В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор
| Вид материала | Документы |
- Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
- Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
- Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту, 32853.41kb.
- Національна юридична академія України, 6335.29kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
- Ю. М. Грошовий, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор,, 4780.01kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
- В. О. Серьогін державне будівництво, 11391.98kb.
- В. О. Серьогін державне будівництво, 11412.44kb.
Починаючи з 1 січня 1994 р. правила конкуренції Європейського Союзу поширюються на весь Європейський економічний простір. Ст. 85 та 86 Договору про ЄЕС (колись ст. 81 та 82 Договору про ЄЕС), які забороняють укладання угод та зловживання домінантним становищем, зараз застосовуються в Норвегії, Ісландії та Ліхтенштейні і відповідають ст. 53 та 54 Договору про ЄЕП. Європейські угоди, укладені країнами Центрально-Східної Європи, містять правила конкуренції, які і є тими правилами, які передбачаються Договором про ЄС. Менш строгі правила конкуренції містяться в угодах про співробітництво, укладених з колишніми республіками Радянського Союзу. Угода між Європейським Союзом та урядом Сполучених Штатів Америки передбачає умови співпраці та координації діяльності органів влади двох сторін для боротьби з анти-конкуренційними явищами глобального масштабу.
Запитання і завдання:
1. Що таке політика конкуренції?
2. Якими є правила конкуренції?
3. До компетенції яких органів ЄС належить політика конкуренції?
4. Окресліть взаємозв'язок політики конкуренції та державної допомоги.
5. Опишіть два рівні права конкуренції.
219
2.8. ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Сутність та правова основа валютної політики ЄС. Усвідомлення необхідності ефективної валютної співпраці усіх країн-членів Співтовариства прийшло ще в 70-х pp. минулого століття. Створення 1979 р. Європейської валютної системи, що стала міцною опорою стабілізації валютних курсів і визначила своєю метою поступову конвергенцію економічного розвитку в країнах-членах, безумовно стало важливою віхою на шляху до валютного союзу. Проте дуже швидко стало зрозумілим, що до здійснення цього задуму веде довгий і важкий шлях. Однак міжнародна валютна криза початку 80-х pp. однозначно примусила країни-члени Спільноти зробити наступний крок у цьому напрямі.
Єдиний Європейський Акт (1980 р.) першочерговим завданням визначив завершення розбудови спільного ринку, але в його преамбулі зазначалося, що програмним є також поступове створення економічного і валютного союзу. На пропозицію тодішнього міністра закордонних справ Геншера, засідання Ради ЄС в Ганновері (1988 р.) прийняло рішення щодо створення комітету експертів, завданням якого було дослідити і запропонувати конкретні етапи становлення валютного союзу. Схвалена Радою ЄС в Мадриді (1989 p.), ця постанова стала початком першого етапу створення Економічного і валютного союзу (1 липня 1990 р.) з переходом до 2 етапу з 1997 р.
Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу затвердив наступні принципи економічної та валютної співпраці:
• незмінне встановлення валютних курсів;
• координація економічної політики країн-членів на внутрішньому ринку з наступним введенням єдиної валюти ЕКЮ;
220
• формулювання і запровадження єдиної валютної політики з метою досягнення стабільності цін.
Одночасно було прийнято низку протоколів, серед яких Протокол про статут Європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку, Протокол про статут Європейського валютного інституту, Протокол дій при надмірному дефіциті бюджету, Протокол про критерії конвергенції, Протокол про перехід до третьої стадії економічного і валютного союзу, окремі протоколи стосовно Данії, Великобританії і Північної Ірландії, Франції.
Реакція на такий рішучий крок в деяких країнах не обмежилася парламентськими дебатами про ратифікацію Маастрихтської угоди. Розгорнулася широка дискусія серед громадськості, що призвела навіть до певних змін в конституціях. Особливо гострою була реакція Німеччини, яка боялася, що німецька марка втратить керівне становище на європейському ринку капіталу і валютному ринку. Причому як прихильники, так і противники ідеї валютного союзу, схилялися до думки, що валютний союз є послідовним продовженням тенденцій, закладених в принципах спільного ринку, які підтримують зусилля щодо оптимізації економічного простору в Європі. Це, своєю чергою, допомагає раціоналізувати виробничі витрати європейських товаровиробників, сприяє досягненню ними світового технічного рівня, економії транспортних і комунікативних витрат, зменшенню ризику валютних втрат, спричинених зміною курсу тощо.
