Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники

Вид материала

Диплом

Содержание Чи доводилося Вам хоч раз у життi зазнавати…?”, у Погляд на виховні можливості літератури крізь призму педагогіки Юліяна Дзеровича Українська література як навчальний предмет є могутній засобом розвитку образного і критичного мислення дітей. Як елемент української культури, література створює міцний ґрунт для формування національної свідомості молоді і виховання патрі Безпосереднім і дієвим засобом виховання волі і характеру на уроках літератури є спосіб організації навчання і активна навчальна Господь багатий нас благословив Вишні-черешні розвиваються Лоріс Малагуцці Практика, орієнтована на сім’ю, для педагогів означає Сьюзан Л. Макбрайд Необхідно вважати сім’ю основним одержувачем послуг. Необхідно підтримувати і шанувати рішення, що приймаються сім’єю. Необхідно надавати широкомасштаб-ний спектр послуг, що мають поліпшити функціонування дитини і сім’ї. Що може допомогти в цій ситуації? Спочатку слухайте. Слухайте не тільки те, що мовиться, але і те, як це мовиться. Роздумуйте і перефразовуйте. Також для успішної взаємодії з сім’ями варто врахувати рекомендації для педагогів Лінди Даверн, розроблені на основі аналізу дум Ставте себе на місце батьків. Поглиблюйте своє розуміння культур-ної різноманітності ... Полное содержание

Подобный материал:

• Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники, 1975.25kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
• Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники, 2613.23kb.
• Cols=2 gutter=0> гриненко дмитрий сергеевич, 13.83kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.

*Кількість відповідей на це питання не обмежувалась.


Практика доводить, що вікова схильність неповнолітніх до експериментів сприяє роз-ширенню наркогенного досвіду (вживанню небезпечних наркотиків, психотропних і токсичних речовин), а рання наркотизація залежить від кримінальної субкультури. Входження у наркогрупи піднімає престиж серед однолітків, гарантує впевненість у колі своїх. Крім того, наркогенні препарати швидко формують незрілу у фізичному й со-ціальному плані особистість, провокують осо-бу на здійснення суїциду. Важливими тут є підсвідомі імпульси до саморуйнування, а їхнє деструктивне вивільнення за допомогою наркогенних засобів тільки спрощує цей крок. Характерними є зміни самопочуття і пове-дінки наркоманів при вимушеній відсутності наркотиків і формування абстинентного синдро-му – тяжкого стану, який важко приховати й перенести. У такому стані наркоман готовий на злочин і кривдження інших для того, щоб тільки одержати наркотичний засіб.

Як показують результати опитування, найпоширенішим видом насильства є на-сильство старших дiтей над молодшими (41,2 % вiд числа респондентiв) (див. дiагра-му 1). Очевидно, такий стан речей зумовле-ний наслiдуванням дорослих, адже наступну рейтингову позицiю посiло саме “насильство дорослих над дітьми” (25,8 %). Наслідування – це свідоме чи несвідоме відтворення індивідом досвіду інших людей, зокрема їхніх рухів, манер, вчинків і дій. Підліток не лише наслідує дорослих, а й намагається долучи-тися до світу дорослих, ставить себе в си-туації дорослого реального життя, вимагає визнання своєї самостійності й самочинності. Дуже часто підліток самостверджується через фізичне насильство над іншими. Такий шлях “самоствердження” він, як правило, не усві-домлює, а просто “копіює” дії дорослих при розв’язанні гострих конфліктних ситуацій.

Таблиця 3

Розподiл вiдповiдей на запитання:

“ Чи доводилося Вам хоч раз у життi зазнавати…?”, у %

N п/п	Спосіб порушення прав i свобод дитини	Так	Нi
1.	Тiлесного кривдження	36,2	63,8
2.	Приниження	55,3	44,7
3.	Сексуальної загрози	15,1	84,9
4.	Пограбування	20,3	79,7
5.	Нападу з боку натовпу	12	88
6.	Нападу з боку органiзованої групи	16,4	83,6

Як бачимо, найпоширенішими способа-ми негативного впливу на особистiсть дити-ни є приниження та тілесне кривдження.

За результатами соціально-психологіч-ного дослідження можна зробити такі висновки:

1. Проблема кривдження дітей є сьогодні надзвичайно актуальною для українського суспільства, що, на нашу думку, вимагає комплексного підходу до профілактичних програм, розробки єдиної загальнодержавної концепції роботи із скривдженими дітьми та їхніми сім’ями.
   
2. Найпоширенішими видами насильства є статеві домагання, психологічне (емоційне) насильство в сім’ї, моральні кривдження різного походження, невиправдані покарання з боку батьків.
   
3. Основні причини виникнення насильства серед молоді – вживання алкоголю, стимулюючих наркотичних речовин, непра-вильне сімейне виховання, вплив засобів масової інформації, вияви агресивності серед молоді, конфліктні стосунки в сім’ї.
   

Погляд на виховні можливості літератури крізь призму педагогіки Юліяна Дзеровича

Пастушенко Наталія


Ім’я Юліяна Дзеровича (1871–1943) мало знане широкій педагогічній громадськості України. Активний учасник українського національного руху за утвердження й розвиток рідної культури, мистецтва, освіти, науки і шкільництва в Гали-чині в першій чверті XX століття, автор книг просвітницького і релігійного характеру, підруч-ників і посібників, численних статей з проблем виховання, багатолітній директор третьої дер-жавної української жіночої учительської семінарії (1919–1931), Юліян Дзерович належить до числа тих діячів української культури, чия спадщина довгі роки “зберігалася” в радянських спецфондах. Його “Педагогіка”, видана у Львові 1937 року, була названа Іваном Огієнком “нашим соборним національним добром” і рекомендована не тільки педагогам, а й широкому загалові української інтелігенції. Викладена там педа-гогічна теорія набагато випередила свій час і залишається актуальною й сьогодні. Вона розкриває, яким чином можна виховати людину з “моральним характером” (термін Ю. Дзеровича – Н. П.), здатну побудувати демократичну державу.

Слід зауважити, що сам Юліян Дзерович належав до такого типу людей, яких особливо потребує Українська держава. Високоосвічений (духовну освіту здобув на теологічному факультеті Львівського університету і в духовній семінарії, світську – у Віденському університеті), шляхетний, урівноважений і прогресивний у поглядах, він з великою пошаною ставився до народних традицій і відзначався рідкісною гармо-нією у слові й ділі, порядністю у приватному і громадському житті. Працю педагога порівню-вав з місією священика, оскільки обидва, щоб удосконалювати інших, мусять самі бути людьми морально досконалими.

Юліян Дзерович поєднав у одній особі покли-кання педагога і священика. Він викладав релігію, українську літературу, німецьку мову, педагогіку. Дванадцять років керував учительською семіна-рією, певний час – чоловічою гімназією при духовній семінарії у Львові, організовував життя дітей в інтернатах. Як керівник цих навчальних закладів, умів створити в них атмосферу довір’я, взаємної пошани і дружньої співпраці.

