В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор
| Вид материала | Документы |
- Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
- Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
- Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту, 32853.41kb.
- Національна юридична академія України, 6335.29kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
- Ю. М. Грошовий, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор,, 4780.01kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
- В. О. Серьогін державне будівництво, 11391.98kb.
- В. О. Серьогін державне будівництво, 11412.44kb.
230
Роздрібні ціни не є предметом комунітарної регуляції, лише стосовно сільськогосподарської продукції існує практика впорядковування цін виробника і гуртових цін. Однак, країни-члени Спільноти, встановлюючи внутрішні ціни на продукцію, повинні виходити із засад європейського права, зокрема, дотримуватися принципу заборони дискримінації. З метою захисту прав споживача існує спільна практика позначення ціни, особливо на продуктах харчування та інших виробах щоденного вжитку, виходячи з кількості в літрах чи кілограмах. Реклама продукції теж регламентована низкою директивних документів Спільноти.
Запровадження спільного ринку продуктів харчування викликало необхідність створення спільного або гармонізованого правового врегулювання. У всіх країнах існує ретельно опрацьоване законодавство, що базується на національних і регіональних традиціях. Проте різниця між національними законодавствами призводила до обмежень на спільному ринку. Саме тому, починаючи з 1960 p., розпочалася робота над гармонізацією правових актів регулювання продуктів харчування. Згодом було прийнято головну його засаду: кожен продукт харчування, винесений на ринок в одній з країн-членів ЄС, повинен бути спроможним до вільного руху на усій території Спільноти, тобто відповідати нормам захисту прав споживача. Великого прогресу було досягнуто в 1986-1991 pp., коли вийшли постанови щодо екологічних вимог, позначення сільськогосподарських виробів і продуктів харчування. Передбачалося, що згодом будуть гармонізовані всі акти, що регулюють ринок продуктів харчування. Заслуговує на увагу список домішок, дозволених для використання у всіх країнах Спільноти. Він стосується консервантів, антиоксидантів, емульгаторів тощо. Наступним кроком стали директиви, що встановлюють речовини, які можуть перебувати в контакті з продуктами харчування, тобто предметів, вироблених із штучних матеріалів, фольги, а також кераміки. Інші документи обмежують максимальний вміст важких металів та інших небезпечних речовин у продуктах харчування, встановлюють межу вмісту жирів, а також умови складування продуктів, їх упаковки, інструкції щодо вживання, наявність інформації про виробника та імпортера. Щодо деяких продуктів харчування існує навіть європейське регулювання рецептур. Наприклад, основні стандарти встановлені на какао і шоколад, цукор, мед, каву і цикорій, мармелад і мінеральні води.
231
У сфері дотримання правил безпеки великого значення надається стандартизації автомобілів. ЄС керується більш, ніж 70 директивами, які детально визначають умови обладнання пасажирських автомобілів, хоча досі не врегульовано систему їх технічного контролю. Такий режим існує для вантажних автомобілів, автомобілів служби таксі і санітарної служби. В майбутньому планується встановити спільне регулювання обмеження швидкості руху, створення єдиного зразка прав водія, запровадити межі максимального вмісту алкоголю в крові водія.
Окремо спільні норми розроблено для виготовлення побутових технічних виробів, будівельних матеріалів та, особливо, іграшок.
Запитання і завдання:
1. У чому полягає специфіка політики ЄС у галузі захисту прав споживача?
2. Охарактеризуйте історію становлення політики ЄС у галузі захисту прав споживача.
3. Назвіть основні інструменти політики ЄС у галузі захисту прав споживача.
4. Розкрийте взаємозв'язок охорони здоров'я та безпеки споживача.
5. Що таке захист економічних інтересів?
232
2.11. КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Поняття, основна мета та значення культурної політики ЄС.
Завданнями культурної політики є сприяння розвиткові культур кра-їн-членів, а також пропаганда спільності культурної спадщини. Крім цього, співпраця між країнами-членами Спільноти має додаткову, так звану комплементарну, функцію в наступних галузях: поліпшення знань і поширення інформації про історію європейських народів; охорона культурних надбань європейського значення; підтримка художньої та літературної творчості: захист прав мас-медіа на створення власних програм як частини культурної програми. Культурна політика передбачає міжнародну співпрацю як з іншими державами, так і з міжнародними організаціями відповідного спрямування, а також із Радою Європи.
Культура- важливий елемент емоційного самоусвідомлення. Ж. Де-лор, колишній голова Європейської Комісії, визнаючи пріоритетність економічної інтеграції, водночас називає культуру важливою ланкою, яка допомагає створенню довіри між суспільствами країн-членів ЄС. Його наступники теж позитивно оцінюють об'єднувальну силу культури. Важливою є роль культури як компонента політики безпеки. Культурний обмін створює можливість взаємного ознайомлення і запобігає конфліктам. Доречно згадати також і про значення культурних звичаїв для охорони навколишнього середовища.
Культура як галузь має також економічне значення, бо створює місця праці і сприяє залученню інвестицій. Крім стимулювання економічного потенціалу, культурна політика спрямована передусім на максимальний розвиток приватної ініціативи в культурі. Передбачений
233
Маастрихтським договором некомерційний культурний обмін все ще не набув конкретних форм. Однак європейська культура залишається приватною ініціативою і її розвиток визначатиметься окремими одиницями.
Міжнародно-правова база культурної політики ЄС. До підписання Маастрихтського договору 1992 р. Європейська спільнота могла ініціювати культурні починання тільки на підставі рішення Ради ЄС. Не існувало чіткої правової бази реалізації культурної політики Європейського співтовариства. Договір про ЄС, зокрема його ст. 128, створив правову базу для зарахування культури до сфер діяльності Спільноти, які потребують одноголосного схвалення рішень, прийнятих у Раді ЄС, а також консультацій із Комітетом регіонів. Хоча темпи реалізації культурних програм ЄС часто збігаються з темпами діяльності Ради Європи, методи у них різні, особливо стосовно питань розвитку і фінансування практичних дій.
