендлярство, фарисейство галицького “інтеліґента”-міщуха – це одна з домінуючих тематичних ліній прози О. Маковея. Дуже добре знав письменник те середовище з його амбітністю, бажанням почестей, тупістю, прагненням виглядати “паном”, “дороби-тися”, аби приховати “хлопський рід”, але при потребі й похизуватися – “ми з хлопом”. З цілої групи прозових творів вимальовується такий тип міщуха, котрий видирається на верхні щаблі влади й достатку (“Товариство для взаїмного величання”, “Три політики”, “Казка про невдоволеного Русина”, “Виклад про крамниці” та ін.). У “Казці про невдо-воленого Русина” (1895) та фейлетоні “Три політики” (1912) автор змальовує передви-борчі ситуації у Відні та Львові 90-х ХІХ та 10-х XX ст., пише про крутійство, слово-блудство політиканів, шахрайство, підкупи тощо. Написані у різний час, актуальні тоді, твори ці не втрачають, на жаль, злободенності й нині. Читач може легко провести аналогії з нашим часом, з поведінкою багатьох нечи-стих, неморальних осіб, що прагнуть влади, посад, “недоторканності”, дурять людей, удаючи із себе великих благодійників, як це робить “посол” Микола Крикливець у фейлетоні О. Маковея “Три політики”.

Перебуваючи у вирі громадського життя, письменник спостерігав за поведінкою і ділків-парламентарів, і москвофілів, яких щедро “підгодовував” московський царизм (на підкупи закордонної аґентури виділялася значна частина бюджету ще від часів Петра І). Гострою сатирою на цю тему є “Нашол літератора”, написана 1898 р. і вміщена у зб. “Наші знакомі” (1901). У Львові існує, – пише автор, – гурток студентів “Русский Остров” – це майбутні патріоти-“россияне”. Побіля нього добре гріють руки ділки-москвофіли. Вислів “Нашол литератора” – це умовний текст телеграм москвофільських посланців, якщо вони знаходили в Росії нові джерела фінансування. В основі сюжету – епізод, коли персонаж Іван Петрович Сироїд, або Сироєдов, дістав у Києві на підтримку галицьких “россиян”, “российского племени”, нібито переслідуваного в Галичині, три тисячі. Одну тисячу одразу непомітно переклав до свого гаманця, а спільникові Бігуну сказав, що є дві тисячі. Той довозить до Львова вже одну, а там опікун “Русского Острова” забирає собі 600 крб., віддаючи голові товариства 400 крб. на допомогу біднішим студентам. Проте голова зникає і з тими грішми, пропиває їх. Студенти за те побили на його голові бюст Пушкіна і скинули з головування. Але “Русский Остров” процвітав, бо “русские литераторы” не перевелись. Ця новела-памфлет почи-нається міркуваннями про те, що бути “россиянином” в межах Росії та поза її межами – не одне й те ж. В Галичині, наприклад, то “і легко, і хосенно”. Роздор і темнота москвофілам на руку, “бо все те показує, який нікчемний се край в порівнянні з Росією від Балтійського моря по Чорне море і по Тихий океан [2, с. 91].

Блискучий портрет політичного пристосу-ванця і холуя дав О. Маковей у начерку “К.В.Д.”
(1919–1920), що увійшов до збірки “Кроваве поле” (Львів–Київ, 1921). К.В.Д. – це партія міжнародна, повідомляє нам автор, а її програма коротка і ясна – “куди вітер дує”. До неї належать, насамперед, писар, учитель, судовий возний і старшина міської управи, котрого кличуть велично інспектором (начальник над чотирма поліцаями). До осені 1918 р. (виразний натяк на проголошення ЗУНР) всі вони трималися далеко від українців, “говорили по-польськи, хрестили діти на латинську віру – і їли хліб, що заробляли тяжким трудом своєї душі” [4, с. 43]. Коли при владі стали українці, всі чотири заговорили по-українськи і виявили себе щирими патріотами. Їм збільшили плату, дали кращі посади. Особливо відзначився пан інспектор поліції, приніс метрику, що він українець з роду, греко-католицького обряду. Дістав добре місце в харчовій комісії. Носив тепер герб Галичини на грудях, герб України на шапці. На вічах говорив: “Товариші! Ми, хлопи і робітники”. Заробляв дещо на поставках солі, часом роздобував і продавав її за Збруч. Та ось прийшли поляки і арештували його. Але він швиденько показав іншу метрику: там він уже був латинського обряду і поляк. Зробив доноси на українців – і “голову бувшої прибічної ради і ще кількох українців вивезено в безпечні місця на захід від Сяну” [4, с. 44]. Тепер у нього кругла шапка з польським орлом. “З партії каведеків не висту-пив – він у неї найвірніший член, хоч і з двома метриками, але з одною душею” [4, с. 44].

