С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор

Вид материалаДокументы

Содержание


Денисенко М.П., Бреус С.В. Київський національний університет технологій та дизайну
Савченко І. Сучасні тенденції в формуванні інноваційної політики // .net/user/isavchenko/article/5654.aspx.
Іванова К.В. Технологічний інститут СНУ ім. В. Даля (м. Сєвєродонецьк)
Перспективи інноваційного розвитку національної економіки
Стратегія диференціювання пріоритетів щодо реалізації трансферного потенціалу інноваційного розвитку підприємства
Ефективне управління портфелем інноваційної продукції
Модели управления оптимизацией ассортиментного портфеля торгового предприятия
Азовський морський інститут
Основні критерії підвищеної ефективності прямих іноземних інвестицій в економіці, що розвивається
Сумський державний університет
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18




Денисенко М.П., Бреус С.В.

Київський національний університет технологій та дизайну

ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

Інноваційна політика є важливою частиною державної економічної політики, але разом з тим вона має самостійний характер і являється дієвим інструментом впливу держави на економіку країни.

В цілому інноваційна політика спрямована на створення сприятливих умов для: розвитку інноваційних процесів; концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку науки і техніки; мінімізації ризику приватних компаній у процесі розробки нової високотехнологічної продукції; складання комплексних прогнозів національного інноваційного розвитку; формування цільових науково-технічних програм; створення споживчого ринку для нововведень, скорочення витрат фірм, що здійснюють НДДКР; поширення науково-технічних знань як найважливішого економічного ресурсу.


Ще у 1977 р. спеціальна комісія сенату США зауважувала, що найближчим часом і у віддаленому майбутньому наука і технологія заслуговуватимуть на більшу увагу, ніж будь-який інший елемент національної політики або складова національних програм. У сучасному світі показники інноваційної діяльності стають вирішальними у визначенні економічного рівня держави. Провідні, промислово розвинені країни розробляють і здійснюють інноваційні програми у пріоритетних наукових і технологічних напрямах (біо- та нанотехнології, мікроелектроніки, комп’ютерних технологій, генної інженерії тощо), тобто у напрямах, які здатні забезпечити високі норми прибутку. На цій основі змінюється структура виробництва, безперервно збільшується обсяг і питома вага наукомісткої продукції. Все це перетворює інноваційний процес на головний фактор економічного зростання найбільш розвинених країн. Б. Санто наводить цікаві дані: 25 % приросту виробництва у розвинених країнах викликано прямими матеріальними інвестиціями капіталу, приблизно 35 % — підвищенням кваліфікації робочої сили і більш як 40 % економічного зростання цих країн є результатом використання наукових знахідок, винаходів, застосування технологічних інновацій [1].

За підрахунками експертів частка України в глобальному ринку наукомісткої продукції складає всього 0,1%, а США – 36%. В Китаї ще в 2007 році на XVII з’їзді Компартії було прийняте рішення про створення інноваційної держави [2].


Державна інноваційна політика повинна стати найважливішою підоймою діяльності, спрямованої на виведення економіки України з фінансово-економічної кризи. Головною метою такої політики є стратегічна орієнтація розвитку виробництва на впровадження досягнень науково-технічного прогресу, забезпечення соціально-економічних, організаційних і правових умов для постійного відтворення та ефективного використання науково-технічного потенціалу. Досвід переконливо свідчить, що значна частина науково-технічних інновацій пов'язана з інвестиційними товарами, які потребують капітальних витрат. Тому, якщо рівень нагромадження інвестицій у країни низький, то потенційні можливості розвитку науково-технічної сфери можуть бути втраченими. Цей аспект є актуальним для України. Основні причини кризи інвестування полягають в екстенсивному характері відтворення в минулому, відсутності економічного механізму стимулювання інноваційної активності промислових підприємств України, незначні обсяги інвестицій порівняно з потребами економіки, руйнівна сила інфляції [3].

В Україні ще не склався дієвий механізм інвестування масштабних технологічних змін. Державні науково-технічні програми часто не забезпечують кінцевих результатів. Міністерства та відомства обтяжені соціальною необхідністю підтримки традиційних виробництв, не мають достатніх коштів для інноваційних трансформацій своїх галузей. Недержавні комерційні структури ще не можуть здійснювати довгострокові проекти, які б забезпечували базові технологічні зміни. Іноземні інвестиції здебільшого спрямовані на підтримку виробництв, які мають короткострокову експортну перспективу [4]. Одним з ефективних заходів реалізації інноваційної політики має стати розробка стратегії десятирічного технологічного розвитку України з акцентом на активізацію інноваційної діяльності у базових наукомістких галузях економіки [5].

  1. Інвестознавство: Підручник. — 3-тє вид., допов. — К.: МАУП, 2004. — 480 с: // ссылка скрыта.
  2. Савченко І. Сучасні тенденції в формуванні інноваційної політики // .net/user/isavchenko/article/5654.aspx.

  3. Макаренко І. Проблеми інноваційної політики України в умовах реформування економіки // Економіст. - 2005. - №4 - С.40-42.
  4. Красноносова О.М. Проблеми матеріального стимулювання персоналу промислових підприємств // Фінанси України. - 2002. - № 10. - с. 48-52.
  5. ІІІ міжнародний форум "Сучасна інноваційна політика: стан, проблеми та перспективи розвитку" // ссылка скрыта.



Іванова К.В.

Технологічний інститут СНУ ім. В. Даля (м. Сєвєродонецьк)


Оцінка раціональності використання інформаційного ресурсу інноваційних потенціалів підприємств


Розвиток ринкових процесів у сучасній Україні потребує вдосконалення системи управління підприємствами і підвищення їх адаптаційних можливостей. Серед головних чинників розв’язання даної проблеми особливо виділяються питання оптимізації структури внутрішнього інформаційного середовища, яке безпосередньо впливає на стан інформаційного ресурсного елементу інноваційного потенціалу підприємств. Метою даного дослідження є розробка моделі оцінки раціональності використання інформаційного ресурсу підприємств на основі діагностики їх системи передачі інформації.

Аналіз публікацій з питань створення систем передачі інформації дозволив визначити, що останні пов’язуються із забезпеченням ефективності/результативності інформаційних потоків на підприємстві як відкритій системі. Фахівці з даних питань зосереджують основну увагу на дослідженнях кінцевого результату рухів внутрішньої та зовнішньої інформації [1, с. 22-41; 2, с. 27-32] або на оптимізації будь-яких витрат, пов’язаних з цим рухом [3, с. 10-12; 4, с. 45-48].

Розуміючи раціональність побудови системи передачі інформації як певне компромісне поєднання принципів мінімізації витрат та максимізації кінцевого результату, автором були відібрані та доповнені такі методики її діагностики:

1. Коефіцієнт функціональної ефективності організаційних комунікацій [5, с. 14]:




(1)


де Кі – експертні оцінки функціональної ефективності наявних організаційних комунікацій за чотирма критеріями: вертикальні й горизонтальні зв’язки, внутрішня та зовнішня взаємодія на підприємстві; ri – коефіцієнт значущості кожного і-го критерію.

2. Коефіцієнт інтеграції інформаційних підсистем (КІ) як співвідношення числа нормативних документів, переданих безпосередньо до підрозділів підприємства, та загальної кількості нормативних документів, розроблених керівництвом (розробка автора за [6, с. 569]).