Важливе місце в житті Юліяна Дзеровича займала громадська діяльність. Серед товариств, які він у свій час очолював або був їхнім активним членом, варто назвати “Рідну школу”, “Просві-ту”, “Учительську громаду”, різноманітні релі-гійні, наукові та доброчинні товариства й орга-нізації. Вагомий слід залишив Дзерович і в історії українського кооперативного руху, розглядаючи кооперацію не тільки як консолідуючий чинник української нації, а й як могутній засіб куль-турного розвитку та виховання І все-таки найбільше часу й сил Юліян Дзерович віддав вихованню молоді.

Проблеми, пов’язані з розвитком духов-ності, захистом моралі та формуванням здорового способу життя громадян України, набувають сьогодні загальнодержавного значення. Усім відомо, що морально людина формується вихованням і наукою (в її найви-щому значенні). У дитинстві й молодості ми виховуємося прикладом, духом сім’ї, школи і, нарешті, того суспільства, в якому доводиться жити. Цей останній виховний чинник такий сильний, що проти нього не завжди встоїть навіть вища освіта, не кажучи вже про шкільну. Погодьмося з тим, що людина може знати точні науки, розмовляти кількома мовами, пам’ятати безліч історичних фактів, бути знавцем історії літератури й культури – і залишатися людиною аморальною. Очевидно, навчання, розвиваючи в дітей мислення, тренуючи пам’ять, усе ж недостатньо впливає на ті сфери людської душі, від яких залежать вчинки, як вияви моральності. На це у свій час і звернув увагу талановитий галицький педагог, священик Юліян Дзерович.

Добре знаємо, – писав він, – що не зов-нішня культура, але та, що йде в глибину життя, яка чинить волю благородною і доброю, а життя чесним, дає правдиве щастя. Не допоможе людям і найбільше багатство, якщо взаємно будуть себе обманювати, обкрадати, ненавидіти і вбивати.

Отже, тільки внутрішня культура, яка робить людину доброю і благородною, дає справжнє щастя.

Виховання внутрішньої культури залежить від багатьох чинників, зокрема й від змісту та способів організації навчання. Мабуть, жоден з навчальних предметів не має стільки виховних можливостей, як література. Однак її вплив на учня залежить безпосередньо від того, хто цей предмет викладає. Не випадково педагог, до творчості якого ми звернулися у зв’язку з проблемою виховання учнів на уроках літератури, чітко розмежовує поняття вчитель і вихователь, Юліян Дзерович вважав, що можна бути добрим учителем (викладачем), але не мати на дітей жодного виховного впливу.

Виховання, – писав він, – у значній мірі впливає на майбутнє і долю довіреної нам дитини, бо що посієш в урожайній дитячій душі, те буде вихованець збирати впродовж усього життя.

Додамо: впливаючи на духовне становлен-ня вихованців, учитель впливає й на долю свого народу та батьківщини.

Педагогічна теорія Юліяна Дзеровича унікальна за своєю глибиною. Вона пройшла випробування часом, хоча й не всі її поло-ження могли бути реалізовані в умовах бездержавного існування української нації. Наше намагання оцінити виховні можливості літератури як шкільного предмета крізь призму педагогічної теорії талановитого українського педагога – це спроба знайти вирішення хоча б кількох із багатьох педа-гогічних проблем, які сьогодні, коли відбу-вається руйнування старої освітньої системи, виявляються особливо гостро.

Рідну мову, літературу, національне мис-тецтво, історію Юліян Дзерович відносить до тих засобів, які є для школи основними в національному вихованні, у формуванні на-ціональної свідомості молоді. Усвідомлення дитиною своєї приналежності до української нації, потреби праці на благо рідного народу – процес тривалий і вимагає від учителя педагогічного хисту, доброго знання предме-та викладання, самовідданої праці.

“Мова, – пише Юліян Дзерович, – це немов кров, що оббігає тіло нації. Виточи з людини кров і втече життя; відбери народові мову – і він помре”.

Тому першим обов’язком рідної школи є виховання пошани і любові до рідної мови. Особливо актуальним сьогодні є звернення галицького педагога до вчителів спонукати молодь, щоб вона, якщо себе шанує, всюди – вдома, на вулиці, в магазині, транспорті – говорила тільки своєю мовою, по-українськи, хоч би довелося витерпіти за це не одну неприємність. Діти повинні зрозуміти, що мова – міцний елемент нашої народної єдності. Добрий педагог, на думку Юліяна Дзеровича, не дасть своїм вихованцям пото-нути в інтернаціональному космополітизмі.

До найвищих цінностей національної культури Дзерович відносить літературу, яка, на його думку, “уморальнює” маси. Від-биваючи, наче в дзеркалі, душу народу, його бажання і суспільні цілі, література незамінна в національному вихованні молоді.

Глибше проаналізуємо можливості саме уморальнюючої функції літератури як нав-чального предмета. Передовсім звертає на себе увагу застереження Юліяна Дзеровича, що виховати, тобто створити, моральну лю-дину може тільки виховник з високою мораллю. Якщо його життєві цінності розхо-дяться з тими ідеалами, які він проповідує дітям, то морального виховного ефекту від уроків літератури сподіватися годі.

Дієвим засобом морального виховання називає Дзерович приклад, оскільки праг-нення наслідувати інших у дітей дуже велике. Українська література подає чимало прикла-дів героїзму (історичних осіб і персонажів), посвяти себе народній справі, любові до ближнього. Предметами обговорення на уро-ках повинні бути й аморальні вчинки літера-турних типів; важливими є також роздуми дітей про те, яким чином вони можуть наслідувати улюблених героїв книжок у повсякденному житті.

Виховання, вважає Юліян Дзерович, роз-виваючи духовні й фізичні сили дитини, готує її до вільного й самостійного виконання в житті обов’язків перед Богом, Батьківщиною, своїми ближніми і самим собою. Література, як жоден інший предмет, дає матеріал для усвідомлення цих обов’язків та ілюструє численними прикладами виконання чи неви-конання їх літературними героями. Діти мають змогу відтворити в уяві наслідки морального й аморального способу життя того або того персонажа і зробити для себе якісь висновки. Вміння критично мислити і критично ставитися до самого себе – важливі риси людини демократичного суспільства, ефективне функціонування якого неможливе і без критики, і без толерантного ставлення людини до різних думок на те саме явище суспільного життя. Тому уроки літератури не повинні нав’язувати учням єдиної інтерпре-тації художніх текстів, а дискусії, думаю, мали б зайняти центральне місце в навчаль-ному літературному процесі. Дітям потрібно пропонувати різні, навіть діаметрально про-тилежні (якщо такі існують) оцінки ху-дожньої спадщини письменника чи окремих його творів, виробляючи у такий спосіб уміння змінювати свою позицію за умови наявності достатньої кількості переконливих аргументів.