Інституції ЄС, які реалізують культурну політику. Усі інституції Союзу є учасниками культурної політики. Однак найважливішими серед них є Європейська комісія, яка отримала повноваження для самостійного втілення програм, наповнених духом Спільноти, а також Європейська Рада. Загальні аспекти цієї політики визначаються на засіданнях Ради ЄС, зокрема міністрів культури і освіти. Європейська Комісія відповідає за підготовку і виконання рішень Генеральної дирекції, у віданні якої знаходиться інформаційне забезпечення, засоби масової інформації, культура та аудіовізуальні засоби. Відповідно до своїх бюджетних повноважень Європейський парламент може визначити обсяги фінансування культурних програм.
Як правило, Союз застосовує у сфері культури ті ж правові інструменти, що й в інших сферах. Однак абсолютно гармонізувати національне законодавство та адміністративне регулювання неможливо. Рада ЄС обмежується переважно прийняттям рішень, у яких держави-члени беруть на себе політичні, а не правові зобов'язання.
Крім перелічених інституцій, у деяких державах існують приватні установи, які фінансуються урядом і є активними суб'єктами європейського культурного простору. Такі інституції є у Німеччині (Інтер - На-ціонес, Гьоте - Інститут, Німецька академічна служба обміну ДААД та
234
ін.), Великобританії (Британська рада), Швеції (Шведський інститут), Данії (Данський культурний інститут), Іспанії (Інститут Сервантеса), Португалії (Інститут Камю), Австрії (Австрійський інститут), Швейцарії (Про Гельвеція) і Франції (Французький інститут).
Основні програми та проекти, які реалізуються у сфері культурної політики. З 1985 р. реалізується проект «Європейське місто культури». Цей титул вже отримали Афіни, Берлін, Флоренція, Амстердам, Веймар та ін. Реставрація пам'яток архітектури, підтримка перекладацької творчості, допомога в організації престижних проектів, кінофестивалів, сприяння розвитку кінематографії та багато інших ініціатив доповнюють діяльність Єврокомісії у сфері науки (поміж іншими - програми «Еразмус», «Темпус», «Петра», «Лінгва»), які призначені перш за все для розвитку обмінів між молоддю Європейського Союзу.
Успішно функціонує програма «Калейдоскоп», в рамках якої фінансуються фестивалі, виставки і семінари, організовані почергово принаймні трьома країнами-учасницями ЄС, а також культурні заходи у сфері музики, театру, танцю чи пластичного мистецтва, на конгреси, присвячені проблемам культури, різноманітні професійні тренінги для молоді, зайнятої в культурному секторі, збереження культурної спадщини за програмою «RAPHAEL», заохочення літературного перекладу за програмою «ARIANE».
У 1992 р. Рада ЄС разом з представниками країн-членів затвердила «Головні напрями концепції розвитку культури Співтовариства» відповідно до норм Маастрихтської угоди, яка на той час ще не набула чинності, хоча і була підписана країнами-членами Спільноти. Рада визнала своїм завданням необхідність турбуватися як про багатогранні національні та регіональні культури, так і про спільні надбання. Це означає підтримку культурної діяльності європейського спрямування У всіх країнах-членах Співтовариства та їх співпрацю. У майбутні програми повинні бути включені заходи на підтримку європейської культурної мережі та закладів культури - музеїв, архівів, бібліотек, пам'яток; особливої уваги заслуговує усвідомлення цінності інших культур та мов. Пропонується залучати до програм та спеціальних культурних акцій, що представляють спільний інтерес, інші європейські країни та міжнародні організації.
235
У квітні 1996 р. оприлюднений «Перший рапорт у справі узгодження культурної діяльності Європейського Союзу», який зобов'язував Єврокомісію контролювати всі починання Співтовариства, пов'язані з культурою, приділяти значно більше уваги взаємодії між окремими управліннями Європейської Комісії та підрозділами ЄС.
Дуже важливими є також висновки Ради від 17 червня 1994 р. «Дитина і культура», де, окрім іншого, наголошується на тому, що культурний розвиток дитини повинен починатися з наймолодшого віку, це сприяє гармонійному розвиткові особистості. У цьому ж році створена програма Аріане (ARIANE) для перекладів творів європейської літератури на інші мови Співтовариства, і насамперед на мови малих націй.
Предметом рішення Ради в галузі культурної політики від 4 квітня 1995 р. стала культурна співпраця ЄС з асоційованими членами Співтовариства з Центральної і Східної Європи. Підтримка обміну надбаннями культурної спадщини в Центральній і Східній Європі є надзвичайно важливим завданням культурної політики, виконанню якого сприятимуть:
• створення правових, адміністративних та економічних умов для підтримки розвитку художніх і аудіовізуальних творів і обміну ними;
• створення життєздатних ринків збуту для певних секторів культури, таких як книги, аудіопродукція та фільми;
• збереження, реставрація і пошуки культурної спадщини.
Рада запропонувала Комісії звернути особливу увагу на розвиток культури, аудіовізуальної продукції та ринки її збуту в країнах Центральної та Східної Європи. На це, зокрема, спрямовані заходи програми PHARE.
Проблеми та перспективи розвитку культурної політики ЄС.
Слід також згадати про низку проблем, які існують у цій сфері. Досить скромне фінансове забезпечення (приблизно 0,02 % бюджету ЄС) свідчить про спротив деяких країн і регіонів, які не бажають втрачати суверенність у сфері культури. При ратифікації ст. 128 Договору про ЄС висловлювались побоювання, чи справді Комісія діятиме тільки тоді, коли країни-члени ЄС або регіони не зможуть самостійно вирішити завдання, визначені Євросоюзом. Однак ці побоювання не мають
236
жодних підстав, бо ст. 128 Договору про ЄС містить твердження, що об'єктом культурної політики є не одна європейська культура, а багатство культур країн-членів ЄС, збереження яких гідне підтримки тією мірою, як і охорона існуючої спільної європейської спадщини.
До речі, із поняттям «європеєць» мешканці інших континентів пов'язують низку вартостей та ідей Просвітництва чи Відродження. Своєю чергою творчість видатних митців - Данте, Моцарта, Бетховена, Шекспіра, сприймають швидше як представників «європейського духу», аніж як представників якогось конкретного народу.
