Geum.ru

Поезія

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   67

Свідчення смертника Рівненської тюрми НКДБ №1



 

Ось тут, 1944 року, у застінках  тюрми №1  муки московського чистилища перетерпів і був розстріляний невідомо де,  мій дід – сільський Голова  Савчин Олексій Степанович. 

За дослідженням проф. Пацули, на 1 січня 1945 р. в тюрмі № 1 в Рівному під вироком ВМН перебувало 372 особи, в тюрмі № 4 – 2 особи, в тюрмі м. Дубно – 349 осіб, і в м. Острог – 44 особи. Разом тільки у Рівненській області 767 осіб, серед них жінки і молодь до 18 років.



Савчин О.С., в”язень – смертник Рівненської тюрми №1 на переломі 44-45 років.

Замість щоденника одного  смертника

…Тяжко на душі, коли востаннє бачиш людей, можливо, що дехто з засуджених передасть листа на волю, або дістане побачення з рідними, або – дай Боже! – повернеться додому на волю, а ти не маєш права, не можеш ані слова сказати про себе.

Тюрма № 1, знов підвал. Чекісти наказали зняти взуття, я скинув дерев’яні трепи й онучі.

- Портянкі бєрі, – сказав наглядач.

- Нащо вони смертникові…

- Дурак, єщо не одін город построіш родінє, – сказав чекіст, який був старшим у цьому “чистилищі” і впхнув мене в камеру, замикаючи двері.

З темряви камери дивилося на мене кількадесят очей.

- Що, злякався? Через кілька днів і ти будеш таким, – сказав хтось. Поволі піднімались з підлоги люди і сідали під стінами, бо не могли вже сидіти не підпершись об стіну, в камері були сутінки.

- Друже, то камера номер 14, тут увесь підвал запханий смертниками, наче чистилище до пекла. Але відразу тебе не розстріляють, мусиш відчекати своє і перемінитись в тінь людини, як ми. Ну, а тепер розказуй, що там у світі, як наші? Ти ж був недавно, мабуть, ближче світу і арештований пізніше нас, – хтось ледь чутно мовив.

Так почалось моє смертне життя.

Перше враження – жах! Об’явлення смертного вироку не викликало страху. Але до московської смертної камери не можна приготуватись, бо цього не можна уявити.

Дивлячись на смертників, можна було подумати, що ти в дослідній анатомічній лабораторії, а довкола тебе людські кістяки, обтягнуті шкірою, або живі мумії.

День у смертній розпочинався від підйому. Чекіст-наглядач гримав у двері, відчиняв “кормушку” і гавкав: “падйом!” Через “кормушку” робили й перевірку – наказували сісти під стінами або лягти ниць, і нас лічили. Після цього подавали кип’яток, але не для того щоб помитися, а на сніданок.

Протягом дня давали, хоч не щодень, один раз по 100-150 грамів чорного хліба, а іноді замість хліба квашу – заварене в воді борошно. На обід суп – навар з картоплі або з іншої городини.

Суп подавали в жерстяних літрових посудинах, їх називали мисками, але без ложок. Одну посудину давали на двох. Ми сідали один проти одного і сьорбали (пили) оцей суп по черзі, раз я сьорбнув і подавав другові, він сьорбнув і подавав мені, і так доти аж поки не опорожнили миску.

Під вечір іноді ще раз давали кип’яток. Щоб обманути голодний шлунок, дехто пив більше кип’ятку, мовляв – де вода ляже, там хліб не ляже. Таке харчування швидко доводило організм до крайнього виснаження і людина тільки існувала – втрачала не лише фізичну силу, але й розумову.

I як не повіриш в чистилище?

Біля дверей у кутку стояла бляшана 200-літрова бочка-”параша”, яка служила в’язням за туалет. Щоб дійти до неї, в’язні тримались руками стіни, від чого на стіні залишались відтиски наших пальців і долонь, а щоб сісти на парашу, то мусили помагати кілька інших, бо сам не мав сили.

Парашу забирали з камери надзєратєлі, а на коридорі брали в’язні-”битовики” і в такий спосіб повертали її до камери. Під час цієї процедури нам наказували відсунутися від дверей і сісти.

Камера була десь п’ять метрів у довжину і дещо більше двох метрів завширшки. Під стелею – невеличке, як у пивницях, заґратоване і забите дошками (козирком) віконце. Зовнішня стіна – мур завтовшки більш як метр.