Духовний світ людини складають три сфери: мислення, почуття і воля. Ці три здатності людської душі – мислити, почувати і хотіти – перебувають, за словами Дзеровича, в гармонійній єдності, доповнюючи одна одну. Розвиток мислення, особливо критич-ного, на нашу думку, – одне з центральних завдань уроків літератури. Воно безпосе-редньо пов’язане з вихованням інтелектуаль-них почуттів, якими Юліян Дзерович називає “радість відшукання і пізнання правди”. Деякі люди мають більшу втіху від процесу пізнання істини, ніж від кінцевого результату. З віком цей інстинкт шукання правди, який яскраво виражений у молоді, або пригасає, або посилюється. Література, висуваючи перед читачами безліч проблем особистого й суспільного життя, дає інтелектуальним почуттям духовну поживу. Однак велика кількість художніх текстів і обмежений час на вивчення їх (за таких умов уроки літератури перетворюються в калейдоскоп імен, тем, проблем та ідей) не тільки не сприяють плеканню інтелектуальних почуттів, а й, навпаки, викликають байдужість до предмета, в який не встигаєш заглибитися і який не можеш добре пізнати й зрозуміти. Неоці-ненною суспільною чеснотою називає Юліян Дзерович почуття правдомовності, яке в суспільних відносинах є підвалиною взаєм-ного довір’я. Отже, правдомовність – не тільки інтелектуальне й моральне почуття, а й громадянська чеснота. Здаєтьея, що вимога від дітей говорити правду – загальновідома істина. Однак педагогіка не наголошує на потребі виховання правдомовності. Врешті-решт, наше суспільство на сьогодні є прик-ладом того, як невигідно з матеріального погляду дотримуватися моральних норм і бути правдомовним.

Правдомовність, – пише Юліян Дзерович, – це необхідна вимога доброго виховання.

До цієї чесноти необхідно дитину призви-чаювати передовсім власним прикладом. Актуальним сьогодні є, наприклад, застере-ження педагога перед такою вчительською брехнею, як спеціальні “відкриті уроки” для інспекторських перевірок, які передбачають попередню підготовку відповідей на запи-тання вчителя. Навчаючи школярів літера-тури, педагог повинен підкреслювати важли-вість і незаперечність правдомовності та оги-ду брехні. Він має виявляти довір’я до дітей, цінувати їхні власні думки, не змушувати повторювати чужі, часто незрозумілі їм фрази з підручників чи конспектів. Учитель мусить допомогти дітям полюбити правду, вихову-вати в них почуття честі. Водночас недоціль-но вихователеві карати дітей за брехню, бо вони часто говорять неправду зі співчуття до товариша, з боязні кари, чванливості, солі-дарності, самолюбства, ледарства або як жарт. Вихователь, зауважує Дзерович, зо-бов’язаний знайти причину брехні, а ще важливіше – унеможливити потребу дитини звертатися до неї. У статті “Практичні вказів-ки для релігійно-морального виховання” цей видатний церковний і громадський діяч наголошує на необхідності виховувати по-чуття правдомовності ще змалечку, в дошкільні роки і застерігає щодо універсальності якоїсь однієї педагогічної терапевтики брех-ливості – треба обов’язково застосовувати індивідуальний підхід. Юліян Дзерович називає брехню страшним суспільним лихом, вважає її джерелом і причиною багатьох злочинів. Він нагадує, що вже сама народна етика осудила брехню як зло – це переконливо показано в народних казках, переказах, прислів’ях і приказках. Не випадково наш народ поєднав поняття правди з поняттями права, а наш перший збірник прав має назву “Правда руська”.

Галицький педагог настійливо рекоменду-вав учителям виховувати в дітей почуття самопошани і любові до себе. Велике зна-чення у процесі виховання він надавав особі вихованця.

“Плекання почування самопошани, – писав Дзерович, – це найпростіша дорога до довер-шености, бо той тільки змагає наблизитись до найсовершеннішого єства, хто свідомий своєї високої людської достойности”.

Почуття власної гідності виробляється, на думку педагога, шляхом пізнання самого себе, вірою у власні сили, а для цього вихо-ватель мусить добре вивчити індивідуаль-ність дитини, її вдачу: несміливому треба додати відваги, похваливши його за добрі вчинки, а самовпевненому – тактовно роз-віяти міф про його непогрішимість.

Уроки літератури, створюючи можливості для індивідуального самовираження, вислов-лювання власних думок про те, що прочитав, розвивають в учнів упевненість у собі, відчуття своєї вартісності, віру у власні сили. Очевидно, що це можливо за умови, коли вчитель не пропускатиме повз увагу жодної дитячої думки, відзначатиме її оригінальність і вироблятиме в молоді вміння слухати інших. На жаль, дуже часто словесники запрогра-мовані на однозначне тлумачення художніх текстів, одну конкретну відповідь на проблемне запитання у той час, коли ситуація допускає існування кількох думок. І тоді урок перетворюється на відгадування кросворду, втрачаючи будь-яке виховне значення, оскільки учні, які постійно не відгадують, що думає з цього приводу вчитель, формують у собі почуття меншовартості або шукають способів, як догодити педагогові, чи взагалі байдужіють до уроків літератури. Особливо негативну, на нашу думку, роль у викладанні літератури відіграють готові конспекти уроків, укладені на зразок літературних композицій, які пропонують не тільки запитання словесника, а й відповіді учнів. Якщо ж урок літератури побудований як пошук істини, то саме процес пошуку й має вирішальне значення для формування учня як інтелектуальної, самостійної – особистості.

Важливу роль у вихованні школярів відіграють, на думку Дзеровича, естетичні почуття, оскільки вони також впливають на моральну сферу, бо є джерелом не тільки духовної насолоди, а й морального вдосконалення.

“Краса, – пише вчений, – промовляє інколи до душі скорше, як навіть добро й правда. Хто полюбить те, що гарне, той буде гидувати злим, бо воно гидке”.

Література сприяє виробленню естетичного смаку і почуття краси. Тому одним із критеріїв добору художніх текстів для вивчення їх у школі повинна бути естетична досконалість форми. Краса рідної мови, гарне висловлювання своїх думок, виразна декламація поетичних творів, українські звичаї і обряди, нечасті, але згідно з вимогами естетики підготовлені шкільні свята, – усе це ефективні засоби для вироб-лення естетичних почуттів, які приносять багато радості, ушляхетнюють людину, підвищують рівень її духовної культури. Естетична культура, як складова культури духовної, передбачає вміння вирізняти прекрасне і благородне не лише в мистецтві, а й у повсякденному житті: у праці, побуті, поведінці людей. Блискучим прикладом образного втілення краси людини у праці й побуті є твір Олександра Довженка “Зача-рована Десна”. Однак суть естетичного вихо-вання не тільки в тому, щоб вихованці навчилися відчувати красу, а найперше – щоб вони її створювали.

