В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор

Вид материала

Документы

Содержание Роль окремих органів ЄС у реалізації політики прав людини. 2.19. Сімейна політика європейського союзу Міжнародно-правові основи сімейної політики. Коротка історія становлення і розвитку сімейної політики. Типи сімейної політики. Основні ознаки моделі сімейної політики ЄС.

Подобный материал:

• Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
• Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
• Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту, 32853.41kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
• Ю. М. Грошовий, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор,, 4780.01kb.
• Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11391.98kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11412.44kb.

Європейська конвенція прав людини. У межах Ради Європи дер­жави Західної Європи виступили з ініціативою утворення на основі Європейської конвенції з охорони прав людини і основних свобод наддержавної системи охорони прав людини. На відміну від скодифі-кованих прав Конвенції, права, визначені 1965 р. в Суспільній карті

279

Ради Європи, не підлягають оскарженню. Перших вісімнадцять статей Конвенції гарантують найважливіші права людини й основні свободи, наприклад, право на життя, заборону тортур і нелюдського ставлен­ня, правосуддя. В додаткових протоколах ці статті були розширені та конкретизовані. Конвенція передбачає наступні засоби охорони та контролю гарантованих прав:

а) індивідуальна скарга з метою перевірки порушень, вчинених державою;

б) скарга держави;

в) заклик Генерального Секретаря Ради Європи до держав-учасниць Конвенції дати пояснення, яким чином їх внутрішнє право гарантує результативне застосування положень Конвенції.

Скарги надходять до Європейської комісії з прав людини, яка скла­дається з представників держав-учасниць Конвенції. Комісія складає рапорт, який для прийняття рішення, надсилається до Ради Міністрів або Європейського трибуналу з прав людини у Страсбурзі, якщо держава, на яку подана скарга, підлягає його юрисдикції. Рішення є обов'язковим для всіх держав, які підписали додатковий протокол про визнання рішень Ради Міністрів або Трибуналу.

Усі члени Європейського Союзу є учасниками Конвенції і тому повинні дотримуватись її положень. Окрім того, деякі з них при­єдналися до міжнародних конвенцій, наприклад, Конвенції ООН. У переговорах на тему громадянства Європейського Союзу і конституції ЄЄ систематично порушується питання прийняття каталогу основних прав, включно з правами суспільними (у сфері суспільної політики); розглядається також питання приєднання Європейського Союзу до Конвенції. У преамбулі Угоди про ЄС, яка була наново сформульована після Амстердама, держави-члени підтверджують свою підтримку за­сад свободи, демократії, вшанування прав людини і основних свобод та правосуддя, включно із Європейською суспільною та союзною картою основних соціальних прав, ЄС дотримується основних прав у дусі Конвенції і згідно ст. F Угоди про Європейський Союз підтри­мує їх засобами, необхідними для досягнення цілей Конвенції. Після ратифікації Амстердамської угоди, згідно з новою ст. F1 Угоди про Європейський Союз, ЄС матиме можливість припинити права член­ства держави, яка належить до ЄС, якщо ця держава систематично і глибоко порушує прийняте положення. Спільна зовнішня політика і

280

політика безпеки Євросоюзу (ст. J1, положення 2 Угоди про ЄС) також повинна сприяти розвитку і дотриманню цих положень. Ще однією засадою політики прав людини ЄС є передусім Спільна декларація Європейського Парламенту (ЄП), Ради Європейського Союзу (РЄС) і Європейської Комісії з дотримання прав людини і основних свобод (1977 p.), а також Спільна декларація проти расизму і національної ворожнечі (1986 p.). Європейський трибунал керується у прийнятті своїх рішень критеріями, згідно з якими має намір гарантувати охорону прав людини на рівні Європейського Союзу.

Однак найважливішою наддержавною правовою інституцією, яка служить забезпеченню прав людини в Європі, залишається вже зга­дана конвенція Ради Європи. Доповнюючи її, Європейська рамкова конвенція з питань охорони національних меншин набула чинності у листопаді 1997 р. Окрім того, все більшого значення для політики прав людини у цілій Європі набувають також норми та інструменти процесу захисту прав людини (ОБСЄ). У 1989 р. у Відні країни ОБСЄ (тоді ця організація ще називалася КБСЄ) встановили триступеневий механізм перевірки договорів ОБСЄ, пов'язаних із правами людини. Цей механізм охоплює обов'язок інформування, білатеральні зустрічі з метою з'ясування та розв'язання проблем, а також право держав-членів на представлення проблем, пов'язаних з правами людини на конференціях ОБСЄ. В центрі уваги перебуваються інформативність і прозорість, які, однак, у внутрішньодержавних конфліктах є засобами малоефективними.