Це ж стосується культурної співпраці Євросоюзу з третіми країнами. Якщо Європейський Союз серйозно претендує на роль «світового гравця», Будинки європейської культури повинні бути створені у таких світових мегаполісах як Нью-Йорк, Москва, Токіо, Пекін, Сінгапур, Мехіко, Буенос Айрес, Ріо-де-Жанейро, Каїр та Йоганнесбург і у містах держав-учасниць ЄС для репрезентації культури Європи. Однак до реалізації цього проекту ще далеко. Важливо також ефективно виконувати вже існуючі програми, визначаючи при цьому зрозумілі пріоритети. Хоча початок вже покладено, все ж деякі уряди у сфері культури хочуть залишатись в ізоляції, побоюючись можливих порушень Комісією засади субсидіарності. Основною метою майбутніх культурних ініціатив Комісії, Ради ЄС та національних інституцій, які беруть участь у міжнародному культурному діалозі, повинна бути зміна такого способу мислення.
Запитання і завдання:
1. Які інститути ЄС задіяні у реалізації культурної політики?
2. Назвіть програми, які реалізуються у цій сфері.
3. Окресліть проблеми і перспективи спільної культурної політики Співтовариства.
237
2.12. ОСВІТНЯ ТА МОЛОДІЖНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Історія становлення та правова база освітньої політики ЄС.
У Договорі про створення Європейського економічного співтовариства, підписаному в Римі 25 березня 1957 р., не було порушено питань освіти і культури; він визначав лише засади спільного ринку. Лише ст. 118 і 128 Римського договору окреслювали дії, що стосувалися професійної освіти і підвищення кваліфікації. Водночас було вирішено, що з цією метою влада Європейської спільноти діятиме у тісній співпраці з країнами-членами і з урахуванням громадської думки. Планувалися також спільні консультації для обговорення тих внутрішніх проблем окремих країн у цій сфері, які цікавитимуть міжнародні організації. Вирішено також, що загальні засади втілення в життя спільної політики країн-членів ЄЕС у сфері професійної освіти будуть окреслюватися найвищим органом -Європейською Радою. Особливе зацікавлення освітою було викликане економічними потребами - рушійною силою інтеграційних процесів у багатьох інших сферах. Однак освіту Римський договір не розглядав як пріоритетний напрям, зокрема такий, як сільське господарство, фінанси чи митна політика.
Показовим щодо цього був 1963 p., коли попри спроби запровадження спільної політики у професійну підготовку гармонізувати дії шести країн-членів ЄЕС все ж не вдалося. Головною причиною цього був виразний сцротив більшості країн уніфікації такого чуттєвого інструменту впливу на громадян, яким є система освіти. Особливо побоюються обмежень суверенності країни у сфері соціальної політики.
238
Питання освіти знову стало предметом полеміки у зв'язку з переговорами членів Спільноти у справі вільного пересування людей, послуг і капіталу. Ст. 48 частини III Римського договору санкціонувала працевлаштування в державах-членах ЄЕС осіб з інших держав-членів ЄЕС на правах, які діють у країні, що приймає, для власних громадян. Додатково ст. 49 передбачала часткове скасування правової та адміністративної практики, яка забороняла працевлаштування країнам, пов'язаним договором. Одним з бар'єрів був брак спільної освітньої політики, а в її межах - спільної професійної підготовки. Водночас стало очевидним, що професійна підготовка спирається на загальній освіті, а це знову залежить від структури та організації освітніх систем, взаємного визнання кваліфікацій і дипломів.
Суперечки і дискусії на цю тему призвели в листопаді 1971 р. до першої зустрічі міністрів освіти. Як наслідок, 1973 р. був опублікований рапорт Г. Жанне «У напрямі європейської освітньої політики». Він, щоправда, не змінив юридичного статусу освіти у Спільноті, але привернув увагу до того, що освіта - це специфічна галузь суспільної політики, яка вимагає окремих рішень і розпоряджень. Це підтвердила також 1974 р. Рада ЄС на спеціальному засіданні міністрів освіти, яка видала розпорядження про збереження у кожній з країн-членів її власної структури освіти, методів і програм навчання, освітніх традицій.
6 липня 1974 р. відбулася зустріч, на якій було створено Комітет у справах освіти і визначено напрями розвитку освіти:
• заохочення до європейського вибору в освіті,
• вивчення мов,
• навчальні обміни,
• взаємне визнання ступенів і дипломів,
• співпраця у сфері освіти.
1975 р. створений Європейський центр розвитку професійної підготовки.
Після цього Рада міністрів видала ще низку подібних документів:
• директива на тему освіти дітей емігрантів (25.07.1977);
• загальні положення підготовки молоді до професійної роботи після закінчення школи (15.01.1980 і 12.07.1982);
• положення політики професійної освіти в 80-х pp. (11.07.1983);
• рішення, пов'язані з упровадженням у школах нових інформаційних технологій (02.06.1983 і 19.09.1983);
239
• програму, яка егалітаризує шанси дівчат у школі (03.06.1985);
• резолюції про європейський вимір освіти (24.05.1988);
• положення освіти про здоров'я (23.11.1988).
Усі 12 держав були готові до проведення реформ у таких галузях, як внутрішній ринок, технологічна співпраця, валюта, охорона навколишнього середовища, співпраця в сфері зовнішньої політики і політики безпеки. Проте щодо освітнього союзу застереження висловили Данія, Греція, Ірландія і Великобританія.
Ситуація повторилася 1986 р. при підписанні Єдиного європейського акту. В ньому теж не знайшлося місця питанням освіти та освітньої політики. Проте було звернено увагу на наукові дослідження і технологічний розвиток як на галузі, безпосередньо пов'язані з економічним розвитком. У ст. 130 F Єдиного європейського акту Спільнота підтримала діяльність дослідницьких осередків, включно з дослідженнями, які проводили вищі навчальні заклади.