Мовно-літературна освіта сприяє вихован-ню патріотичних почуттів. Природжене по-чуття любові дітей до свого, рідного, сло-весник має зміцнювати, поширювати і на його основі формувати національну свідо-мість. Здавалося б, повторюючи цю всім відому істину, Юліян Дзерович нічого нового в теорію національного виховання не вносить. Однак, зіставляючи теорію і практи-ку патріотичного виховання, український педагог звертає увагу на небезпеку виховати лише теоретиків-патріотів. Так само, як одне лише знання релігійних догм і постулатів, на його думку, ще не робить людину моральною, так і художні твори про героїзм заради рідного народу й Вітчизни не є запорукою того, що молодь, вивчаючи їх, ви-ховається на чинних патріотів. Служіння батьківщині, наголошує Дзерович, почи-нається з вироблення в собі сильного характеру, з вишколення волі.

Хто замолоду з любови до батьківщини привик до праці й обов’язковости, до ощад-ности й услужности, той у пізнішому віці ставитиме інтереси народу понад особисті, клясові, партійні інтереси, та не обмежиться до нарікання, співання патріотичних пісень і участи в патріотичних торжествах, а не пожалує часу, гроша й труду, щоб справді причинитися до добра нації і у часі миру, і під час війни.

Проблема виховання волі має багатовікову історію, але, на жаль, і сьогодні ми не можемо говорити про значні досягнення в цьому питанні, широту досліджень його та, навіть, популярність. А проте багато філо-софів, психологів і педагогів, зокрема І. Кант та К. Ушинський, наголошували на залежності від волі практично всього життя людини. Юліян Дзерович також узалежнює моральну культуру людини передовсім від волі, оскільки моральний вибір між добром і злом, а також здатність людини як осо-бистості діяти вільно, самостійно і відпо-відально зумовлюються; винятково вольо-вими якостями. Людина, як істота моральна, виявляє себе у вчинках. У той же час воля має великий вплив на мислення, тобто на інтелектуальну діяльність людини.

Зацікавлення проблемою виховання волі було викликане й соціальними причинами, насамперед боротьбою українського народу за свою незалежність, що вимагало постійного зусилля волі. Ідея виховання характеру і волі сьогодні особливо актуальна. Молода Українська держава потребує рі-шучих, відповідальних, наполегливих, вольових людей. Усвідомлюючи пріоритетне значення характеру для людини, її культури, успіху в житті загалом, галицький педагог розглядає формування характеру як одне з найважливіших завдань національної школи.

Від того, чи зуміємо витворити сильні характери з великим почуттям відповідаль-ності, сміливі, відважні і рішучі особистості, залежатиме в значній мірі наше майбутнє, – пише він у своїй “Педагогіці”.

Цікаво, що ідея виховання характеру дитини як головного завдання суспільства знайшла втілення в педагогічних працях відо-мого українського літературознавця Леоніда Білецького (“Проект організації шкільної і освітньої справи в Україні”, “Українська національна школа й її учитель”). Про виховання характеру писав і видатний український педагог Григорій Ващенко. Він, як і Дзерович, пов’язував цей процес з моральним вихованням і вважав, що міцна воля, рішучість і водночас розсудливість, розумна впертість у досягненні мети й наполегливість – неодмінні риси людини з характером.

Враховуючи сьогодні потреби державотво-рення, необхідно сформувати в характері сучасної української молоді такі важливі риси, як уміння приймати рішення і відпо-відати за власні вчинки. Дослідники українсь-кого національного характеру звертають увагу на нерівномірне співвідношення в ньому трьох головних сил (рушіїв) людського життя: мислення, почуттів і волі. Домі-нантною рисою нашого національного харак-теру називають сильно розвинену почут-тєвість: живемо настроями, швидко запалюю-чись, і так само легко опускаємо руки. Часто там, де треба сильної волі у творчому і тривалому змаганні, ми не витримуємо, обмежуючись одноразовими поривами і короткочасними зусиллями. Юліян Дзерович мріяв, щоб український народ був схожий на того шотландського лицаря з поеми Лесі Українки “Роберт Брюс...”, якого шість разів вороги перемагали, але він щоразу підіймався знову і врешті таки здобув волю для своєї країни.

У нашій історії безліч прикладів великого геройства, одноразового піднесення духа. Як пише Дзерович,

ми вміємо героями вмирати, але не вміємо серед незгод і труднощів жити, з посвятою працювати і послідовно змагати до добра, сили та слави своєї Батьківщини.

Перевага почуттів у духовній сфері людини часто призводить до зневіри, породжує песимізм, що є найстрашнішим ворогом людини, бо убиває її волю до життя, дії, творчості.

Наша література, образно втілюючи типове і своєрідне в українському характері, дає вчителеві чимало матеріалу для роздумів над важливими проблемами суспільного життя українців загалом і особистого – кожної людини. На прикладах літературних персонажів, біографій письменників учні можуть переконатися в тому, як багато в долі людини залежить від її вольових якостей. Однак привернення засобами літератури уваги молоді до того, що її успіхи в навчанні, особистому й суспільному житті залежать від вольових якостей характеру, є лише прелю-дією до власне виховання, оскільки вольові риси формуються тоді, коли учень починає працювати, наприклад: вчасно прочитає художній текст (навіть змушуючи себе до цього); вчасно напише творчу роботу: охайно і вдумливо виконає завдання; допоможе товаришеві; візьме участь у доброчинних акціях, у житті класу і школи; систе-матично виявлятиме дисциплінованість. Воля – основа всього. Тільки у вольової людини з’являються почуття честі і власної гідності. Ніщо так не принижує і не знищує людину, як підкорення її духу, ламання її волі. Класичним прикладом цього може бути трагічний, зламаний Павло Тичина і знищений, але незламний Василь Стус,

Отже, аналіз виховних можливостей літератури крізь призму глибокої й актуальної донині педагогічної теорії талановитого українського педагога Юліяна Дзеровича дає підстави для конкретних висновків.

Етнопедагогічні аспекти християнського виховання в Україні

Сохань Галина

Українська етнопедагогіка багата на ду-ховні ідеї та провідні традиції християнського виховання. Вони формувались здавна, пере-давались з одного покоління в інше, зазнавала змін їхня форма, але зміст залишався незмінним – це “формування морального обличчя, інтелектуальний і фізичний розви-ток, прищеплення працьовитості й есте-тичних смаків” [7, с. 49]. Ще в дохри-стиянські часи був культ морально-етичної чистоти людини. Наші предки язичники вважали моральним злочином лаятись у хаті, де була піч. Вони вірили: у вогні, що тлів цілодобово в печі, живуть духи, які можуть покарати людину за словесну нечисть. Дотепер збереглось прислів’я: “Cказав би словечко, так піч у хаті”. Тому єдиним вирішенням конфліктної ситуації було з’ясування стосунків десь поза оселею. Та, погодьтеся, не кожен міг би використовувати весь запас лайливої лексики вголос, щоб хтось сторонній чув. Тому, якщо була сварка в сім’ї, у побутовому мовленні користувались так званими “добрими” прокльонами, що й збереглись досі. Наприклад, щоб тебе хліб обсів; щоб тебе качка копнула; щоб тобі потилицю назад вивернуло тощо. Таким способом наші предки з’ясовували стосунки, не бажаючи один одному зла. Морально чистою вважалась та людина, яка не лихословила. Про що, на жаль, ми не можемо сказати сьогодні.

