В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор

Вид материала

Документы

Содержание Європейське агентство з питань навколишнього середовища. Головні програми ЄС у сфері охорони навколишнього сере­довища. Запитання і завдання 2.17. Політика європейського союзу в галузі охорони здоров'я Єдиний європейський акт Міжнародно-правові основи політики ЄС в галузі охорони здо­ров'я. 2.18. Політика прав людини європейського союзу Міжнародно-правова база політики прав людини в Європі.

Подобный материал:

• Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
• Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
• Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту, 32853.41kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
• Ю. М. Грошовий, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор,, 4780.01kb.
• Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11391.98kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11412.44kb.

Інструменти реалізації політики ЄС у сфері охорони навко­лишнього середовища. Регламентом 1210/90 Ради ЄЕС 1210/90 від 7 травня 1990 р. запроваджено два інструменти екологічної політики Співтовариства: інформаційний інструмент екологічної політики ЄС - Європейське агентство з питань навколишнього середовища, та загальну для Співтовариства систему моніторингу навколишньо­го середовища - Європейську мережу інформації та спостереження за навколишнім середовищем. Мережа, згідно зі ст. 4 Регламенту, включає в себе найважливіші елементи національних інформаційних мереж держав-членів, національні опорні пункти зі збору інформації, тематичні центри обробки інформації в державах-членах. Очолює і координує мережу, передбачену Регламентом 1210/90, Європейське агентство з питань навколишнього середовища.

Європейське агентство з питань навколишнього середовища. Європейське агентство з питань навколишнього середовища (ЄАНС; ЕЕА; European Environment Agency) - установа Європейського Союзу, що здійснює збір, обробку та аналіз інформації про стан

267

навколишнього середовища в Європі. Де-факто агентство почало функціонувати тільки з грудня 1993 p., його штаб-квартира роз­містилася в м. Копенгаген. ЄАНС виконує такі функції:

• забезпечення ЄС та держав-членів об'єктивною екологічною інформацією;

• реєстрація, порівняння та оцінка інформації про стан навколиш­нього середовища;

• участь в інформаційному обміні та забезпечення порівняння еко­логічної інформації, що отримується на європейському рівні;

• забезпечення широкого розповсюдження достовірної інформації про стан навколишнього середовища і результати досліджень у сфері екології;

• координація Європейської мережі інформації і спостереження за навколишнім середовищем, сприяння інкорпорації її в міжнародні системи моніторингу, сприяння державам-членам у становленні систем моніторингу навколишнього середовища і консультації держав-членів з цих питань;

• удосконалення методів оцінки вартості збитку, превентивних і відновних заходів;

• участь у міжнародній співпраці.

Ст. 20 Регламенту передбачала можливість у найближчому май­бутньому наділити Агентство важливими функціями з координації політики ЄС щодо навколишнього середовища - участю у контролі за імплементацією екологічного законодавства ЄС, участю у створенні системи екологічної сертифікації, а також проведенні заходів, спря­мованих на вдосконалення критеріїв оцінки впливу на навколишнє середовище. 1999 р. Радою був затверджений Регламент 933/1999 від 29 квітня 1999 p., який змінив Регламент 1210/90. Згідно зі змінами, Агентство лише частково отримало повноваження, які на нього пла­нувалося покласти. Нова редакція ст. 20 не містить жодних положень про майбутнє розширення компетенції Агентства.

Головні програми ЄС у сфері охорони навколишнього сере­довища. Практична діяльність ЄС в сфері екології будується на основі спеціальної середньострокової програми дій щодо навколишнього се­редовища, спираючись на положення установчого договору. Програма

268

дій Співтовариства в сфері навколишнього середовища - політико-правовий документ, який визначає пріоритетні заходи організації на найближчу перспективу. Екологічна програма дій встановлює конкрет­ні цілі і завдання, досягнути і виконати які Співтовариству під силу, виходячи з сучасної ситуації.

За весь час проведення Співтовариством екологічної політики було прийнято шість таких програм. Перша з них з'явилася 1973р. і дотепер є класичним документом в сфері навколишнього середовища періоду звертання європейських держав до проблем екології після Стокгольм­ської конференції ООН 1972 p. з навколишнього середовища.