У 80-х роках Європарламент прийняв сім актів, які стосувалися освіти:
• 16 вересня 1980 р. - програму EURYDICE, пов'язану з впровадженням операційної освітньої інформаційної мережі Співтовариств;
• 28 лютого 1984 р. - програму ESPRIT, пов'язану із дослідженнями і розвитком у галузі інформатики;
• 28 липня 1986 р. - програму СОМЕТТ, метою якої було полегшення налагодження співпраці між університетами і різного роду установами в галузі спеціальної професійної освіти;
• 24 травня 1988 р. - програму «Молодь для Європи», опрацьовану з метою організації обміну шкільної та університетської молоді країн Європи;
• 2 січня 1989 р. - програму LINGUA, що популяризувала вивчення іноземних мов серед учителів і учнів.
У рапорті Комісії 1988 р. «Освіта в Європейській спільноті. 1989-1992 роки» вперше сформульовано спільні освітні цілі країн-членів і запропоновано напрями навчально-виховної діяльності:
• зміцнення серед молоді почуття європейської єдності;
• підготовка до участі в побудові і в суспільно-економічному розвитку Спільноти, а також усвідомлення потреб існування цього організму;
240
• поширення знань про історію, культуру, економіку і суспільне життя в країнах-членах.
У наступному документі - комюніке від 2 червня 1989 р. - Комісія підкреслила необхідність збереження і поваги різнорідності та багатства освітніх традицій держав-членів ЄС, рекомендуючи водночас відмовитися від упровадження єдиної системи освіти у всіх країнах.
Маастрихтський договір 1993 р. був переломним у галузі освітньої політики на європейському рівні. Ст. 149 і 150 цього договору присвячені освіті та виробничій практиці. В ст. 149, зокрема, йдеться про те, що суспільство повинно підвищувати якість освіти, «підтримуючи співпрацю між країнами-членами... повністю визначаючи за країна-ми-учасницями відповідальність за зміст навчання та організацію освітньої системи, їх культурне та лінгвістичне розмаїття».
Європейський Союз не виробив спільної політики щодо освіти. Його початковою метою є заоохотити до співпраці в сфері освіти.
Ст. 150 Договору зосереджена на виробничій практиці, даючи можливість Союзу «підтримувати та доповнювати дії країн-членів». Завдання ЄС в цьому напрямі:
• полегшити пристосування до індустріальних змін, зокрема через професійну підготовку та перепідготовку;
• покращити початкову і подальшу професійну підготовку для полегшення професійної інтеграції та реінтеграції на ринку праці;
• полегшити доступ до професійної підготовки та підтримати мобільність інструкторів і тренерів, особливо молодих;
• стимулювати співпрацю з навчання між освітніми та навчальними закладами і фірмами;
• розвивати обмін інформацією та досвідом.
У жодному з секторів Європейський Союз не уповноважений узгоджувати законодавство держав-учасниць; положення щодо освіти є виключно прерогативою національних урядів.
Після Маастрихтського договору було видано велику кількість важливих документів, пов'язаних з політикою освіти. Першою була Зелена книга 1993 р. про європейський вимір в освіті, яка заохочує країни-учасниці розглянути майбутні напрями освітньої політики на європейському рівні і як ця політика повинна співіснувати з національними освітніми політиками. Дискусія, викликана Маастрихтським договором і Зеленою книгою, спричинила вихід у світ в листопаді 1995 р.
241
Білої книги про навчання та викладання. Зелена книга: освіта - навчання - викладання; перешкоди в транснаціональній мобільності, яку прийняла Єврокомісія наступного року, визнала існування труднощів у втіленні ідей в життя. Подальша дискусія з приводу освітньої політики завершилася прийняттям 1997 р. двох важливих документів: «Навчання в інформаційному суспільстві - план дій Європейської освітньої ініціативи, 1996-1998» та «До Європи знань». Амстердамський договір наголошував на важливості європейського громадянства, яке є очевидною передумовою для освіти. Ця тема була розвинена у виданні «Навчання для активного громадянства в Європейському Союзі».
У вересні 2000 р. видано документ «Глобалізація освіти і навчання», підготовлений Комітетом з освіти і культури. Наступного року Єврокомісія прийняла Меморандум про навчання впродовж усього життя, яким розпочала процес консультацій по всій Європі з метою визначення когерентних стратегій та практичних шляхів стимулювання навчання для всіх протягом усього життя. Результати консультацій були покладені в основу плану дій, опублікованого 21 листопада 2001 р. під назвою «Комюніке з реалізації європейського простору довготривалого навчання». Прийняття цього документа сприяє втіленню визначеної Лісабонською конвенцією стратегічної мети, щоб Європа стала найбільш конкурентноспроможним, найдинамічнішим (основаним на знаннях) суспільством у світі. 14 лютого 2002 р. Освітня рада Обговорювала можливість створення Європейського простору довготривалого навчання, відзначивши досягнення на цьому шляху Великобританії і Скандинавських країн.
21 листопада 2001 р. опублікована Біла книга європейської молодіжної політики «Новий стимул для молоді», головною темою якої стала молодіжна співпраця. Біла книга окреслює два напрями: перший охоплює відкриті методи координації, які включають тісніші взаємовідносини між Європейським та національними парламентами, а другий -молодіжне питання в інших політичних сферах.
У травні 2002 р. Освітня рада визначила чотири головні пріоритети Білої книги:
• заохочення участі молоді в житті суспільства, зокрема в процесах прийняття рішень,
• покращення існуючого молодіжного сервісу,
• заохочення волонтерської діяльності,
242
• сприяння кращому розумінню молоді.
Іншими подібними документами були «План дій розвитку мобільності» (грудень 2000 р.), «План дій е-навчання» (травень 2001 р.) та «План дій розвитку навчання і мобільності» (січень 2002 p.).
Програмою, яка поєднує всі заходи, спрямовані на підтримку професійної освіти, співпраці вищих шкіл і сектора економіки у підготовці кадрів і підвищення професійної кваліфікації, а також поєднує проекти з вивчення мов у системі професійної освіти, є програма «Леонардо да Вінчі».
