Поезія

Вид материала

Документы

Содержание Дамбу в Немовичах побудували недавно Шепіт язвінки і случі – дуже погано на річці мого дитинства!

Подобный материал:

• Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
• Пугачов Володимир Григорович Нестримна пам’яті ріка (поезія, пісні) книга, 1290.94kb.
• На зламі ХІХ-ХХ ст російська поезія, як І західна, теж переживає бурхливий розвиток., 284.56kb.
• Фонетична І граматичнаструктурамов, 881.2kb.
• Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
• Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
• Українська поезія Криму, 140.26kb.
• Поезія Ліни Костенко у формуванні національної самосвідомості учнів // урок, 37.35kb.
• Літературна кіровоградщина литературная кировоградщина поезiя проза гумор сатира публiцистика, 1632.69kb.
• Поезія І містика, 104.74kb.

Дамбу в Немовичах побудували недавно

Савчин О.М.



Случ.

Дамбу в Немовичах побудували недавно. А тоді, коли ще вона не заважала текти річкам , десь наприкінці березня, коли у верхів’ї Случі почнуть танути сніги, маса води  швидко наповнює береги і прискорює свою течію. Не проходить і тижня, як вже  луги покриті водою.

Я виріс за річкою і дуже добре пам”ятаю , як сидячі в цю пору на дереві або якомусь даху спостерігав, як переді мною іскрилась і перелива-лась  на сонці,  таємничо несамовита своєю дикістю і водночас неперевершеною красою водяна панорама.  Дивишся за обрій, а цей простір –  безмежна  вода.  Мовби це не луги покриті водою, а споконвічне море. Коли ж на небі нема хмар і світить сонце, то ця водяна гладь мерехтить калейдоскопом чарівними синьо-золотистими дзеркальними самоцвітами. І якщо   уважніше придивитися, ген там, за обрієм,   помітні  дерева на якомусь плоскогір’ї, де розташоване поліське село.



Повінь.

І не боявся ніхто тих повеней, навпаки, тоді повінь у Немовичах мала цілком інше значення. Селяни плавали собі на своїх оригінальних “чайках-плоскодонках” і дякували Богу  за велику воду, яка напоїть родючими соками луги й поля,  після чого, в косовицю, трави і “хліба” піднімуться, як ліс, а річки , долинки та водяні впадини будуть кишіти щуками, карасями і іншою рибою, а коли вода спаде з течіями рік, риба залишиться, яку потім, літом, селяни ловлять собі на поживу.



Снасті.

Згадую сам процес риболовлі в нас, на Поліссі. Мені здається, ніде не знайдеться таких досвідчених рибалок, як в нас на Поліссі. Візьмемо, наприклад,  зимою,  коли ріка вкрита льодом, рибалка вирубує в льоді ополонку, стеле собі під коліна солому, накривається кожухом і уважно зирить глибину води. Щоб краще бачити, над ополонкою ставить “хванаря“, каганця і, тримаючи в руках ості, чекає, коли під ополонкою появляться язі. Коли тільки на дні води помітить рибу, відразу ж цілиться остями в рибу, пронизує її і витягує на поверхню. Хоч такий спосіб ловлі  є  дикуватим, все ж не менш ефективний і корисний для рибалки.

У водяних улоговинах чи озерцях з мулистим дном завзятий  рибак   ловить в’юнів “кошолкою”.   Це приспосіблення  з лозових  ”дубців” (прутиків) форми решета з “серцем” у  центрі (діркою з вплетеним розтрубом у формі рупора, але дещо  більший від нього діаметром. Потім на “долині”/ в озерці/, в льоду, прорубує круглу ополонку величиною своєї кошолки, втискає туди своє рибацьке знаряддя так, щоб воно поринуло у воду, поверх прикріпить її до льоду прутиками, накриває її соломою, потім прикриє все це снігом, щоб ополонка за ніч не замерзла.   Без повітря, риба шукає собі під льодом щілини і, натрапивши на ополонку, крізь “серце” потрапляє до кошолки, з якої не може вже вибратися. А весною , коли ранками вода замерзає, немовичани глушать  рибу. Візьме собі такий рибалка до рук дрючка, скользить по льоду, який під його ногами потріскує , постукує цією ломакою, риба на дні полохається і втікає. Рибалка тоді, вгледівши, з розмаху вдаряє по льоду, від цього удару непритомніє риба і вивертається животом догори. Залишається тільки пробити лід і витягнути її на поверхню.

