Поезія

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 37 38 39 40 41 42 43 44 ... 67

Хто ж такі “ми”?

Еволюція.

На превеликий жаль, ми не тільки погано знаємо все те, що було створено нашими предками впродовж історії народу, але й зовсім не відаємо хто такі слов”яни. Кажуть, що це нащадки стародавнього народу, який в сучасній науці називають індоєвропейцями. Отже історія України ведеться не лише з нашої території, а звідки небудь з Азії чи Причорномор”я. Можливий щоправда й інший підхід, ті хто жив впродовж неоліту на наших сучасних землях, і є “ми. Що ж таке в історії віків “ми”? До якої історичної глибини віків, як далеко в часі правомірно говорити про попередників і що спільного у тих хто обробляв нашу землю землю кам”яними мотиками тисячі років тому з сучасними жителям України?

Адже добре відомо, що зміна населення за довгий час свого існування може бути повною, супроводжуватись при цьому витісненням а той і знищенням аборигенів. І сліди поселень ще не означають, що історія прийшлого народу є продовженням попередників цієї землі, тобто хибно вважати історію українського народу простим продовженням історії тих культур і народів, які колись жили до нас на цій території.

Слов”янська проблема полягає в тому, що далі вглиб від У століття н.е. спадковість пам”ятників залишається під великим знаком питання. Усі радянські посібники стародавньої історії нашого краю узагальнювали все те, що з палеоліту знайдено на сучасній території розселення українців, білорусів і росіян.. Археологічні матеріали на сьогодні інтерпретуються дуже погано, не наводячи безсумнівних доказів етнічної приналежності тих чи інших археологічних пам”ятників. Різні дані дозволили ще на початку століття чеському славісту Л. Нідерле твердити, що первісна територія слов”ян має знаходитись десь між течіями Вісли і Дніпра, південніше Прип”яті, але ця гіпотеза слов”янської проблеми не розв”язує, оскільки ця окреслена вченим територія завелика для виникнення праслов”ян – ської спільноти. Отже розселились слов”яни з Дніпра на Віслу чи навпаки-невідомо, бо Слов”янські культури від Карпат до Дунайської низовини,південну Польщу і лісостепову Україну, праві береги При”яті і Подесення настільки близькі між собою, що їх часто вважають за одне ціле. Така однорідність свідчить про те, що слов”янство наприкінці І тис. н.е. ще не втратило свого цілісного етносу.

З території на північ від Карпат слов”янські племена мігрують через гори, у долини річок Влтави і Ваг, потім переселяються на північ вниз по течії Ельби- на покинуті германські землі. Слов”янськими стають землі усього прибалтійського помор”я. З України, і південних схилів Карпат починається велике переселення на Подунав”я і Балкани. За літописними даними словени є нащадками кривичів, які прийшли з “землі ляхів” на схід від Дніпра, в басейн Сожа й Десни, в верхів”я Оки радимичі і в”ятичі.

Слов”яни розселились вздовж річок на узвишшях над поймами, в лісових хащах і в степу, на нових землях, які були для них більш-менш звичними, адже зима на правобережжі Дніпра подібна до зими у Центральній Європі, і не така була сира, а літо сухіше і тепліше. Лісові та супіщані грунти були зручними для землеробства. Річки і озера були повні риби. В Поліських соснових і дубових лісах південніше- можна було полювати круглий рік. Орали дерев”яним ралом, але часто використовувались залізні наконечники- наральники. І в невеликих печах плавили метал в численних руднях на болотистих місцях.

Слов”яни в епоху свого великого переселення відносились до народів, у яких домашнього скарбу було обмаль: все потрібне, від житла до одягу виготовляли на місцях поселення. Технології сполучалася з віруваннями та обрядами і зберігалися в культурній пам”яті. Особливо загадковою була ковальська справа, що з глибокої давнини несла в собі якесь чаклунство слов”янське кузло, звідки кузня у кувати, власне й значило “диво”/.

Вчені минулого століття виходили з того, що перед розселенням на сході Європи слов”янська спільнота ділилася на три язикові групи: західну, східну і південну, або три великі слов”янські народності, які в свою чергу розпалися на дрібніші. Так обґрунтовувалася, зокрема, концепція походження росіян , українців і білорусів з одного східнослов”янського народу. Однак, як зараз стало відомо, подібне твердження дуже сумнівне, бо формування східних слов”ян в окрему групу було не наслідком їх первісної єдності, а результатом пізнішої історії. З упевненістю можна сказати, що поділ слов”ян на ці три групи не відповідає пізнішому поділові на західних, східних та південних і навіть анти не просто предками українців: щонайбільше український народ складається з якихось нащадків антського населення, яке мало близько шести десятків “племінних” назв, які могли бути назвами малих народів. Письменники тих часів називають антів, венедів і склавинів.