План розвитку освітньої галузі країн-членів ЄС. У січні 2001 р. Єврокомісія на підставі звітів країн-учасниць опублікувала Рапорт про конкретні завдання системи освіти. В березні цей рапорт затвердила Стокгольмська європейська рада, яка вимагала детальної розробки програми. Десятирічний план (до 2010 р.) розвитку європейської освіти ухвалений в лютому 2002 р. на зібранні Освітньої ради. План передбачає поліпшення якості та ефективності системи освіти, полегшення доступу до освіти для кожного та створення освітньої бази для зовнішнього світу. Його основними завданнями є:
• країни Європейського Союзу повинні мати найвищий показник в освіті та навчанні;
• система освіти і навчання в Європі повинна бути взаємопов'язана на стільки, щоб дозволити громадянам вільно пересуватися і отримувати краще;
• слід зробити можливим застосування освіти будь-де в Європейському Союзі, незалежно від того, де вона одержана;
• європейці будь-якого віку повинні мати доступ до тривалого навчання.
Відносини ЄС з іншими країнами та регіонами в освітній галузі. Положення Маастрихтського договору заохочують ЄС розвивати співпрацю з країнами-нечленами ЄС та міжнародними організаціями (зокрема, Радою Європи). Таким чином, програми поширюються не тільки на інші європейські країни, а й на інші країни та регіони світу, включаючи Азію, латинську Америку, Північну Америку, Африку, Карибські та Тихоатлантичні острови. В 1995 р. в Турині засновано Європейський навчальний фонд, завдан-
243
ням якого є сприяння процесам реформування професійної освіти та навчання в країнах-партнерах. Участь у програмі Темпус і ТАСІС можуть брати країни Південно-Східної Європи, Балкан та Східної Європи. Програма Темпус заснована 1990 р.
Молодіжна політика Європейського Союзу. Законодавчі договори ЄЕС не містили початково жодних рекомендацій, які б стосувалися спільної молодіжної політики.
Молодіжна політика стала складовою Маастрихтського договору. В ст. 126 підтримка молодіжного обміну та обміну викладацько-педагогічними кадрами виокремлюється як завдання ЄС.
У межах програми «Молодь для Європи III», яка реалізовувалася в 1995-1999 pp., підтримувалася робота з молоддю і молодіжний обмін в Європі. З неї в основному користала молодь з неблагополучних сімей, яка не мала можливостей навчатися, працювати чи брати участь у міжнародних обмінах. За період реалізації програми було видано 126 млн. ЕКЮ. Передбачалося, що завдяки цим засобам протягом п'яти років у запланованих заходах візьме участь близько 400 тис. молодих людей.
Молодь є не лише адресатом політики Співтовариства, а й сама пробує її активно творити. Починаючи з 1978 р. на європейському рівні існує молодіжний форум, який об'єднує молодіжні ради з метою активізувати участь молодого покоління в формуванні обрисів майбутньої Європи. В 1996 р. Форум європейської молоді об'єднався з двома іншими організаціями, які функціонували на європейському рівні: Радою європейських національних молодіжних комітетів і Європейським координаційним бюро міжнародних молодіжних організацій, створивши Європейський форум молоді.
Запитання і завдання
1. Якими є основні завдання молодіжної політики ЄС?
2. На що спрямована молодіжна політика ЄС?
3. Що таке Європейський молодіжний форум?
4. Які освітні програми підтримує Європейська Комісія?
244
2.13. ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Роль інформаційного суспільства у розвитку європейських держав. Починаючи з середини 90-х pp. XX ст. проблема побудови інформаційного суспільства стає у багатьох розвинених країнах світу одним із пріоритетних напрямів державної політики. Якщо раніше, з середини 60-х років XX ст., цією проблемою цікавилися окремі кола науковців, передусім філософів (Белл, Турен, Масуда, Тофлер і ін.), то в наш час вона перебуває у центрі уваги держави, стає вимогою і передумовою ефективного функціонування усього державного механізму.
Свідченням цього є досвід побудови інформаційного суспільства Європейського Союзу. Як зазначається в документах Європейської спільноти: «Інформаційне суспільство стане в майбутньому важливою рушійною силою економічних, соціальних і технологічних змін та впливатиме на функціонування суспільства загалом і на відносини між окремими особами, групами і країнами на транскордонному рівні, через глобалізацію доступних для суспільства мереж і служб... З метою забезпечення кращого балансу у доступі до нових технологій і нових комунікаційних та інформаційних служб, для того щоб розвиток інформаційного суспільства був корисним для усіх європейських держав, а також усіх індивідів та соціальних груп, що проживають у цих країнах, Європейське співтовариство з 1994 р. розглядає завдання побудови інформаційного суспільства як найбільш пріоритетне».
Основні документи ЄС, прийняті в рамках інформаційної політики. З 1994 по 1998 р. діяла Четверта Рамкова програма Євро-
245
пейського Союзу, реалізація якої здійснювалася через 18 цільових програм. Серед важливих ініціатив щодо побудови інформаційного суспільства слід відзначити проект, спрямований на збереження культурної спадщини шляхом її цифровізації із застосуванням нових інформаційних і комунікаційних технологій: «Мультимедійний доступ до європейської культурної спадщини. Меморандум взаєморозуміння» (1995-1998); а також його наступника - «Мультимедія для освіти і зайнятості через інтеграцію культурних ініціатив».
Надзвичайно важливе значення для вироблення стратегії побудови інформаційного суспільства Європейського Союзу игла П'ята Європейська конференція міністрів з політики у галузі засобів масової інформації (Салоніки, 11-12 грудня 1997 р.). У Декларації конференції відзначалося, що, з одного боку, розвиток інформаційних і комунікаційних технологій сприяв поширенню свободи слова й інформації, творчості й обмінам між культурами, освіті й участі окремих осіб у суспільному житті і служінні на благо прав людини, демократичних цінностей і соціальної згуртованості, а з іншого, відзначається небезпека того, що ці технології і служби за відповідних обставин можуть бути використані на шкоду або всупереч дотриманню прав людини і людської гідності, захисту неповнолітніх і основних демократичних цінностей. Об'єктивність засобів масової інформації, особливо у сфері повідомлень новин і висвітленні поточних подій, збережена й у новому цифровому середовищі, враховуючи, зокрема розширення використання віртуальних зображень як у традиційних електронних засобах масової інформації, так і новими комунікаційними й інформаційними службами.