Коли вже потепліє,  в глибших місцях ставить він  сіті з крилами-бредень, лійкою, що входить до середини сіті. Коли риба потрапить крізь цю “лійку” всередину , вона вже ніколи не зможе дістатися з нього. Крім згаданих снастей риболовлі, полішуки мають масу ще інших, якими ловлять рибу залежно від пори року: невід, волок, кломня, сіть…

Весняна повінь на Поліссі  тоді, у мої дитячі роки, зазвичай тривала приблизно два тижні.За той час уже на пригірках та острівцях видряпують собі “грудку” в дернині – гнізда – чайки та кулики. У вільхових чагарниках, на купинах, покритих віхтями торішньої трави, будують собі гнізда дикі качки. Згодом простір покривається жовтим цвітом латаття.  Хоч вода ще місцями сягає колін, але поверхня її вже жовта від цвіту латаття. Глибші місця вкриті травою з тоненькими, але довгими стебельцями.  Це перша пожива для невеличких поліських коней і рогатої худоби. З появою латаття селянин вже знав, що  прийшла пора  виганяти худобу на вигін, а вона вже сама знала,як прямувати на луг.

Варто  поглянути на немовицькі луги, коли  вже наступила чаруюча краса буйного розквіту природи, в якій не помітиш найменшої ознаки суворості. Це вже неозоре море різнобарвних  квітів , над яким скиглять чайки, покрикують пічкурі, посвистують солов”ї, туркають качки і стомільйоновим вереском заливаються жаби; між жовтизною лататті і білими ліліями гордовито перебирають ногами  чорні чаплі з бузьками, які час від часу закидають поза себе свої голови, ковтаючи впіймані жаби, а високо в небі завис шуліка, що шукає пташинних гнізд,  які не бояться ворон, але  панічно втікають від чайок.



Біля самої хати.

Вечорами життя природи стократ посилюється. Солов’ї, яких тут мільйони, наповнюють своїм співом ліси й чагарники, дикі качки і пекачі, яких є на болотах цілі хмари, кричать на свій лад, але над усім тим сливе домінує бас пугача.
Коли вже зайшла   мова про птахів, то, мабуть, до найбільш домашнього, всіма шанованого птаха належить бузько. Бузько – це дійсний господар боліт, це поважний довгоногий красень, перед яким тремтять бридкі жаби і навіть ядовиті гадюки. Коли він з галуззя змайструє собі гніздо на якійсь хаті, це ознака благодаті Божої. В селі завжди попереджали: вбити бузька – це те саме, що замордувати дитину. Коли вперше поліська дитина побачить весною бузька, вона буде підкидати з радощів шапку і кричатиме: “Вирій, вирій!” Це знак, що бузько на своїх крилах приніс у болота весну красну.



Лелеча сім"я

Пам”ятаю, як баба Варка казала, що вперше побачити бузька на лету  – це значить, що цілий рік не будуть боліти ноги. Бузько для полішука являється, щось на зразок культу; довкола нього існує на Поліссі безліч легенд. Одна  з них  розповідає, що колись-колись за якісь важкі гріхи Бог покарав людину і перетворив її в бузька. Потім Бог прорік до бузька: “Будеш ти повіки вічно очищати землю від жаб і плазуючої нечесті. І коли ти довершиш діла – очистиш землю, чекає тебе спасіння і вічна благодать”. І полішук вірить, що колись бузьки “очистять землю”, і тоді настане царство Боже не тільки для бузьків, але й для людини. Як відомо, бузьки чомусь завжди викидають зо свого гнізда одне яйце або мале своє пташеня. В селі кажуть, що це – явний доказ,  бузько приносить жертву Богові своїх дітей, подібно як колись хотів це зробити Авраам зі своїм сином Ісааком.

ШЕПІТ ЯЗВІНКИ І СЛУЧІ – ДУЖЕ ПОГАНО НА РІЧЦІ МОГО ДИТИНСТВА!

Мене знов зустрічає нічна поліська тиша, що ніжно пестить  душу та заспокоює серце. Іноді здається, ніби у мене ніколи й не було друзів. Насправді, вони були, але потім кудись непомітно зникали. І я знов залишався один.  І тоді моїм товаришем ставала оця полянська тиша, що приймала мене таким яким я є… В її очі я люблю заглядати, коли тільки стемніє. От так гуляючи темнотою, йду далі. Потроху тиша переростає в тихенький шепіт, якого чути із-за невисоких берегів. Це–я наближаюся до річки,де пробігло моє босоноге дитинство, яка щораз шепоче гучніше. Мабуть, знов про наболіле?

Знову боюся слухати про її пророкування, але що поробиш, коли їй так важко жити, а чим же я зарадити  можу, мабуть вже нічим, крім щирої розмови. Ще кілька кроків і я побачу її схвильовані брижі, що розповідатимуть про наболіле. Вона мені розкаже про сміття, що її душить і як воно їй жити не дає, а головне від нього риба гине, перетворюючи водне середовище на помийну яму, що тече. Та найгірше, людям байдуже, що коїться з їхньою річкою, яка помирає від їхніх рук. Вони ж бо чомусь не розуміють, що  вбивають своє майбутнє, свій завтрашній день. Невдовзі її хриплий шепіт переросте у смердюче багно .