На цій “житловій площі” камери № 14 в тюрмі № 1 в Рівному на переломі 1944-45 pp. перебувало 42 (сорок два) смертники.

Спали ми “валетом”, мої витягнуті ноги сягали до підборіддя товаришеві, що лежав з другого боку, а його – мені. Лежали лише на боці, інакше не вистачало місця; лягали всі разом і змінювали положення на “другий бік” також разом. Якщо хтось обернувся сам, міг втратити місце, бо тіла людські самі стискались. Всі лежали на голій підлозі.

Раз на тиждень у “кормушку” заглядала лікарка і питала, чи “єсть болньниє”. Хтось просив часом чогось від болю голови, тоді лікарка подавала якийсь порошок в папірці, папірці обов’язково треба було повернути надзєратєлю. Чого боялись?

Також полички, якими скріплювали кусники хліба, треба було повертати назад.

Лікарка, як не було близько надзєратєлів, іноді казала якесь втішаюче слово українською. Від бруду і видихів “параши” учепилася нас короста, ця свербляча хвороба не давала спокою. Лікували коросту рідиною з вибухівки, яка страшно роз’їдала роздряпані прищі, але короста зникала, а разом з нею і лобкові воші.

Ізоляція, брак руху і повітря та безнадійність притуплюють людський розум. Тому дехто з кришок хліба робив шахові фігури і висушував їх. А при першій провєрці чекісти забирали – “нє положєно”. А ми знов ліпили шахи з кусників хліба…

Майже щоденно перевіряли міцність ґрат у вікні, стелі, підлоги і стін. Тоді через “волчок” офіцер верещав:

- Ложісь на живот! Рукі витянуть по швам! Ноґі вверх! Ґолови повєрнуть до двєрєй!

Ми лягали ниць, руки витягували до ніг і ноги згинали в колінах догори. Після цього кілька москалів вбігало до камери з великими дерев’яними молотками і гримали ними по віконних ґратах, підлозі, стінах, стелі. Не один молоток молотив наші кістки.

Подібне дійство було, коли мали викликати когось на страту, тільки тоді не входили до камери. Лише коли ми вже лежали “по-правілам”, відчинялась “кормушка” і появлялась у ній морда опер-капітана НКҐБ. Він довго оглядав нас мовчки і відходив.

Були це жахливі хвилини, бо вночі когось мали забрати на страту і кожен приготовляв свою душу до смерті, бо тіло давно вже було готове.

Бувало, що чекісти на коридорі голосно оповідали собі, як когось вішали чи розстрілювали, чим хотіли нам завдати, мабуть, психічних мук. Можливо, що вони й видумували. А оскільки в камері було тихо, голосно розмовляти “нє разрєшалось”, то ми чули ті розмови.

За час “смертної” один раз погнали нас до бані, яка була в іншому крилі тюрми. На коридорі і тюремному подвір’ї чекісти стояли суцільним живим парканом, а нам казали бігти і молотили нас киями, викрикуючи: – бєґом, волкі!

Ми і справді, мабуть, виглядали не на людей, зарослі, обдерті, босі, брудні. Хоч вимитись по-справжньому не було можливості, бо не було мила, ні досить води, ані зміни білизни, та все ж таки ополоскане водою тіло здавалось легшим.

Увесь підвал тюрми був заселений смертниками. До 1945 року випадків заміни ВМН (вищої міри покарання – АлМаС) на ув’язнення майже не було. Нещодавно тут побував сам Лаврентій Берія і стежив за виконанням вироків.

Такий в тюрмі звичай, що в’язні виписують або вишкрябують на стінах своє ім’я чи прізвище. Придивляючись до цих написів історичних, що поставали десятиліттями, можна зробити перелік іменний людей різних мов. Навіть під відпалою штукатуркою можна було вичитати чиєсь прізвище чи ім’я, зокрема ті, що були написані фарбою.

Мінялись окупанти, а в’язниці були повні.

Хтось дочитався по цих настінних написах, що у цій тюрмі восени 1939 року сидів один з князів Радзивілів, аж поки Сталін передав його Гітлерові.  Тут, під вироком смерті, сиділи колишні його піддані – чвораки, наймити і просто поліські селяни з його маєтностей на Волинському Поліссі. Хто має голову – нехай зрозуміє…

***