Geum.ru

Львівський юридичний інститут мвс україни

Вид материалаДокументы

Содержание


2.3. Роль інтелектуальної культури у правотворчому процесі
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

2.3. Роль інтелектуальної культури
у правотворчому процесі


Для розбудови вільної, самостійної, незалежної, демократичної, правової держави Україні потрібні неабиякі зусилля як професійні, так і моральні усіх її громадян. На наш погляд, особливого значення набуває забезпечення належного регулювання державно-правовими процесами.

Україна перебуває лише на початку перехідного (від тоталітарного до демократії) періоду, економічних і політичних реформ. Зовсім недавно вона стала членом Ради Європи і здобула статус країни з перехідною (від монопольно-державної до ринкової) економікою, і тому, відповідно, нова система і модель державного управління, яка реально і ефективно зможе діяти в цих умовах, повинна об’єктивно враховувати необхідність поєднання колишньої адміністративно-командної та нової системи, заснованої на засадах демократичної правової держави. Така раціональна (оптимізована) адміністративна система повинна базуватись на засадах структурно-функціональної єдності органів виконавчої влади, розумного поєднання централізації і децентралізації в їх взаємовідносинах, стабільності і незалежності адміністративного апарату від політичних впливів, розвитку адміністративного законодавства, яке має правозахисний характер, та подолання у ньому прогалин і колізій, необхідного матеріально-технічного, фінансово-економічного та іншого забезпечення [81, с. 2].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Поєднання поняття правотворчості з поняттям законотворчості виражають загальну спрямованість щодо встановлення норм, які б регулювали суспільне життя на основі загальноприйнятих людських цінностей: справедливості, свободи особи, моралі, гуманізму. Правотворчість повинна формуватися через законотворчість, законотворчість, у свою чергу, має відображати основні ідеї природного права.

Актуальним є співвідношення права і закону, зрозуміло, що таке співвідношення має місце лише за умови визнання існування природного та позитивного права. Внаслідок цього виникають дихотомії: природне право – природний закон; природне право – позитивний закон; позитивне право –природний закон; позитивне право – позитивний закон. У першому випадку природне право є елементом світобудови в цілому, а тому воно відзначається екзотеричністю (втаємниченістю): пізнати всі природні закони людський інтелект не може, тому природне право є постійним джерелом пошуку. Але головне полягає в тому, що будь-який природний закон ніколи не може суперечити природному праву, навпаки, – він є необхідною складовою системи природного права. У співвідношенні природне право – позитивний закон можливе виникнення багатьох суперечностей. Якщо при формуванні норм позитивного закону не враховувати вимоги природного права, його ідеї та постулати, то такий закон буде або “мертвим” (тобто недієвим), або шкідливим для суспільства (що характеризується недовготривалістю його дій). Співвідношення позитивне право – природний закон – найбільш відображає правотворчу діяльність. Річ у тім, що у позитивному праві повинен бути найповніше відтворений дух природного закону. Крім того, кількість природних законів повинна бути чи не найбільшою у позитивному праві. Нарешті, у співвідношенні типу позитивне право – позитивний закон існує чимало правових проблем, головною з яких є наявність неузгодженості одних позитивних законів з іншими, їх невідповідність [144, с. 16].

І досі у межах дії європейського права є актуальним досягнення інтелектуалів нового часу, які в дусі раціоналізму обґрунтували доцільність використання в правознавстві одного з прийомів геометричного методу – конструкції. Звичайно, не слід стверджувати, що юридична конструкція є суто породженням ХVІІ століття, оскільки перетворення будь-якого фактичного відношення у відношення юридичне (по формі), це вже є юридична конст­рук­ція (норма, закон), але методологічне обґрунтування конструкції та розши­рення сфери її “застосування” відбулося якраз у вказаний період. До найбільш важливих досягнень конструкції того часу слід віднести – розробку вчення про фізичні та юридичні особи та вчення про державу як юридичну особу.

На наш погляд, у правотворчості, як і у законотворчості, повинні бути відображені основні ідеї природного права, в якому поєднані усі найваж­ливіші людські цінності. Аналогом цього вважаємо європейське право.