Основні етапи становлення економічно-валютного союзу. На
основі рішення Європейської Ради в Мадриді 26-27 червня 1989 p., всі країни-члени ЄС розпочали перший етап становлення економічно-валютного союзу 1 липня 1990 р. Його суть полягала в багатосторонньому контролі за виконанням короткотермінових і довготермінових національних економічних програм, причому Комісія мала право на моніторинг їхнього розвитку. Згодом Рада прийняла рекомендації, згідно з якими країни-члени Спільноти мали прийняти середньострокові програми конвергенції. З набуттям чинності Маастрихтської угоди, вироблено відповідні механізми контролю.
Другий етап розпочався за участі всіх членів ЄС 1 січня 1994 р. Його завданням стало створення необхідних інституційних і організаційних передумов ЕВС. Було створено Європейський валютний інститут із
221
садибою у Франкфурті-на-Майні, що став прообразом майбутнього Європейського центрального банку. Його завданням була координація національних валютних політик з метою підготовки інструментів для провадження майбутньої єдиної валютної політики Співтовариства на третьому етапі, підтримка і гармонізація правил збору, збереження та поширення статистичних даних, вироблення правил проведення операцій національними центральними банками в межах Європейської системи центральних банків, підвищення ефективності міжнародних платіжних відносин і контроль за технічною підготовкою банкнот спільної валюти. Практично, ця установа виконувала всі функції майбутнього Європейського центрального банку, за винятком вирішальної юрисдикції, яка залишалася у національних центральних банків.
З початком другого етапу набуло також чинності скасування всіх обмежень щодо вільного руху капіталу.
Відмінністю третього, завершального етапу, є необов'язкова присутність всіх членів ЄЄ. Він характеризується незворотністю терміну його відкриття і, згодом, незмінністю вступу тих країн-членів, які виконали відповідні умови. Жодна країна з тих, що не виконала передбачені умови, не може перешкодити перейти ЕВС до третього етапу. Цього також не можуть зробити Великобританія і Данія, які вже в Маастрихті не приєдналися до Протоколу про перехід до третього етапу економічного і валютного союзу і тому підписали з іншими країнами самостійні протоколи, згідно з якими вони самі визначать термін свого майбутнього вступу до третього етапу. Згодом до них приєдналася Швеція.
Основні критерії вступу країн до ЕВС. Перехід до третього етапу становлення економічно-валютного союзу і участь в ньому окремих країн передбачає виконання ними чотирьох критеріїв, визначених спеціальним протоколом, що є частиною Маастрихтської угоди. Отож
йдеться про:
1) досягнення високого рівня стабільності цін, що визначається через ступінь інфляції в максимально трьох країнах, які досягли попереднього року найкращих результатів; цей рівень не можна перевищувати більше, ніж на 1,54%. Проблематичне питання показника цін для порівняння було вирішено постановою Ради ЄС від 23.10.1995 р. про гармонізований індекс споживчих цін;
222
2) довготерміновий стабільний стан фінансів, які не повинні показувати надмірний дефіцит бюджету, що перевищив би 3% річного ВВП або 60% його вартості в загальному виразі;
3) дотримання нормального діапазону курсів валют в межах ЕВС протягом мінімум двох років, не допускаючи девальвації. Проте не було однозначно вирішено питання рівня цього діапазону: чи 2,25%, як передбачалося на початках, чи 15%, встановлені пізніше;
4) довготерміновий стабільний рівень відсоткової ставки.
Запровадження єдиної валюти - євро. Оскільки до кінця 1996 р. не була встановлена дата відкриття третього етапу ЕВС, цей перехід автоматично розпочався 1 січня 1999 р. Рада ЄС в Люксембурзі, підводячи підсумки 1997 p., постановила, що рішення про перелік країн, готових вступити у третій етап ЕВС, буде прийнято на її засіданні 2 травня 1998 р. Урядам країн-членів Спільноти було запропоновано подати звіти про виконання критеріїв. Далі Рада ЄС у складі міністрів економіки та фінансів прийняла кваліфікованю більшістю проект переліку учасників третього етапу ЕВС, при цьому країни, що проявили свою незацікавленість у вступі, тобто Великобританія, Данія і Швеція, участі в голосуванні не брали. Останнє слова належало Раді ЄС, котра знову ж таки, проголосувавши кваліфікованою більшістю, визначила 11 країн, спроможних розпочати третій етап ЕВС. Це були Бельгія, Фінляндія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Австрія та Іспанія. Тобто у цей список не ввійшла лише Греція. При завершальній оцінці переважили не стільки статистичні дані про виконання критеріїв конвергенції, скільки політична воля країн розпочати перехід на нову валюту достатньо енергійно.