На нових землях слов”яни переймали елементи місцевих культур, коли стосунки з завойованим населенням приходили в норму, одружувались з місцевими дівчатами. Внаслідок чого антрополо – гічний вигляд і культура мінялися. Можна сказати, що розвиток культури на сході Слов”янщини затримувався на власному грунті, зате був органічним.

В старослов”янській термінології не існує відповідника слову “народ”, “народність”. Це слово вживалося у значенні “зборище”, або якась інший натовп людей. Інший вираз з тим же значенням-люди, але цей вираз переважно вживається для позначення “своїх”. У співвідношенні виразів “плем”я” і ” рід” є певна закономірність; плем”я- це всі ті, які народжені і живуть зарах, рід- це першоджерело, начало роду, яке об”єднує багатьох, – не лише тих людей, які живуть спільно, але й людей у послідовній зміні поколінь Отже, рід, це не тільки якась одиниця до сьомого коліна, а й спорідненість співучасників життя.

Літописи доносять до нас перелік “племен”, які водили у Слов”янщи- ну принаймні у Х-ХІ сторіччях. Виходить, що “племена” літописів були “народами” в сучасному в сучасному розумінні, або як кажуть, “мікроетносами”. Деякі з них зберегли свої назви до сих пір; згадую- ться чехи, хорвати, серби, поляки. От чомусь не лишилося старої етнічної організації східних слов”ян- дулібів, волинян, полян,дрегови- чів і кривичів. Надзвичайно близькі культури трьох “племен”: воли- нян, древлян та дреговичів. Але навіть тут не обійшлося без проблеми різнотолків, там де пізніше зустрічаються волиняни, свого часу жили дуліби, потім бужани; можливо волинян називали спочатку дулібами,потім бужанами, відповідно до того, яке” плем”я” було дрмінуючим. Волиняни чи велиняни жили також і в західній, венедській частині Славії. Може, східні і північно-західні волиняни- просто запозичили один в одного назву, а може-гілки одного народу.

Те ж саме можна сказати про полян, які за фізичном обрисом мають риси південців – степняків:менші зростом, з тоншим кістяком, тендітніші, темніші і з дещо сплющеним скелетом. Чи були українські поляни гілкою того ж народу, що й поляни-поляки? Хто його знає! Може, просто назва пов”язана з полем, поляною. Могла і частина північно-карпатських полян прийти на Рось і асимілюватися з ірано – мовним місцевим населенням.

На лівому березі Дніпра розселилися “сіверяни”, які за антропо-логічними характеристиками дуже схожі на сучасних білорусів та литовців.

Літописні тиверці та уличі, які поселилися в степових районах півдня України по атропології дуже близькі до волинян. Поселення слов”ян у степах виявилися нетривкими- під натиском кочовиків вони відступили на захід.

Прикарпаття й Закарпаття були заселені білими хорватами. Вони з”явилися вже слов”янизованими з Приазов”я. Частина залишилася жити тут, а частина пішла на Балкани.

Отже, як бачимо слов”янське населення на території України форму- валося з різних “племен” первісної Славії і несло різні історико-культурні традиції і впливи.

Впродовж цього періоду на півдні Русі утворюються три “землі”- Київська,Чернігівська та Галицько- Волинське князівства. Територію Київської землі два етноси: поляни і древляни. Древляни розселилися ще далі на захід, на Волинь, де жили впереміж з волинянами, і на північ від Прип”яті, на дреговицьку землю. Поляни-русь покорили древлян ще в часи княгині Ольги і врешті-решт асимілювали їх.

Неоднорідним з етнічного погляду було й населення Чернігівської землі. Русь-поляни займали південь її і луки вздовж Десни аж до Новгород Сіверського. Князівство в основному було заселене сіверою вздовж річки Сули і на схід аж до Курська і Дебрянська /Брянська/. Влада Чернігівських князів сягала далеко на північний і південний схід- від Рязані до Тьмутаркані/ Причорномор”я/.

Можна передбачити, що піднесення Галицької землі стало наслідком її колонізації з боку Волині. Так чи інакше, дуже рано після заселення слов”янами Волинської землі починається активне будівництво міст по верхів”ю Дністра і в прилеглих гірських районах. Незважаючи на різницю між Волинню та Галичиною з Поділлям, ці дві землі час від часу об”єднуючись у одному князівстві, мали багато спільного в історії.