Вже сьогодні європейське право відповідає найсуворішим вимогам, які пред’являються до будь-якого права – старого чи нового. Європейське право характеризується передовими підходами до регулювання свого предмета, відпрацьованістю інститутів і окремих норм, їх взаємною узгодженістю і, що особливо слід зазначити – ефективністю. Європейське право вносить багато нового і цікавого у теорію і практику сучасної юриспруденції. Євро­пей­ське право стало невід’ємною складовою сучасного загально­світового правового потенціалу. І хоча ще важко дати повну і остаточну характерис­тику всього того нового і значного, що внесено європейським правом у розвиток юридичної теорії і практики, проте без нього уявити собі право в цілому вже неможливо. Достатньо сказати, що у праві співтовариств успішно співіснують ідеї і норми континентального і загального права, принципи суверенітету і наднаціональності, взаємоузгодженість, з одного боку, з міжнародним, а з іншого, – з національним правом. З появою європейського права почався новий і дуже важливий етап всесвітньої історії держави і права [158, с. 12, 18].

Формуванню модерного європейського права сприяв не тільки бурхливий економічний розвиток, а й християнська цивілізація. Саме прийняття християнства на Україні позитивно вплинуло на вироблення правових відносин, наближених до законів природи, Божих законів [144, с. 15].

Для сучасної української держави важливим і єдиним правильним шляхом повинно стати наближення внутрішнього національного законодавства до європейського та інтерпретація найкращих міжнародних зразків права на власну нормативно-правову базу. Проте не слід нехтувати власними національними традиціями, історичними особливостями розвитку української держави. Адже, на думку М.Настюка, вивчення історії держави і права українського народу сприяє розвитку світогляду нашого народу на історичну долю Української держави. Власне процес становлення української державності і права безпосередньо переплітається із загальною історією українського народу. Вивчення історичного минулого сприяє правильному розумінню закономірностей і перспектив розвитку суспільства [111, с. 33].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Таким чином, правотворча діяльність в Україні повинна виявляти цінність права, відображати основні тенденції розвитку міжнародного права, а також наближати Україну до провадження якісних взаємозв’язків з основними європейськими політичними, економічними та правовими структурами.

У другому розділі дослідження розкривається сутність, структура та основні напрями прикладного застосування інтелектуальної культури юриста. Означуються та характеризуються інтелігентність і правова ерудиція в якості показників рівня інтелектуальної культури юриста. Автор пропонує доповнене визначення поняття „інтелектуальна культура юриста”.

Система основних принципів інтелектуальної культури юриста доповнена, вказані нові принципи: принцип адекватності реагування на правову дійсність, який проявляється у вмінні юриста долати перешкоди об’єктивного характеру, пов’язаних з його професійною діяльністю; принцип толерантності як умови ефективної реалізації професійного потенціалу юриста; принцип функціональної підготовленості як засади організації службової діяльності.

Відстоюється думка про те, що інтелектуальна культура юриста (основними показниками якої є інтелігентність та правова ерудиція) нерозривно пов’язана з морально-етичною ціннісною системою юриста як фахівця і як людини. Вказані та розкриті основні теоретичні фактори формування інтелектуальної культури юриста.

Визначено завдання інтелектуальної культури юриста, яке полягає у забезпеченні ефективності службової діяльності юриста, виробленні у юриста професійних навичок, формуванні духовності, інтелігентності та правової ерудиції, гуманного ставлення до оточуючих, прийнятті справедливих, юридично обґрунтованих рішень.

Суспільна діяльність індивідів значною мірою опирається на такі інтелектуальні процеси, як здатність адекватно застосовувати власне мислення.

Можна стверджувати, що правове (юридичне) мислення є опосередковуючим та узагальнюючим відображенням правової дійсності та правових явищ, їх осмисленням та інтерпретацією. Як складова правової культури, правове мислення здатне поєднувати в собі раціональну, творчу та інтуїтивно-чуттєву константи людини.

Доводиться, що правове (юридичне) мислення є основою формування інтелектуальної культури юриста. Особлива увага приділяється проблемі правового моделювання як процедурі правового мислення. Основними формами існування правового мислення виділено: правове знання (явне і неявне), базовий правовий стереотип.

Поєднання поняття правотворчості з поняттям законотворчості виражають загальну спрямованість щодо встановлення норм, які б регулювали суспільне життя на основі загальноприйнятих людських цінностей: справедливості, свободи особи, моралі, гуманізму. Правотворчість повинна формуватися через законотворчість, законотворчість, у свою чергу, має відображати основні ідеї природного права.

Створення модерного національного законодавства повинно відображати основні тенденції та найкращі зразки національно-правової спадщини, яка формувалась на довгих етапах вітчизняної історії та відбиває особливості буття українського народу, його національну ідею, основні аспекти державотворення.

Підкреслюється роль інтелектуальної культури юриста у правотворчому процесі. При чому, правотворчий процес є результатом застосування правової технології як способу організації свідомо-раціональної діяльності законодавця. Основні принципи правової технології (принцип активності права, принцип безпосередньої єдності суб’єктивного та об’єктивного, принцип об’єктивності і принцип поетапності).