На засіданні Ради ЄС в Мадриді (1995) було вирішено, що майбутня спільна валюта отримає назву «євро» і з 1 січня 1999 р. буде використовуватися для безготівкових операцій, а національні валюти залишаться паралельним законним платіжним засобом. Починаючи з 1 липня 2002 р. в обіг запроваджуватимуться банкноти і монети євро, а національні валюти перестануть існувати.
Для того, щоб євро могло стати справжнім, юридично законним платіжним засобом, що викликає до себе довіру, Комісія видала «Зелену книгу про практичні дії при запровадженні єдиної валюти», яка містить дефініцію нових міжнародних грошей, правові норми їх дено-
223
мінації, політичні аспекти введення спільної валюти, а також заходи, які повинні надати євро всі міжнародні гарантії і захист на території Союзу. Політичні кордони держав, які до тепер були також валютними кордонами, втрачають цю властивість і таким чином утворюється спільний валютний простір. Щодо економічного наповнення валютних параметрів, то гарантією цього не може стати жоден правовий документ, оскільки головну роль тут відіграє валютний ринок і ринок капіталу, вже достатньо повноцінно інтегровані в Європі.
Згідно з Зеленою книгою, запровадження євро насамперед стосується національних центральних банків, потім - банківської системи загалом, і врешті - безпосередньо громадян Союзу. Передусім це пов'язано з мінімізацією витрат на заміну валюти, тому Зелена книга визначає всі необхідні для цього заходи.
Запитання і завдання:
1. Яка правова база спільної валютної політики ЄС?
2. Якими є головні етапи становлення економічно-валютного союзу?
3. Перелічіть та охарактеризуйте основні критерії вступу країн до Економічно-валютного союзу.
4. У чому полягає особливіть запровадження єдиної валюти -євро?
224
2.9. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Сутність та основна мета соціальної політики ЄС. Соціальна політика стала результатом компромісу між двома найвизначнішими течіями в цій галузі. Було взято до уваги французьку концепцію, яка виходила з переконання, що більш розвинені соціальні системи створювали значні незручності в області конкуренції і впливали на подорожчання витрат виробництва. Саме тому Франція підтримувала широку гармонізацію внутрішньодержавних систем. Зате проти будь-якої гармонізації спочатку виступала Німеччина, вважаючи французький підхід однобічним, оскільки він враховував лише один з багатьох витратних факторів. Німецька сторона вважала соціальні витрати природніми і тому нейтральними з точки зору конкуренції. Компроміс між цими двома поглядами зафіксовано в постанові про соціальну політику і підтверджено створенням Європейського соціального фонду.
Основною метою цієї політики є вирівнювання життєвого рівня та умов праці в Співтоваристві за допомогою створення нового соціального законодавства для ефективного функціонування спільного ринку. Таким чином, соціальна політика є базою для двох областей права - трудового права і права соціального страхування. В області трудового права законодавство Спільноти відслідковує гармонізацію національних правових систем, тобто їх зближення, що базується на встановленні певних мінімальних стандартів для створення взаємовигідних умов праці та умов конкуренції як необхідної передумови економічної концепції спільного ринку. Щодо права соціального страхування (забезпечення), то воно визначає для себе інші пріорітети. Зокрема,
225
першочерговим його завданням є координація внутрішньодержавних систем, тобто їх паралельне безконфліктне функціонування. Мета координації полягає в тому, щоб забезпечити вільний рух працівників і створення спільного ринку праці.
Історія становлення та правова база соціальної політики ЄС.
Історію європейської соціальної політики, соціального права і європейського трудового права можна поділити на чотири основні фази:
1. Початок 50-х pp. - 60-ті pp. XX ст. Діяльність в цій області дуже обмежена. Наприкінці 60-х pp. соціальна політика вперше на ко-мунітарному рівні виходить за межі економічної політики;
2. Жовтень 1972 р. На Паризькій зустрічі на найвищому рівні ця тенденція закріплюється і розпочинається друга фаза розвитку соціальної політики;
3. Третя фаза розпочалася з прийняттям Єдиного європейського акту 1986 p., що став основою комунітарної Хартії основних соціальних прав працівників і сприяв створенню спеціальної програми Комісії в цій галузі. Третя фаза завершилася підписанням Протоколу про соціальну політику та Угоди про соціальну політику.
