Geum.ru

Поезія

Вид материалаДокументы

Содержание


Фальшування історії через міфи
Подобный материал:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   67

Фальшування історії через міфи



Обробка масової свідомості відбувається з допомогою творення історичних легенд, або міфів. Реальні історичні події та суспільні уявлення підміняються схемою, яка має виправдовувати дії переможної сторони, натомість супротивник малюється в чорному кольорі, йому приписуються лише негативні помисли та вчинки.
Для досягнення політичної мети необхідно спочатку виробити ідейні підвалини, виправдання дій, спрямованих на зміну усталених відносин у державі.






Завдання будь-якого історичного міфу – створити образ ворога з історичних постатей, які сповідували в минулому відмінну політичну ідеологію, мали іншу суспільну орієнтацію, робили інший цивілізаційній вибір.  Ідеологічна машина переможця схематизує, профанує, спрощує картину минулого; малює його в чорно-білих тонах, представляючи супротивну сторону як абсолютне зло, натомість демонструючи себе лише як абсолютне добро. Для підкореної нації переможець малює себе як доброчинця, що приносить у відбиту країну мир, спокій та благоденство для народу.
Так, нинішнє імперське мислення росіян почало формуватися від ХІV століття, коли московський митрополит – грек Кипріян – сформулював ідею «Москва – третій Рим», яка у пізніші часи трансформувалася у концепцію особливої місії Російської Федерації, її геополітичні інтереси на пострадянському просторі.
Суспільною свідомістю рухають історичні міфи. Для українців у виховному сенсі найгірші наслідки мали два міфи козацького періоду ХVІІ–ХVІІІ століть. Це так звані Переяславська легенда, або міф про «добровільне приєднання» чи «возз’єднання» українського народу з російським 1654 року та міф про «зраду» І. Мазепи і Полтавську перемогу росіян у Полтавській битві зі шведами 1709 року.
Естафету ХІХ–ХХ століть ці міфи передали іншим легендам, які продовжували справу психологічного знекровлення прагнень українців до самостійності. Йдеться про те, що радянська історіографія усіх діячів українського суспільно-політичного життя від Кирило-Мефодіївців та Старогромадівців до революції 1917–1921 років включно зараховувала до розряду «буржуазних націоналістів». А для того, щоб не записати туди і класиків української літератури, вигадали існування серед «націоналістів» двох таборів: ліберально-демократичного та буржуазно-націоналістичного. Так, скажімо, Тарас Шевченко став революціонером-демократом, а Пантелеймон Куліш буржуазним націоналістом, аналогічно в Науковому товаристві ім. Т.Шевченка Михайло Грушевський визнавався націоналістом, а Іван Франко – теж революціонером-демократом та на додачу ще й соціалістом.

Радянський період української історії так само фальшувався через міфи-покручі. Спротив селянства більшовицькому революційному соціальному експериментові оголошувався бандитизмом. Відбирання примусом продзагонами і органами червоної влади хліба у селян бандитизмом не називалося, у той же час збройна відсіч розперезаним зайдам вважається злочином.

ОУН–УПА теж стала темою масового промивання мізків простих радянських громадян комуністичною ідеологічною машиною. Ідеологи російсько-радянського уніформізму їх також представляли звичайними терористами, бандитами, зрадниками, німецько-фашистськими запроданями, які діяли не через ідейні переконання, а переслідуючи власні корисливі інтереси, засліплені безпричинною ненавистю до найпрогресивнішого вчення і до російського народу.