Натомість у християнські часи у свідо-мості українців закладається шана до ікон, священних речей, які були в кожній оселі, захищали її від злих сил. Тому, образно кажучи, засмічувати домашнє помешкання словесною нечистю не годилось, вважалось гріхом. Вірили, що слово має магічну силу, і то неабияку, у зв’язку з цим українці боялися лихослів’я, уникали його у спілкуванні (“Удар забувається, а слово пам’ятається”, “Слово може врятувати людину, слово може і вбити” [2, с.63]).

Морально-етичне обличчя українців фор-мували різні суспільні інституції: церква, школа, громада. Я. Радевич-Винницький наводить красномовний факт: у карпатських селах, на Бойківщині, під час будівництва хат дуже пильно стежили, аби хто з майстрів часом не сказав поганого слова. В іншому випадку сварливого робітника тут же позбавляли роботи. А якщо після чиїхось прокльонів, не дай Боже, справді ставалося щось недобре, то таку людину могли навіть вигнати з громади [3, с. 242–243]. Про таких людей народ говорить: “Самі в гріхах, як в реп’яхах, а ще й людей судять” [2, с. 153], “Добра голова не каже пусті слова” [2, с. 58], “Бережись козла спереду, коня ззаду, а лихого чоловіка з усіх боків” [2, с. 103].

На духовний розвиток особистості україн-ця мала великий вплив церква. У проповідях священнослужителі наголошували, що на сторожі морально-етичної чистоти людини Бог поставив заповідь “Не свідкуватимеш ложно на ближнього свого” [Вих. 20, 16], а напутнім було Христове вчення: “За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього” [Мт. 12, 36].

Про формування морально-етичного обличчя особистості українця крізь призму християнського виховання свідчить існування у фольклорі жанру “мирилки”. Ось приклад однієї з них:

Вишні-черешні розвиваються,

Синє озеро розливається,

Ясне сонечко усміхається,

Жито силоньки набирається.

Через тин вишня похилилася,

Дві подруженьки посварилися.

Тобі яблуко, мені грушечка,

Не сварімося, моя душечко.

Тобі яблучко, мені зернятко,

Не сварімося, моє серденько. [7, с. 272]


Адже українцю не випадало мати ворогів з властивою йому щедрістю та гостинністю. Якщо все ж таки траплялися такі недруги, то звертались до них у пестливо-здрібнілій формі – вороженьки, у якій прихована мен-тальна, навіть християнська повага до людини, а не злість чи жорстоке ставлення. Зрештою, сам Христос навчає: “Любіть ворогів ваших” [Мт. 5, 44].

Практично жодна життєва ситуація не обходилась без звертання до Бога. Про це свідчить велика кількість загальновживаних фразем молитовного характеру (Боже помагай!, борони Боже!, Бог з тобою!, Богу дякувати!) та прислів’їв (без Бога – ані до порога; хто рано встає, тому Бог дає; людина планує, а Бог керує; людина мислить, а Бог креслить). Людина виростала у так званому словесному християнському просторі: з Богом починала працю, з Його ж благословенням і закінчувала. При тому дуже важливою була молитва як спосіб розмови людини і Господа. “Джерела української молитви – у звичаях та віруваннях нашого народу, в його особливому складнику душі – релігійності... Вона (молитва – С. Г.) була, по суті, чи не найнеобхіднішою нормою їхньої поведінки” [5, 4]. Хочу навести приклад із життя відомого українського письменника Григорія Квітки-Основ’яненка. Майбутній письменник виростав у християнській родині, мав добре виховання. Ним опікувалася не лише мама, а й няня. І от стався прикрий випадок: няня зірвала хлопчику з очної повіки ячмінь, який заважав йому дивитися. Наслідки були жахливі: дитина захворіла на золотуху, а згодом осліпла. Горю матері не було меж. Вона не могла зарадити біді, єдине, що робила постійно: молилась Богу за оздоровлення улюбленого сина, ходила на прощі до церкви. Диво сталося. На шостому році життя Григорій Квітка-Основ’яненко прозрів. Він поїхав з мамою в Куряж помолитися перед відомою на всю Слобо-жанщину іконою Озерянської Богоматері, яку вважали чудотворною. Хлопчик часто бував у Курязькій церкві. Він захоплювався співом хору та дзюрчанням маленького струмка, який був у кам’яному жолобі попід самим вівтарем Божого храму. Одного разу, коли майбутній письменник був на Богослужінні в церкві, сталось несподіване: раптово він відчув, що з його очей поступово спадає поволока. “Спочатку замиготіли мінливі зеленувато-бурі плями, потім пішли кругами рожеві і жовтаві хвилі, і нараз у голубому тумані загойдалися людські постаті й ошатне вбрання церкви. Туман поволі розвіявся, погляд ковзнув по оздобленій золотом іконі, з якої непорушно дивились холодні кришталеві очі. Грицеві стало моторошно: а раптом це видиво зникне і знову все поглине темрява?

Він боязко сіпнув матір за рукав і прошепотів:

• Мамо, хто це?
  
• Де, сину? Про кого ти?
  
• Хто це, хто це? – залепетав хлопчик, показуючи рукою на ікону.
  
• Пресвята Богородиця... А ти що, бачиш? – сплеснула руками, аж озирнулись передні” [6, с. 179].
  

Цей випадок вплинув на спосіб життя Григорія Квітки-Основ’яненка. Письменник став справжнім християнином, допомагав нужденним, особливо селянам-кріпакам: захистив нещасного від катувань поміщика, оплатив навчання в Академії мистецтв здібному юнакові з бідної селянської родини. Звичайно, люди були вдячні йому і молилися за нього Господу. Більшої подяки як молитва письменнику не потрібно було. Наведений дійсний факт із життя реальної особи свідчить про силу молитви і силу віри людини, їх позитивний вплив на спосіб життя письменника. Отож, християнська молитва, несподіване чудо також виховувало людину, давало позитивні наслідки і для неї самої, і для оточення. У термінології з’явилося навіть словосполучення “фольклор чудес”.

Окрім того, через дотримання ще змалечку релігійних звичаїв і традицій (скажімо, посівання на Новий рік, дарування писанки на Великдень) виховувало в дитини повагу до Бога, розвивало в ній духовно-моральні якості справжнього християнина. Молитви не тільки промовляли перед іконою, а й записували їхній текст, який захищав оселю, на стінах дому. Є свідчення науковців, що на сволоку в хаті Григорія Сковороди була вирізьблена молитва, окрім того, імена діда та батька [6, с. 115]. Такий красномовний факт свідчить не лише про велике значення молитви в житті українця, а й про пам’ять свого роду.