Сатира написана дуже лаконічно, зовні беземоційно, без коментарів, без прямого авторського втручання. Виклад об’єктивно-безсторонній, у ньому дошкульні штрихи “працюють” самі. Твір Маковея перегукуєть-ся (власне, продовжує традицію) із знаме-нитим “Доктором Бессервіссером” (1898) І. Франка. І там і тут – вічний тип пристосу-ванця, політичного хамелеона. Проблема ця не втратила актуальності й сьогодні, а образ, на жаль, безсмертний, на всі часи,

Крім нищівно-“батогових”, є в Маковея-сатирика твори іронічно-зболені, перейняті соромом за хуторянський рівень, провінцій-ність діяльності “Народних Домів” (однойме-нна новела), пекучим докором інтеліґенції та й народу в цілому за його покірливість і угодництво, інші негативні риси, за те, що “без пуття, без чести, без поваги”, говорячи словами П.Куліша (начерк Маковея “Народ”). Ущипливо і дещо, можливо, загострено-перебільшено пише Маковей про тематичну обмеженість української літератури у “Не-щасній пригоді” (1898), що є оповіданням-жартом з багатьма гострими питаннями. Серед них зокрема – проблема читача і в Галичині, і особливо у підросійській Україні, де були недоступними українські книжки, видрукувані за межами російської імперії - у Львові. Видавці ж окремих альманахів, збірок, опублікованих у Наддніпрянській Україні, змушені були іноді рятувати свої видання через наївно-примітивні назви, бо інших цензура не пропускала. Ті назви О. Маковей жартівливо обігрує, аж ніяк не принижуючи при цьому згаданих ним в оповіданні “Нещасна пригода” журналів, романів, альманахів.

Інша тональність Маковеєвих творів на селянську тематику та у групі творів на тему “кровавого поля” – часу першої світової війни. Ось в оповіданні “Туга” (1904) пору-шено болючу тему масової еміґрації україн-ців. Побудовано твір як розмову оповідача зі старим самотнім “бадікою” – бідним найми-том у млині. Старий тужить за єдиним сином, котрий із жінкою та дитиною виїхав до Кана-ди. Міг би їхати з ними й він, але розміркував так, що слабосилий, не буде з нього допомоги дітям, лиш витрати. А друге – не хотів покидати ці краї, де поховані його прадіди. Просить оповідача прочитати листа від невістки. Того листа, піврічної давності, йому не раз уже читали, та хоче чути ще. Сприймає читане дуже безпосередньо. Жваво реагує, коментує – і що податку перших три роки із селянина в Канаді не беруть, і до війська ніхто не примушує, хіба добровільно, за плату. У листі невістка просить старого вислати їм образок і позлітку. Старий послав – ніби й частинку себе, змученого тугою, неміччю, безпорадністю. Кожна речова де-таль тут збільшує драматизм ситуації, стан безнадії. Цю ж функцію виконують і портрет-ні штрихи: очі “примерклі”, давно не голена борода – як “сива стерня”, а чуб – “як рівно підтята груба стріха понад віконцями се-лянської хати” [2, с. 218]. Хоч написано оповідання у ліричному ключі, автор уникає сентиментальних ноток, не жаліє відверто старого, коли в того “затремтів голос, він безсильно поклав руки з цигаром на коліна і задивився тупо на косиці...” [5, с. 2, 220]. Нема кому зварити їжі старому, випрати сорочку, але головне – його гризе думка, що ніколи вже не побачить своїх. Осінній пейзаж обрамлює це оповідання, надає елегійності, за якою вгадується трагізм. До речі, старий має прізвище “Українець”, як і половина мешкан-ців села Жучки – предки прийшли колись з “Великої України”. “Дивна доля! – міркує автор-оповідач.– Прадіди втікли з України в Буковину, а правнуки утікли аж за море в Америку! І чому ж то тісно українцям на своїй землі?” [5, с. 2, 223]