На цій конференції також ухвалено «План дій розвитку свободи слова та інформації на загальноєвропейському рівні в межах інформаційного суспільства», який передбачав відповідні дії держави щодо: моніторингу розвитку інформаційного суспільства; доступу до нових комунікаційних та інформаційних служб; саморегулювання і регулювання; запобігання неналежному використанню нових технологій і нових комунікаційних та інформаційних служб; запобігання відображенню насильства і нетерпимості; концентрації і плюралізму засобів масової інформації і виключних прав; підтримку участі приватних осіб у суспільному житті; авторського права і суміжних прав, а також дії на підтримку країн Центральної і Східної Європи.
246
У Резолюції №1 «Вплив нових комунікаційних технологій на права людини і демократичні цінності», прийнятій на цій конференції, утверджено принцип універсальної служби, згідно з якою на національному рівні повинен забезпечуватися доступ приватних осіб до комунікаційних і інформаційних служб за доступною ціною і незалежно від місця проживання. Окрім того, значна увага в резолюції приділяється питанням захисту приватності, прав людини і боротьби з неналежним використанням нових інформаційних і комунікаційних технологій, свободи слова й інформації, культурного розмаїття, поширення демократичних цінностей.
ПочпнаючизП'ятоїРамковоїпрограми Європейського Союзу (1999-2002) пропагується новий підхід, який полягає в тому, що результати наукових досліджень і розробок, виконананих згідно з науково-технічними програмами ЄС, повинні мати практичну цінність для звичайних громадян, впливати на їхнє повсякденне життя в таких соціальних сферах, як охорона здоров'я, навколишнє середовище, освіта і зайнітість. У цьому контексті слід відзначити Декларацію про європейську політику в області нових інформаційних технологій (Будапешт, 6-17 травня 1999 p.), яка підсумувала все напрацьоване Європейським Союзом за період 1994-1999 pp. в царині побудови інформаційного суспільства, і водночас констатувала етап у формуванні і здійснення інформаційної політики за змінених умов суспільного життя. Так, на відміну від попередніх документів, у ній чітко визначені основні напрями, принципи інформаційної політики, зокрема, зазначається, що «істинно демократичне інформаційне суспільство, засноване на фундаментальних цінностях Ради Європи, може побудоване за наявності основ політики, яка заохочує доступ і участь, компетентність і підготовленість, творчість і різноманіття та забезпечує відповідний захист».
У Декларації основними напрямами формування і реалізації інформаційної політики Європейського Союзу визначені:
• доступ до нових інформаційних технологій і участь у них;
• освоєння нових інформаційних технологій;
• творчий потенціал особистості і підприємств сфери культури;
• розмаїття мов;
• захист прав і свобод.
Починаючи з 2002 р. розробляється і впроваджується Шоста рамкова програма Європейського Союзу (2002-2006), яка передба-
247
чає більш конкретні підходи до побудови інформаційного суспільства Спільноти. Пріорітетним напрямом цієї програми стала реалізація Програми і Плану дій «е-Європа». Розглянемо детальніше його основні аспекти. Згідно з планом, дії повинні фокусуватися навколо трьох основних об'єктів:
• Дешевий, швидкий, безпечний Інтернет.
• Інвестиції в людей і вміння.
• Стимуляція використання Інтернету.
Відокремлено також три основних методи, за допомогою яких буде реалізуватися програма «е-Європа»:
• прискорене регулювання відповідного правового середовища -низка законодавчих пропозицій на європейському рівні перебуває у стані розробки та обговорення, завдання програми прискорення їх адаптації у стислі терміни для всіх держав-членів;
• підтримка нової інфраструктури і послуг в усій Європі передбачає переважний розвиток підприємств приватного сектора, розгортання субсидіювання приватного сектора. Така діяльність може бути підтримана європейським фінансуванням, але основну допомогу повинні надавати держави-члени;
• відкритий метод координації та проведення досліджень (контрольних вимірювань) гарантує ефективність дій, їх заплановані (передбачувані) наслідки в усіх державах-членах. Ці процеси повинні узгоджуватися з загальним оцінковим дослідженням (контрольним вимірюванням), яке буде спеціально проводитися кожної весни Радою Європи.
Отже, План дій щодо реалізації програми «е-Європа» на 2002-2006р. розроблений Європейською Комісією, пропонує загальну стратегію співробітництва з цієї програми, спільні завдання для країн-учас-ниць, загальні принципи і скоординовані механізми прискорення і розширення масштабу дій. Наведемо приклади конкретних заходів, передбачених Планом:
• для забезпечення дешевого, швидкого і безпечного доступу до інтернету передбачається завершити лібералізацію місцевого зв'язку і запровадити регламент регулювання електронних комунікацій;
• основні зусилля, пов'язані з інвестуванням у навчання громадян, передбачається спрямувати на підвищення ІКТ-грамотності всього населення країн Європейського Союзу шляхом підключення шкіл
248
до мереж і оснащення їх засобами доступу до інтернету, підготовки необхідної кількості викладачів і розвитку системи постійного (довічного) навчання, що дає змогу скоротити розрив між людьми за рівнем кваліфікації;
• для сприяння масовому підключенню до інтернету та його використанню заплановане створення завершеного загальноєвропейського і національного ринків електронної комерції, а також забезпечення онлайнового доступу до суспільних і урядових послуг; вже у 2004році;
• сприяння участі громадян у діяльності електронних урядів. Оскільки інформаційні і комунікаційні технології (ІКТ) сприяють зміцненню демократії і допомагають створювати і розвивати різні електронні співтовариства, міністри будуть підтримувати заходи, спрямовані на використання ІКТ у європейських демократичних процесах;
• сприяння зверненням громадян і бізнесу до онлайнових послуг, які повинні бути легкодоступні. При цьому необхідно забезпечити громадян і бізнес можливістю самостійного вибору каналів і шляхів одержання послуг, виключивши будь-яку їхню залежність від виробників і провайдерів послуг;
• сприяння організаційним змінам, яке означає, що створення ефективних е-урядів вимагає внесення змін в організацію діяльності урядових органів. Ці зміни можуть включати нові внутрішні структури і ділові процеси, організацію навчання і передпідготовку персоналу, працевлаштування вивільнених співробітників тощо;
• підвищення безпеки роботи в електронних мережах і довіри до них. Ці два фактори найважливіші при організації послуг е-уряду. У зв'зку з цим міністри прийняли зобов'язання щодо посилення в межах Європи координації дій для забезпечення безпеки мереж, гарантування безпечного доступу до послуг е-уряду, сприяння використання електронного підпису.