Роль окремих органів ЄС у реалізації політики прав людини.

На практиці органи ЄС проводять внутрішню політику прав люди­ни в межах, визначених Угодою про Євросоюз та зовнішню - щодо третіх держав з метою вироблення позиції Спільноти та її спільної репрезентації.

Європейський Парламент має дорадчі та контрольні повноваження, приймає петиції від громадян ЄС; починаючи з 1983 р. регулярно готує рапорти і приймає резолюції та рішення, що стосуються проблематики прав людини; а також активно користується своїм правом на усні та письмові звернення до представників Комісії і Президії. Проблеми прав людини є головною сферою діяльності Європейського Парла­менту. У Декларації прав людини та основних свобод 1989 р. депутати

281

підтвердили свою готовність створення на рівні Спільноти правового інструменту, який був би гарантом дотримання прав людини.

Рада Європейського Союзу щороку готує для Європейського Пар­ламенту меморандум про діяльність Євросоюзу у галузі прав людини. Передусім Рада підтверджує санкції, які застосовують ЄС і його дер-жави-члени, звертаючи особливу увагу на діяльність третіх держав, яка призводить до порушення прав людини. Укладаючи договори з третіми державами, ЄС намагається включити до них положення про дотримання демократії та прав людини.

Оскільки Європейська Спільнота і Рада Європи створювалися паралельно, внаслідок комплементарного розмежування функцій, Європейська Спільнота не виробила власного режиму захисту прав людини. Спільнота, а сьогодні вже Європейський Союз проводять єдину політику прав людини щодо третіх держав. Діяльність спрямо­вана на дотримання прав людини у світі, є елементом її політичного суверенітету. Рада Європи суттєво розширила межі Конвенції прав людини та основних свобод, в основному за рахунок прийняття до своїх лав держав Центральної та Східної Європи, але й зіткнулася із негативним закидом «розмивання» своїх принципів. У 1998 р. створено інститут речника громадянських прав, діяльність якого спрямована на дотримання прав людини у членських державах. Завдяки цілісній стратегії Євросоюзу боротьби проти расизму і національної ворожнечі збереження прав людини у межах спільноти стало складовою євро­пейської свідомості. Втілення в життя спільних принципів демократії, прав людини і правомірності й надалі залишатиметься важливою про­блемою міжнародних відносин.

Запитання і завдання:

1. Які основні документи, визначають принцип забезпечення і охорони прав людини?

2. Назвіть основні права та свободи людини.

3. Яку роль відіграє окрема держава у міжнародній співпраці в галузі забезпечення та охорони прав людини?

4. Розмежуйте значення термінів «права» та «свободи» людини.

282

2.19. СІМЕЙНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Поняття сімейної політики. Під поняттям «сімейна політика» розумі­ють сукупність правових норм, заходів і засобів, які використовує держава та інші інституції з метою створення відповідних умов для функціону­вання сім'ї, а саме - для її створення, нормального розвитку та реалізації нею усіх суспільно важливих функцій. Термін «сімейна політика» вперше було вжито у 40-х роках минулого століття під час європейської дискусії про формування соціальної політики щодо сім'ї та дітей.

Сімейна політика спрямована, насамперед, на допомогу та за­хист сімей, у яких є діти. Залежно від визначених цілей, її об'єктами можуть бути як усі сім'ї з дітьми, так, зокрема, і визначені категорії сімей (наприклад, малозабезпечені, багатодітні, неповні сім'ї, сім'ї із суспільною патологією).