Про пракорені, рід не раз роздумують герої Маковея. Сумовито-щемливо пише він про свого прапрадіда (“Мій прапрадід” – із записок професора, 1895 р.), що наснився йому у самотню різдвяну ніч – добрий, дуже бідний, з великою родиною. Напередодні професор-оповідач переглядав документи й метрики, вирішивши писати історію рідного містечка, і серед них знайшов дати народження, одруження, смерті свого прапрадіда. Уві сні героя охоплює жаль і почуття вини, що так рідко згадував прапрадіда і прапра-бабусю. Він ніби побував в убогій, але святковій на Різдво хатині, де повно дітей та онуків, і всі дивуються, що і в їхньому роді є пан – у ведмежій шубі та з золотим годин-ником. “Прапрабабуся порається жваво і заставляє стіл, чим хата багата. Прапрадід ломиться зі мною хлібом; бажає мені і з роси, і з води, щоб я мався, як земля о святім Івані, а був здоров, як вода. А прапрабабуся, моргаючи весело своїми сіренькими очима, бажає мені жінки, як ягідки, рум’яної, як калина, веселої, як пташина, доброї ґаздині, щоби вміла тримати три угли хати... Цілує мене в чоло, а все усміхається, така урадувана, така щаслива! А мені до серця підступає щораз більше якийсь неозначений жаль, якась туга; мені видиться, що я чимсь обидив тих стареньких предків, що мене так щиро люблять, так сердечно витають, обидив, а не знаю чим... Чи може, тим, що забував про них так часто? рівночасно я чуюся такий щасливий; їм усе, що прапрабабуся подає, аби не гніва-лася...” [5, с. 2, 231]. Несподіваний Маковей, не “типовий” Маковей, чи не так?

Трагічно-розпачливими медитативними мініатюрами можна би назвати твори “Кровавого поля” (збірка 1921 р.) Є серед тих мініатюр алегоричні притчі (“Цариця світа” – тобто Брехня; “Раби”, “Кров”), є фабульні новели (“За здоровля”), але переважають образки, етюди, побудовані на деталях (“Хрест поміж липами”, “Кроваве поле”, “Свобода”, “Гранат” та ін). Такі образки (автор поставив у підзаголовку – “нариси”) мають ряд об’єднуючих, стрижневих ідей та проблем, а саме: знецінена вартість людсь-кого життя, моральних принципів; інтеліґен-ція і народ; Україна, її неволя, її трагічна доля серед вічних зазіхань сусідів. Всі ці проблеми йдуть каскадом, напливом роздумів то в одному, то в іншому етюді. Автор майже не дбає про фабульність, лиш в окремих ви-падках фабульна нитка вловлюється, у більшості ж – ні. Дещо йде натяками, у деяких речах зримо проступають реалії, конкретика війни. Але в кожному випадку це художні твори, а не публіцистика. З усіх тих замальовок, разом узятих, виходить цілісна картина – трагічна, глибока за філософією.

Синтезований образ жахіття війни створено в мініатюрі “Кроваве поле”, що дала назву збірці. Це зовсім коротка замальовка, сплеск гіркоти й сарказму: “Поле чести, поле слави! Ах, як гарно всякі короновані й некороновані самодержці і їх помічники поназивали ці поля, куди вони посилали людей на смерть. Тут, братчику, твоя смерть – не людська, звичайна смерть, тільки геройська, і поле, на якім тебе застрілили, як зайця, не звичайне собі поле, що картоплю родило, воно – поле чести, поле слави!”[4, с. 31] Пафосним словам зумисне, для контрасту, що емоційно загострює асоціативний образ, автор протиставляє прозаїчні речі – “картопля”, “як зайця”. Саме це надає мініатюрі отої саркастичності, яка далі поєднується з ліричною нотою, а потім завершується пекучо-гіркою. П’ять років нічого не родило поле – нікому було орати, нічого було садити. Тільки червоніло од мільйонів маків, що мерехтіли до сонця кривавим килимом. У цьому образі виразно проступає фольклорна ремінісценція (з краплин крові зродилися червоні маки). Але цим автор не завершує малюнок. Межею йдуть поет і хімік. Один милується красою, другий говорить, що тут цілий капітал, бо з дикого маку можна зробити гарний опій. Поет з гіркотою думає, що ті гектолітри опію можна “роздати між нещасний народ, нехай він хоч у чарах опію мріє про червоне поле чести, про кроваве поле слави, і забуде біль” [4, с. 33]. Тут є композиційне обрамлення: слова “честь”, “слава” на початку вжиті з гнівом, обуренням, сарказмом, а в кінці – зі змішаним почуттям і ближче до прямого значення. Вивершують образок два слова – “забуде біль”. Вони й концентрують основну ідею і авторську позицію: він бажає народу відродитися, перебути біду, забути біль.