Наступні екологічні програми дій приймалися, відповідно 1977р. (Друга програма), 1983 р. (Третя програма) і 1987 р. (Четверта програма).

Фундаментальною за змістом стала П'ята програма дій Співто­вариства в сфері навколишнього середовища, прийнята 1993 p., яка отримала назву «За сталий розвиток». її стратегія була спрямована на досягнення за участю всіх зацікавлених сторін подальшого про­гресу в справі охорони навколишнього середовища, зокрема в сфері транспорту та енергетики. П'ята програма дії з навколишнього сере­довища взяла на озброєння ЄС концепцію сталого розвитку, що стала офіційною стратегією ООН щодо виходу людства з екологічної кризи після проведення Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку 1992 р. в Ріо-де-Жанейро (РІО-92).

Сучасна Шоста програма дій Співтовариства в сфері навколиш­нього середовища затверджена Рішенням Європейського Парламенту і Ради № 1600/2002/ЄС від 22 липня 2002 p., безпосередньо перед Всесвітньою зустріччю на вищому рівні зі сталого розвитку (РІО+10), що пройшла під егідою ООН в Йоханнесбурзі з 26 серпня по 4 вересня 2002 р. Текст програми був опублікований в «Офіційному журналі Європейських співтовариств» 10 вересня 2002 р.

Як і планувалося, Шоста програма розроблена на 10 років (з 22 лип­ня 2002 р. до 21 липня 2012 p.), що відрізняє її від попередніх програм, які охоплювали менший період часу.

Нова програма екологічних дій загалом спрямована на забезпечення трьох умов при проведенні екологічних заходів Співтовариства:

1. Внесення принципів охорони навколишнього середовища в різні напрями діяльності ЄС та імплементація принципу екологічної обу-

269

мовленості діяльності Співтовариства, викладеного в ст. 6 Договору про утворення ЄС.

2. Здійснення заходів, спрямованих на забезпечення сталого розвитку.

3. Проведення екологічних заходів з врахуванням поточного та майбутнього розширення Європейського Союзу.

Програма концентрує увагу на чотирьох пріоритетних сферах дій Співтовариства на найближчі роки:

• зміна клімату;

• природа і біологічна різноманітність;

• навколишнє середовище, здоров'я і якість життя;

• природні ресурси і відходи. Шоста програма визначає як загальні цілі, завдання, принципи і

стратегічні підходи екологічної діяльності ЄС на найближчі 10 років, так і конкретні цілі, завдання та основні заходи у вищеперелічених сферах. Програма також визначає основні завдання організації в сфе­рі міжнародної співпраці з проблем екології і встановлює критерії формулювання екологічної політики на основі обробки відповідної інформації і отримання нових даних.

Програма запроваджує спеціальні політико-правові інструменти, за допомогою яких здійснюватимуться ті або інші заходи в чотирьох пріоритетних сферах -тематичні стратегії. Такі стратегії повинні міс­тити опис пропозицій за рішенням тих завдань Програми, для яких вони передбачені, і заходи з їх реалізації. Тематичні стратегії повинні { бути подані на розгляд Європейського Парламенту і Ради протягом перших трьох років дії Програми з метою затвердження їх на підставі спільних рішень цих інститутів.

Шоста програма передбачає серйозну законотворчу роботу Співто­вариства та його держав-членів у сфері навколишнього середовища. У зв'язку з цим, у Програмі при визначенні стратегічних підходів до рішення екологічних завдань робиться спеціальний акцент на необхід­ності оновлення відповідного законодавства Співтовариства, а також імплементації та забезпеченні примусово екологічного законодавства ЄС, яке передбачає:

• вдосконалення заходів з підвищення поваги до екологічних правил Співтовариства і припинення порушень екологічного законодавства;

• сприяння вдосконаленню процедур правопримусу, інспекції, мо­ніторингу екологічного законодавства в державах-членах;

270

• систематичний огляд застосування екологічного законодавства в державах-членах;

• обмін інформацією про найкращу практику щодо імплементації законодавства ЄС, використовуючи Європейську мережу з питань ім­плементації і забезпечення примусовою силою права навколишнього середовища (IMPEL network).

Серед цих підходів у Програмі особливо виокремлено необхід­ність становлення законодавства ЄС про екологічну відповідальність і найшвидшу ратифікацію Співтовариством і державами-членами Орхуської конвенції 1998 р.