Роль держави в Європі як при визначенні цілей сімейної політики ЄС, так і в реалізації практичних заходів у цій сфері залишається тра­диційно сильною. Відтак дефініція сім'ї повинна охоплювати все роз­маїття типів, структур, ролей і відносин, які включають щонайменше одну дорослу особу і одну дитину (сімейна пара з дітьми, батьки та діти (конкубінат), один з батьків з дітьми тощо). Загалом сімейна політика стосується усіх сімей держав-членів ЄС. її загальні положення містять також конкретні завдання, пов'язані з наданням допомоги сім'ям, які опинилися у складній життєвій ситуації. Реалізація сімейної політики в окремих державах ЄС характеризується неоднорідністю. Різними є, передусім, розміри допомоги, що надається, та коло її безпосередніх Цільових груп, а відтак, відрізняється процес формування суспільної філософії з питань сім'ї.

283

Міжнародно-правові основи сімейної політики. У міжнародному праві проблеми, що стосуються розвитку та захисту сім'ї, регулює низка документів:

• документи ООН (наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 p., Декларація прав дитини і Конвенція про права дитини Гене­ральної Асамблеї ООН 1989 p.; Віденська декларація і програма дій, затверджені Всесвітньою конференцією прав людини, 1993 p.; Про­грама дій Міжнародної конференції з питань населення та розвитку, Каїр, 1994 p.; Копенгагенська декларація та програма дій, прийняті на Всесвітній асамблеї суспільного розвитку 1995 p.);

• документи Міжнародної організації праці (наприклад, конвенція № 103 1952 p., яка стосується охорони материнства);

• документи Ради Європи (Конвенція про захист прав людини та основних свобод, 1953 p., Європейська соціальна хартія, 1961 p.).

Держави, у тому числі члени ЄС, які ратифікують ці документи, беруть на себе зобов'язання впроваджувати їх положення у свою вну­трішню правову практику.

Коротка історія становлення і розвитку сімейної політики.

Перші заходи в Європі на кшталт «сімейної політики» проводи­лися ще на зламі ХІХ-ХХ ст. у Франції та Швеції. Зростання за­цікавлення проблематикою сім'ї визначали два основні чинники: демографічний (низькі показники народжуваності) та економічний (малі заробітки). Отже, ранній етап у розвитку сімейної політики характеризувався зосередженням переважно на вирішенні проблем, пов'язаних з низьким природним приростом населення та вбогістю. Перші практичні заходи полягали у наданні окремим працівникам із низькою заробітною платнею, які мали дітей, грошової допомоги (більш широкомасштабно соціальну допомогу сім'ям було запро­ваджено після Другої світової війни). Впродовж XX ст. сімейна політика пройшла багато етапів, які й надалі безпосередньо були пов'язані із проблемами згладжування нерівностей у доходах. Однак поступово європейська сімейна політика почала набувати універ­сальних ознак, що проявлялося у:

а) поширенні системи надання допомоги на різні сфери діяльнос­ті - виховання, охорону здоров'я, житлові умови, працевлаштування, соціальні послуги, трансфер доходів (60-ті роки);

284

б) спрямованості сімейної політики на вирішення проблем, пов'язаних зі змінами у моделі, структурі сім'ї та новим розподілом ролей у ній (70-ті роки);

в) підкресленні впливу на функціонування як самої сім'ї, так і її окремих членів, суспільства, у якому вона живе, економічних, полі­тичних, культурних, релігійних умов тощо (наступні декади XX ст.).

В ЄС за окреслення завдань, реалізацію та фінансування сімейної політики відповідає держава. Вона є найважливішим, але не єдиним, суб'єктом сімейної політики. Держава делегує частину своїх завдань і повноважень іншим суб'єктам, до яких належать неурядові організації, профспілки, організації працедавців, церква та ін.

Типи сімейної політики.

Можна виокремити такі типи сімейної політики:

• безпосередній (explicite), завдання і заходи політики якого чітко окреслені і викладені в програмах. Основний задум такої політики полягає у досягненні визначених цілей, які стосуються сім'ї як ціліс­ності чи окремих осіб, що є її членами. Вона охоплює демографічну політику, соціальні послуги, пов'язані з опікою та вихованням дітей; допомогу для працюючих батьків; охорону здоров'я матері та дитини та ін. У державах, які реалізують безпосередню сімейну політику, в уряді часто створюються спеціальні інституції, завданням яких є ко­ординація визначеної діяльності на благо сім'ї;

• опосередкований (implicite) - її творять заходи, що проводяться в межах інших сфер політики держави, і реалізують цілі, не пов'язані безпосередньо з сім'єю, але такі, що спричиняють значні консеквенції для функціонування сім'ї. Це може бути, наприклад, політика боротьби із безробіттям, податкова політика тощо.