Серед прозових творів О.Маковея більшої форми – повісті про інтелігенцію: “Весняні бурі” (1895) та “Залісся” (1896). Автор заторкує проблеми денаціоналізації українців – полонізації, зречення своїх коренів, служін-ня “чужим богам”, пише про подвижницьку працю патріотичної інтелігенції, просвітни-цьку діяльність для громадського добра тощо. Зокрема цікава з цього погляду повість на історичну тему “Ярошенко” (1903). Дія відбувається у вересні 1621 р. під Хотином. У зв’язку з Хотинською битвою є в повісті чимало історичних осіб – Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Петро Могила, Бородавка, Ходкевич, Осман II та ін. Є реальні епізоди з історії: скинення з геть-манства Бородавки і обрання вдруге Сагайдачного; вирішальні для Хотинської битви дії козаків, запрошених на допомогу поляками – проти двохсотисячного війська турецького султана (між іншим, у розмовах козаків є згадки про те, що Осман має за жінку русинку, якусь попівну з України). Є в повісті багато батальних сцен, поданих ніби зсередини, з козацького обозу, часто очима молодого Ярошенка – криваві бойовища в неприкрашеному вигляді. За спиною козаків снуються зради, і автору болять козацькі кривди на поляків, котрі у вирішальні моменти стоять осторонь, а турки весь вогонь спрямовують на козаків, бо головне – їх винищити (ведуться навіть таємні переговори про це). У повісті нема романтичного захоп-лення зовнішніми прикметами козацької звитяги, немає яскравої атрибутики у гоголівському дусі. Натомість є підкреслення внутрішнього благородства, глибокої поряд-ності, козацької честі, людської гідності. Ось Микула Ярошенко чує в турецькому таборі, куди проник, шукаючи серед ясиру свою родину, розмови про таємні переговори. І “заболіло його, що чи в поляків, чи в турків усе йде торг над козаками, тими самими козаками, що досі так добре постояли за себе й за добру справу, за християнство, за цілість Польської держави” [5, с. 1, 666].

Згадані події – це історична канва сюжету, історична нитка, що завершується замирен-ням поляків з турками. До речі, поляки хотіли ще й відходити першими, аби козаки “прикрили їм плечі”, а турки, що не поспі-шали відійти, нищили їх. Але тут Сагайдачний не дався – козаки вночі перши-ми переправились через Дністер. Основу ж фабули, дуже напруженої, інтригуючої, скла-дають перипетії, пов’язані з пошуком Яро-шенком батьків, дружини й сина, яких забра-ла в полон польська чата і продала в ясир.

Отже, головний герой – Микула Ярошенко – волею випадку стає учасником Хотинської битви, виявляє не раз відвагу в бою, рятує життя Сагайдачному тощо. Змальовано його не без фольклорних ремінісценцій. Він, Микула, надзвичайно сильний, б’ється часто довбнею, а не шаблею. Подібні речові деталі з’являються і в інших випадках – тут і знаменита люлька Сагайдачного, тут і “убрання” Голоти з “шапкою-биркою”. А старий кобзар, спостерігаючи похідні будні й слухаючи розмови козаків Мухи, Голоти, Пугача, зразу починає складати думу про козака Голоту, що стала нині хрестоматійною. Але автор не зловживає такими прийомами. Частіше він прагне малювати внутрішній портрет героя через його думки, діалоги, внутрішні монологи. Ось гірко розмірковує Микула: “Чого ті люди так ненавидять себе? Чому передумують тілько над тим, як би другого гладко позбавити життя? Земля така широка, тільки жий, поки Бог дозволить, для всіх місця доволі,– тим часом ні! Годі жити спокійно. Зберуться сотки тисяч отак на одне місце і ріжуть себе щодня потроха; вкінці не стане їм ні крові, ні сили далі битися, і розійдуться” [5, с. 1, 653]. Як бачимо, тут війна оцінюється з точки зору здорового народного глузду, а форма викладу думок селянського героя природня. Автор не нав'язує йому своїх, надто літературних, конструкцій, чим нерідко грішать сучасні наші письменники, коли роблять персонажів не лише своїми рупорами за змістом, але й за формою та лексикою, що неодмінно тягне на фальшиву ноту. Класики були в цьому плані чутливими і тактовними, свідченням чому є і твори О. Маковея.