Шоста програма дій Співтовариства в сфері навколишнього се­редовища є центральним документом у сфері екології в Європі на найближче десятиліття. Немає сумнівів, що цей документ має велике значення і для нових країн-членів ЄС, і для України як учасника єв­ропейських процесів у природоохоронній сфері.

Запитання і завдання:

1. Охарактеризуйте етапи становлення спільної політики Європей­ського Союзу в сфері охорони навколишнього середовища.

2. Яке значення для розвитку цієї політики мали Єдиний європей­ський акт 1986 р. та Договір про утворення ЄС 1992 p.?

3. Якими є основні цілі та завдання політики ЄС щодо навколиш­нього середовища на сучасному етапі?

4. Розкажіть про створення, діяльність та головні завдання Євро­пейського агентства з питань навколишнього середовища.

5. Охарактеризуйте основні засади Шостої програми дій щодо охорони навколишнього середовища у ЄС.

271

2.17. ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Сутність політики ЄС в галузі охорони здоров'я. Європейський Союз вважає охорону здоров'я одним з найважливіших напрямів своєї політики. її завдання - сприяти забезпеченню якомога вищого рівня здоров'я населення. Цього можна досягнути як за умови активної співпраці між країнами-членами Співтовариства, так і проводячи відповідну політику на рівні кожної з держав. Основна мета цієї по­літики - загальна профілактика захворювань, особливо важких хворіб, наркотичної залежності. Здійснюється дослідження причин таких за­хворювань та особливостей їх поширення, розповсюдження інформації про стан здоров'я населення, а також виховання у молодого покоління засад здорового способу життя.

Договором про Європейський Союз передбачено забезпечення «ви­сокого рівня охорони здоров'я громадян» в державах-членах. Держа-ви-члени координують свою політику і програми в цих сферах разом з Європейською Комісією. Для виконання програми в галузі охорони здоров'я Рада ЄС ухвалює кваліфікованою більшістю рекомендації або заходи. Проте реальні законодавчі повноваження залишаються за державами-членами.

Договори про створення Європейських Спільнот не містили по­ложень щодо спільної політики в галузі охорони здоров'я. Єдиний європейський акт передбачав співпрацю в межах Співтовариства з охороци здоров'я і гармонізації норм охорони праці. Лише до­говір щодо створення ЄС започаткував спільну політику охорони здоров'я.

272

Спільна політика охорони здоров'я зобов'язала усі країни-члени координувати свою внутрішню політику і програми та інформувати належним чином Європейську Комісію, яка виступає її ініціатором і координатором. Як ЄС загалом, так і всі країни-члени підтримують співпрацю з третіми країнами та міжнародними організаціями у сфері охорони здоров'я, оскільки проблема охорони здоров'я має глобальний характер.

Міжнародно-правові основи політики ЄС в галузі охорони здо­ров'я. Починаючи з 1990 p., Рада прийняла цілу низку постанов, зокре­ма, щодо допінгу та зловживань ліками у спорті; про підвищення рівня профілактики серцево-судинних захворювань; дотримання санітарних норм продуктів харчування, напоїв та води для побутових потреб; про заходи з боротьби із застосуванням наркотичних і психотропних засо­бів, подолання СНІДу, створення епідеміологічної мережі та мережі переливання крові і забезпечення нею держав ЄС. Дуже важливими є постанови про взаємне визнання медичних дипломів у країнах-членах ЄС від 1995 p., обмеження споживання тютюнових виробів у Союзі (1996 p.), розвиток генетики тощо. Затверджено правові норми щодо виготовлення і розповсюдження наркотичних і психотропних лікарських препаратів; про обов'язкове зазначення вмісту смоли в тютюнових виробах; санітарні норми виготовлення ліків та їх якість; регламентування реклами лікарських препаратів; про норми виготов­лення і контроль за застосуванням гомеопатичних засобів тощо.

Інструменти реалізації «політики ЄС в галузі охорони здоров'я».

Спільна діяльність у сфері охорони здоров'я включає широкий комп­лекс роз'яснювальних та освітніх заходів і програм. Частина питань в галузі охорони здоров'я входить до окремих напрямів екологічної політики та політики із захисту споживачів.