Інструменти реалізації сімейної політики. Держава володіє ін­струментами, завдяки яким надає підтримку сім'ї. Вони різноманітні і залежать від прийнятої моделі сімейної політики та історичних осо­бливостей розвитку кожної держави. До найважливіших інструментів сімейної політики можна віднести:

а) правові норми (регулюють стосунки у сім'ї, її відносини з держа­вою та іншими інституціями, окреслюють умови та принципи надання Допомоги сім'ям);

285

б) матеріальну допомогу (наприклад, соціальна допомога сім'ям -найпопулярніша та основна допомога, яка часто охоплює також надан­ня інших послуг: допомога матерям, виплата стипендій, пенсій);

в) гуманітарну допомогу (наприклад, безпосередня допомога - одяг, талони на харчування, продовольчі товари, паливо для побутових по­треб та ін.);

г) безпосередні послуги (наприклад, відповідними інституціями з метою сприяння реалізації сім'єю безпосередніх функцій - дитячі ясла, дошкільні заклади, групи подовженого дня).

Сімейна політика країн ЄС досить різноманітна. В деяких із них за­гальні принципи сімейної політики закріплено на законодавчому рівні (Франція), в інших - вона активно втілюється без чіткої формалізації (Німеччина, Швеція). Одні країни підтримують усі типи сімей неза­лежно від їх соціального становища (Фінляндія, Данія), інші - лише найменш соціально захищені.

Спільним для всіх держав Європейського Союзу є факт визнання сім'ї найважливішим соціальним інститутом. Заходи для підтримки сімей з дітьми проводяться більшою чи меншою мірою в кожній кра­їні. Загалом у ЄС в останні роки спостерігається розширення й удо­сконалення державної політики допомоги сім'ям з дітьми. З 1989 р. існує Європейський центр з вивчення сімейної політики (European Observatory on National Family Policies), що відслідковує й аналізує зміни форм, функцій і статусу сім'ї в кожній із країн-членів ЄС, оцінює і поширює інформацію про зміни в сімейній політиці, вивчає вплив інших форм державної політики і структурних змін на життя сім'ї. Центр фінансується ЄС.

У багатьох державах Європейського Союзу інструменти «сімейної політики» виходять за межі норм, визначених в актах міжнародного права. За обсягом ресурсів, що спрямовуються на безпосередню до­помогу сім'ям, список очолюють країни Північної Європи (Швеція, Данія, Фінляндія) - вони витрачають на сімейну політику понад 4% ВВП (1995). Завершують список країни Південної Європи, де систе­ми соціального захисту сімей створені відносно недавно і витрати на сімейну політику становлять від 0,2% у Греції до 1,1% у Португалії. Іспанія й Італія витрачають, відповідно, 0,4 і 0,8% ВВП. Витрати біль­шості інших європейських країн лежать у межах від 2 до 3 % ВВП (Франція - 2,6%, Німеччина - 2,1%).

286

Світовим лідером за показниками добробуту сімей є Швеція, при­чому «материнські» сім'ї користуються особливими перевагами. За­ходи сімейної політики спрямовані на те, щоб створити умови, що дозволяють батькам і дітям обирати «стиль життя». Позашлюбна на­роджуваність - 49%. Частка неповних родин - 30% (включаючи 11% родин, де батько і мати живуть у консенсуальному шлюбі). Самотнім жінкам з дітьми держава виплачує підвищену допомогу на дітей, не­залежно від того, чи одержує вона аліменти від батька. Сімейна допо­мога виплачується на всіх дітей до досягнення дитиною 16 років (і до 19 років, якщо вчиться). Більшість дітей відвідують дитячі установи. Оплата їх досить висока, але сім'ї звичайно оплачують у середньому 10%, а решта розподіляється між бюджетом місцевих органів влади і держбюджетом.