На формування особистості українця впливало ще й те, що при народженні дитині давали ім’я того святого, в чий день вона народилась. Іменного покровителя вважали хоронителем від усякого зла. Наприклад, глибоко віруючі батьки Пантелеймона Куліша строго дотримались цієї традиції, давши сину ім’я його духовного охоронця [6, с. 391]. До речі, ще козаки строго дотри-мувались схожої християнської традиції. Відомо, що великим покровителем для запорожців був архангел Михаїл, якого не тільки зображували на хоругвах, а його ім’я давали “новоспеченому” козакові-чужинцеві. Дослідники згадують такий випадок: під час одного із побоїщ у полон до запорожців потрапив поляк Станіслав Кричевський. За наказом Богдана Хмельницького козаки не вбили його, а охрестили і дали нове ім’я – Михаїл, прийняли до своєї громади. Таким способом запорожці виділяли серед своїх “новохрещених”, які потрапляли до них із полону, але з тих чи тих причин залиша-лися живими. Такі факти свідчать про строге дотримання традицій християнської віри, стійкі релігійні переконання українського народу.

Щодо фізичного виховання в українській етнопедагогіці, то, на мою думку, без пере-більшення найвищі досягнення належали козакам. У них фізичний розвиток був невід’ємною складовою християнського ви-ховання. Коли в козацькій родині було попов-нення, то на восьмий день після народження малого козака хрестили в церкві. Великим святом для запорізької родини була поява в дитини перших зубів. Через це відбувалась урочиста церемонія: хлопчика везли верхи на коні до Божого храму на молебень святому воїну Йоану, молились перед іконою святого за здоров’я, духовну і фізичну міцність дитини. Таким способом вимолювали в нього заступництва для малого українця. Уже в три роки мале козача не боялось коня, бо могло самостійно верховодити біля дому, а в п’ять років батько дозволяв виїжджати за межі рідної оселі. Коли хлопчику виповнювалось сім років, він уперше в житті брав у руки зброю: вчився стріляти з лука і фехтувати. У підлітковому віці козак уміло стріляв навіть під час швидкої верхової їзди на коні, полював на хижаків, спав просто неба та купався у холодній річковій воді [1, с. 31]. І все заради єдиної національно-патріотичної мети – процвітання Батьківщини та зміцнення єдиної християнської віри. Не дивно, що спосіб життя запорізьких козаків є чи не найцікавішою історичною тематикою і для українських (Величка, Грабянки, П. Куліша, Т. Шевченка, Б. Олійника), і для зарубіжних (П. Меріме, Сенкевич) письменників.

Окремо варто говорити про християнську природу розумового виховання в українській етнопедагогіці. Народ склав безліч прислів’їв, у яких розумовому розвитку людини надано чи не найбільше значення: “Наука в ліс не веде, а з лісу виводить” [2, с. 43], “Не кажи – не вмію, а кажи – навчусь” [там же], “Учений іде, а неук слідом спотикається” [2, с. 44], “Хто знання має, той мур ламає” [2, с. 45] тощо. Показовим видається те, що діти вчилися читати на літературі богословського змісту, зокрема – на Псалтирі. Пригадаймо хоча б навчання у дяка Пантелеймона Куліша чи Тараса Шевченка. Таким способом, вивчаючи ази граматики, дитина водночас морально виховувалась. У неї формувався християнський світогляд через читання та заучування біблійних текстів і народних переказів релігійного змісту. Для прикладу, згадуваний нами Пантелеймон Куліш, маючи добре християнське виховання, щоразу молився Богу і просив у Нього єдиного – довгих років життя, бо поставив собі за мету написати перший історичний роман про Україну, перекласти Біблію українською мовою, створити новий правопис, відкрити власну друкарню, що і вдалось йому успішно зробити [6, с. 382–383]. Та, на жаль, переклад Біблії на українську мову зберігся тільки частково. Відомо, що першопереклад несподівано навіть для самого письменника випадково згорів. Пантелеймон Куліш почав наново перекладати Біблію, та не встиг завершити. Його справу продовжили Іван Нечуй-Левицький та Іван Огієнко. Загалом, честю для української сім’ї було мати у домі Біблію – найважливішу книгу для христия-нина і в пізнавальному, і у виховному сенсі. Скажімо, Тарас Шевченко не розлучався з Біблією, яку подарувала йому Варвара Рєпніна. У цій книзі Кобзар знаходив не тільки моральну розраду, а й черпав з неї тематику для творів, як от переспіви Давидо-вих псалмів, поеми “Марія”, “Неофіти” та інші. Схожі факти можна навести з біографії й інших українських письменників: Панаса Мирного, Лесі Українки, Павла Тичини, Ліни Костенко.

Ми спробували фрагментарно розглянути етнопедагогічні аспекти (морально-етичні, фізичні, розумові) християнського виховання в Україні. На мою думку, ця тема, навіть проблема, є актуальною сьогодні, оскільки пов’язана із запровадженням у навчальних закладах окремого предмета “Християнська етика” (варіативні регіональні назви: “Основи християнської етики”, “Християнська етика в українській культурі” тощо) та дискусій щодо цього. Безсумнівно, можна багато полемізу-вати, наводити красномовні факти на під-твердження різних поглядів, та істинним залишається єдине: здавна духовний розвиток особистості українця формувався на основі провідних ідей християнського виховання. То невже сьогодні, у пік технічного прогресу, треба відмовлятися від споконвічних духовних традицій наших предків?




Література

1. Гурова О. Українська козацька педагогіка про духов-ний розвиток особистості // Вісник православної педагогіки. – 2006. – № 3. – С. 29–32.

2. Народ скаже, як зав’яже: Українські народні при-слів’я та приказки. Добірка для школярів / Уклад: Л. Вознюк. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. – 224 с.

3. Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілкування: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 296 с.

4. Святе Письмо Старого та Нового завіту // За дозволом церковної влади. – Ukrainian Bible 63 DC United Bible Sosieties, 1992.

5. “Святі чуття, закладені в молитву...”: Антологія української молитви: У 2 кн. Кн. 1 / Упоряд. і автор вступ. статті В. І. Антофійчук. – Чернівці: Рута, 1996. – 152 с.

6. Слоньовська О. Конспекти з української літератури: Нове прочитання творів. 9 кл. – К.: Рідна мова, 2000. – 591 с.

7. Стельмахович М. І. Народна педагогіка. – К.: Радянська шк., 1985. – 312 с.

Психолого–педагогічні підходи, орієнтовані на сім’ю

Єфімова Світлана

Підходить до завершення всеукраїнський науково-педагогічний експеримент “Соціаль-на адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загально-освітніх класах та групах”, розпочатий у 2001 році та ініційований ВФ “Крок за кроком” й Інститутом спеціальної педагогіки АПН України. Шестирічний досвід експеримен-тальних навчальних закладів підтверджує, що успішність втілення інтегративних та інклюзивних підходів багато в чому залежить від співпраці з батьками, а точніше з сім’ями дітей з особливими освітніми потребами. Тому прицільна увага в цій статі спрямована саме на аспекти взаємодії з сім’ями, де є дитина з особливими освітніми потребами, однак, основна її інформація може бути успішно використана і для налагодження співпраці з будь-якими сім’ями.