«Європа проти раку». Особлива увага приділяється заходам з боротьби з онкологічними захворюваннями, метою яких є зниження рівня смертності від раку, підвищення життєвого рівня населення і, як наслідок, поліпшення загального ставлення до власного здоров'я; ослаблення економічних і соціальних наслідків онкологічних захво­рювань. Спеціальна програма дій «Європа проти раку» (одна з перших довгострокових ініціатив), ініційована главами держав та урядів 1985 р.

273

Комісія розробила Спеціальні програми дій, які включають підтримку європейських дослідних і освітніх програм плюс широку інформаційну пропаганду зі зниження рівня онкологічних захворювань 1987 р.

«Європа проти СНІДу». Ця програма має на меті сприяти обме­женню поширення СНІДу та зниженню рівня смертності внаслідок інфекційних хвороб, а також забезпечити піклування про хворих та ВІЛ-інфікованих, перешкодити їх дискримінації при працевлаштуван­ні, страхуванні, наданні кредитів, житла, освіти.

З огляду на багатоплановість боротьби з наркоманією, політика Європейського Союзу охоплює заходи із запобігання цій недузі, ін­формаційний обмін, використання досвіду різних держав у боротьбі з наркоманією. Вона також включає стимулювання, консультування, реабілітацію і соціальну адаптацію наркоманів.

У 1993 р. ЄС розпочав третю програму дій в одній з традиційних сфер своєї діяльності - охороні праці. У програмі було підкреслено першорядну важливість безпеки, ергономіки, гігієни на робочих міс­цях та діалогу між керівниками і профспілками. На практиці, з метою забезпечення єдиного рівня захисту, місцеві уповноважені органи ви­ступають за міждержавний інформаційний і консультаційний обмін в діяльності фірм, які функціонують на рівні ЄС.

Основне завдання найновіших директивних документів у сфері охорони здоров'я - організувати роботу медичних і дослідницьких організацій так, щоб підвищити рівень здоров'я населення, а не лише займатися профілактичною діяльністю.

Запитання і завдання:

1. Визначте основну мету спільної політики ЄС в галузі охорони здоров'я.

2. Охарактеризуйте міжнародно-правові основи політики ЄС в галузі охорони здоров'я.

3. Назвіть та охарактеризуйте основні програми ЄС в галузі охо­рони здоров'я.

274

2.18. ПОЛІТИКА ПРАВ ЛЮДИНИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Поняття та концепція прав людини у міжнародних відносинах.

Однією з невід'ємних складових життя як міжнародної спільноти, так і кожного політично організованого суспільства виступають права лю­дини. Поняття прав людини міцно вкоренилося у політико-правове і навіть побутове спілкування, стало звичним для вживання у програм­них документах різноманітних суб'єктів політичної діяльності.

«Права людини» - це словосполучення, що увійшло у мовний лексикон лише після Другої світової війни, ознаменувавши народження сучасної концепції прав людини, яка прийшла на зміну доктрині природного права. Головним чинником формування цієї концепції виявилося становлення нового міжнародного правопорядку, запровадженого ООН: саме з діяль­ністю цієї організації пов'язані документи, які згодом були покладені у фундамент міжнародної нормативної системи прав людини.

Одна міжнародна сучасна концепція прав людини не з'явилася та й не могла з'явитися на, так би мовити, порожньому місці. Найперші документи, в яких були закріплені права людини, були результатом внутрішньодержавної, а не міжнародної правотворчості. Тому вида­ється доцільним проаналізувати спільні та відмінні ознаки класичної доктрини природних прав і сучасної концепції прав людини - це дасть змогу з'ясувати, наскільки сучасна концепція прав людини виступає своєрідною ланкою в ланцюзі еволюції зазначеної доктрини, і водно­час, - в тому її новизна.

Поняття прав людини як окрема категорія з'явилося лише в епоху Просвіти (XVIII ст. ), хоча окремі положення, дотичні до ідеї прав

275

людини, можна віднайти у творах більш ранньої епохи зокрема в де­яких країнах Європи було ухвалено декілька хартій, що кодифікували свободи людини: Magna Charta Liberatum 1215р., данська Erik Kippings Handraestimung 1282 p. Ці документи не стільки проголошували пра­ва людини, які можна було відстоювати за певних обставин, скільки визначали межі втручання державної влади у життєдіяльність певної кількісно обмеженої групи осіб; відтак вони ще не містили всеосяж­ної філософської концепції свободи - концепції, в якій права людини виступали б як самостійне правове начало, а не лише критерій визна­чення легітимності державної влади.

