В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор

Вид материала

Документы

Содержание Запитання і завдання 2.7. Політика конкуренції європейського союзу Політика конкуренції та державна допомога. Основні рівні права конкуренції ЄС. Органи ЄС, які реалізують політику конкуренції.

Подобный материал:

• Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
• Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
• Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту, 32853.41kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
• Ю. М. Грошовий, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор,, 4780.01kb.
• Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11391.98kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11412.44kb.

Кількісні обмеження імпорту (встановлення квот на імпорт). Політика встановлення квот на імпорт зазнала уніфікації та перене­сення з національного щабля на наднаціональний значно пізніше, аніж митна. Це відбулося лише на початку 90-х років у процесі приготувань до створення спільного внутрішнього ринку ЄС. Тоді ж було повністю скасовано кількісні обмеження на імпорт з держав-членів ГАТТ, що не стосувалося однак держав із так званим державним регулюванням торгівлі, незалежно від їх статусу в ГАТТ. Інші квоти використову­валися окремими державами-членами ЄС до кінця 1992 р. і були за­мінені спільними квотами, які стосувалися імпорту до ЄС загалом. Повноваження визначення розмірів квот та їх застосування належать до компетенції Європейської Комісії.

Характер квот, які використовує ЄС, є або автономним, або вста­новленим внаслідок переговорів у межах міжнародних договорів. Ін­шими словами, квоти на імпорт в ЄС поділяються на індивідуальні та глобальні. Традиційно автономні або індивідуальні квоти впроваджені Спільнотою в односторонньому порядку і мають характер кількісних чи якісних квот дозволеного імпорту до ЄС. Закладений обсяг імпорту ділиться_чміж державами згідно з усталеними критеріями. Імпортери зобов'язані отримати ліцензію на ввезення товарів, охоплених кво­туванням. Автономні квоти використовуються Спільнотою досить

208

рідко, оскільки положення ГАТТ забороняють використання цієї форми обмежень у торгівлі, за винятком випадків, про які йдеться в застереженнях щодо окремих галузей.

Новішою формою кількісного обмеження імпорту є так звані гло­бальні квоти, які встановлюються шляхом переговорів у межах міжна­родних договорів, а не визначаються в односторонньому порядку. Цей різновид квот характеризує допустимий обсяг імпорту, обчислюваний у фізичних одиницях чи одиницях вартості на певний період часу. Найчастіше використовується період одного року.

ЄС застосовує також інші нетарифні засоби регулювання імпорту, до яких можна зарахувати добровільне самообмеження вивезення, яке приймають постачальники з-за кордону. Воно полягає в тому, що держава-експортер «добровільно» зобов'язується дотримуватися в експорті визначених кількісних або якісних квот, звідси і назва цього інструменту торгівельної політики: добровільне обмеження експор­ту - VER (voluntary eksport restraints). «Добровільне» самообмежен­ня експорту постачальником з-за кордону продиктоване бажанням уникнути суворіших рестрикцій з боку імпортера (особливо коли імпортером є ЄС, що охоплює ринки 25 держав) або отримане вна­слідок переговорів замість надання певних вигод у торгівлі. Ще одним нетарифним інструментом торгівельної політики є домовленість про впорядкований маркетинг - ОМА (orderly marketing arrangements). Основною ознакою цих двох інструментів є можливість укладання угоди країни-імпортера з експортером щодо обсягів поставок певного товару на власний ринок та його реклами.

У 80-х - на початку 90-х років XX ст. Європейський Союз у своїй торгівельній політиці досить широко використовував такий інструмент, як VER, зокрема щодо країн Південно-Східної Азії, Японії та країн з державним регулюванням торгівлі. Це стосувалося імпорту так званих вразливих товарів, у виробництві яких Спільнота мала структурні над­лишки, серед іншого: продукції сільського господарства, текстильних виробів, взуття, сталі та сталевих виробів. Найширші можливості для застосування Європейським Союзом кількісних обмежень, отрима­них внаслідок переговорів, відкриває так звана Багатоволоконна угода (Multifibre Arrangement - MFA), на підставі якої Спільнота уклала із своїми головними постачальниками текстилю двосторонні угоди, що стосувалися експортних самообмежень. У результаті Уругвайського

209

раунду ГАТТ (положення якого були ратифіковані ЄС) запроваджено заборону застосування нових обмежень типу VER. Процес поступо­вого відходу від встановлених раніше обмежень цього типу триватиме до кінця 2004 р.