4. Четверта фаза - це остаточна комунітаризація змісту Протоколу і Угоди та подальший прогрес у розвитку соціальної політики. Комунітарна Хартія підкреслює необхідність виваженого розвитку економічної та соціальної інтеграції. Першочерговими завданнями вона вважає підтримку зайнятості населення і боротьбу з безробіттям, а також цілу низку інших проблем, зокрема, вільний рух працівників, оплату праці, поліпшення життєвих умов і умов праці, соціальний захист, професійну освіту тощо. Хартія зобов'язує країни-члени Спільноти гарантувати населенню основні права, викладені в Комунітарній хартії.
Маастрихтський договір надав нового поштовху розвитку соціальної політики, яка стала предметом важливих політичних дискусій, в процесі яких було досягнуто чимало компромісних рішень. Було підписано Протокол до цієї Угоди між усіма членами ЄС, за винятком Великобританії, що мав на меті пришвидшити шлях до інтеграції у формі соціального союзу. Угода визначила п'ять основних сфер дії:
• Поліпшення життєвого середовища;
• Поліпшення умов праці;
226
• Консультації працівників;
• Рівноправність чоловіків і жінок;
• Працевлаштування осіб, що втратили роботу.
Інші сфери охоплюють соціальне забезпечення і соціальний захист працівників, захист прав працівників після припинення дії трудової угоди, умови працевлаштування громадян третіх країн, фінансову підтримку при безробітті. Однак в Маастрихті не вдалося усунути всі суперечності, що призвело до існування подвійного правового режиму, тобто подвійної стратегії країн-членів. Лише з підписанням Амстердамського договору соціальна політика стала складовою Договору про ЄС. Посприяла цьому також Біла книга європейської соціальної політики (1994 р.), в якій розставлені нові акценти та визначені нові цілі європейської соціальної політики, зокрема, підкреслена необхідність не допускати обмеження захисту трудового права в інтересах єдиного внутрішнього ринку, необхідність утримання європейської моделі життєвого рівня та його пристосування до нових суспільних стосунків і вимог соціальної інтеграції. Ця Біла книга доповнює Білу книгу 1993 р. про зростання конкурентноспроможності і зайнятості.
Інструмент соціальної політики ЄС. Європейський соціальний фонд створено понад 40 років тому для вирішення умов зайнятості населення, розміщення робочої сили на спільному ринку, поліпшення життєвого рівня. Європейський соціальний фонд не має на меті інвестиції у створення нових місць праці, як це робить Регіональний фонд. Він надає підтримку країнам з особливо високим рівнем безробіття або вирішенню певних галузевих проблем. Інвестиції цього фонду спрямовуються передусім у професійну освіту і перекваліфікацію.
Запитання і завдання:
1. Яка основна мета соціальної політики ЄС?
2. Охарактеризуйте історію становлення та правову базу соціальної політики Європейського Союзу.
3. Назвіть інструменти соціальної політики ЄС.
227
2.10. ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У ГАЛУЗІ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧА
Поняття та сутність «політики ЄС у галузі захисту прав споживача». Ця політика спрямована на захист прав людей, які не займаються підприємницькою діяльністю, а лише, купуючи товар або послуги, задовільняють власні чи родинні потреби. Споживачем є, наприклад, турист, що уклав угоду з туристичною фірмою, чи покупець - тобто фізична особа, яка, згідно з Брюссельскою угодою, може вимагати відповідальності за заподіяну шкоду чи втрати від виробника товару або того, хто надає послуги.
Захист прав споживача - це комплексне поняття. Чинні угоди встановлюють правила виробництва, продажу, але не існує правил споживання. Споживач ніколи не був предметом зацікавлення для законотворців. Поняття «споживач» в європейському праві існувало лише у вигляді пасивного елемента ринку. Проте створення спільного ринку щораз нагальніше вимагає визнати необхідність надання категорії захисту прав споживача особливої уваги. Одна з причин - створення єдиних умов і усунення перешкод внутрішнього ринку, тобто європейське узгодження прав споживача продиктовано необхідністю гармонізації внутрішніх правил країн-членів Співтовариства задля нормального функціонування спільного ринку, в інтересах якого слід створити стандартні умови, зокрема, для технічної, гігієнічної безпеки споживача. Саме для цього необхідне об'єднання правил виробництва та розповсюдження товарів та послуг окремих країн.