Ці три південноруські землі розташовані на території найдавнішого слов”янського розселення на величезних неосяжних землях, через що звв”язки між ними були надзвичайно слабкими, – хіба що соляний шлях з Підкарпаття на схід ніколи не завмирав.

Галинсько-Волинська, Київська та Чернігівська землі охоплюють вологу і досить родючу лісову смугу, що поступово переходить в лісостеп. Рубіж із барвистим трав”яним степом-історична межа України, край поля, який завжди притягував охочого до землі хлібороба, край загрози і свободи…

В радянській і російській самодержавній історіографії стверджувалось про “період феодальної роздрібненості! як про сумний час у нашій історій, своєрідний занепад Руської держави. Але історічні факти, що стали відомі сучасникам, не підтверджуть уявлення про якийсь занепад Київської Русі в період, що настав після смерті Ярослава, чи принаймні Володимира Мономаха. Адже перші кроки до створення правових засад Руської держави зроблені саме після смерті Ярослава, його синами./Руська правда. Роздрібненість ж держави може мати різний характер. В Київській Русі після падіння Києва почався період розквіту міст/ градів/. В цей час, в першу половину ХІІІ століття і Київська земля і периферійні князівства знаходяться у стані найвищого розквіту культури.

В цю пору вживались високе, літературне “власть” і низьке, побутове “волость”. “Власть”-це сама духовна сутність позбавлення волі підвладного, “волость”-територія, на яку розповсюджується “власть”, а для того щоб влада її треба держати. Держава- по латиському -”імперія”. Для управління державою необхідне ” право”-, суспільний договір, сила якого є силою молитви і жертви, силою традицій і предків. Це виражалося подвійною присягою, яка існувала у русинів: присягалися Перуном і Велесом. Присяга Перуном давалася на зброї, присяга Велесом, очевидно, має зв”язок із присяганням землею.

Київська Русь знала інституцію рабства і работоргівлі. Торгувала рабами русь і з Візантією. Оскільки християнство забороняло работоргівлю, князі широко користувалися посередниками: в Києві продавали іноземним купцям, переважно- єврейським торговцям, тюрків і тюрчанок, ходовим товаром були полонені половецьки хлопчики, але все більше торгували своїм “полоном”, недарма в ці часи слово “раб” витісняється синонімом ” слов”янин”. Така торгівля значно сприяла асиміляції між народами.

Критичною віхою в історії Русі стало правління Володимира Мономаха, яке почалося із заворушень соціальних низів. Він зробив поблажки, та все ж під час його правління раби набули статусу худоби, що розмовляє, але не має жодного права. Хоча хроністи часів перших слов”янських вторгнень у Візантію зазначали, що слов”яни дуже м”яко ставляться до своїх рабів- полонених і дозволяють їм з часом викупитися. Але ця порівняна м”якість словянського рабства супроводжує напівсімейна, напіврабовласницька влада у всіх сферах життя, у яких правова система -”Руська правда”, встановлена Ярославом – це система штрафів/ продаж/які має сплатити особа або громада за певні злочини. В ній, наприклад, передбачено покарання за згвалтування рабині, а додатково окремо-за публічне приниження її, і це все треба платити її хазяїну /за “сором”, а головне- треба було платити “продаж” у князівську казну. Однак, по своїй сутті право регулювало не відносини між людьми, а відносити між культурними світами – вищим і нижчим.

Принципово відмінною була позиція церкви, яка намагалася ввести поняття гріховності за содіяний проступок, злочин. Як і кожна релігія християнство впроваджувало свій культ. Згідно культу, нав”язувалась царина буття Бога, в якій він знаходиться у своїй троїстій єдності, протистоїть царинні творіння, яка в свою чергу,складається з двох підцарин:небесної і земної, тобто тварної,яка має вигляд і форму, що сприймається чуттєво і підлягає осязанню, і небесний світ- це не світ, що знаходиться “у небі” в якомусь просторому розумінні слова, це світ, який не має просторово-часових характеристик, знаходиться поза часом і в цьому розумінні вічний.