Антидемпінгова політика. Важливим інструментом торгівельної політики Європейського Союзу є захист ринку від нечесних торгівель-них операцій з боку зарубіжних постачальників, зокрема, від демпінгу. Антидемпінгова політика ЄС відповідає міжнародним стандартам у цій сфері, визначених спочатку в Антидемпінговому кодексі ГАТТ з 1979 р., та Угоди з питань застосування статті VI ГАТТ з 1994 р.

У світлі цих норм демпінг має місце тоді, коли товар продається за кордон за ціною, нижчою від так званої нормальної вартості, при цьому під поняттям нормальної вартості найчастіше розуміють ціну експор­тованого продукту на внутрішньому ринку держави-експортера.

Країни-імпортери мають право захищатися від демпінгу, використо­вуючи антидепінгові засоби, тобто мита і цінові зобов'язання. Існують дві умови використання антидемпінгових засобів:

1. Якщо продукт був ввезений на митну територію держави-ім-портера за демпінговими цінами, тобто наявний факт використання імпортером принципу двох цін: однієї у експорті, іншої - на власному національному ринку.

2. Якщо імпорт завдав шкоду (або загрожує завдати шкоду) розви­ткові економіки країни-імпортера чи Спільноти загалом.

Антидемпінгова процедура в Європейському Союзі є довготрива­лою і складається з кількох етапів.

Етап 1. Європейська Комісія розпочинає антидемпінговий процес за поданням представників галузі, якій загрожує демпінг, за умови, що експерти Комісії визнають доцільність його проведення у дано­му випадку. Про початок антидемпінгового процесу оголошується в «Урядовому щоденнику Європейських Спільнот».

Етап 2. Комісія проводить розслідування у справі демпінгу та ви­значає розміри заподіяної ним шкоди. Воно полягає у верифікації ін­формації, яку надала потерпіла сторона та порівнянні її з інформацією, отриманою від країни-експортера. Метою дослідження є перевірка, чи експорт до ЄС відбувається за демпінговими цінами, а якщо так, то чи цей експорт шкідливий для економіки Спільноти. Розслідування, яке проводить Комісія, складається з двох фаз: попередньої та кінцевої.

210

Етап 3. У результаті попереднього підтвердження демпінгу і шко­ди, яку він спричинив, Комісія може накласти на імпорт з країни-ви-нуватиці тимчасове мито на термін до 9 місяців. Метою тимчасових антидемпінгових заходів є протидія негативним наслідкам демпінгу ще перед прийняттям кінцевого рішення (у випадку вирішення суперечки на користь відповідача, стягнені кошти повертаються імпортерові).

Етап 4. Якщо кінцеве розслідування підтвердить факт демпінгу і шкоди, Рада ЄС з подання Комісії може накласти кінцеве антидемпін­гове мито. Антидемпінгове мито покликане сприяти вирівнюванню умов конкуренції, але воно не повинно ставати додатковою перешко­дою у торгівлі. Тому розмір мита не може перевищувати межі демпінгу, тобто різниці між нормальною вартістю продукту та його експортною ціною. Альтернативним антидемпінговим засобом є зобов'язання екс­портера дотримуватися визначеного мінімального цінового рівня (так зване цінове зобов'язання). Кінцеві антидемпінгові засоби (мита та цінові зобов'язання) діють упродовж п'яти років, якщо не передба­чено іншого.