- «От як розсерджуся, як знов завирую, як порву всі загати,ставки і греблі, от тоді я всім їм покажу, тоді будуть довго мене пам’ятати. Весь свій непотріб, звозять тут, до мене, а хіба ж я смітник?  Ну скільки можна вже терпіти оті  гори сміття і тонни грязюки. Я більше не можу, візьму одного разу та й помру… Бо вже несила опиратися смерті.  Ні дня без цих нечистот не прожити…

Почалося все давно із якогось там понеділка. Навалила купа люду. Вирішили, насипати дамбу. Що ж, дозволю, хай роблять, думалось мені, бо ж ненароком вирвуся на село, коли підуть сильні дощі,або весною водопіллям, а біда ж то недобра нікому. Біжу собі, несучи свої води, але не забуваю на них подивитись, що вони робитимуть. Десь до обіду я спостерігала з далека, як  вантажні монстри працювали, а далі не стерпіла, підпливла ближче. Там діялось таке, що без крику, навіть, не передати. Люди не насипали дамбу, а навпаки забирали кріплення та  вивозили пісок.  Їхні залізяки їздили туди-сюди, каламутячи колесами моє річище. Було так боляче, що неможливо переказати. Мене так жорстоко осквернили та спустошили, що й гидко згадувати зараз. То, знов якийсь куркуль-черговий депутат  рив собі ставок,перегородивши моє русло. Були б у мене потужні сили, як бувають навесні чи восени після затяжних дощів, то змила б їх всіх у Прип”ять, до біса.

У вівторок день почався ніби гарно. Сонечко пригрівало з висоти. Коли чую, як коняка тупає здаля. Подумала, що може пити хоче?  Коли тупіт наблизився, бачу як позаду нього котиться віз. Їздовий стрибнув з воза оглянувся чи нікого нема, дістав швиденько пару мішків та скинув їх у вербові кущі.  Легенький вітерець одразу підхопив кислуватий сморід перегнилих яблук з бульбою. У середу мене мучили із самого ранку. Браконьєри припхалися ловити рибу. Прийшли ще тільки світало, коли бачу закидають свою вудку без наживки, пройшла якась мить і  вся риба попереверталася. Визбиравши в мішки котру побільше, пішли з посмішкою, що таким вдалим був вилов. У мене серце кров’ю обливалося, коли бачила, як мої маленькі рибки по течії плавали черевцями догори, поки їх не поглинуло темне дно мого глибокого плеса.

Щось страшне коїлося цього тижня, але на черзі був четвер. Ранок зустрів мене рясним дощем. Лило так сильно, що мені здавалося, ніби на святому небі загуляли і забули закрити крани, які були відкриті по саме нікуди, позаяк періщило мов з прірви.  Переповнилось моє штучне єство, насилу стримувала тищу  мільйонів тон води. Нарешті прорвало перепону під мостом із незлічимої кількості пляшок, що загородили хід надлишковій воді через  древ”яну перепону.Різноколір”я плшок, мов на параді рвонуло вниз по течії.

Настала п’ятниця, яки би ж я знала, що такою страшною вона буде…  Якраз коли сонечко найдужче пекло, я тихо шептала про свої мрії, втягуючи в себе лагідні і такі приємні проміння тепла. Тоді й нагрянули до мого берега два хлопчаки, що ледь притягнули щось у білому мішку. Сміючись, вкинули його до мого плеса. У ту мить щось заскавуліло. Пакунок  потроху намокав. З нього чувся голосний плач. То виринав, то потопав хтось у мішку, борючись за своє життя.  Хлопці побачили, що кинуте у воду не тоне, взялися кидати грудки, щоб його потопити. «Бий її, бий, мама сказала потопити кляту собаку, щоб більше не приводила нам щенят», – один хлопчик зухвало кричав до іншого. Коли мішок  потонув,  малі кати пішли геть весело посвистуючи, без жодного жалю, без сліз і болю. Невдовзі я цей білий мішечок спровадила на мілину. Гострими зубами тваринка розірвала промоклу мішковину. З прогризеної дірки висунулась маленька мордочка, щоб вхопити свіжого повітря. Коли відчула, що поруч нікого немає, вийшла назовні, обсохнувши трохи, побігла в  кущі.  Великі соски тягнулись по розпеченому сонцем піску.  Проводжаючи її своїм поглядом, я ніяк не могла збагнути того, що на таку жорстокість дітей примушують самі  батьки. Собака сиділа тихенько, тільки під вечір вийшла, щоб вмочити трохи язика і знову попленталась в своє укриття.  Вночі мій шепіт доповнив  писк із кущів. Народилося нове життя…