План дій «е-Європа 2005», мета якого - створення інклюзивного суспільства, був затверджений на Севільському саміті у червні 2002 р. На відміну від Плану дій 2002 p., увага в ньому концентрується на ефективному доступі, використанні і спроможності інтернету. У центрі плану дій - користувачі, включаючи людей з особливими потребами. Передбачається, що ключові послуги повинні бути доступні не лише
249
через персональний комп'ютер, а й через інтерактивне цифрове телебачення, третю генерацію мобільних телефонів і кабельних мереж. Новий план дій фокусується на поширеній присутності та використанні широкополосних мереж всюди у Європейському Союзі та безпеці мереж й інформації, е-уряді, е-навчанні, е-здоров'ї та е-бізнесі. Зусилля е-Європи спрямовані не на створення нових інститутів чи законів, а на координування цілей і політичних дій (акцій).
Європейський Союз все більше усвідомлює небезпеку, яка виникає з побудовою інформаційного суспільства, а саме виникнення і поглиблення цифрової нерівності. (До речі, з цією проблемою зіштовхнулися й інші країни, вона знайшла відображення і в Окінавській хартії глобального інформаційного суспільства, прийнятій 2000 р. країнами «вісімки».) Внаслідок швидкого розвитку інформаційних і комунікаційних технологій зростає ризик нерівності між регіонами, це стосується передусім питань доступу до інформації і знання в суспільстві. Саме тому, Європейська Комісія рекомендує, щоб кожним регіональним планом розвитку була передбачена діяльність зі сприяння доступу до інформаційного суспільства. Для вирішення цих завдань передбачено 6 млрд. евро з фондів Спільноти, які повинні бути використані протягом 2000-2006 pp.
Запитання і завдання:
1. Що таке інформаційне суспільство?
2. Які основні завдання інформаційної політики ЄС?
3. Назвіть основні документи, прийняті для реалізації інформаційної політики ЄС і перелічіть їх основні положення.
4. У чому полягає План «е-Європа»?
250
2.14. ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У СФЕРІ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ І ТЕХНОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ
Мета і правова база політики ЄС у сфері наукових досліджень і технологічного розвитку. Документальне підґрунтя цієї політики - ст. 55 Договору про ЄОВС, ст. 2а і 4-11 Договору про Євроатом; ст. 41(a) і 13Of- 13Op Договору про ЄС. її метою є підвищення промислової і технологічної конкурентноздатності європейських виробників, особливо за рахунок технологій майбутнього. Це створює спільні засади дослідницької і технологічної політики. Для стимулювання економічного розвитку ЄС необхідна значна концентрація і координація зусиль по реалізації цієї політики. Довгострокові завдання досліджень і технологічного розвитку викладені у Білій книзі з проблем росту, конкурентноздатності і зайнятості.
Цей документ розробив низку заходів, що стосувались як місцевого рівня розвитку економіки, так і Співтовариства в цілому, механізмів створення мільйонів робочих місць. В цьому сенсі Біла книга надавала велике значення дослідженням і технологіям, а також телекомунікаціям, які розглядалися як важливий фактор забезпечення конкурентноздатності промисловості у майбутньому. Комісія, шляхом низки ініціатив, програм і фінансових механізмів концентрувала свою діяльність на скороченні технологічного відставання інформаційних технологій та трансєвропейських мереж, не тільки у сфері транспорту і енергетики, а й телекомунікацій і інформації, що у підсумку привело до розширення спільного європейського інформаційного простору, сприяло успіху європейського внутрішнього ринку.
251
Етапи становлення та інструменти політики ЄС у сфері наукових досліджень і технологічного розвитку. Інструментами проведення спільних дій у сфері наукових досліджень і технологічного розвитку є ринкові програми досліджень та технологічного розвитку; спільний дослідницький центр; спеціальна програма Європейської Комісії «Еврика».
Із створенням Європейського економічного співтовариства і Єв-роатому наукові дослідження і технологічний розвиток набули статус сформованої політики Співтовариства. Це становило особливу необхідність в атомній енергетиці, де були створені спільний дослідницький центр і постачальне агентство Євроатому. На Гаазькому саміті 1969 року глави держав та урядів домовилися про розширення дослідницької політики для боротьби із конкурентною слабкістю і залежністю. У 1974 р. Європейське співтовариство представило дослідницькі програми, які фінансувались науковими центрами і промисловими фірмами. Прийняття у 1984 році програми ESPIRIT (Європейська стратегічна програма досліджень nf інформаційних технологій) по стимулюванню досліджень у сфері мікроелектроніки якісно просунуло вперед Європейську дослідницьку політику. Із 1984 року діяльність Співтовариства і окремих держав-членів та проблеми фінансування розв'язуються шляхом реалізації рамкових програм досліджень і технологічного розвитку. Із завершенням формування спільного ринку привертає увагу концепція Європейської технологічної спільноти. Всупереч різниці в позиціях Співтовариства і окремих держав-членів, ця політика була викладена у «Спільному європейському акті» і частково у Маастрихтському договорі. Починаючи із 1993 року Європейська Комісія розглядає науково-дослідницький та технологічний розвиток як пріоритетну сферу діяльності, тим більше, що цьому процесу сприяє прискорення темпів технічного процесу і всезростаючого конкурентного тиску з боку американських та японських партнерів на зовнішніх ринках. Очевидною залишалась слабкість європейських виробників не тільки у традиційних галузях промисловості, але й високотехнологічних. Це зумовило необхідність якісного реформування цієї сфери.