Європейський Союз часто вдається до антидемпінгових процедур у своїх торгівельних відносинах з іншими державами. Поряд з США, Канадою та Австралією, ЄС належить до основних суб'єктів цих процедур. У 80-х роках XX ст. Спільнота розпочинала в середньому до 36 процесів щорічно. У 1992-1994 pp. їх було вже 80; у той самий період, для порівняння, США і Австралія - по 100 випадків кожна, а Канада - майже 60. Виступ найбагатших держав світу в ролі осно­вних ініціаторів антидемпінгу можна пояснити прагненням захистити національних виробників від конкуренції, спричиненої дешевшим ім­портом (переважно з Японії та Південно-Східної Азії, а також з країн Центрально-Східної Європи та СНД). Велике значення мають також фінансові можливості перелічених країн (антидемпінгові процедури не є дешевими) і, звичайно, їх значний досвід у сфері антидемпінгу.

Протекціонізм і контроль експорту. Окрім описаних вище ін­струментів захисту ринку, спільна торгівельна політика ЄС включає регулювання експорту, пов'язане з протекціонізмом або контролем експорту.

Ст. 112 Римського договору зобов'язала країн-членів Співтовариства поступово гармонізувати системи підтримки експорту в треті країни з метою уникнення перешкод у функціонуванні конкурентних відносин

211

між підприємцями Спільноти. Комісія слідкує за дотриманням прин­ципів конкуренції і втручається лише у випадках, коли допомога з боку держави суперечить правилам спільного ринку (ст. 92 договору) або якщо при наданні цієї допомоги спостерігаються зловживання.

Засоби, які підтримують експорт з держав-членів ЄС до третіх країн, належать або до компетенції керівництва Спільноти, або можуть також за­стосовуватися окремими державами, лише за єдиними правилами Союзу і під контролем Комісії. Перший випадок стосується субсидій, які засто­совують при експорті товарів сільського господарства з метою збільшення їх конкуренційності (ціни на ринку сільськогосподарської продукції ЄС є вищими, ніж ціни світового ринку), що є інтегральним елементом спільної сільськогосподарської політики Європейського Союзу.

Другий випадок стосується опосередкованої підтримки експорту через надання субсидій на певні види продукції і спрощення про­цедури отримання експортних кредитів. Субсидіювання державою продукції дає можливість виробникам виготовляти товари з нижчими витратами і здобувати у такий спосіб кращу конкуренційну позицію в експорті. Європейські спільноти призначали продукційні субсидії на виробництво сталі, підтримувалося й регулювалося застосування окремими державами субсидій на підтримку суднобудівної галузі та літакобудування, виробництва зброї та інших товарів. Роль керівництва ЄС полягала в контролі діяльності держав-членів з метою уникнення взаємного надуживання конкурентними можливостями.

Сьогодні субсидіювання продукції обмежується черговою дисци­плінарною угодою у цій сфері (Угода про субсидії та вирівнювальні мита, 1995 p.), підписаною внаслідок Уругвайського раунду ГАТТ, яка вдосконалила та модифікувала положення попереднього Кодексу про субсидії 1980 р. Якщо йдеться про спрощення експортних кредитів, то ЄС є стороною міжнародної угоди Організації економічного спів­робітництва і розвитку (Organization for Economic Cooperation and Development, OECD), яка містить параграф про публічну підтримку експортних кредитів. У зв'язку з реалізацією цієї угоди держави-чле-ни ЄС взаємно інформуються і контролюють свою діяльність у сфері експортних кредитів і кредитних гарантій на форумі OECD.

У межах спільної торгівельної політики Європейський Союз може контролювати експорт. Це стосується нечисленних випадків обме­ження або навіть заборони експорту (ембарго) щодо окремих країн

212

з політичних причин, наприклад, ембарго на торгівлю із Сербією та Чорногорією у 90-х роках минулого століття, а також контролю екс­порту певних продуктів, найчастіше зі сфери озброєнь, які вважаються стратегічними або небезпечними для здоров'я і навколишнього сере­довища. Як правило, контроль такого експорту випливає із міжнарод­них договорів або конвенцій, наприклад, NATO.

