Поезія

Вид материала

Документы

Содержание Ворог ніколи не ховає ворога

Подобный материал:

• Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
• Пугачов Володимир Григорович Нестримна пам’яті ріка (поезія, пісні) книга, 1290.94kb.
• На зламі ХІХ-ХХ ст російська поезія, як І західна, теж переживає бурхливий розвиток., 284.56kb.
• Фонетична І граматичнаструктурамов, 881.2kb.
• Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
• Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
• Українська поезія Криму, 140.26kb.
• Поезія Ліни Костенко у формуванні національної самосвідомості учнів // урок, 37.35kb.
• Літературна кіровоградщина литературная кировоградщина поезiя проза гумор сатира публiцистика, 1632.69kb.
• Поезія І містика, 104.74kb.

Ворог ніколи не ховає ворога

Древні кургани на Поліссі

Ще наші прадавні родичі Русичі-полісяни, люди одної говірки, ті які жили у найвіддаленіших прип”ятських болотах на берегах Горині й Случі твердо знали, що турбота про людське тіло свідчить про впорядкування душі. Бо ж, при житті душа й тіло-одне. Як вода наповнює землю, як вологою живиться живий листок дерева, як у кремені затаїлось полум”я що появляється від удару твердого заліза, так душа живе у тілі. Навіть після руйнації тіла зберігається  таємничий зв”язок останків з душею. Полісяни вважали, труп необхідно спалити на похоронному багатті, що очищена вогнем душа легко вознеслася  на небесну твердь, де кінець всім розлукам і здійснення будь якої міри.

Як залишити тіло на здобич пташині, звірові й черв”якам, то душа неприкаяною блукатиме поблизу місця де померла  людина. Душа людини, тіло якої буде кинуто у воду, піде за ним, і горе тому, хто знайде таке тіло, не покладе його на жертовне багаття чи чи не закопає в землю, бо ж закопане тіло відводить помсту душі від людей, але інакше ніж спалене. В землі душа залишається під гнітом наче сповите дитя, наче риба у тенетах така ж безсила і невільна.  З часом підземний  холод і морок роз”їдають душу, туга й голод за сонячним світлом призводять до згасання поволі, як згасає вуглинка під попелом колись весело палахкотілого вогнища і завмирає навік в земних супокоях.

Звісно ворог ніколи не стане хоронити ворога. Тому,вважалося, краще загинути в бою, ніж померти рабом і не бути похованим. Саме тому полісяни остерігалися просто кидати тіла, навіть ворогів, щоб душі, блукаючи, не мстилися перекинувшись у вурдалаків, щоб не навіювали ворогам сни, вказуючи дорогу у прип”ятських болотах…

Коли б не було могил-чи була б пам”ять про рід? Адже могили полісян єднають минуле з теперішнім Поліссям. Без такої єдності немає майбутнього.Ставши вічною власністю предків речі втрачають земний вигляд. Та могили живуть, вони зберігають таємничість древніх поселень і стережуть кордони не зовсім великого племені Полісян/волинів/, родові межі якого були позначені стовпами, колись, високих могил…

Село вмирає. Все робиться правильно, продумано й логічно ?

Міст в сільське майбутнє.

Останнім часом у районних центрах суттєво дорожчають квартири, тоді як в обласних центрах ціни на квадратні житлові метри поволі сунуться вниз. Пояснюється ця “сільська тенденція” доволі просто: до містечок утікають із навколишніх сіл, де життя зробилося нестерпним.

Давно відомо, щоб стерти національну самосвідомість, треба знищити село. Адже саме село посідає значуще місце і в свідомості українців і в історії української держави. Переважна більшість наших співвітчизників, в другому чи третьому коліні сільські вихідці. Село завжди було головною цитаделлю нашої національності самобутності, головним бастіоном захисту української мови, воно й досі береже народні звичаї і традиції.

Спостерігаючи за публікаціями в українських ЗМІ поневолі переконуєшся:  після намірів переписати  історію  на втіху північному сусідові та після спроби ухвалення закону про мови взялася й за це.

Уже зараз з настанням тепла, чимало селян покидає свої домівки, виїжджаючи на заробітки до столиці, а то й в Росію. Відсутність роботи вдома змушує людей перебиратись до міст. Труднощі зі збутом їхньої продукції та стрімке зростання її собівартості , скоріше всього значно активізують цей процес розвалу села.

Крім цього, реформа охорони здоров”я доводить селян до панічного стану. У невеликих селах лікарні вже не буде. Вчасно доставляти селянина  до окружної лікарні повинна буде служба “швидкої допомоги”. Яка це “швидка” служба селяни не раз переконались на своєму гіркому досвіді.Селян прирікають добиратись до лікарень самотужки – до 100 км. в обидва боки. Напевно влада розраховує на поновлення інституту місцевих знахарів-універсалів.

І нарешті, піком цинізму стала ініціатива реєструвати дітей, тільки народжених в пологових будинках. Прослідкуйте логіку дій влади- лікарні нема, відповідно і пологовий будинок відсутній… Отже невдовзі нас чекають діти “без роду і племені”-без жодних документів, а це значить їх не враховуватимуть під час переписів, не братимуть до садиків та шкіл. Офіційно вони не будуть існувати. Ось така вимальовується картина, із сюжетом західних фантастичних трилерів, яка дуже скоро стане сумною реальністю.

Сільські вчителі вже “жирують” на реформі імені міністра освіти Дмітра Табачніка. Скоріше всього маленькі школи в селах щезнуть. А у великих селах, життя вчителя далеко від міського. Його будні- це зима, коли температура в класі не набагато вища від вуличної.

Але навряд чи скоро настане хоч якесь поліпшення. Мабуть поки що ні- кому не потрібні сильні та здорові громадяни, постачальником яких є село. Звісно піклуватися про нього є сенс, коли бажаєш розвинути країну, але якщо на меті всіх цих заходів- придушення й знищення села як джерела українства, то все робиться правильно, продумано й логічно…




Розділ 5. НАРИСИ