Страшний тиждень добігав до кінця. Суботу я зустрічала не одна, поряд бігала спасенна мною  собачка. Ми обоє раділи життю, але чи надовго? Під самий вечір, коли сонечко вже майже сховалося за обрій, до нас приїхало авто, звісно що не в гості. Заглушивши машину, чоловік вийшов, щоб оглянути місцевість. Пригледівши потрібне місце для свого злочину, сів назад до залізяки. Потужні фари освітили дорогу, що вела до мілководдя. Миючий засіб та залишки шмаровидла ,пінячись, стікали прямо у воду, утворюючи смугу бруду, що розходилася по всьому руслу. Невдовзі, галас, що лунав із авто, розбудив мою подругу, яка почала гавкати на незнайомця. Щораз гавкіт наближався, переляканий чоловік стрибнув до автомобіля. В ту ж хвилину фари освічували йому дорогу назад, ревіт двигуна віддалявся. Сьогодні він злякався та поїхав, але згодом повернеться знову, щоб вкотре заподіяти шкоду. Після своїх охоронних дій собачка спустилась, щоб випити, за добру роботу та дружбу, а я викинула їй на берег кілька свіжих рибин на вечерю. Колись у нас такі відносини були із людьми,коли вони добре ставилися до мене, а я до них, винагороджуючи своїми щирими дарами, а зараз у нас із ними одні війни: хто кого швидше замочить.

Нарешті прийшла неділя, небо закрили легенькі хмари. Я вдивлялася у блакитну височінь, чекаючи дощу, але й не забувала, гляділа на береги чи не прийшов знов бува який бешкетник. Але цього дня було тихо, ні одна босота не ступила  на мої береги, сьогодні ж було свято, тому й тут таким робити нічого, вони в будні шукатимуть чим поживитися і як познущатися з мене.

Після обіду хмари розтворилися. Незабаром шматочками вітер їх кудись позабирав. На правому березі села залунав дитячий сміх. Три людські сім’ї разом  з дітьми прийшли на відпочинок до мене. «Знову буде безлад», – подумалось мені.  Вони ж спустилися до плеса, аж взялися за голову, як побачили скільки пляшок, поліетиленових пакунків та папірців застрягли між кущами і  валялися навкруги. Разом з батьками дітлахи взялися збирати хлам до купи. За якусь годину все просто сяяло, а мені так легко стало дихати, особливо на цьому місці. Назбирані нечистоти батьки запалили чимдалі від мого берега. Назбиравши, сухого хмизу розклали інше багаття, для шашликів. Димок, що був просякнутий запахом жареного, легенько сідав на воду, утворюючи щасливу картину життя, що вирувало добро.

День добігав до свого кінця. Відпочивальники загасили вогонь. Прибравши за собою відходи, подалися подалі від мого берега. Коли остання нога пішла з тієї місцини, я б навіть не помітила, як би не знала, що там хтось був ще декілька хвилин тому, але чистота мого берегу  нагадала про цих хороших людей.

Дітлахи гралися в гру «хто кого наздожене». Хтось з них натрапив на собаку в кущах, яка почала гавкати, захищаючи своїх щенят. Невдовзі купа людей оточила бідолашну собаку, яка з усіх сил захищала своє сімейство. Один з чоловіків насмілився завоювати довіру тварини шматочком смаженого шашлику. Собачка довго вагалося, але все таки  зійшла з місця, щоб взяти з рук смачненьке. Тільки вона піднялася, як з-під неї вивалилися двоє маленьких цуценят, що тулилися одне до одного. Коли собачка з’їла м’ясо, чоловік запропонував їй ще. Ось так недовіру між ними було зламано.Чоловік  нахилився, щоб взяти до рук маленьких. Собака не заперечувала, але одразу підбігла до людських рук, щоб впевнитись, що він їм нічого не зробить. За декілька хвилин собачка вже бігла за людьми, які вирішили забрати тварин додому.

Відбігши трохи, вона мов про щось згадала, зупинилася  і повернулася назад. Спустившись з берега прибігла до мене, мабуть, попрощатися. Заскавчавши тихенько, нахилилася, щоб напитися води. Я подумки промовила до неї востаннє: «Іди подруго, може хтось, коли-небудь і мене пошанує та полюбить, як було колись. І я більше не снитимусь нікому, як ось цьому читачу, що читає ці рядки мого болю. Він думає, що це я свою душу не йому виливаю, а комусь іншому,кого придумав АлМаС для цього твору. Хай кожен сам обирає для себе, що правда, а що ні, але я маю надію, що колись цей сплячий читач, одного разу  прийде до мене та ще до сотні подібних берегів, щоб на власні очі побачити й почути про те, що все насправді дуже погано на річці його дитинства…»