Потреба мати сім’ю – сутнісна людська потреба. Сім’я є найпершим, найважливішим осередком формування особистості дитини, що дає їй можливість далі зберігати свою ідентичність.

Сучасна психологічна наука визначає сім’ю – як соціальну систему, тобто комплекс елементів і їхніх властивостей, що перебу-вають в динамічних зв’язках і стосунках один з одним [2, с. 17]. Якщо ми говоримо про систему, то базуємося на загальній теорії систем, основоположник якої, А. фон Берта-ланфі, показав, що це поняття характе-ризується двома основними положеннями:

1. Ціле більше, ніж сума його частин.
   
2. Усі частини і процеси цілого взаємо-впливають і взаємозумовлюють одне одного [1].
   

Родинно-сімейні стосунки саме і визна-чають те більше, що перевищує просту су-купність членів сім’ї, а також мають вирі-шальне значення у розумінні сім’ї як системи.

Така особливість сім’ї, як взаємозумов-леність, дає змогу наявні у ній проблеми розглядати як результат дисфункції всієї сімейної системи, а не окремого її члена. Індивідуальні проблеми окремих членів сім’ї розглядаються скоріше як результат дисфунк-ції всієї сімейної системи, а не навпаки. Важливо визначити те, що повинно бути змі-нене у системі, щоб проблеми членів сім’ї розв’язувалися.

Крім того, сімейна система – це відкрита система, вона перебуває у постійному взаємообміні з навколишнім середовищем. Вона також є системою, що самоорганізо-вується, тобто поведінка системи доцільна, а джерело її перетворень – усередині неї самої.

Ці засади узгоджуються з практикою, орієнтованою на сім’ю, яка все активніше входить в нашу освіту. Вона базується на переконаннях і цінностях, які:

• визнають важливість сімейної системи для розвитку дитини;
  
• поважають членів сімей як людей, що ухвалюють рішення щодо дітей і самих себе;
  
• надають сім’ям допомогу в розвитку і вихованні дітей.
  

Практика, орієнтована на сім’ю, для педагогів означає: визначення цілей і шляхів їх досягнення у згоді з сім’ями, що підвищує вірогідність отримання бажаних результатів; впевненість та компетентність, здатність батьків та родичів ухвалювати рішення, що стосуються їхньої дитини та самої сім’ї впродовж всього життя. Ці якості фор-муються з допомогою надання необхідної підтримки з боку фахівців; надання допомоги у вихованні дітей, що зрештою корисно для суспільства.

Сьюзан Л. Макбрайд виділяє три принципи практики, орієнтованої на сім’ю, які можуть використовуватися у різних медичних, соціальних або освітніх установах:

1. 
   Необхідно вважати сім’ю основним одержувачем послуг. Суть цього принципу полягає в тому, що, надаючи освітні послуги, треба враховувати потреби всіх членів сім’ї, що займаються освітою дитини і доглядом за нею.
   
2. Необхідно підтримувати і шанувати рішення, що приймаються сім’єю. Другий принцип визнає важливість сім’ї і пропонує фахівцям розглядати її членів як найважли-віших учасників освітньої команди і основних людей, що відповідають за ухвалення рішень, які стосуються освіти їхньої дитини і турботи про неї. Діапазон такої співпраці може бути дуже широким – від індиві-дуальної роботи з вчителями для вирішення конкретних проблем до участі в батьківських радах, які, працюючи спільно з персоналом, допомагають приймати рішення щодо навчальної програми закладу.
   
3. Необхідно надавати широкомасштаб-ний спектр послуг, що мають поліпшити функціонування дитини і сім’ї. Цей принцип передбачає необхідність зважати на куль-турні особливості кожної сім’ї, забезпечу-вати доступ до офіційних суспільних послуг (медичних, соціальних і суспільних: бібліо-теки, місця для відпочинку) тощо. Тут вини-кають питання:
   

• Чи послуги розповсюджуються на чле-нів сімей?
  

• Як і в якій формі сім’ї беруть участь в ухваленні рішень?
  
• Чи сприяє ця практика розвиткові дітей і зміцненню сімей?
  

Частіше сім’ї отримують послуги, пов’я-зані з їхньою дитиною, і рідше – ресурси для вдосконалення власної роботи або добробуту.

Участь сім’ї в ухваленні рішень великою мірою обмежується прийняттям або відмо-вою від послуги, пропонованої програмою. Це частково пов’язано зі ставленням педагогів до можливостей батьків самостійно приймати рішення. Педагоги відчувають дискомфорт, коли бачення батьків не збігається з їхньою думкою. Такий диском-форт, швидше за все, пов’язаний з недостатніми вміннями в деяких педагогів домовлятися і співпрацювати з сім’ями.

Що може допомогти в цій ситуації?

• Усвідомлення того, що практика, орієнтована на сім’ю, не є статичною, це – процес у розвитку.
  
• Певні знання та навички педагогів для роботи з дорослими, а також вміння спілку-ватися та вирішувати конфлікти. Вико-ристання перевірених стратегій взаємодії з членами сімей:
  

Спочатку слухайте. Деякі люди уміють слухати краще за інших, але ми всі можемо навчитися краще слухати, використовуючи декілька простих принципів. По-перше, сконцентруйте увагу тільки на тому, що говориться, зупиніть внутрішній діалог з самим собою (наприклад, “Навіщо він мені це розповідає?”, “Я просто не хочу цього чути!”, “Що я скажу, коли він припинить гово-рити?”). Крім того, відкладіть на потім будь-які записи і утримайтеся від питань. Просто слухайте.

Слухайте не тільки те, що мовиться, але і те, як це мовиться. Які емоції ховаються за словами? Про що говорить мова тіла (жести людини, те, чи дивиться вона очі в очі і т. д.)? Увага як сказаного, так і не сказаного, іноді дає краще розуміння проблем сім’ї.

Роздумуйте і перефразовуйте. Рефлексія є стандартною практикою при навчанні умінню спілкуватися. Вона виявляється особливо корисною при оцінці і проясненні різних точок зору (“Я хотів би переконатися, що правильно вас розумію”, “Я хотів би пере-конатися, що ми з вами однаково думаємо про це”, “Я чув, що ви сказали”). Слід зазна-чити, що педагоги часто відчувають незручність, коли їм вперше доводиться рефлексувати з приводу висловів. Проте, отримавши невелику практику, вони почи-нають розуміти цінність цього уміння, коли необхідно подолати непорозуміння між сім’єю і школою. Рольові ігри і практика під керівництвом викладачів і за участю колег може допомогти педагогам зробити це уміння частиною професійного арсеналу зі взаємодії з іншими людьми.