Сімейна політика Франції передбачає державне втручання в процес відтворення населення і системою сімейної допомоги та пільг стиму­лює народжуваність, надає допомогу всім сім'ям з дітьми. Позашлюб­ні відносини, відповідно до цивільного кодексу держави, визнаються законними. Самотні батьки (у 99% випадків - це жінки) одержують спеціальну допомогу, але серед них не тільки матері-одиначки, але і вдови й опікуни дітей-сиріт. За кількістю дітей, що відвідують дитячі дошкільні установи, Франція посідає перше місце серед країн Західної Європи.

В окремих державах громадськість виступає за скасування збільше­ної (або додаткової) допомоги самотнім матерям, що «нібито заохочує їх не реєструвати шлюб».

Уряд Великобританії визнає дітонародження приватною справою своїх громадян й власне сімейної політики не проводить. Позашлюбні діти залишаються під одноосібною опікою матері. Для малозабезпе­чених сімей допомога призначається з місцевих бюджетів і пожертв. Незалежно від шлюбного статусу матері їй виплачується сімейна допомога на дітей віком до 16 років, а якщо дитина вчиться - до 19 років. Діти відвідують державні або приватні дошкільні установи безкоштовно, але якщо вони платні, то кошти на перебування в них Дитини одержують тільки самотні батьки. На думку уряду, жінці варто поєднувати роботу і догляд за дітьми шляхом переходу на неповний ро­бочий день, використовуючи гнучкий графік або перериваючи роботу на тривалий період за сімейними обставинами із правом повернення

287

на колишнє або аналогічне місце праці. В усіх без винятку країнах ЄС заборонене звільнення вагітної жінки, а її місце праці на період декретної відпустки (а в низці держав - і на довше) зберігається.

Спостерігаються певні розходження між країнами щодо викорис­тання різних інструментів сімейної політики. Так, у Франції 86% допомоги сім'ям виплачуються в грошовому еквіваленті, і за цим показником вона йде слідом за Ірландією, але випереджає Австрію, Великобританію й Іспанію. У державах Північної Європи (насампе­ред, у Данії, Швеції і Фінляндії) та деяких країнах Південної Європи (Італії і Португалії), а також у Німеччині більше третини витрат йде на допомогу сім'ям у натуральній формі.

Значні розходження є й у правилах призначення допомоги. Фран­ція - єдина країна Європейського Союзу, де не призначається допомога на першу дитину. У сімох країнах збільшується розмір допомоги ро­динам із трьома і більше дітьми. У п'ятьох країнах виплати зростають разом з віком дітей, а в Данії, навпаки, зменшуються. Тільки в двох країнах - Іспанії і Греції - допомога сім'ям обкладається податком. Ще одне розходження стосується вікової межі виплат. Вікова межа надання допомоги на дітей коливається від 14 до 19 років, але в деяких країнах, якщо дитина вчиться, але при цьому не одержує стипендію, допомогу можуть надавати і до 27 років (Австрія). Щодо цього пункту Франція, Великобританія й Ірландія проводять найбільш обмежувальну полі­тику, тоді як у Швеції і Нідерландах спеціальні виплати для дітей, що навчаються, виходять за межі сімейної допомоги.

Загалом, на сучасному етапі на сімейну політику ЄС та засоби й методи діяльності, які вона застосовує, суттєво впливають демогра­фічні процеси. До уваги беруться такі показники: середня тривалість життя, зниження показників укладання шлюбів, зменшення показника народжуваності, вік матері при народженні першої дитини, зменшення кількості сімей, тенденції до збільшення народжуваності дітей поза шлюбом, зростання кількості неповних сімей. Одним з найважливіших чинників, які негативно впливають на структуру сім'ї, є безробіття (воно спричиняє укладання шлюбу у значно пізнішому віці і зростання кількості неформальних зв'язків. Натомість у вже існуючих сім'ях без­робіття утруднює виконання сім'єю її основних фукнцій, насамперед, економічних).

288

Основні ознаки моделі сімейної політики ЄС. Сімейну політику в державах ЄС визначають наступні ознаки:

1) визнання рівності прав та обов'язків жінок і чоловіків у сімей­ному, професійному та суспільному житті;

2) визнання прав обох членів подружжя у прийнятті рішення щодо кількості дітей у сім'ї та акцептації різних форм подружніх та сімей­них зв'язків;

3) декларування рівномірного розподілу обов'язків з опіки та ви­ховання дітей між жінками, чоловіками, працедавцями і суспільством загалом.