Є в нього і твори для дітей (прегарна лектура!), дуже гуманні за своїм пафосом – як “Пригоди Горобчика”, скажімо. Не раз він виявляв себе майстром талановитих імітацій, блискучого перевтілення у мовних партіях героїв – чи то буде міщанка, різничка Савчиха (“Клопоти Савчихи”), чи завзята 50-літня сільська молодичка Василина Калинчукова, котра береться пояснити судді справу з межею своїх сусідів і починає істо-рію від часів, коли ще “дівкою була” (“Свідок”). “Прижмуреним оком” (таку назву мала й остання, прижиттєва, 1923 р., збірка О. Маковея) дивиться він на людські вади, зачіпає етичні й соціальні проблеми, вби-раючи свої короткі історії у форму фабульно-напруженої новели.

О. Маковей в ідейно-проблемному плані суголосний і з І.Франком, і з В. Стефаником, і з М. Черемшиною, і з Л. Мартовичем, але має свій “голос”, свої акценти, своє бачення світу, свою форму для розмови з читачем про наболіле, про свій час, про Україну.


***

Подаємо одну з політичних сатир О. Маковея

к. в. д.


У нашім містечку найсильніша є партія К. В. Д. Вона, можна сказати, є міжнародна і програма її дуже коротка і ясна: куди вітер дує, туди хилися. З видніших українців належить до неї: писар староства, учитель виділової школи, судовий возний і старшина міської поліції, котрого кличуть велично паном інспектором. До осені 1918 р. всі вони держалися здалека від українців, говорили по-польськи, хрестили діти на латинську віру – і їли хліб, що заробляли тяжким трудом своєї душі.

Нараз сталося щось несподіване. Коли українці взяли власть у свої руки, всі чотири зачали говорити по-українськи і признаватися явно до українського народу. Мало того; небавом, як кождий умів, так лаяв старих громадян-українців і називав їх хрунями, злодіями і зрадниками України. Не було іншої ради, треба було пригорнути до серця нових щирих патріотів і нагородити за ревність. Цьому підбільшили плату, тому дали кращу посаду, іншим бічне платне заняття.

Найкращим політиком між ними був без сумніву пан інспектор поліції. Він, бідолаха, тільки титул мав гарний, але як начальник над чотирма поліцаями заробляв мало. Отже, вдався о поміч до голови української прибічної ради при комісаріаті. Приніс з собою метрику на доказ, що він українець з роду. Голова пересвідчився наочно, що має діло з земляком греко-католицького обряду. Мало, правда, чував про його патріотизм, але ж давніші власті не давали українцям зросту, а тепер своїх людей мало, треба землякові помогти і придержати при громаді. Голова ради постарався, що пан інспектор дістав гарне місце в харчовій комісії.

Не минув місяць, як пан інспектор носив уже герб Галичини на грудях, а герб України на шапці, належав до виділу селянської партії, котра постала, на вічах говорив: “Товариші! Ми хлопи і робітники” – і лаяв попів та панів, а найбільше голову прибічної ради. Всякому було ясно, що пан інспектор іде з духом часу. Причім він заробляв дещо на доставі солі, а часом роздобув і деяку бочку нафти та продав її за Збруч.

Гарно жилося. Тільки жаль, що так коротко. Прийшли поляки і арештували його. Але, як добрі люде, не вивезли його у табір інтернованих, тільки подержали його з тиждень у касарні під доглядом війська і випустили. За той час пан інспектор успів показати голові польської опікунчої ради іншу метрику, котра доказувала, що він латинського обряду і поляк. Метрика була давня, ще з-перед війни, і з неї кождий справедливий чоловік міг пізнати сильний характер пана інспектора; не тепер, зі страху перед карою, тільки ще перед війною, у спокійний час, він прийняв латинський обряд і став поляком, значить, був чоловік з власними пересвідченнями. На доказ цього він подав тепер про українців кілька дуже цінних інформацій, на основі котрих голову бувшої прибічної ради і ще кількох українців вивезено в безпечні місця на захід від Сяну.

Пан інспектор справив собі нову одежу і круглу шапку з польським орлом і багато добрих прислуг віддав панам дідичам, що в перших тижнях держали кермо повіту у своїх руках. З партії каведеків не виступив,– він у ній найвірніший член, хоч і з двома метриками, але з одною душею... [5, с. 2, 249-250].

(1921 р.)



Література
  1. Маковей О. Подорож до Київа. – Чернівці , 1897.
  2. Маковей О. Наші знакомі (начерки). – Львів,1901.
  3. Маковей О. Ревун. – Львів, 1911.
  4. Маковей О. Кроваве поле (нариси).– Л.–К.,1921.
  5. Маковей О. Твори: В 27 т. – К.,1990.






До 130-річчя з дня народження Гната Хоткевича


“Колисково ваша, Галина

“Berceusement vôtre, Gаlinа”

Ковальчук Тамара