• Створення гнучких, новаторських послуг, що відповідають унікальним потребам сімей. Надання їм допомоги в отриманні доступу як до офіційних, так і неофіційних ресурсів, для задоволення цих потреб.
  
• Заохочення та розвиток сімей, їх лідерство у всіх аспектах навчання дітей і догляду за ними. Для участі в процесі ухвалення рішень у членів сімей повинні бути відповідні мотивації, знання і уміння. Сім’ї повинні володіти інформацією і отримувати підтримку при ухваленні рішень щодо освітньої стратегії і практики, що зачіпають не тільки їхню дитину, але і ширше дитяче співтовариство. Першими кроками в справі підтримки сімей в ролі партнерів є можлива участь в батьківських дорадчих комітетах, а також представництво членів сімей у всіх комісіях і органах, що ухвалюють рішення.
  

Також для успішної взаємодії з сім’ями варто врахувати рекомендації для педагогів Лінди Даверн, розроблені на основі аналізу думок батьків.

• Ясно і послідовно підкреслюйте цін-ність дитини. Те, як працівники школи говорять про дітей під час формального і неформального спілкування на початку навчального року, робить значний вплив на розвиток відносин з сім’ями цих дітей. Батьки цінують здатність вчителів бачити різні аспекти особистості дитини, а не тільки її академічну успішність; вміння акцентувати увагу на індивідуальному прогресі дитини, а не використовувати інших як приклад для наслідування.
  
• Ставте себе на місце батьків. Батьки цінують зусилля педагогічних працівників, які намагаються зрозуміти, що означає мати дитину з особливими потребами, – наприк-лад, необхідність домовлятися з чиновниками в системі загальної і спеціальної освіти. Деякі з батьків відчували, що дехто зі шкільних працівників не розуміє розчарування, викликаного системою освіти. Часто батьки зауважували, що їх вважають нетерплячими. Вони хотіли, щоб шкільні працівники краще розуміли їх розчарування з приводу повільних темпів вдосконалення шкільної роботи в інклюзивній практиці. Працівники шкіл, що намагаються зрозуміти стан батьків, меншою мірою схильні привласнювати собі право виносити вердикти, які можуть нашкодити взаєминам між сім’єю і школою.
  
• Поглиблюйте своє розуміння культур-ної різноманітності. Якщо вчителі краще розумітимуть існуючу різноманітність куль-тур, вони зможуть краще учити дітей і ефективніше співпрацювати з сім’ями. Багато вчителів ніколи не зауважували різноманіт-ність культур. За допомогою ефективних програм підвищення кваліфікації школи можуть допомогти своїм працівникам заду-матися про “культурну основу своєї власної системи переконань” стосовно дітей і їхніх сімей, а також щодо впливу цих переконань на міжособистісні взаємини. Значний вплив на культуру справляють належність до певного покоління, соціальне становище, освіта, приналежність до професійної групи, а також інші чинники. Такий підхід до професійного вдосконалення допоможе вчи-телям використовувати “своєрідні культурні лінзи”, через призму яких потрібно формулю-вати належні висновки.
  
• Умійте бачити індивідуальність, бо-ріться із стереотипами. Деякі батьки вважали, що є вчителі, які судять про них та про роботу з дітьми тільки за фактом наявності у їхньої дитини відхилень у розвитку. Часто педагоги схильні до скороспілих узагальнень. Працівникам школи необхідно надавати можливість вивчати причини виникнення стереотипів.
  
• Наполегливо працюйте над створенням партнерств. Як зазначає один з батьків, “в перший рік, коли ви ухвалюєте рішення про створення спільної з батьками команди, можливо, вам не вдасться привернути всіх, але дайте їм якийсь час, рухайте цю справу вперед”. Батьки запропонували розглянути методи спілкування між школою і сім’єю, підкресливши необхідність гнучкіше підходи-ти до планування часу зустрічей, а також допомагати батькам спілкуватися між собою, щоб вони могли розподіляти обов’язки з нагляду за дітьми.
  
• Виявляйте зцікавленість до визначеної батьками мети для дитини. Першим кроком на шляху до діалогу є необхідність встано-вити особисті контакти з батьками. Деякі педагоги володіють прекрасними уміннями скорочувати психологічну відстань між батьками і фахівцями. Ці вчителі можуть створити атмосферу, в якій батьки не відчували б себе ніяково. Вчителі досягають цього за допомогою використання відповід-ного стилю спілкування. Однак, є відносини, які батьки називають “синдромом експерта”.
  
• Домовтеся з батьками щодо того, як вони хочуть обмінюватися з вами інфор-мацією. Для успішної співпраці потрібна безперервна і ефективна взаємодія сім’ї і школи. Деякі батьки вважають, що добре мати одну особу в школі, з якою вони повинні підтримувати контакт. При цьому підкрес-люється важливість стійких контактів з людиною, яка дійсно знає дитину та її індивідуальні особливості. Вчителі повинні цікавитися у батьків, з якими працівниками школи вони хотіли б підтримувати зв’язок, як часто, яким чином (беручи участь в різних зустрічах, по телефону, за допомогою пись-мових повідомлень). Крім того, з часом уявлення батьків щодо контактів зі школою можуть змінюватися з урахуванням різних чинників, пов’язаних із змінами в житті сім’ї. Деякі батьки вважали дуже ефективною формою відвідини вчителями помешкань учнів. Батьки вважали, що відвідини дітей в їхній домашній обстановці можуть допомогти вчителям побачити здібності вихованців, яких вони не виявляють у школі.
  
• Використовуйте мову, якою спілкуються в повсякденному житті. Батьки часто відчувають себе виключеними з процесу планування, якщо фахівці використовують спеціальні терміни під час обговорення результатів тестування, розкладу і визначення необхідних послуг.
  
• Ведіть пошук ефективних форм планування і рішення проблем. На відміну від офіційних щорічних зборів, бажано влаштовувати регулярні зустрічі команди. У порівнянні з офіційними зборами батьки відчувають себе набагато комфортніше, обговорюючи проблеми в обстановці, де всі цінують успіхи, дружбу, цікаві історії і смішні анекдоти.
  
• Розробляйте довгострокові плани загальношкільної роботи, яка передбачає участь всіх дітей. Таким чином навчання в звичайних класах, за відповідної підтримки, стане нормою для всіх дітей з відхиленнями в розвитку.
  

Таким чином, за наявності партнерства вчителі і адміністративні працівники створюють більше шкіл, які схожі на сім’ю. Школа, схожа на сім’ю, визнає індивідуальність кожної дитини і допомагає їй по-особливому себе відчувати і відчувати своє залучення в загальне середовище.




Література

1. Варга А. Я. Системная семейная психотерапия. Краткий лекционный курс. – СПб.: Речь, 2001. – 144 с.
   
2. Кісарчук З. Г., Єрмусевич О. І. Психологічна допомога сім’ї. Навчальний посібник. У 3 кн. – К.: Главник, 2006. – 128 с.