3. Коефіцієнт перекриття інформаційних потоків (КП) у кожному підрозділі підприємства, розрахований як частка аудиторії, що отримує керівну інформацію з дублюючих джерел (розробка автора за [6, с. 569]).

Поєднання наведених методик дозволить сформувати графічну модель діагностики динаміки раціональності системи інформаційного обміну на підприємстві. Означена модель собою двомірну систему координат, за горизонтальною віссю якої відкладається оцінка стану цієї системи (), за вертикальною віссю – результативність її роботи (Кф.еф.).

Аналітичною моделлю діагностики раціональності побудованої інформаційної системи підприємства є співвідношення її результативності та стану:




(2)


Наведені моделі дозволятимуть:

1) досліджувати структуру і внутрішні передумови нарощування оперативної та стратегічної результативності руху інформації на підприємстві;

2) прогнозувати динаміку інформаційної системи за допомогою методів детермінованого факторного аналізу;

3) передбачати зміну ступеню раціональності сформованого інформаційного ресурсного елементу та його вплив на стан інноваційного потенціалу підприємств в цілому.

  1. Маркетинг інновацій і інновації в маркетингу: Монографія / За ред. д.е.н., професора С.М. Ілляшенка. – Суми: ВТД "Університетська книга", 2008. – 615 с.
  2. Соколова Л.В., Верясова А.Н. Классификация подходов к оценке эффективности маркетинга // Механізм регулювання економіки. – 2009. – № 3 (42). – Т. 2. – С. 27-32.
  3. Канафоцька Г.П. Інформацiйне забезпечення iнновацiйних процесiв в Українi // Науково-технiчна iнформацiя. – 2000. - № 1– С. 10-12.
  4. Сербина Г.М. Інформаційні технології та інноваційна модель розвитку економіки // Економіка та держава. – 2006. - № 1. – С. 45-48.
  5. Суровцева Е.С. Организационно-экономический механизм эффективного управления коммуникациями предприятия (на примере машиностроительной отрасли): Автореф.дис. к.э.н.: 08.00.05 / ГОУ ВПО «Кубанский государственный технологический университет» – Краснодар, 2008. – 24 с.
  6. Багиев Г.Л., Тарасевич В.М., Анн Х. Маркетинг: Учебник для вузов. 3-е изд. / Под общ. ред. Г.Л. Багиева. – СПб.: Питер, 2007. – 736 с.



Калініченко З.Д.

Донецький національній технічний університет


ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ


Протягом останнього десятиріччя орієнтири державної інноваційної політики визначено. Перший з них — високі технології. Саме вони здатні стати локомотивом нашої економіки, швидко створити високооплачувані робочі місця, забезпечити високі соціальні стандарти. Нам є що запропонувати світові в аерокосмічних, комунікаційних, енергетичних сферах. за­вдання — дати поштовх інноваціям, створити максимальний інвестиційний комфорт для всіх галузей.

Дослідженню шляхів і проблем інноваційного розвитку економіки присвячені наукові праці українських учених, таких як О.Амоша, Ю.Бажал, В.Геєць, М.Долішній, Ю.Макогон, В.Мапіцький, В.Соловйов, Л.Федулова. та інші. Серед головних методів реалізації інноваційного розвитку ними відзначені [1-4]:

- державна підтримка організацій різних форм власності (у період освоєння ними інновацій) за рахунок введення визначених податкових пільг, державних гарантій і кредитів;

- стимулювання інвесторів, що вкладають кошти в наукоємне, високотехнологічне виробництво;

- розвиток інфраструктури інноваційного процесу, включаючи сис­тему інформаційного забезпечення, фінансово-економічну систему, виробничо-технологічну підтримку, систему сертифікації та просуван­ня інновацій;

- формування інституціональних і законодавчих умов для позитив­них змін у інноваційній сфері.

З останніх публікацій відзначимо аналіз проблем та деяких шляхів інноваційного розвитку, висловлену необхідність введення об'єктивного аналізу ефективності інноваційної діяльності та контро­лю витрачених на неї коштів у практику та механізмів розвитку високотехнологічних виробництв та високих технологій.

Мета виконаного дослідження — вдосконалення методології інноваційної активності національної економіки, аналіз інноваційної активності промислових підприємств в Україні з використанням чинних показників та індикаторів та визначення завдань державної підтримки інноваційної активності для запровадження в су­часних умовах.

Розглянемо результати за окремими напрямками:

а) вдосконалення методології інноваційної активності економіки

Інноваційна активність національної економіки визначається результатами діяльності інноваційно-активних підприємств у промисло­вості, сфері послуг, сільському господарстві та інших галузях госпо­дарювання. Нині в українській статистиці є інформація тільки про ре­зультати аналізу інноваційної активності підприємств у промисловості.

Відзначимо, що головну роль у підвищенні інноваційної активності підприємств відіграють вибір і реалізація відповідної стратегії інно­ваційного розвитку підприємства, ступінь забезпеченості підприєм­ства тими чи іншими ресурсами в інноваційній сфері та якістю інно­ваційного менеджменту на самих підприємствах. Рівень інноваційної активності економіки країни обумовлений кількістю та питомою вагою інноваційно-активних підприємств, а також їхнім внеском у розвиток національної економіки, що безпосередньо пов'язані з ефективністю державної інноваційної політики і розвитком інноваційної інфраструк­тури в країні.

Як приклад країн, що демонструють високі темпи зростання інноваційної активності економіки, наведемо Ізраїль (населення 6,6 млн. чол.) та Ірландію (3,9 млн. чол.). Високі досягнення економіки Ірландії, про що свідчать обсяг екс­порту високотехнологічної продукції та висока частка високотехнологічної продукції в загальному обсязі екс­порту (41%), багато чим зумовлені стратегією країни у сфері вироб­ництва інформаційних технологій.

б) показники інноваційно активних промислових підприємств України

В Україні за офіційною статистикою фіксується зростання національного виробництва.

Вважаємо, що в пожвавлення економіки і збільшення ВВП значну частку внесли результати дії Законів України. До ухвалення законів для більшості підприємств типовими були низька або від'ємна рентабельність, низький рівень обігових коштів, відсутність замовлень та можливостей отримати кредити комерційних банків внаслідок низької ліквідності активів підприємств. Суттєву роль почав відігравати Закон України «Про спеціальний режим інвес­тиційної й інноваційної діяльності технологічних парків», що передбачає надання технопаркам суттєвих пільг з оподатковування інвестиційної та інноваційної діяльності.

Протягом 2008-2010 років збільшилися кількість і пито­ма вага підприємств, що експортують свою інноваційну продукцію — майже на 9% від загальної кількості інноваційно активних підприємств. Це досягнення пов'язується з такими факторами, як поліпшення менеджменту, підвищення кон­курентоспроможності та розширення асортименту продукції, що дозволило знайти споживачів на міжнародних ринках.

З метою одержання більш глибокої інформації про масштаби діяльності інноваційно активних підприємств з виготовлення та ре­алізації інноваційної продукції в національній економіці та оцінки ефективності витрат підприємств на інноваційну діяльність пропо­нуємо додаткові дві групи індикаторів.