Виходячи з цього, можна говорити про дві опори європейської сімейної політики:

• усвідомлення значення сім'ї у всебічному розвитку та поступаль­ному русі суспільства;

• необхідність інвестування у молоде покоління, котре є однією з основних передумов економічного росту держави.

Зосередження уваги на важливій ролі молоді у розвитку суспільства й визнання захисту дитини пріоритетним напрямом сімейної політи­ки безпосередньо пов'язане із демографічними процесами (особливо проблемою старіння суспільства), які відбуваються в Європі. Тому держава надає підтримку зусиллям батьків у цьому напрямі, розвива­ючи мережу соціальних послуг, особливо у сфері опіки над дитиною, вдосконалюючи систему соціального страхування, уможливлюючи виконання їхніх професійних обов'язків у неповний робочий день. Значний акцент зроблено на гарантуванні рівності шансів. Досягнення цього можливе через розвиток освіти, надання фінансової допомоги для учнів і студентів, забезпечення високої якості медичного обслуго­вування і створення умов для участі молоді у культурній, мистецькій, рекреаційній діяльності.

Усі країни Європейського Союзу виплачують сімейну допомогу на дітей: у деяких з них виплати залежать від доходу сім'ї, в інших - нічим не обумовлені. Загальні положення визначаються законодавством та соціально-економічним положенням і можливостями кожної держави зокрема.

Грошова чи гуманітарна допомога, податкові пільги і послуги, що покликані зменшити витрати батьків на виховання дітей, становлять так званий пакет дитячої допомоги. Такий «пакет» існує у всіх країнах

289

ЄС і показує, якою мірою суспільство розділяє з родиною відповідаль­ність за виховання дітей.

Обсяг «пакета дитячої допомоги» визначений (на підставі купі­вельної спроможності) позитивною різницею між чистим доходом бездітної подружньої пари і пари з дітьми за однакового заробітку. Сукупний чистий дохід сім'ї зростає за рахунок зниження сімейних податків і внесків, а також одержання сім'ями з дітьми безпосередньої допомоги та пільг. Він знижується в результаті додаткових витрат на виховання дітей (медичне обслуговування, догляд за маленькими ді­тьми, дошкільне виховання, навчання в школі та ін.).

Багато держав ЄС надають сім'ям з дітьми податкові пільги, що іноді становлять значну частину усього «пакета». Природа податкових знижок така, що їхній розмір збільшується із зростанням заробітної плати, а отже, і зростання податку. Тому для сімей з низькими доходами вони не мають великого значення. Сім'ям із середніми та високими доходами близько третини держав ЄС надають допомогу шляхом по­даткових знижок, причому в Люксембурзі та Франції у такий спосіб надходить основна частина допомоги сім'ям.

Усі країни Європейського Союзу, за винятком Греції, Іспанії та Італії, мають систему універсальної дитячої або сімейної допомоги, що виплачується незалежно від доходів сім'ї. У Франції, Ірландії, Португалії і Великобританії малозабезпеченим сім'ям виплачується ще додаткова допомога, що залежить від розміру заробітку батьків. Система допомоги на дітей у Греції, Іспанії та Італії ґрунтується на обліку доходу сім'ї: держава допомагає тільки тим, хто, на її думку, цього найбільше потребує.

В усіх країнах ЄС, окрім Німеччини і Великобританії, сім'ї повинні вносити визначену, хоч і невелику, плату за послуги охорони здоров'я. В Ірландії і Нідерландах малозабезпечені сім'ї звільняються від такої оплати.

У деяких державах Європейського Союзу сім'ї оплачують витрати, пов'язані з відвідуванням державної школи (підручники, канцелярське приладдя, обладнання, шкільне харчування тощо), які є особливо висо­кими в Греції. Фінляндія і Швеція надає безкоштовне харчування всім школярам без винятку, а Франція - тільки малозабезпеченим. У Данії, Німеччині, Нідерландах та Австрії розмір «пакета дитячої допомоги» не залежить від рівня доходів і кількості працюючих у сім'ї.

290