В перші століття християнські громади не виділяли свят, оскільки все сприймалося як суцільне трагічне свято. Пізніше було розроблено систему відзначення свята і інших пам”ятних подій. У християнському культі виразно простежується зв”язок іудейського культу, що ставило вагому проблему відношення Старого і Нового Заповіту, старого єврейства і нового християнства. Справа в тому, що Христос, який взагалі виконував усі іудейські обряди і відзначав єврейські свята, наполягав лише на тому, що слід шанувати лише змістовний бік віри-” не людина для суботи, а субота для людини”. Отож святкування тієї чи іншої священної події переживалось не як відзначення пам”ятної дати, а як повернення в надприродний, позаісторичний літургійний час: святкування Великодня розумілося, як реальне нове переживання Воскресіння Христа, так само переживалось ця подія кожної неділі, а щонедільна євхаристія переживалась як нове і нове принесення Христа в жертву за людські гріхи. Крім церковних свят, відзначались щодня якісь другорядні дати церковного календаря, присвячені святим і мученикам. Для ліпшого сприйняття християнства церква запровадила свята пов”язані з життям і смертю Богоматері, як і свято Різдва, яке є найбільш урочистим з циклів, пов”язанних зі смертю і воскресінням Ісуса Христа.

Впродовж усього періоду Київської Русі християнізація краю була на невисокому поверховому рівні. Ще в ХІ столітті велися суперечки про те, чи всім треба проходити церковний весільний обряд. У деяких місцевостях аж до ХХ століття вінчання вважалося справою необов”язковою, головним було традиційне весілля.

Впродовж ХІУ-ХУ століть в документах Константинопольського патріарха вживаються терміни Велика і Мала Русь / по грецькі Росія/, що означали відповідно Росію і Україну в пізніші часи, проте тоді ці терміни ще вживалися дуже рідко Всі українські землі називалися традиційно “Руссю”. В 1654 році грецький термін”Росія” офіційно приймається в титулатурі Олексія Михайловича, проте, в побуті і на Україні, і в Росії переважало слово” Москва”, як назва народу й держави. Тієї пори ні українці, ні московіти не відчували себе етнічно близькими, хіба що можна говорити про релігійну близкість, але не ідентичність. Впродовж століть ізоляції Північно-Східної Русі зовсім різними стали одяг і побут, особливо міський, навіть у кільті появились відмінності. У ХУ столітті східна церква переживала глибоку кризу, пов”язану із втратою Візантією своїх політичних і культурних позиції. Руські православні єпископії входили до Константинопольської помісної церкви і підпорядковувалися грецькому патріархату. Після завоювання турками Константинополя, Московська митрополія з 1148 року фактично, а з 1588 року і формально відкололася в окрему помісну церкву, що знаходилась у підпорядкуванні царя- це була єдина церква східного обряду, що діяла в самостійній державі своєї конфесії.

Київські митрополити відчували себе впевненіше в Москві і жили під опікою царя, хоч це фактично позбавляло їх влади над білоруськими та українськими приходами . Реально в межах Речі Посполитої влада над церквою в цих землях належала опікуну всіх християнських церков держави-королю і великому князю. Загальний же рівень православної церкви в русинських землях був дуже низьким і продовжував падати. Сільські священники настільки збідніли, що мусили заробляти собі на життя селянською працею а церковна верхівка розглядала “хліб духовний” , як знаряддя придбати добро і маєтності. Наприкінці ХІУ століття був час, коли на все Руське воєводство не було жодного православного єпископа, тобто нікому було поставляти в церкви священників.

Оукраінамі” (“українами”, “Украйна”)

Оукраінамі” (“українами”, “Украйна”) з XII по XVII ст. іменували різні прикордонні землі Русі. В Іпатіївському літописі під 6695 (1187) роком згадується переяславська “оукраіна”, під 6697 (1189) роком. – Галицька “оукраіна”, під 6721 (1213) – перераховуються прикордонні міста цієї галицької “оукраіни”: Брест, Угровськ, Верещин, Стовп, Комов. У I Псковської літописі під 6779 (1271) – йдеться про села псковської “Україна”. У російсько-литовських договорах XV ст. згадуються “вкраін’ние місця”, “Украiни місця”, “Вкраіниі місця”, під якими розуміються Смоленськ, Любутск, Мценськ