До першої групи належать питома вага обсягу відвантаженої інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої промислової продукції, питома вага обсягу відвантаженої інноваційної продукції за межі України в загальному обсязі реалізованої промислової продукції, в загальному обсязі відвантаженої промислової продукції та в загаль­ному обсязі експорту товарів. Аналіз їх показує, що збільшення об­сягів відвантаженої інноваційної продукції у 2010 році, в тому числі за межі України, призвело до збільшення визначених індикаторів у 2010 році щодо 2009 року.

До другої групи належать питома вага витрат підприємств на інноваційну діяльність в загальному обсязі реалізованої промислової продукції, в загальному обсязі відвантаженої промислової продукції та в загальному обсязі відвантаженої інноваційної продукції, а також коефіцієнт використання витрат на інноваційну діяльність, що визна­чається як співвідношення обсягу відвантаженої інноваційної про­дукції і витрат на інноваційну діяльність показує, на скільки гривень відвантажується інноваційної продукції при витратах в одну гривню.

Для оцінки ефективності результатів інноваційної активності підприємств найважливіше значення має і коефіцієнт використання витрат підприємств на інноваційну діяльність, що визначається як співвідношення вартості обсягів відвантаженої інноваційної продукції і загальних обсягів витрат на інноваційну діяльність. Цей коефіцієнт по­казує, скільки гривень відвантаженої інноваційної продукції припадає на гривню витрат на інноваційну діяльність.

Загальний аналіз свідчить, що при успіхах економіки в досягненні макроекономічної стабілізації та зростанні промис­лового виробництва, в країні не були використані в повному обсязі на­явні можливості щодо концентрації на загальнодержавному рівні науково-технічних, фінансових та інших ресурсів для досягнення змін у структурі економіки за рахунок суттєвого збільшення виробництва технологічних інновацій та поліпшення якості економічного зростання. Цей висновок підтверджується також скромними показниками України ВВП на душу населення.

Для реалізації задач інноваційного розвитку мають бути створені. довгострокові механізми, що сприяли б значному підвищенню кількості та питомої ваги інноваційно активних підприємств у нашій країні в найближчі 6-3 років до 25-30%. Це відповідає дійсному рівню таких країн, як Португалія та Греція, і доведення цього показника в подальшому до 60-70%, що є типовим явищем для передових держав Євро­пейського Союзу.

в) завдання державної підтримки інноваційної активності економіки

Сьогодні для вирішення завдань уряду з поліпшення соціально-економічного становища в країні найбільш перспективним бачиться інноваційний розвиток економіки. Значний оптимізм щодо вибору саме такого напрямку економічного зростання створює Постанова КМ України, у якій затверджено розгорнутий план за­ходів для виконання Програми заходів впровадження інноваційної моделі, структурної перебудови національної економіки.

До позитивних результатів повинно призвести й здійснення кро­ків, спрямованих на послідовне інституціональне забезпечення інноваційного шляху розвитку економіки.

З огляду на те, що інноваційна ідея з самого початку націлена на комерційний результат, а доведення інновацій до робочої стадії вимагає солідних вкладень капіталу і пов'язане зі значними ризиками, має використовуватися широкий набір прямих і непрямих методів державної підтримки інноваційної активності підприємств і бізнесу відповідно до світової практики. Непряме стимулювання, що грунтується на наданні різних видів податкових пільг, вимагає значно менших бюджетних ви­трат і дозволяє охопити набагато більшу кількість інноваційних суб'єктів. Серед них найбільш ефективними є:

- надання податкових пільг з операцій, що пов'язані з оборотом науково-технічної продукції;

- протягом декількох років звільнення від податків на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

- надання дослідницького та інвестиційного податкового кредиту, тобто відстрочка податкових платежів у частині витрат із прибутку на інноваційні цілі;

- зменшення оподатковуваного прибутку на суму вартості приладів і устаткування, переданих ВНЗ, науково-дослідним та іншим інно­ваційно активним підприємствам;

- пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті вико­ристання патентів, ліцензій, ноу-хау та інших нематеріальних активів, що входять до складу інтелектуальної власності;

- зарахування частини прибутку інноваційно активних підприємств на спеціальні рахунки з наступним пільговим оподатковуванням у ви­падку використання на інноваційні цілі;

- зменшення податку на приріст інноваційних витрат тощо.

Має виконуватися також комплексна робота з розширення вико­ристання програмно-цільових методів управління соціально-еко­номічним розвитком; з удосконалення і поповнення законодавчої бази із необхідним акцентом на стимулюванні інновацій, особливо у високотехнологічному та наукоємному виробництві та підвищенні конку­рентоспроможності економіки; з підвищення загальної кількості та ефективності науково-виробничій діяльності малих та середніх інно­ваційних фірм; значного оновлення технологій. Ці заходи дозволять підвищити інноваційну активність національної економіки.

1. Розроблено напрями вдосконалення методології інноваційної активності економіки, що включають спостереження за інноваційно активними підприємствами в різних галузях господарювання, видозміни подачі окремих статистичних матеріалів, що стосуються інноваційної діяльності підприємств, організацію державного спостереження за інноваційною діяльністю підприємств у сфері послуг, введення додаткових індикаторів результативності інноваційної діяльності в економіці.

2. Розглянуто інноваційну активність промислових підприємств і їхній внесок в національну економіку. Показано, що при загальних успіхах у досягненні макроекономічної стабілізації і зростання ВВП змін за рахунок суттєвого збільшен­ня виробництва технологічних інновацій та поліпшення якості економічного зростання у структурі економіки не досягнуто. Це свідчить про недоліки в реалізації державної інноваційної політики і розвитку інноваційної інфраструктури в країні. Для підвищення об'єктивності оцінки інноваційної активності національної економіки запропоновано інформативні індикатори і проведено аналіз динаміки їх змін.

3. Показано, що для реалізації державної політики щодо поліпшення соціально-економічного стану в країні на основі інноваційної моделі розвитку економіки повинні широко використовуватися довгострокові механізми та інструменти державної підтримки, які б стимулювали підвищення інноваційної активності економіки.

  1. Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, держав­на політика./За ред. д-ра економ, наук., проф. Л.І.Федулової. — К.:Основа. 2005. — 552 с.
  2. Амоша 0. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення // Економіст. — 2005. — №6. — С. 28-32.
  3. Денисюк В А. Провідна та організаційна роль влади в інноваційному розвитку// Інтелектуальна власність. —2004. — №9. — С 7-12; №11— С. 3-13.
  4. Долішній М.І. Проблеми та перспективи забезпечення інноваційного розвитку національної економіки та її регіонів // Вісник Львівської комерційної академії. — Серія економічна. 18. Частина І. — Львів: Видавництво Львівської комерційної академії, 2005. — С. 3-6.
  5. Денисюк А. Високі технології та високонаукоемні галузі — ключові напрями в інноваційному розвитку// Економіст. — 2009. — №5. — С. 76-81.
  6. Наука та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб./Держкомсат. —К. 2009.— С. 360.
  7. Рижкова Ю.О. Інноваційна діяльність а українській еко­номіці //Статистика України. —2009. —№1. — С. 24-28



Карпіщенко О.О., Ілляшенко Т.О.