Спільна торгівельна політика Європейського Союзу, хоча й містить багато елементів, які свідчать про її протекціоністський характер, спря­мована водночас на активне укладання торгівельних угод і запрова­дження багатоступеневих систем надання односторонніх торгівельних преференцій третім країнам. Торгівельні преференції були затверджені угодами про створення зон вільної торгівлі, асоціативними угодами та договорами про співпрацю, а також на підставі Системи узагальнених преференцій - GSP (Generalised System of Preferences).

Запитання і завдання:

1. Охарактеризуйте сутність та еволюцію спільної торгівельної політики ЄС.

2. Назвіть основні інструменти торгівельної політики ЄС та дайте коротку характеристику використання спільних зовнішньоторгівель-них тарифів.

3. У чому полягає особливість застосування квот на імпорт про­дукції?

4. У яких випадках застосовується антидемпінгова політика та які основні етапи її реалізації?

5. Охарактеризуйте специфіку використання протекціонізму та контролю експорту у спільній торгівельній політиці ЄС.

213

2.7. ПОЛІТИКА КОНКУРЕНЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Сутність та значення політики конкуренції ЄС. Основою функ­ціонування спільного ринку Європейського Союзу виступає політика конкуренції. Саме вона регулює відносини підприємств, створюючи для них рівні конкурентні можливості на території усіх країн-членів Співтовариства шляхом централізованого правового регулювання. Ре­гулювання відбувається на підставі принципу наддержавності, суть якого полягає в наданні переваги нормам ЄС над нормами національ­ного законодавства. Такі норми є частиною законодавства країн-членів і мають пряму дію.

Принципи конкуренції Європейського Союзу виступають гарантом цілісності внутрішнього ринку ЄС, а об'єктом конкуренції є економічні відносини та економічна діяльність в межах спільного ринку. Отже, політика конкуренції Товариства не виходить за межі першої опори Європейського Союзу.

Політика конкуренції є необхідною умовою економічного розви­тку та створення сприятливого середовища для інновацій і технічно­го прогресу. За ефективної політики конкуренції права та інтереси споживачів захищаються шляхом створення найвигідніших умов придбання товарів і послуг, а також надання рівних можливостей товаровиробникам. Забезпечення конкурентноспроможності малого товаровиробника сприяє, своєю чергою, створенню нових робочих місць, прискорень обігу коштів, поповненню бюджету та економіч­ному зростанню країн-членів Європейського Союзу. Конкуренція забезпечує цілісність внутрішнього ринку та допомагає уникнути

214

монополізації ринків окремих товарів через заборону розподілу рин­ку окремими підприємствами шляхом укладання обмежувальних угод або злиття (концентрації) певних компаній, а також захистити менші підприємства від зловживання монопольним становищем великими підприємствами. Політика конкуренції покликана попереджувати дії держави, уряду, органів державної влади, спрямовані на встановлення дискримінаційних умов для державних підприємств або на надання дискримінаційної державної допомоги підприємствам приватного сектора (державна допомога).

Політика конкуренції Європейського Союзу має універсальний характер та є стрижнем усіх напрямів політики ЄС, оскільки реально впливає майже на всі інші сфери діяльності Співтовариства, встанов­люючи загальні правила поведінки.

Необхідність вивчення основ конкуренційної політики сьогодні зумов­лена значними перетвореннями, які відбуваються в самому Європейсько­му Союзі, зокрема розширенням ЄС на десять країн Центрально-Східної Європи, яке вимагає структурних змін в Європейському Союзі.

Конкуренційна політика Європейського Союзу розвивається пара­лельно з інтеграційними процесами в Європі, тож не дивно, що саме вона посідає чільне місце в системі функціонування ринкових меха­нізмів, які сьогодні регулюють діяльність не лише спільного ринку. Прийняття засад конкуренційної політики ЄЄ асоційованими членами відкриє їм двері до Європейського Союзу.

