Geum.ru

Львівський юридичний інститут мвс україни

Вид материалаДокументы

Содержание


2.2. Юридичне мислення – основа формування інтелектуальної культури юриста
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

2.2. Юридичне мислення – основа формування інтелектуальної культури юриста


Питання правового мислення (при чому правове мислення в даному випадку буде розумітися нами як тотожне поняттю „юридичне мислення”) є питаннями міжгалузевих досліджень: в найрізноманітніших аспектах ця проблема представлена в теорії права та соціології права. Такий стан речей можна пояснити необхідністю комплексного дослідження інтелектуальної компоненти правосвідомості. На сьогодні існують три основні підходи в розумінні правового мислення.

Так, В.Розін вважає, що аналіз юридичного мислення як мислення юриста-професіонала і як юриста-вченого нерозривно пов’язане з світоглядними та ідеологічними настановами. З цієї точки зору правове мислення включає в себе особливості юридичного пізнання і наукового світогляду, а відтак є зручною в методологічному плані науковою абстракцією. Юридичне мислення постає перед нами як мислення про право, тобто таке мислення, яке всіляко залежить від своєрідності предмета. Таке юридичне мислення направлене на виявлення різних проблем (з одного боку) і на способи розв’язання цих проблем (з іншого).

Як проблему метатеоретичного характеру розглядає проблему правового мислення І.Грязін, для якого юридичні формули є матеріальними формулами правового мислення. Предметом філософії права він проголошує право у всіх його взаємозв'язках з об'єктивною реальністю і мислення про це право [42, с.25].

А.Жалінський описує правове мислення як соціально-правове мислення юриста-професіонала і одночасно, як направленість суспільної інтелектуальної діяльності. Для вказаного автора правове мислення – це „інтелектуальна діяльність, призначення якої полягає у вирішенні завдань, пов’язаних з використанням правових засобів для упорядкування суспільних відносин, включаючи подолання злочинності” [53, с. 33].

На його думку, правовим мислення стає тоді, коли воно спрямоване на використання можливостей і цінностей права, які відповідають його природі; проектуються, пропонуються і використовуються правові засоби для їх дійсного досягнення; враховуються закономірності і властивості права; вирішення юридичних мисленнєвих завдань здійснюється з дотриманням певних загальнообов’язкових правил. Таким чином, можна стверджувати, що правовим мислення стає тоді, коли осмислюється право. Що закономірно приводить нас до питання, а що є право, як об'єкт осмислення. Адже за різноманітністю інституалізованих та неінституалізованих предметних форм права (звичаї, традиції, адміністративні та судові рішення тощо), які є конкретними випадками існування права та відмінним змістовним наповненням поняття „право” в різних культурах важко прийти до єдиного визначення та розуміння права як явища. А тому, визначення правового мислення напряму залежить від праворозуміння, яке в свою чергу є правовим мисленням, оскільки інтерпретація права є його однією з головних процедур.

Проблеми праворозуміння не є предметом нашого дослідження, але ми зробимо декілька зауважень з цього приводу в контексті теми роботи. Процес праворозуміння може бути представлений як двоєдиний процес пізнання - пізнання права та його розуміння - , оскільки він є і процесом пізнання сутності права і оціночної діяльності правосвідомості. В самому широкому розумінні праворозуміння трактується як наукова категорія, яка включає в себе пізнання права та його оцінку як цілісного явища [120, с. 33].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У своєму дослідженні Є.Назаренко вважає, що правовий прогрес, до якого прагне Україна, здійснюючи запровадження в життя конституційної ідеї створення громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави, забезпечення прав і свобод громадян, може бути реальністю лише за умови, що правові, економічні і державні реформи поєднуватимуться із формуванням правової культури суспільства, усіх його соціальних груп. Більше того, без успіхів у формуванні правової культури населення ефективність реформ буде просто неможлива [110, с. 17].