Сумський державний університет


особливості реалізації інноваційних проектів у сфері інформаційних технологій із залученням зовнішніх інвестицій


Реалії сьогодення свідчать про неухильне зростання бар’єрів входи на ринок практично в усіх галузях економіки. Користуючись монопольним чи олігопольним становищем, великі компанії та корпорації зводять нанівець спроби невеликих приватних фірм вийти на ринок з власним продуктом. Чи не єдиною галуззю, яка і досі залишає досить широке поле діяльності для новачків, залишається сфера інформаційних технологій. Проте і тут слід дуже виважено ставитися до вибору напрямку розробок, а також розробки бізнес-моделі. Досвід останніх років свідчить, що значних ринкових успіхів досягають саме ті компанії, які пропонують споживачу інноваційний продукт чи рішення. При цьому бажано, щоб продукт був принципово новим чи вирішував певну принципово нову задачу.

Розвиток інформаційно-технологічної бази сучасного суспільства за останнє десятиліття, спричинив різкий стрибок у розвитку комп’ютерної техніки, технології програмування та, як наслідок, появу нових засобів зв’язку та розвиток і застосування нових інформаційно-комунікаційних технологій. Ознакою сучасного суспільства стають мережі та мережні технології, які беруть свої витоки із процесів глобалізації: глобальні, локальні, корпоративні та інші - вони охопили і стали невід’ємною складовою у всіх сферах нашого життя.

Стосовно інноваційних розробок у сфері інформаційних технологій доцільно перелічити особливості, що виокремлюють їх з ряду інших, а саме такі:
  • успішність проекту інформаційного напряму залежить від правильності вибору ринкової ніші;
  • розробка повинна виконуватися у стислі терміни та доводитися під час тестового використання;
  • основною статтею витрат є заробітна плата розробників і керівника проекту;
  • якість продукту даного напряму залежить від рівня кваліфікації розробників та керівника проекту;
  • існує високий ризик несприйняття інновації ринком. Задля його уникнення слід застосовувати широку інформаційну підтримку починаючи зі стадії розробки.

Хоча інноваційні розробки у сфері інформаційних технологій є відносно дешевими ніж інновації у техніці та мають більш широке поле для пошуку ідей, для них так само гостро стоїть проблема фінансування. Фінансування інноваційних розробок виключно за власний кошт підприємства чи приватних осіб потребує жорсткої економії на всіх етапах проведення розробок і врешті решт може бути недостатнім для створення продукту, який можна комерціалізувати. Тобто розробники можуть залишитися з практично готовим продуктом, який ще не є товаром та без грошей.

Як вихід із подібної ситуації слід розглядати залучення у проект зовнішніх інвесторів. Які переваги це несе для проекту взагалі?
  • високу імовірність вірного вибору ринкової ніші, оскільки перед запуском проект ретельно перевіряється фахівцями інвестора на можливість та доцільність його реалізації;
  • можливість розробки повноцінного функціоналу програмного продукту чи сервісу, який би цілком відповідав початковому задуму завдяки наявності достатнього обсягу фінансування;
  • мотивування розробників до чіткого дотримання графіку виконання робіт завдяки додатковому зовнішньому контролю.

Недоліками залучення інвесторів є:
  • повна чи часткова втрата прав власності на готовий продукт або рішення;
  • втручання інвесторів у хід розробок;
  • можливість дострокового закриття проекту з причин, що не залежать від розробників.

Залучення зовнішнього фінансування потребує від розробника ретельної підготовки документації. Для передачі інвесторам готується інвестиційне обґрунтування проекту, яке містить такі складові:
  • опис проекту та бізнес-ідеї, на якій він ґрунтується;
  • перелік компетенцій виконавців робіт;
  • аналіз конкурентного середовища;
  • план маркетингу;
  • розрахунок обсягу інвестицій та строку окупності проекту;
  • аналіз ризиків по проекту.

Зі свого боку інвестор проводить ретельну перевірку фірми-кандидата: її фінансової стійкості, переліку і масштабів виконаних проектів.

Отже, залучення зовнішніх інвестицій для фінансування інноваційних розробок у сфері інформаційних технологій є дієвим інструментом розвитку фірми та посилення її ринкових позицій. В той же час існує небезпека потрапляння підприємства у залежність від інвесторів, що тягне за собою втрату значної частини прибутку та контролю над розвтком проекту.


Князь С.В., Георгіаді Н.Г., Богів Я.С.

Національний університет «Львівська політехніка»


СТРАТЕГІЯ ДИФЕРЕНЦІЮВАННЯ ПРІОРИТЕТІВ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ТРАНСФЕРНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА


Трансферний потенціал інноваційного розвитку підприємства (ТПІРП) є сукупністю можливостей з акумулювання, на умовах трансферу, прав інтелектуальної власності, технологій, інноваційної продукції, фінансових та інших ресурсів, а також здійснення їхньої передачі споживачам і бізнес-партнерам. Управління ТПІРП вимагає застосування стратегії диференціювання пріоритетів, яка протидіятиме протиріччям, що виникають при формуванні і використанні ТПІРП, і сприятиме позитивним очікуваним змінам показників, які характеризують ТПІРП. Стратегію диференціювання пріоритетів в управлінні ТПІРП доцільно розглядати в якості функціональної стратегії, яка є компонентою стратегій вищого порядку. Враховуючи це, побудова таких стратегій має відбуватись на засадах декомпозиції. Формування нової або вибір відомої стратегії з ряду альтернативних необхідно здійснювати із врахуванням факторів внутрішнього і зовнішнього середовищ підприємства, які впливають на ТПІРП. Ці фактори, незалежно від їхньої певної автономності, значною мірою взаємопов’язані. Так, з одного боку, цілі ТПІРП, як фактор внутрішнього середовища, встановлюються із врахуванням тенденцій на місцевих, регіональних і світових ринках, характеру кон’юнктури, рівня конкуренції тощо. З іншого боку, фактори зовнішнього середовища, зокрема існуюча сегментація ринку, рівень попиту на певний продукт і його ціна значною мірою залежать від таких факторів внутрішнього середовища, як розвиненість евристичних систем менеджменту, здатність суб’єктів управління продукувати креативні ідеї та оперативно комерціалізувати інновації, адаптувати виробничі, комунікаційні, інтелектуальні та інші можливості до потреб і можливостей споживачів і бізнес-партнерів тощо. Враховуючи це, розроблення стратегії диференціювання пріоритетів щодо реалізації ТПІРП необхідно здійснювати із врахуванням взаємопов’язаності факторів внутрішнього і зовнішнього середовищ ТПІРП, а також із врахуванням того, на якій фазі інноваційного процесу перебуває реалізовувана підприємством програма інноваційного розвитку. У результаті виконаних досліджень виявлено, що програми інноваційного розвитку підприємств (ІРП) на різних фазах інноваційного процесу характеризуються різними пріоритетами. Так, на етапі проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт пріоритетом реалізації таких програм є їхня беззбитковість. На етапі виробництва і споживання інноваційної продукції – максимізація прибутковості, а на етапі удосконалення та модифікації інноваційної продукції – збільшення тривалості життєвого циклу інноваційної продукції. Врахування цієї особливості під час управління ТПІРП сприятиме прискоренню окупності інвестування в ІРП, зниженню ризиковості формування портфелів ресурсів, що використовуються в ІРП, своєчасності ідентифікування резервів підвищення ефективності управління ТПІРП і раціональності ухвалення управлінських рішень щодо їхнього використання. Проведені дослідження показали, що протягом аналізованого періоду суб’єкти трансферних відносин, які реалізовують програми ІРП, регулярно застосовували різні способи досягнення беззбитковості. Найчастіше використовуваними виявились такі методи, як контрактація умов виконання проектних робіт, а також страхування ризиків у страхових компаніях, реалізація хеджингових операцій, розподіл ризику між різними учасниками програм ІРП. Щодо максимізації прибутковості програм інноваційного розвитку суб’єктами трансферних відносин, то до альтернативних варіантів досягнення цього пріоритету належать: цінова диверсифікація, збільшення терміну гарантійного обслуговування і вигідного сервісного обслуговування інноваційної продукції, активізування спекулятивної діяльності на фондовому, валютному або інших ринках, розширення асортименту інноваційної продукції, комбінування двох або більше варіантів реалізації стратегії тощо. Однією з характерних переваг підприємств, які виробляють інноваційну продукцію, є наявність у них можливості встановлювати ціни, які, по суті, є монопольними, і отримувати надприбутки. Ця перевага виникає тоді, коли інноваційна продукція не має товарів-замінників, і на ринку відсутні компанії, які мають права або технології на виробництво такої самої продукції. На етапі модифікації та удосконалення інноваційних продуктів, як правило, їхні життєві цикли перебувають на таких стадіях, як зрілість і спад обсягів реалізації. З огляду на це, підприємства вимушені встановлювати на інноваційну продукцію конкурентні ціни і вживати певних заходів щодо збільшення тривалості життєвого циклу інноваційної продукції. До таких заходів належать: диверсифікування видів діяльності; створення диференційованих умов реалізації готової продукції; пошук резервів підвищення якості інноваційної продукції, а також можливостей застосування продукції в нових сферах тощо.