Політика конкуренції та державна допомога. Політика конку­ренції використовується як основа надання державної допомоги, ме­тою якої виступає зменшення розбіжностей в рівнях розвитку різних регіонів Європи та створення сприятливих умов для розвитку певних видів економічної діяльності та деяких економічних районів.

Норми права конкуренції узгоджуються з нормами регіональної політики в сфері державної допомоги, а саме узгоджуються правила надання державної регіональної допомоги регіонам, в яких рівень роз­витку та зайнятості є низьким, порівняно з середнім рівнем в Європей­ському Союзі. Регіональна допомога відрізняється від інших категорій державної допомоги (допомоги на проведення наукових досліджень, допомоги малим і середнім підприємствам, фінансування проектів з професійної підготовки кадрів), однак саме засади конкуренційної

215

політики визначають правила надання такої допомоги. В 2000 р. були розроблені умови регіональної допомоги: визначено максимальний розмір національної регіональної допомоги та виділено регіони, які найбільше потребують такої допомоги.

Державна допомога в Європейському Союзі спрямована також на захист найвразливіших секторів економіки ЄС, якими на даний момент виступають металургійна промисловість, виробництво синтетичних волокон, суднобудування та автомобілебудування. Однак до кінця цьо­го року Комісія повинна скласти новий перелік галузей економіки, які потребують підтримки з боку держави.

Основні рівні права конкуренції ЄС. В Європейському Союзі існує два рівні права конкуренції: право конкуренції ЄС та право кон­куренції країн-членів. Норми права конкуренції, передбачені Догово­ром про ЄС, застосовуються лише тоді, коли виявлено порушення або загрозу порушення умов конкуренції на спільному ринку та торгівлі між країнами-членами. В окремих випадках це положення справед­ливе для усіх розділів конкуренції ЄС. В таких випадках європейське право переважає над внутрішньодержавним правом. Якщо ж буде встановлено, що норми ЄС щодо конкуренції не можна застосувати, то застосовуються норми національного законодавства.

Правила конкуренції застосовуються як на національному рівні -органами країн-членів, так і на наднаціональному рівні - органами ЄС. Однак розробляються та приймаються норми конкуренції лише на національному рівні.

Національні органи влади можуть вживати заходів проти укладання угод, керуючись нормами національного законодавства, навіть якщо положення цих угод не суперечить нормам Європейського Союзу. Вони можуть застосовувати також право конкуренції ЄС. Однак рішення, прийняті національними органами влади, не повинні суперечити рі­шенням Комісії.

Серед національних правових органів, які застосовують право ЄС, можна відокремити спеціалізовані та неспеціалізовані. До перших належать антимонопольні органи, які можуть займати різне місце в структурі органів держави. Як правило, національні антимонопольні органи здійснюють контроль за дотриманням національного законо­давства щодо конкуренції, однак у випадках, коли по відношенню до

216

національних підприємств неможливо застосувати національне право, а лише право конкуренції ЄС, ці органи використовуються для збору інформації у підприємств, для контролю за дотриманням санкцій, на­кладених Комісією.

До неспеціалізованих національних органів, які беруть участь у застосуванні права конкуренції ЄС, належать судові органи, на­самперед суди, які розглядають спори між суб'єктами економічної діяльності, а також спори між державою та суб'єктами економічної діяльності. Найчастіше це суди загальної юрисдикції, хоча в деяких країнах існують спеціальні органи, які вирішують спори між під­приємствами (комерційні суди).

Органи ЄС, які реалізують політику конкуренції. Головну роль у розробці та застосуванні правил конкуренції ЄС відіграє Комісія, оскільки саме вона займається підготовкою, приймає нормативні акти в цій сфері і слідкує за їхнім застосуванням, володіючи контрольними та навіть каральними функціями. За питання конкуренції відповідає один з членів Європейської комісії, в сфері повноважень якого знаходиться Генеральна дирекція №4 - спеціалізований структурний підрозділ Ко­місії з питань конкуренції. Генеральна дирекція №4 складається з п'яти дирекцій. Дирекція А відповідає за розробку політики, законодавства, координацію політики ЄС в сфері конкуренції. Дирекція В займається перевіркою концентрації підприємств. Дирекція C-F займається огля­дом індивідуальних справ.