Основні характеристики сучасної концепції прав людини, відо­бражені у рішеннях міжнародних судових органів, передусім - Євро­пейського Суду з прав людини. Цю концепцію деякі автори називають «соціально конструйованою доктриною» прав людини.

Концепція ґрунтується на положеннях: а) соціальної зумовленості зміс­ту прав людини, тобто їхньої залежності від рівня та характеру розвитку суспшьства, який визначається, з одного (внутрішнього) боку, діалекти­кою взаємодії людини та суспшьства, а з іншого (зовнішнього), - взаємо­дією конкретного політично організованого суспільства із міжнародним співтовариством, ступенем залучення цього суспільства до глобальних процесів, б) історичного характеру зумовленості як змісту, так і номенкла­тури прав людини, яких до певного часу взагалі не існувало, модифікації із плином часу змісту чи обсягу прав людини.

«Генна спадковість» класичної доктрини прав найяскравіше вияв­ляється в особистих і політичних правах і свободах: вони без істотних змін «перекочували» у новітню (соціально конструйовану) доктрину прав. Однак й у цьому аспекті слід висловити певні зауваження. Осно­вною засадою концепції природних прав людини слугує положення про автономію індивіда: тобто вважалося, що політичні та особисті права і свободи визначають ту сферу буття індивіда, в яку не допус­кається втручання жодних інших суб'єктів, насамперед держави та суспільства. А відтак обов'язки усіх, хто, умовно кажучи, протистоїть індивіду, зводяться до негативних: утримуватися від вчинення таких дій, які б посягали на цю окреслену сферу автономії індивіда. Сучасна ж концепція прав людини робить вже дещо інші акценти, відображає дещо інші тенденції щодо цих «випробуваних часом» прав людини: як демонструє практика міжнародних органів контролю за дотриманням

276

прав людини, покладання на державу обов'язку просто не втручатися у здійснення прав особистого та політичного характеру у деяких випад­ках ще не є достатньою гарантією того, що вони не будуть порушені: як зазначає Європейський Суд з прав людини, за певних умов держава повинна вжити заходів задля забезпечення цих прав.

Ще одним моментом, який виявляє еволюційність сучасної док­трини, виступає практика термінологічного позначення відповідних правових можливостей людини.

У текстах міжнародних актів і сучасних конституцій деяких країн словосполучення «права і свободи» людини часто вживається: напри­клад, у нормах Міжнародного білю про права, у назві Конвенції про захист прав та основних свобод людини, у відповідних положеннях Конституції України, Польщі, Франції, Росії, ФРН. Термін «свобода» з'явився у внутрішньо-державних документах на позначення право­вих можливостей людини раніше, аніж термін «право». Цікаво, що перший термін вживається і у нормативних документах українського державного будівництва XVII - XVIII ст., зокрема у Березневих статтях та Конституції прав та вольностей Війська Запорізького 1710 р.

Міжнародно-правова база політики прав людини в Європі.

Права людини є одним з найважливіших інститутів права будь-якої сучасної держави. Права людини є правами індивідуальними, які як беззастережні права або норми знайшли своє місце у народних консти­туціях і в договорах міжнародного права. Охоплюють вони права, які стосуються особистої та політичної свободи, а також основні суспільні та економічні права. Після Другої світової війни були створені системи охорони прав людини з різною силою обов'язку дотримання. Активна політика у сфері прав людини є одним з головних завдань держави, особливо в традиції європейсько-атлантичного конституціоналізму. Держави, які є членами Організації Об'єднаних Націй, задекларува­ли 1945 р. свою мету - «вшанування прав людини та підтримання і зміцнення основних свобод усіх, без огляду на расу, стать, мову чи релігійне визнання» (Карта Об'єднаних Народів, ст. 1, п.З). Ухвалена 1948 р. Загальна декларація прав людини і зобов'язуючі від 1976 р. Міжнародні пакти, що стосуються економічних, суспільних і культур­них прав, а також громадянських і політичних прав, є основою роботи комісії з Прав людини Організації Об'єднаних Націй (1946 p.).