  1. Георгіаді Н. Г. Інтегровані системи управління економічним розвитком машинобудівних підприємств: [Монографія] / Н.Г.Георгіаді - Львів: Вид-во НУЛП, 2009. – 336 с.
  2. Князь С.В. Трансферний потенціал інноваційного розвитку машинобудівних підприємств: [Монографія] / С.В.Князь // Львів: Вид-во НУЛП, 2010. – 332 с.



Кобушко І.М.

Сумський державний університет


Роль та місце інвестиційного ринку в структурі фінансового ринку


Невід`ємною складовою глибокого теоретичного осмислення засад функціонування будь-якого ринку є визначення його місця та ролі в економічній системі країни. Інвестиційний ринок, органічно доповнюючи фінансове середовище, вбирає в себе найбільш прогресивний інструментарій фінансового ринку, переносить його властивості на суміжні сектори народного господарства і таким чином значно розширює можливості економічного зростання в цілому.

Тенденція до методичного відособлення інвестиційного сегменту від фондового ринку вітчизняними дослідниками є цілком виправданою, що пояснюється не лише відсталістю фінансової системи України як об`єкта аналізу. Досить важливе значення у цьому питанні відіграє факт неможливості обмежити весь процес інвестування рамками єдиного продуктового набору чи асортименту послуг, які пропонуюсь суб`єкти інвестиційного ринку, і, відповідно, єдино можливої схеми акумуляції та перетворення інвестиційного капіталу (рис. 1).

На нашу думку, однією з головних передумов вказаної категоріальної невизначеності в наукових колах є недосконалість вітчизняного фінансового законодавства, згідно з яким поняття «інвестиційний ринок» та «ринок інвестиційних послуг» не отримують належного обґрунтування, хоча під час аналізу нормативних актів чітко простежується намагання законодавців окреслити функціональні та інституціональні межі даних категорій.




Рис. 1. Місце інвестиційного ринку в структурі фінансового ринку


Сфера інвестиційного ринку охоплює, поряд з сегментом об`єктів фінансового інвестування, ринок об`єктів реального та інноваційного інвестування. Нефінансова складова інвестиційного ринку дуже важлива і визначає його положення у фінансовій системі загалом (рис. 2).



Рис. 2. Зв`язок фінансового та інвестиційного ринків


Виділення інвестиційного та грошово-кредитного ринків в якості окремих сегментів є обґрунтованим, оскільки об`єктом реалізації на грошовому ринку є власне гроші, а на інвестиційному ринку гроші виступають лише в ролі засобу перерозподілу інвестиційних ресурсів. Слід підкреслити, що з погляду об`єкту торгівлі інвестиційний ринок лише частково входить до складу фінансового ринку – в межах проведення операцій з фінансовими інструментами.

Ключові критерії виокремлення інвестиційного ринку у структурі фінансового ринку, на нашу думку, є наступні: оборотність фінансових активів на фондовому ринку; набуття прав власності на придбані інвестором активи; ігнорування часової характеристики (терміну дії) фінансового інструменту; необов`язковість отримання інвестором прибутку (доходу), на відміну від кредитних відносин, де вказана умова є істотною.

На нашу думку, подальша модернізація структури вітчизняного фінансового ринку має відбуватися у напрямку поступового переходу до моделі інвестиційного ринку розвинених країн світу, заснованої на домінуванні фінансових інструментів забезпечення трансформації капіталу.


Криковцева Н.А.

Донецкий национальный университет экономики и торговли имени Михаила Туган-Барановского


ЕФЕКТИВНЕ УПРАВЛІННЯ ПОРТФЕЛЕМ ІННОВАЦІЙНОЇ ПРОДУКЦІЇ


З методологічної позиції управління стратегічними зусиллями повинно здійснюватися відповідно до етапу життєвого циклу продукції. Особливо важливо це для підприємств, які здійснюють діяльність на ринку продуктів харчування, оскільки тенденції розвитку споживчого попиту, переваг до продуктів, особливо інноваційного спрямування,таких як екологічно чисті, стають виміром рівня комерційного успіху.

Однією з важливих вимог щодо ефективного управління є вміння керівництва підприємства запроваджувати інноваційну продукцію в той час коли попередня стає зрілою, починає входити в стадію занепаду, але забезпечує позитивні грошові потоки. У результаті підприємство може забезпечити подальший інноваційний розвиток на основі коштів, одержаних від зрілої продукції.

Ця концепція повинна бути покладена в основу поєднання виробництва та продажу традиційної продукції поряд із новою, вона може охопити всі ринкові стратегії, необхідні для забезпечення ефективного функціонування підприємства. Саме ефективне управління портфелем інноваційної продукції дозволяє розраховувати час піку попиту та збуту традиційної продукції та забезпечувати спрямування коштів від її продажу на підтримку й розвиток продукції, яка певний час залишається ще нерентабельною. Для продуктів харчування такою традиційною продукцією може бут, наприклад, молочна асортиментна група, вироблена за старовинними рецептами, а інноваційною, яка вимагає підтримки – «біопродукти», або продукти, термін зберігання яких подовжено завдяки використанню ультрафіолетового опромінювання.

Наступною базовою складовою цієї концепції є необхідність використання різних підходів щодо управління портфелем продукції на різних стадіях її життєвого циклу. Доцільним при цьому є зіставлення показників для кожної стадії (табл. 1).