Основні угоди завжди були зорієнтовані на виробництво і пропозицію товару, акцентувалися передусім економічні фактори, спрямовані
228
на досягнення успіху виробників і забезпечення їм кращих умов виробництва і збуту продукції. Саме за таких умов починав створюватися спільний ринок. Основні свободи означали передусім право виходу на ринок. Безумовно, це також сприяє зростанню якісних показників життєвого рівня, у тому числі потреб споживача. Однак класичні принципи європейської економічної інтеграції означали, що задоволення потреб споживача та якість життя мали стати якимось самочинним результатом основних прав і свобод. Різниця в підходах до розуміння прав споживача в різних країнах почала бути перешкодою для спільного ринку та конкуренції.
Коротка історія становлення політики ЄС у галузі захисту прав споживача. Ідея про надання підтримки споживачеві та захист його інтересів вперше з'явилася на Паризькій зустрічі керівників держав і урядів 1972 p., а вже 1973 р. в Комісії ЄС було створено відділ із захисту навколишнього середовища та захисту прав споживача, який згодом реорганізували, і з 1989 р. існує окремий відділ захисту прав споживача. У 1973 р. Комісія вперше скликала консультаційну раду з проблем споживача, що складалася з 39 представників. Комісія двома своїми програмами (1975 і 1981 pp.) встановила каталог прав споживача і висунула вимогу внесення п'яти основних прав споживача в європейське право. Отож, основними є:
1. право на охорону здоров'я і безпеки;
2. право на охорону економічних інтересів;
3. право на відшкодування збитків;
4. право на інформацію та освіту;
5. право на судовий процес.
Такий підхід базується на розумінні того, що одним з основних завдань виробництва та економічних інтересів є задоволення інтересів споживача.
Інструменти політики ЄС у галузі захисту прав споживача.
1975 р. було видано проект першої програми захисту прав споживача. У 1982 р. було схвалено наступну п'ятилітню програму, а в 1989 р. Рада ЄС закликала подати проект третьої програми, яка набула форми трирічного плану. Ця програма передбачала різні заходи, зорієнтовані за чотирма напрямами:
229
1. Представництво споживача.
2. Інформація споживача.
3. Безпека споживача.
4. Захист споживача в угодах.
Поза тим питання захисту прав споживача входили в компетенцію окремих генеральних дирекцій внутрішнього ринку, конкуренції, соціального захисту, сільського господарства, охорони довкілля, фінансових і торгівельних інституцій.
Взаємозв'язок політики у галузі захисту прав споживача з іншими спільними політиками ЄС. Захист прав споживача стосується кожної з політик ЄС. Наприклад, у межах спільної сільськогосподарської політики затверджено низку заходів щодо захисту прав споживача, зокрема тих, що стосуються охорони здоров'я.
Охорона здоров 'я та безпека споживача. Комісією були затверджені інструкції щодо забезпечення належних умов захисту здоров'я, безпеки споживача, основаних на найновіших досягненнях науки. Йдеться, зокрема, про гігієну праці, профілактику професійних захворювань і травматизму на робочих місцях. Охорона здоров 'я предбачає також діяльність в галузі виробництва продуктів харчування та ліків, з одного боку, і безпеку споживача при застосуванні промислових виробів, - з іншого. Країни-члени Співтовариства можуть видавати внутрішньодержавні інструкції, але тільки за умови, що ЄС не видав власних. Проте в цій області не існує жодних законодавчих обмежень, навпаки, законодавці діють достатньо прагматично і видають інструкції, які слугують охороні інтересів споживача. Контроль же за продуктами і рішення про їх допуск на ринок, як правило, залишається в компетенції внутрішньодержавних органів тієї чи іншої країни-члена Спільноти.
Основна директива ЄС вимагає, щоб уся продукція Спільноти відповідала нормам безпеки. Країни-члени повинні здійснювати контроль над безпекою виробів і, в разі потреби, знімати продукцію з ринку. Щодо промислових, зокрема електроприладів, існує спеціальна постанова, яка вимагає дотримання спільних правил безпеки для всіх виробів, допущених на європейський ринок.