У договорі двох рязанських князів 1496 названі “наші села в Мордва на Цне і на Україну”. У відношенні московсько-кримської межі з кінця XV ст. також говорилося: “Україні”, “Наша Україна”, “наші українні місця”. У 1571 р. було складено “Розпис сторожам з України міст від польських Україні по Сосні, по Дону, по Мечі та з інших річках”. Поряд з “татарськими українами” існували також “казанська Україна” і “німецька Україна”. Документи кінця XVI ст. повідомляють про “українську службу” московських служивих людей: “А українським воєводам усім в усіх українських городех государ велів стояти за своїми місцем за колишнього розпису та в сход їм бути за колишнього розпису по полкам, а як буде прихід військових людей на государеві Україні, і государ велів бити в передовому в українському полку “. У російському законодавстві XVII ст. часто згадуються “Украйна”, “Украйна городи”, “Государеві Украіни”, “Наші Украіни”, “Украйна / Українські городи дикого поля”, “Украйнскіе городи”, йдеться про перебування військових людей “на Государевої службі на Україні”. Поняття це – вкрай широке: “… в Сибір і до Астрахані і в інші далекі України місті”. Однак у Московській державі з рубежу XV-XVI ст. існувала і Украйна у вузькому сенсі слова – Окська Украйна (“Україна за Окою”, “кримська Україна”). У російському законодавстві XVI-XVII ст. неодноразово наводиться список міст такої Украіни: Тула, Кашира, Кропивна, Алексин, Серпухов, Торус, Одоєв. Поряд з нею існувала і Слобідська Украйна Московської держави.

В кінці XVI – I половині XVII ст. словом “Україна” у вузькому сенсі слова також стали позначати землі Середнього Подніпров’я – центральні області сучасної України. У польських джерелах (королівських і гетьманських універсалах) згадуються “замки і місця наші Украйни”, “місця і містечка України”, “Україна Київська”. У російському законодавстві XVII ст. фігурує “Украйна Малоросійська”, “Украйна, яка зветься Малою Росією”, правобережжі Дніпра іменувалася “Польська Украйна”. Малоросія і Слобідська Украйна в російському законодавстві чітко поділялися: “Малоросійських міст жителі приїжджають у Московську державу…

Коли почалося активне вживання слова “українці” в сучасному етнічному значенні?

Професор Лембергского (Львівського) університету (в 1894-1914 рр..), Згодом голова Української Центральної Ради і радянський академік М.С. Грушевський (1866-1934) у своїй “Історії України-Руси” (10 томів, видавалися в 1898-1937 рр..) Спробував використовувати слово “українці” в етнічному значенні. Грушевський активно вводив поняття “українські племена” і “український народ” в історіографію Стародавньої Русі і додержавного періоду. Разом з тим у його “Історії” слово “українці” (“українець”) вживається стосовно подій до XVII ст. дуже рідко. При цьому дуже часто згадуються терміни “руський” і “русин”, синонімом яких у Грушевського і виступає поняття “українець”. У своїй політичній діяльності Грушевський і його однодумці почали активне використання цього слова в тижневику “Український вісник” (виходив у 1906 р. у Петербурзі) та журналі “Украинская жизнь” (виходив у 1912-1917 рр.. В Москві). Тільки на початку ХХ ст. починається протиставлення понять “українець” і “малорос”.

І вже після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Росії слово “українці” поступово почало набувати повсюдне застосування. В офіційних документах воно як і раніше використовувалося рідко – в універсалах “Центральної Ради” воно фігурує лише двічі, причому використовується довільно, у міру зміни політичної кон’юнктури. У II Універсалі (3 липня 1917 р.) “українці” розуміються в географічному сенсі: “Громадяни землі Української.

В етнічному сенсі і як самоназва слово “українці” на офіційному рівні остаточно укорінилося лише зі створенням УРСР. В Галичині це сталося лише після входження її території до складу СРСР / УРСР в 1939 р., у Закарпатті – в 1945 р.

Отже:

1. Спочатку (з XVI ст.) “Українцями” іменувалися прикордонні служиві люди Московської держави, що несли службу по Оці проти кримчаків.

2. З другої половини XVII ст. під російським впливом поняття “українці” поширився на слобожан і малоросійських козаків. З цього часу його поступово стали вживати і в самій Малоросії.

3. До кінця XVIII ст. відносяться перші спроби російських і польських літераторів вживати слово “українці” у відношенні всього малоросійського населення.

4. Використання слова “українці” в етнічному сенсі (для позначення окремого слов’янського етносу) почалося з середини XIX ст. в колах російської радикальної інтелігенції.

5. “Українці” як самоназва вкоренилося тільки за радянських часів.

Таким чином, виникнувши не пізніше XVI ст. і поступово поширюючись від Москви до Закарпаття, слово “українці” повністю змінило свій сенс: спочатку означаючи прикордонних служивих людей Московської держави, воно, зрештою, набуло значення окремого слов’янського етносу.

Звісно існують й інші твердження

Blog

Поезія

Содержание

Хто ж такі “ми”?