Таблиця 1 - Показники для зіставлення інноваційної харчової продукції на різних стадіях життєвого циклу

Показники

Стадія життєвого циклу продукції

Запровадження

Зростання

Зрілість

Занепад

Продукція

Пропонування традиційних продуктів

Пропонування біопродуктів

Диверсифікація видів продуктів

Поступове елімінування неприбуткових асортимент-

них позицій

Ціна

Застосування розрахунку на основі витрати виробництва та прибутку

Встановлення ціни з метою завоювання ринку (навіть за рахунок зниження ціни)

Встановлення відповідності ціни продукції підприємства цінам найкращих конкурентів

Зниження ціни до демпінгової

Збут

Створення вибіркової системи збуту

Створення інтенсивної системи збуту

Забезпечення більш інтенсивного збуту

Припинення збуту неприбуткової продукції

Реклама

Інформуюча

Переконуюча

Нагадуюча

Обмежена


Стимулювання продажу

Заохочення покупців до пробного придбання

Зменшення стимулювання для використання великого попиту покупців

Збільшення стимулювання для заохочення переходу до нової продукції

Зведення стимулювання до

мінімуму


Ґрунтуючись на інформації, наведеній у табл. 1, торговельне або виробничо-торговельне підприємство може обирати для себе найбільш придатну на кожній стадії життєвого циклу продукції стратегію інноваційного розвитку для певних зовнішніх та внутрішніх умов.


Лозюк В.Н., Должанский И.З.

Макеевский экономико-гуманитарний институт


МОДЕЛИ УПРАВЛЕНИЯ ОПТИМИЗАЦИЕЙ АССОРТИМЕНТНОГО ПОРТФЕЛЯ ТОРГОВОГО ПРЕДПРИЯТИЯ


Исследование посвящено оптимизации структуры ассортиментного портфеля торгового предприятия с использованием принципов инвестиционного моделирования. В работе получили дальнейшее развитие две модели оптимизации инвестиционного портфеля, что позволило применить известные методики Марковица и Шарпа с целью определения оптимального товарного портфеля торгового предприятия. Адаптированные к товарному рынку модели в данном исследовании применены к деятельности действующего предприятия по торговле потребительскими товарами длительного пользования.

Каждое торговое предприятие, работающее на современном изменчивом рынке и имеющее средства на распределение между ассортиментными позициями для реализации, имеет свою шкалу оценки риска и доходности. Высокая доходность для одного предприятия может показаться низкой для другого. Одни предпочитают низкий риск с низкой доходностью, а другие – согласны на больший риск с большей ожидаемой доходностью. Соотношение доходности и риска зависит и от стратегических целей предприятия на рынке. Так, агрессивный захват рынка и рост доли предусматривает значительные риски и увеличение объемов реализации, что зачастую взаимосвязано с понижением доходности. Удержание позиций и максимизация прибыли в качестве цели ставят в приоритет минимизацию риска и максимизацию доходности ассортиментного портфеля.

Целью оптимизации ассортиментного портфеля является формирование такого набора ассортиментных единиц для реализации, который бы соответствовал требованиям предприятия как по доходности, так и по рискованности, что достигается путем системной диверсификации и оптимизации внутренней структуры распределения долей между различными ассортиментными позициями в портфеле. Системная диверсификация ассортиментного портфеля рассмотрена в ранних работах, а с целью поиска оптимальной структуры распределения долей в работе проведено моделирование ассортиментного портфеля и оптимизация моделей. Решения прямой и обратной задач по двум классическим моделям, адаптированным к анализу товарных категорий, позволили определить оптимальную структуру ассортиментного портфеля исследуемого предприятия на основе двух диаметральных допущений – минимально допустимый риск и максимально возможная доходность ассортиментного портфеля. При этом в качестве доходности ассортиментной позиции принимается математическое ожидание доходности, а в качестве риска ассортиментной позиции принимается среднее квадратическое отклонение доходности.

Проведенные аналитические работы стали основой для построения гипотез для дальнейшего развития классических моделей портфельной оптимизации в теории инвестиционного менеджмента с целью формирования эффективной и современной модели оптимизации ассортиментного портфеля торгового предприятия, а именно:

— с целью прогнозирования оптимального ассортиментного портфеля на определенный период в будущем при расчете доходности и риска данные прошлых периодов могут быть дополнены прогнозными показателями будущей доходности. Например, в ситуации увеличения цен закупки соответственно будет увеличена цена реализации и доходность не изменится. При прогнозировании снижения цен реализации при неизменных ценах закупки с целью захвата рынка или повышения доходности с целью максимизации прибыли ряд значений доходности при моделировании может быть продлен с прогнозными значениями, которые соответственно снижаются или увеличиваются;

— доходность ассортиментных единиц принципиально складывается из уровня наценки при продаже с учетом конкурентного ценообразования и дисконтирования доходности при длительном содержании товаров на складе (в случаях, когда оборачиваемость ассортиментной единицы превышает срок отсрочки платежа при закупке) или курсовых колебаний при внешнеторговых операциях (в случае импорта);

— в качестве риска ассортиментной позиции принимается среднее квадратическое отклонение доходности;

— степень и характер взаимосвязи между ассортиментными позициями выражается коэффициентом линейной корреляции;

— при решении прямой и обратной задачи оптимизации в моделировании необходимо учитывать ограничения долей отдельных ассортиментных позиций в портфеле, если они существуют. Это может быть связано со структурой рыночного спроса или ограничениями по объемам закупки, которые не могут быть отражены в коэффициентах корреляции.

Новая модель с дополнительными ограничениями и прогнозными показателями доходности может быть использована для оптимизации структуры ассортиментного портфеля торгового предприятия.

  1. Markowitz Harry Max. Mean-Variance Analysis in Portfolio Choice and Capital Markets. Basil Blackwell, paperback edition,1987.



Макаренко М.В.

Азовський морський інститут


проблеми інвестиційної політики україни


Інвестиційний клімат може узагальнено характеризувати соціально-економічні процеси як у країні загалом, так і в її регіонах. Інвестиційний клімат формує інвести­ційну привабливість з метою залучення додаткових надходжень. Вона формується упродовж тривалого періоду.

У кожному регіоні країни, з одного боку, об'єктивно існують умови і передумови для здійснення інвестиційної діяльності (природно-ресурсний потенціал, розвинута інфраструктура тощо), а з іншого — наявна суб'єктивна діяльність інвесторів, спрямована на використання цих об'єктивно існуючих умов і передумов. Отже, ступінь сприятливості інвестиційного клімату регіону зумовлюється об'єктивними і суб'єктивними чинниками інвесту­вання. Інвестиційний клімат розглядають як на макро-, так і на мікроекономічному рівні. На макроекономічному рівні це поняття охоплює показники політичного, економічного і соціального середовища для інвестицій. Для потенційних іноземних інвесторів при аналізі політичної ситуації вирішальну роль відіграє політика держави стосовно інозем­них інвестицій, ймовірність націоналізації іноземного майна, участь країни у міжнародних угодах з різних питань, стабільність державних інститутів, правонаступництво політичної влади, ступінь державного втручання в еко­номіку тощо.