Хоча нині об'єднана Європа виправила свої позиції у багатьох важливих сферах наукових досліджень, все ж помітні труднощі із застосуванням наукових відкриттів, створення таких комерційних товарів
252
і послуг, які були б не лише конкурентноздатні, але й корелювались із засадами зрівноваженого (сталого розвитку).
Особливості Шостої рамкової програми ЄС у сфері наукових досліджень і технологічного розвитку. Шоста рамкова програма ЄС у сфері наукових досліджень і технологічного розвитку, з одного боку, запроваджує радикальні зміни в підходах до фінансування досліджень, з іншого, - є продовженням попередніх рамкових програм. її метою є розвиток справді європейської науки, забезпеченої найкращими талантами і know-how, а також підтримка науково-технічних праць найвищої якості, які проводяться у рамках міжнародних наддержавних проектів, із використанням мобільності науковців у межах ЄС.
Шоста рамкова програма передбачає освоєння 17,5 млрд. евро, але її мета значно перевищує звичне фінансування дослідницьких проектів. Програма покликана забезпечити засади амбітної панєвропейської підтримки дій у сфері досліджень і технологічного розвитку. Вона була сконструйована як п'ятирічна стратегія розвитку на 2002-2006 роки. Важливою складовою програми є стимулювання наддержавної співпраці між промисловістю і вищими навчальними закладами, а також створення досконалої мережі дослідницьких центрів та установ. Шоста дослідницька програма допоможе також забезпечити кращу охорону інтелектуальної власності. Крім того, на її виконання будуть широко залучатися кошти із інших фондів та інші засоби.
Після спільної сільськогосподарської політики і структурних фондів, Шоста рамкова програма у сфері наукових досліджень та технологічного розвитку є третьою найбільшою бюджетною лінією у видатках ЄС. її частка в бюджеті ЄС у 2001 році становила 3,9%, а в сумарних немілітарних Європейських видатках у 2001 році - 5,4%.
Шоста рамкова програма стане важливим чинником у досягненні задекларованої мети окресленої на саміті Європейської Ради у Лісабоні, згідно із якою до 2010 року об'єднана Європа повинна володіти найбільш конкурентноздатною економікою у світі, що спирається на наукові дослідження. Програма у значній мірі спричиниться до створення європейського дослідницького простору (ERA), справжнього європейського внутрішнього ринку у сфері наукових досліджень і технологічного розвитку, який краще зінтегрує загальноєвропейські дослідницькі зусилля.
253
До пріоритетів Шостої рамкової програми належать природничі науки - геноміка і медичні біотехнології, інформаційні технології, наука про матеріали, нові виробничі процеси і пристрої; космічний простір; якість і безпека продуктів; зрівноважений розвиток; глобальні зміни і екосистеми; громадянське суспільство, функціонування влади, підтримка малих і середніх підприємств. Шоста рамкова програма займається також проблемою інноваційної діяльності, розбудовою дослідницької інфраструктури.
З метою забезпечення міжнародної участі у Шостій рамковій програмі можуть брати участь усі країни, що підписали договір із ЄС, а також країни, що мають статус асоційованого члена і кандидата. Треті країни можуть брати участь у цій програмі на підставі договорів про співпрацю, на засаді індивідуальних випадків, що розглядаються індивідуально.
Європа має сформовані традиції у сфері наукових досліджень. Однак наукові центри та інститути розпорошені по державах-членах і через брак відповідних мереж співпраці рідко об'єднують свої сили. Одним із своїх завдань Шоста рамкова програма ставить створення нової структури, яка має назву Європейський дослідницький простір (ERA), з метою використання усіх можливих форм підтримки ЄС на користь кращої координації дій, а також гармонізації політики у сфері наукових досліджень та застосування інновацій як на рівні ЄС, так і на загальноєвропейському. Створення ERA спиралось на ідею, згідно якої розв'язання майбутніх проблем і викликів буде можливим тільки тоді, коли європейський науковий потенціал і пов'язані з ним дії будуть сильніше зінтегровані. Цей крок повинен стати новим етапом у дослідницькій політиці, яка стане підставою для опрацювання справді спільної стратегії і буде спрямована на об'єднання усіх існуючих матеріальних засобів, координації окремих державних дослідницьких програм з метою перетворення об'єднаної Європи у найбільшу наукову потугу.
Програма передбачає діяльність по підготовці кадрів. Збільшені витрати на навчання та наукові нагороди з метою заохочення молоді до вибору і продовження кар'єри у сфері науки і техніки. Поміж цього типу ініціатив належить згадати стипендію Марі Кюрі, нагороду Архімеда, конкурс молодих науковців ЄС, а також численні дії під загальною назвою «Розвиток людського дослідницького потенціалу».
254
Необхідно все ж розуміти, що політика у сфері досліджень і технологічного розвитку повинна підтримуватись політичною ініціативою в інших напрямах і особливо конкурентною, промисловою, соціальною політикою і політикою зайнятості. На жаль, при об'єднанні заходів різних сфер виникають політичні тертя. Ключовою проблемою є те, що дослідницькі та технологічні ініціативи, часто як заходи управлінської промислової політики, не вписуються у принципи конкуренції. Необхідні заходи модернізації європейської економіки гальмуються про- і антисубсидійними аргументами, а весь сенс відкритості і динамізму втрачається в дебатах прихильників вільного ринку із прихильниками державного адміністрування в економіці. Це засвідчує, що зміцнення технологічних позицій Європи повинно об'єднувати форми політичних дій та інструментів, узгоджених належним чином.
Запитання і завдання:
1. Окресліть правову базу політики ЄС у сфері наукових досліджень та технологічного розвитку.
2. Визначіть етапи становлення політики ЄС у сфері наукових досліджень та технологічного розвитку.
3. Назвіть інструменти та завдання Шостої рамкової програми ЄС.
255