Як відзначає згаданий науковець, формування у суспільства певного рівня правової культури, – одне із першочергових завдань. Лише це, на його думку, сприятиме оптимізації державницьких процесів в Україні.

Підкреслимо, що така думка (а подібних поглядів дотримуються широке коло наукової і політичної еліти) яскраво засвідчує спрямованість на інтеграцію українського суспільства в європейську спільноту, де високий рівень правової культури сприяє утвердженню найвищих моральних ідеалів, опертих на законодавчо закріплені правові норми.

Правова культура суспільства є величезним соціальним благом. Правова культура в умовах її створення у суспільстві України здатна стати гарантією забезпечення демократії, підкорення державної влади громадянському суспільству, пріоритету права над державою. Коли держава є правовою, право стає основою всього суспільного життя, зокрема – відносин людини і держави. Правова культура суспільства, таким чином, стає перешкодою будь-якому зловживанню держави владою, свавіллю посадових осіб щодо людини. В умовах сформованої правової культури суспільства кожна людина почуває себе вільною, здатною цивілізовано використовувати свої політичні, майнові та інші громадянські права і свободи [110, с. 19-20].

Своє бачення проблем правової культури та її дієвість у інтелектуальній сфері висловлює О.Підопригора. Зокрема, вона зазначає, що правова культура має багатоаспектне значення. Це поняття охоплює цілий спектр різних змістовних відтінків. Правова культура, передусім, це висока культура у сфері чинного права. По-друге, це відповідність правових норм загальновизнаним еталонам, стандартам, науково-теоретичним визначенням тощо. Це висока культура законотворення і нормотворення. Поняттям правової культури охоплюється висока обізнаність суспільства з основними засадами, принципами і положеннями чинного законодавства і, безперечно, суворе їх дотримання у повсякденному житті. Правова культура – це узгодженість правових норм з міжнародними угодами, з внутрішніми традиціями, звичаями і загальною культурою народу [125, с. 98].

Перелічені аспекти, які характеризують правову культуру, на нашу думку, повною мірою відображають особливості цього поняття. Така тенденція, безумовно, сприятиме утвердженню засад правової культури та сприяти її розвитку.

Для утвердження в українському суспільстві засад правової культури важливого значення набуває дослідження понять саме культури, культури застосування власних психічних особливостей. Водночас особливе місце відводиться життєдіяльності індивідів, ступеню їхнього впливу на довкілля.

Зростаючий за останній час інтерес до проблем способу життя, менталітету диктує необхідність глибокого і всебічного осмислення специфіки людського життя як соціального феномена, його сенсу, цілей, цінностей, розкриття закономірностей життєздійснення індивіда у суспільстві [97, с. 120].

У цьому плані особлива увага звертається на культуру життєдіяльності людей і розглядаються аспекти культури особистості.

Висока культура особистості – одна з найважливіших інтегративних характеристик цивілізованості як цілісного вираження історичного прогресу суспільства. Вона включає як зовнішні, так і внутрішні характеристики особистості, які відображають спосіб, якість та результативність її діяльності у різноманітних сферах життя, в тому числі у сфері творчого реалізування власного життя [97, с. 121].

Значення людської культури в літературі підкреслено з огляду на виконання життєвих завдань. Важливу роль у цьому відіграють такі особливості психічної діяльності індивідів як самовиховання та самовдосконалення. Для культури особистості першочергового значення набувають ті соціальні умови, в яких вона знаходиться, внаслідок чого відбувається вибір пріоритетів діяльності.

Суспільна діяльність індивідів значною мірою опирається на такі інтелектуальні процеси, як здатність адекватно застосовувати власне мислення.

Можна стверджувати, що правове (юридичне) мислення є опосередковуючим та узагальнюючим відображенням правової дійсності та правових явищ, їх осмисленням та інтерпретацією. Як складова правової культури, правове мислення здатне поєднувати в собі раціональну, творчу та інтуїтивно-чуттєву константи людини.