Виділяють два основні підходи для оцінки інвестиційної привабливості. Відповідно до першого провадиться індивідуальна оцінка параметрів інвестиційного потенціалу й інвестиційного ризику, що дозволяє найбільш повно визначити значимість даних чинників при реалізації проекту. Зокрема, пропонується проводити розрахунок показника якості інвестиційного клімату, що дасть можливість ранжувати території на наступні групи: найбільш сприятливі умови для розвитку інвестиційної діяльності; достатньо сприятливі умови; середні умови; несприятливі умови для розвитку інвестиційної діяльності [2, с.88].

Інвестиційна, як і будь-яка економічна діяльність, об'єктивно пов'язана з ризиками. Система чинників, що характеризують інвестиційні ризики, в кінцевому результаті, може бути зведена до оцінки загальних умов господарювання в економіці. Чим більше інвестиційна привабливість, тим менше ризик і навпаки. Економетричні дослідження підтверджують відсутність кореляційної залежності між окремими складовими поняття «інвестиційна привабливість» і розміром інвестиційного ризику. Поведінка інвесторів у кожний заданий момент часу будується на урахуванні двох груп чинників: -розмір ринку країни-реципієнта капіталу, ресурсна забезпеченість реальної економіки; - стан економічної кон'юнктури, законодавча база для інвестицій, політичний ризик.

Інший підхід, який застосовується для оцінки інвестиційної привабливості, грунтується на вивченні інвестором співвідношення прибутковості і ризику, а також їх взаємозв'язку. Для оцінки інвестиційної привабливості регіонів запропоновано використання п'яти груп показників: оцінка економічного розвитку регіону; оцінка рівня розвитку інвестиційної інфраструктури; оцінка демографічної характеристики регіону; оцінка рівня розвитку ринкових відносин та інфраструктури; оцінка інвестиційного ризику [3, с.44].

Згідно з офіційною статистикою, станом на 01.10.10 р. сумарний з початку інвестування об`єм прямих іноземних інвестицій (ПІІ) до України становив 42 511,9 млн. дол., тоді як на 01.01.10 р. ця величина дорівнювала 40 026,8 млн. дол. Отже, протягом січня-вересня 2010 року в країну надійшло 2 481,5 млн. дол. Тобто, спостерігається тенденція зменшення інвестицій, оскільки, за 9 місяців 2009 року відповідна величина становила 2 868,2 млн. дол. – або на 15,6% більше, ніж за 9 місяців 2010 року. А за аналогічний період 2008 року ПІІ надійшло до України на суму 8 132,1 млн. дол. – це в 3,3 раза більше, ніж минулого року. Знизилася, «якість» іноземних інвестицій до України в 2010 році. Так, наприклад, з Кіпру станом на 01.10.10 р. загальний об`єм ПІІ в Україну склав 9 579,1 млн. дол., або 22,5% усіх іноземних інвестицій. Кіпр за розмірами ПІІ, обігнав в 2007 році Німеччину (зараз 2 місце за величиною інвестицій), ще раніше Росію (4 місце) і США (10 місце) [1].

Звертає увагу значна регіональна нерівномірність вкладених інвестицій. Найбільші західні компанії, що працюють в Україні, головними проблемами, пов'язаними з реалізацією інвестицією проектів, вважають: неефективне й нестабільне законодавство; ігнорування вимог законодавства взагалі (українськими учасниками проектів); високий рівень корупції.

Для кардинального поліпшення структури інвестування в Україні необхідно поліпшити економічне становище країни та сформувати місткий динамічний і платіжно спроможний, внутрішній ринок. Інвестицйіний потенціал регіону забезпечується за наявністю сприятливого інвестиційного клімату, котрий визначає соціально-економічну політику регіону.

  1. Жук М.В. регіональна економіка: Підручник. – К.: Академія, 2008. – 416 с.
  2. Мамуль Л.О., Чернявська Т.А. Нові методичні підходи до аналізу інвестиційної привабливості регіонів// Вісник економічної науки України. – 2005. - № 1(7). - С. 83-89.
  3. Буткевич С.А. Инвестиционная привлекательность аграрного сектора экономики. – К.: Изд-во Епроп. Ун-та, 2003. – 251 с.



Маргіта Н. О.

Ужгородський національний університет


ОСНОВНІ КРИТЕРІЇ ПІДВИЩЕНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІЦІ, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ


Активізація процесів руху капіталів та ринкова уніфікація економічного розвитку створює умови для залучення до міжнародної інвестиційної діяльності країн, що розвиваються. Для більшості з них прямі іноземні інвестиції (ПІІ) стають ключовим фактором розвитку. На даний час залишається відкритим питання ефективного регулювання потоків ПІІ. Для відпрацювання моделі взаємодії з іноземними інвесторами як на державному, так і на регіональному рівнях необхідно виділити основні критерії підвищеної ефективності ПІІ.

Згідно еклектичної чи (OLI) парадигми Дж. Даннінга, основними детермінантними факторами для залучення ПІІ виступають: переваги власності, переваги інтерналізації та специфічні переваги місцевості [1]. Оскільки переваги власності та інтерналізації – умови для інвестування, які формуються на рівні фірми, важливу роль у виборі загальної інвестиційної політики держави вцілому та регіону зокрема, повинні відігравати мотиваційні фактори місцевості. Виходячи з основних мотивів інвестування, економічні детермінанти країни-отримувача ПІІ можна згрупувати за наступними напрямами: ресурсо-шукаючі, орієнтовані на ефективність та ринково-шукаючі іноземні інвестиції.

До групи ресурсо-шукаючих можна віднести наступні мотиваційні критерії:

Брак ефективних технологій – це спільна риса всіх економік, що розвиваються. В умовах значного відствавання технологічного розвитку зростає показник можливої економічної віддачі щодо технологій, які плануються для запровадження на ринок. Згідно з припущенням моделі Е. Борештейна, Дж. Де Грегоріо та Дж.-В. Лі іноземні інвестори, які присутні на ринку, полегшують процес освоєння нових технологій для місцевих фірм, таким чином сприяючи технологічному прогресу та загальному зростанню економіки [2].

Достатня забезпеченість трудовими ресурсами. Емпіричне дослідження, проведене Г. Хансоном, Р. Маталоні та М. Слаутером підтверджує тенденцію, щодо концентрації виробництва ТНК у країнах з низьким рівнем вартості робочої сили [3]. Позитивний ефект цього фактора проявляється завдяки появі працівників, обізнаних в діяльності нових бізнес-структур, що безумовно сприяє розвитку трудових ресурсів приймаючої країни [4].

Наявність достатньо збалансованих природних ресурсів їх якість, ефективність, мобільність та ліквідність здатні в тій чи іншій мірі реалізовувати інвестиційні інтереси іноземних інвесторів [5, с. 12].

ПІІ орієнтовані на ефективність при виборі місця інвестування враховують наступні критерії:

Недостатній рівень конкуренції на внутрішньому ринку розгладається іноземними інвесторами як позитивна передумова для входження на ринок. Однак, як свідчить досвід, іноземні інвестиції можуть підвищувати рівень конкуренції на внутрішньому ринку, сприяючи, таким чином, зростанню економічної активності.