Комісія, згідно зі ст. 85 Договору про ЄС, має право отриму­вати необхідну інформацію від урядів і відповідних державних органів країн-членів, від підприємств чи асоціацій підприємств з питань, які належать до її компетенції. Якщо у будь-якому секторі економіки такі заходи, як торгівля між країнами-членами, цінові коливання, стабільність цін, свідчать про те, що порушуються умови конкуренції, комісія може вимагати від підприємств інфор­мацію про застосування ст. 81 та 86 (Договору про ЄС), а також про всі укладені угоди, прийняті рішення та дії, які не підлягають нотифікації. Комісія також може подати запит на отримання від підприємств, які посідають домінантне положення на ринку, інфор­мації про структуру чи поведінку, яка є необхідною для оцінки їх становища на ринку в світлі ст. 82 Договору про ЄС.

217

Національні органи влади, в сферу компетенції яких входить конкурен­ція, національні суди, суди Спільноти та Комісія виконують свої завдання та зобов'язання, керуючись принципами, розробленими прецедентним правом Суду ЄС. Комісія в своїй доповіді від лютого 1993 р. та в повідо­мленні від жовтня 1997 р. висловила зацікавлення зміцненням співпраці між нею та судами з метою децентралізації імплементації правил конку­ренції Спільнот на основі принципу прямої дії права ЄС.

Комісія наголосила, що адміністративні органи влади несуть відпові­дальність за імплементацію конкуренційної політики в межах Спільноти і тому повинні діяти в суспільних інтересах. Національні органи влади, зі свого боку, повинні здійснювати контроль над тими підприємствами, наслідки діяльності яких відчуваються головним чином на їхній території і можуть виконувати роль захисника суб 'єктивних прав приватних осіб у їхніх взаємовідносинах. Якщо застосування ст. 81 та 82 Договору про ЄС (колись ст. 85 та 86 Договору про ЄЕС) становить якісь труднощі, націо­нальні суди можуть звернутися за консультацією до Комісії. В доповіді від 31 жовтня 1995 р. Комісія пояснює, як вона допомагатиме національним судам у сфері державної допомоги підприємствам.

Згідно зі ст. 53 та 54 Договору про Європейський економічний простір (ЄЕП) Комісія повинна перевіряти, чи підлягають порушення правил конкуренції країнами-членами ЄЕП під ці статті. Вона пови­нна діяти, якщо впливу зазнає торгівля між державами в межах ЄЕП, коли порушуються умови торгівлі між однією країною-членом ЄС і однією чи кількома країнами членами EFTA, за умови, що товарообіг компаній ЄЕП становить 67% на території ЄС. Водночас Орган з пи­тань технічного нагляду EFTA вирішує питання, якщо товарообіг на території ЄЕП дорівнює або перевищує 33% товарообігу на території ЄЕП, крім випадків, коли умови торгівлі порушуються в межах ЄС. Концентрація підприємств великого масштабу залишається в межах повноважень Комісії. Спеціальною постановою Комісія затвердила де­талі імплементації норм конкуренції, передбачені Угодою про ЄЕП.

Дії Комісії в сфері конкуренції, контролюються з юридичної точки зору Європейським Судом, який може анулювати чи внести зміни до будь-якого формального рішення Комісії, тобто нотифікації, рішення про звільнення від зобов'язань про припинення порушення тощо. Суд також може підтверджувати, скасовувати, зменшувати чи збільшувати розмір штрафів і грошових покарань, накладених Комісією. Будь-яка

218

фізична чи юридична особа, відносно якої було прийнято рішення, може порушити справу в Суді. Європейська політика конкуренції з політичної точки зору, контролюється Європейським парламентом, який перевіряє щорічну доповідь Комісії з питань конкуренції.