277

Становлення принципу загальної поваги до прав людини і основних свобод усіх як одного з міжнародно-правових принципів відбувалося в повоєнний період і безпосередньо пов'язане із прийняттям Статуту ООН, хоча саме поняття прав людини з'явилося у політико-правовій термінології ще наприкінці XVIII ст. і пов'язане з епохою буржуазних революцій.

У преамбулі Статуту члени ООН підтвердили «віру в основні права людини... і рівноправність чоловіків та жінок». Важливе значення має ст. 55, згідно з якою «Організація Об'єднаних Націй сприяє:

а) підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення в умовах економічного і соціального прогресу і розвитку;

б) загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх».

Ст. 56 передбачає, що «всі члени Організації зобов'язуються при­ймати спільні та самостійні дії у співробітництві із Організацією для досягнення цілей, вказаних у ст. 55».

Неважко зауважити, що зобов'язання держав визначені тут у досить загальній формі, тому з моменту прийняття Статуту і до тепер держави намагаються конкретизувати нормативний зміст принципу загальної поваги прав людини. Найбільш універсально та повно зроблено це у Загальній декларації прав людини 1948 р. і двох пактах, прийнятих 1966 р.: Міжнародному пакті про громадські та політичні права і Між­народному паті про економічні, соціальні та культурні права.

Аналіз численних міжнародних документів з прав людини показує, що у сучасному міжнародному праві існує універсальна норма, згідно з якою держави зобов'язані поважати і дотримуватися прав людини і основних свобод для всіх, без огляду на расу, стать, мову та релігійну приналежність. Це зобов'язання має загальний характер і означає, що права і свободи людини підлягають дотриманню у всіх державах та діють по відношенню до всіх осіб без будь-якої дискримінації. При цьому метою міжнародного співробітництва у цій галузі є не уніфіка­ція національних законодавств, а розробка стандартів (моделей), які служать для держав своєрідною точкою відліку для випрацювання власного національного законодавства.

Отже, безпосередня регламентація та захист прав і свобод людини є внутрішньою справою кожної держави. Міжнародні норми у галузі прав людини переважно не можуть бути застосовані безпосередньо

278

на території держави і вимагають від держави певних кроків по їх імплементації. Положення, наприклад, пактів про права людини прямо вимагають від держави прийняття заходів, в тому числі законодавчих, по забезпеченню індивідам прав, передбачених пактами.

Як правило, міжнародні документи не визначають, яким чином дер­жава буде виконувати взяті на себе зобов'язання. Водночас, стандарти поведінки, які містяться в міжнародних документах, певною мірою об­межують свободу поведінки держав у сфері національного законодавства. Більше того, аналіз розвитку нормативного змісту принципу загальної поваги прав людини показує, що індивід поступово стає безпосереднім суб'єктом міжнародного права. Ідеться передусім про грубі і масові по­рушення прав людини, коли внутрішньополітична ситуація, яка склалася у певній державі, дає підстави твердити про «систематичні, перевірені, грубі порушення прав людини і основних свобод» (резолюція ЕКОСОС 1503 від 27 травня 1970 p.); такі явища, як геноцид, апартеїд, расова дис­кримінація тощо, кваліфіковані міжнародним співтовариством як між­народні злочини і тому не можуть розглядатися як справи, що стосуються внутрішніх компетенцій держави.

Сучасне міжнародне право заохочує індивіда активніше брати участь у боротьбі за дотримання міжнародних стандартів у сфері прав людини. Наприклад, Заключний документ Віденської зустрічі держав-членів ОБСЄ рекомендує державам «поважати право своїх громадян самостійно чи спільно з іншими вносити активний вклад у розвиток та захист прав людини і основних свобод»; передбачає «право осіб спо­стерігати за здійсненням та сприяти виконанню положень документів ОБСЄ та приєднуватись до інших з цією метою».

Документ Копенгагенської ради ОБСЄ зобов'язує державу «за­безпечувати окремим особам» право на асоціацію, включно з правом створювати, приєднуватись і ефективно брати участь у діяльності неурядових організацій, які намагаються підтримувати та захищати права людини й основні свободи, включаючи профспілки і групи спо­стереження за дотриманням прав людини».