Підвищена гранична віддача на капітал спричиняє активізацію інвестиційних процесів. Емпіричні результати В. Шевчука [6, с. 633] вказують на те, що віддача на капітал є набагато вищою у країнах, що розвиваються.

Ринково-шукаючі ПІІ включають наступні критерії:

Хронічна нестача внутрішніх заощаджень провокує тенденцію, за якої зростає ефективність залучених іноземних інвестицій. Завдання економічної політики полягає в тому, щоб зростаючий попит на внутрішньому ринку був забезпечений відповідною пропозицією. Це обмежуватиме зростаючий імпорт споживчих товарів і формуватиме резерв інвестиційних засобів на оновлення основних фондів.

Збутова інвестиційна привабливість країни включає ємність, масштаби, структуру та динаміку розвитку внутрішнього ринку країни. Незадоволений надлишковий внутрішній попит як чинник зростання ВВП сприяє залученню ПІІ через перспективу розширення розмірів ринку та можливості нарощування виробничих потужностей, що також є характерною особливістю економік в період розвитку.

Тому подальші дослідження, що стосуються проблеми формування ефективної політики регулювання залучення ПІІ вважаємо перспективними, зважаючи на сучасний стан розвитку економіки України.

  1. Dunning, John H. (1993). Multinational enterprises and the global economy. Wokingham, England: Addison-Wesley.
  2. Borensztein, E., De Gregorio, J. And Lee, J.-W.(1998) How Does Foreign Direct Investment Affect Economic Growth?, Journal of International Economics, Vol.45, pp.115-135 .
  3. Hanson, G. H., Mataloni, R. J., and Slaughter, M. J. (2003): “Vertical Production Networks in Multinational Firms,” NBER Working Paper 9723, National Bureau of EconomicResearch.
  4. Feldstein, M. (2000): "Aspects of Global Economic Integration: Outlook for the Future," NBER Working Paper No. 7899 (Cambridge, Massachusetts: National Bureau of Economic Research).
  5. Гайдуцький А. Класифікація чинників інвестиційно//Ринок цінних паперів України. – 2004. – № 9-10.– С. 9-14.ї привабливості економіки / А. Гайдуцький
  6. Шевчук В. О. Міжнародна економіка: теорія і практика: Навч. пос./ Віктор Олексійович Шевчук. – Л.: Каменяр, 2003. – 719 с.



Мехович С.А., Ткаченко М.О.

Національний технічний університет «ХПІ»


Стратегічне управління інноваційним розвитком промислового підприємства


Світове співтовариство в умовах глобалізації суспільних та соціально-економічних процесів визначає відправними факторами суспільного прогресу саме розвиток людини та якісні внески в людський потенціал, по відношенню до яких культура виробництва, продуктивність праці та інші пріоритети вважаються вторинними. На сьогодні, досягнення економічного розвитку шляхом широкомасштабного введення у господарський обіг таких продуктів інтелектуальної праці, як знання, технології, науково-технічні розробки, тощо для їх комерціалізації та досягнення соціально-економічного ефекту, визнається моделлю інноваційного розвитку економіки Євросоюзу

Після виходу української економіки із глибокого кризового стану для її подальшого розвитку першочерговими стають завдання забезпечення відтворювального інноваційного циклу на новій технологічній основі в умовах ринкової економіки, а також забезпечення соціальної спрямованості цього відтворювального циклу з максимально ефективним використанням інноваційного потенціалу промисловості, внутрішніх та зовнішніх ресурсів, досягнення випереджальних темпів динаміки розвитку порівняно з провідними країнами світу відповідно до напряму прогресу світової економіки.

З метою переходу українськоі економіки до інноваційної моделі розвитку необхідно підвищувати інноваційну активність суб’єктів економіки, що в свою чергу може бути досягнено завдяки ефективному використанню існуючого інноваційного потенціалу української промисловості та прискоренню її подальшого інноваційного розвитку. Все це робить необхідним створення механізму стратегічного управління інноваційним розвитком промислового підприємства.

Процес інноваційного розвитку має дві головні складові - реалізацію інноваційних проектів і розвиток інноваційного потенціалу [1]. Управління інноваційними процесами на підприємстві є головною задачею інноваційного менеджменту. Інноваційний менеджмент - це організація і планування (включаючи мотивацію і контроль) процесів розробки і впровадження нововведень на об'єктах різних рівнів, направлені на досягнення інноваційних цілей цих об'єктів [2, c. 9].

У залежності від масштабу та тривалості, горизонту реалізації управління поділяється на стратегічне (довгострокове), а також тактичне та оперативне (короткострокове). Через те, що два останні види управління за часом здійснення відносяться до короткострокового, у працях окремих авторів виділяють лише два види управління. Термін «тактичне управління» ототожнюють з терміном «оперативне управління»; але такий підхід не є абсолютно точним. У часових межах, тактичне управління обмежується терміном від одного до п’яти років, а оперативне управління може характеризуватися періодом від декількох годин. [3]

Найбільші труднощі, які сьогодні стають перед вітчизняними підприємствами, виникають саме на стратегічному рівні управління, адже на сьогоднішній день серед українських промислових підприємств не існує яскравих прикладів грамотно розробленої та ефективно реалізованої інноваційної стратегії.

Стратегічне управління промисловим підприємствои визначає довготермінову орієнтацію у питаннях розвитку підприємства у цілому або за окремими напрямами, визначає мету, завдання, стратегію розвитку підприємства і задає напрями діяльності кожній ланці управління. Основою стратегічного управління є стратегічні плани, концепції розвитку та інші документи, що відображають постановку і методи досягнення довгострокових цілей. Тобто стратегічний менеджмент - розробка і реалізація дій, що направлені на довгострокове перевищення рівня результативності діяльності підприємства над рівнем конкурентів [4].

Основним завданням стратегічного управління інноваційним розвитком промислового підприємства є досягнення головної стратегіної цілі (підвищення інноваційної активності) шляхом оптимального використання внутрішніх змінних (інноваціного потенціалу) з урахуванням впливу факторів зовнішнього середовища підприємства й приведення інноваціного потенціалу підприємства у відповідність до вимог зовнішнього середовища, що постійно змінюється з метою забезпечення конкурентоспроможності і стабільності у функціонуванні підприємства у майбутньому.

Отже, для створення механізму стратегічного управління інноваційним розвитком промислового підприємства необхідною стає інтеграцію функцій стратегічного та інноваційного менеджменту з подальшим використанням інструментів цих підсистем менеджменту [5, с.6].

  1. Електронний ресурс ru/lenta/innovation/1362
  2. Инновационный менеджмент: Концепции, многоуровневые стратегии и механизмы инновационного развития: Учеб. пособие / Под ред. В.М. Аньшина, А.А. Дагаева. 3-е изд., перераб., доп. — М.: Дело, 2007. - 584 с
  3. Гребінчук О.М. Стратегічне, тактичне та оперативне управління виробництвом машинобудівних підприємств. Електронний ресурс: ссылка скрыта /index.php?operation=1&iid=349
  4. Електронний ресурс dia.org
  5. Вергал К.Ю. Формування механізму стратегічного інноваціного розвитку підприємств. Автореферат дис…канд.екон.наук.- П.: ПУСКУ, 2010.- 19с



Могильна Н.О., Омельяненко В.А., Хворост О.О.

Сумський державний університет